Майк Йогансен
[1895 – 1937]
Письменник, чия доля була надто типовою для його покоління: унікальний не тим, що з ним сталося, а що на тому шляху він встиг зробити.
Народився в Харкові, батько – вчитель німецької; навчався на класичному відділенні Харківського університету й захистив диплом про відмінності в грецькій та латинській мовах у 1917 році. Перейшов на українську й навернувся в марксизм – як сам казав, "під враженням денікінщини". Один із фундаторів спілки письменників "Гарт", а згодом – ВАПЛІТЕ, а потім – "Техно-мистецької групи А"; заодно – один із засновників "Універсального журналу" й альманаху "Літературний ярмарок". Після 1933 року друкувався значно менше. У 1937-му розстріляний.
Йогансен – прозаїк, поет, перекладач (в діапазоні від Шекспіра до Кіплінга, а взагалі мови вивчав просто як хобі), сценарист (співавтор "Звенигори"), журналіст, фотограф-любитель, спортсмен (теж любитель), мисливець, містифікатор. Не Майк Йогансен, а Михайло Йогансен; не швед, а німець. Не Антон Райнке, він же Віллі Вецеліус, чиїм ім’ям (іменами) було підписано квазіперекладний авантюрний роман "Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших", і не М. К. – ініціали, що стояли під передмовою до роману. Навіть автобіографію він написав від імені колеги-письменника: Йогансен вигадує, що Іван Сенченко вигадує пряму мову Йогансена!
Йогансен брав усі популярні (масові) жанри, до яких міг дотягнутися, і творив у їхніх межах цілком авангардні тексти – звісно, всі межі водночас руйнуючи. Коли він був у гуморі, як-от у післяслові до свого найвідомішого роману "Подорож ученого доктора Леонардо…", то пояснював читачам, як саме і де їх обдурив. Інколи ж не пояснював, і досі багато хто вірить, що книжка "Як будується оповідання" – справжній посібник, а не пародія.
Йогансена можна назвати одним із найбільш недооцінених наших поетів XX століття: прозу його знають краще (хоча досі не все опубліковано!), а достатньо представницька (але не повна) збірка віршів вийшла аж у 1989 році; всі наступні видання містили менше творів. І головне: його не згадують в першу чергу, коли говорять про поезію 1920-х, а мали б.
"Поголившися пишу елегантно, а неголений пишу могутнє" – слова з автобіографії. Так, елегантний, потужний і надзвичайно живий.
Вірші Майка Йогансена читає актор театру й кіно Андрій Ісаєнко, слухати подкаст "Нечитані вірші"
Вірші Майка Йогансена читає актор театру й кіно Андрій Ісаєнко, слухати подкаст "Нечитані вірші"
Альчеста

Як ми з нею луками ішли,
Розцвітали луки на путі,
Під ногами не було землі
– Ні пливти, ні стати, ні іти.
‍
В берегах давно дрімав Дінець,
Мов косар на спину спати ліг.
Вона глянула – родився вітерець,
Вона стала – й вітерець затих.

Як заснув у небі білий шум
І забув пливти за океан,
Як перо, що ним тепер пишу,
В сонний затопилося стоян.

Як палив залізну лісосіч
І згасав рудіючи ромен,
Як минали ніч, і день, і ніч,
Як минали день, і ніч, і день.

Як ми з нею луками ішли,
Розцвітали луки на путі,
Під ногами не було землі
– Ні пливти, ні стати, ні іти.

В берегах давно дрімав Дінець,
Мов косар на спину спати ліг.
Вона глянула – родився вітерець,
Вона стала – й вітерець затих.

Як заснув у небі білий шум
І забув пливти за океан,
Як перо, що ним тепер пишу,
В сонний затопилося стоян.

Як палив залізну лісосіч
І згасав рудіючи ромен,
Як минали ніч, і день, і ніч,
Як минали день, і ніч, і день.

Як ми з нею луками ішли,
Розцвітали луки на путі,
Під ногами не було землі
– Ні пливти, ні стати, ні іти.
В берегах давно дрімав Дінець,
Мов косар на спину спати ліг.
Вона глянула – родився вітерець,
Вона стала – й вітерець затих.
Як заснув у небі білий шум
І забув пливти за океан,
Як перо, що ним тепер пишу,
В сонний затопилося стоян.
Як палив залізну лісосіч
І згасав рудіючи ромен,
Як минали ніч, і день, і ніч,
Як минали день, і ніч, і день.

1928
"Лежать, лежать сніги"

Лежать, лежать сніги,
пливуть ліси у крайню
Раїну, де над вітром
– дальня путь.
І гаснуть голоси
граків і вечір витре
З усесвіту історію снігів.
II
З яруги викотивсь багряний ґалаґан
І цапки став над падлими полями
Подобень місяця. Туман
Топив в затонах пам'ять. Рами
Небес розчахли. Зорі забрели в ніги́ч, у чорний чад,
І звівши вгору темні руки, навзнаки, назад
Упала ніч.
III
І все ж лежать, лежать сніги,
Пливуть ліси у крайню
Раїну, де над вітром вольна путь,
Де гори з гір
Родяться, де у дальній
Похід веде вода і не дає заснуть:
Доводить, що у день веде, у виноград,
Цілує листя, спорить і свариться,
Верзе, що встане,
Устає
І падає назад…
– Немов ізроду не було снігів,
Немов весна в вагоні і рука
Дівоча ніжно на вустах присниться
Й чабан, що десь увечері гукав,
Перетворивсь на теплу й сонну птицю.

Майк Йогансен, 1928
©2000-2025, Українська правда. Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Українську правду" не нижче третього абзацу.

Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи наступне поширення інформації, що містить посилання на "Інтерфакс-Україна", суворо забороняється.

Матеріали з плашкою PROMOTED є рекламними та публікуються на правах реклами. Редакція може не поділяти погляди, які в них промотуються.

Матеріали з плашкою СПЕЦПРОЄКТ та ЗА ПІДТРИМКИ також є рекламними, проте редакція бере участь у підготовці цього контенту і поділяє думки, висловлені у цих матеріалах.

Матеріали з плашкою ОГЛЯД можуть містити рекламу.

Редакція не несе відповідальності за факти та оціночні судження, оприлюднені у рекламних матеріалах. Згідно з українським законодавством відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Cуб'єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа - R40-02280.

‍ТОВ "УП Медіа Плюс". Усі права захищені.