Люди з інвалідністю в спорті:

Дистанцію 1,6 кілометра обрав Володимир Конєв. Він із дитинства втратив можливість чути. Однак попри особливості сприйняття, хлопець опанував мовлення, закінчив художній коледж, а згодом художню академію, та успішно займається спортом. Володимир стверджує, що інвалідність не може стати перешкодою до успіху. І доводить це в спортивних змаганнях з легкої атлетики та в роботі на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті, який входить в групу Ferrexpo. З 2022 року він працює діловодом корпоративного музею та є одним з фахівців-реставраторів, який має найбільший попит.

Корпоративний музей у Горішніх Плавнях наповнений скарбами – там знахідки з розкопок та експедицій, найцінніші археологічні артефакти та витвори місцевих майстрів. Володимир Конєв спеціалізується на творах візуального мистецтва – дбайливо й натхненно їх досліджує, підшуковує мазки й надає нового життя.

"Я займаюся реставрацією ікон та різних артефактів, також скануванням архівних матеріалів. Отримую масу задоволення від своєї роботи, адже вона пов’язана з творчістю, а я це люблю", – ділиться реставратор. Колектив називає таким, про який можна лише мріяти, і констатує, що стратегію компанії, засновану на принципах різноманітності, гендерної рівності, інклюзивності – співробітники справді відчувають на собі. 

Чоловік додає, що спорт надає співробітнику додаткової мотивації, сил і натхнення.

Саме спортивні тренування і змагання навчили Володимира якісно долати труднощі, відчувати свою силу й постійно йти вперед. 

З усмішкою на обличчі він упевнено зазначає, що спорт може бути потужним мотиватором для будь-кого, зокрема для людей з інвалідністю. Але для цього важливо забезпечити належну інфраструктуру та кваліфікованих тренерів. Втім, за словами Володимира, за останні десять років у Горішніх Плавнях значно покращилися умови для тренувань.

У підлітковому віці Андрій Кривчун отримав складну травму, внаслідок якої користується кріслом колісним. Зараз спортсмен професійно займається параканое, має всесвітнє визнання і представив Україну на Паралімпійських іграх 2024, де у чоловічому фіналі на ва'а-одиночці фінішував на восьмому місці.

Найбільшим натхненням називає свою родину – дружину й маленького сина. Саме малечі присвячує свої досягнення. У спорті Андрій постійно шукає свій вид, де стане найшвидшим, водночас він активно здобуває перемоги.

"Коли отримав травму і почав пересуватись за допомогою крісла колісного, то більше приділяв уваги плаванню, потім перейшов у паравеслування, а згодом – у паратриатлон. З 2019-го були вже паралельно легка атлетика й параканое", – розповідає Андрій Кривчун. Згадує, що на заняття з параканое його надихнув колега-спортсмен Микола Федоренко із рідних Горішніх Плавнів. Андрієві теж закортіло спробувати, адже на той час він уже був успішним у паравеслуванні – здобув два срібла на чемпіонаті світу. Згодом почав поєднувати кілька видів спорту, але все-таки залишився "на воді".

"У легкій атлетиці тоді було зміщення класів 54 та 55 (у легкій атлетиці класифікація за класами 54 і 55 стосується спортсменів із порушеннями опорно-рухового апарату, які змагаються на кріслах колісних – ред.). Я побачив, що там у мене, можливо, будуть перспективи, але не дуже швидко. Перед цим сконтактував із тренером збірної з параканое, приїхав на збір і почув, що маю шанси. Під час збору зрозумів, що це цілковито моє. Почав розвиватись і йти до перемог", – пригадує спортсмен. Зараз Андрій планомірно здобуває відзнаки й медалі. На недавньому чемпіонаті Європи з параканое в Угорщині він посів призове друге місце.

Ділиться, що найбільшою підтримкою й мотиватором для нього є родина, тож першу медаль у параканое присвятив їй. І дружина, і маленький син щоразу впевнені – батько повернеться з перемогою.

"Родина, звісно, за мною сумує, особливо в паралімпійський рік, у нас дуже багато підготовчих моментів, і вдома був дуже мало – не більше тижня, а виїжджав на місяць, на кілька. Тому коли повертаюсь, то по-особливому відчуваю радощі сина – він обіймає, веселиться. Але коли в мене йдуть якісь змагання – дружина з сином постійно дивляться трансляції", – каже спортсмен. Всю підготовку до Паралімпіади рідні були поруч із ним, у Франції й надавали безпосередню моральну підтримку.

Так Франція колись стала місцем, де спортсмен зміг осмислити нові реалії, а тепер – новим майданчиком для тренувань на шляху до омріяної перемоги. Попри те, що в других у своїй кар’єрі Паралімпійських іграх Кривчун поки що не отримав медалі, він налаштований продовжувати й стати найкращим, як зазвичай.

"Для спортсмена Паралімпійські ігри – це найвищий пік змагань, на які можна потрапити. Кожен спортсмен, коли приходить у великий спорт, хоче до них дійти, але не всім виходить. Тому навіть сама участь у цих змаганнях – це вже є досить вагомим досягненням для мене", – пояснює Андрій Кривчун. Він упевнений, що зараз участь у Паралімпійських іграх – це також можливість гучно говорити про Україну: спортсмени активно долучаються до інтерв’ю та під час розмови дякують захисникам, які дають можливість жити й тренуватись в Україні. Паралімпієць вважає, що "Інваспорт" може стати місцем самореалізації для ветеранів російсько-української війни, які отримали травми під час оборони України. Однак для цього потрібен кваліфікований тренер, який оцінить характер травм і розробить індивідуальну програму для кожного.

Проте Андрій відкрито говорить і про проблеми, з якими стикаються спортсмени. Він зазначає, що для покращення умов потрібні зручніший транспорт і подальші інклюзивні ініціативи.

Він також підкреслює, що в Україні досі існує необхідність у доступній інфраструктурі для людей, які користуються кріслами колісними.

Тренерка Ольга Карпенко живе й працює в Горішніх Плавнях завідувачкою сектору фізичної культури та спорту відділу культури, спорту і туризму. Жінка розповідає, що вже багато років бере участь у різноманітних змаганнях як учасниця збірної Полтавщини з веслування на човнах "Дракон". Її команда неодноразово ставала призеркою національних чемпіонатів. Долучалась тренерка і до благодійних заходів, зокрема брала участь у марафонах, один із яких став 24-годинним. Ольгу називають "чарівницею", адже саме їй вдається мотивувати дітей та підлітків з інвалідністю займатись легкою атлетикою та отримувати свої перші спортивні відзнаки. Найбільшим своїм досягненням Ольга називає перемоги двох своїх вихованців у недавніх всеукраїнських змаганнях легкоатлетів з інвалідністю "Повір у себе".

Так, минулого року 14-річний Владислав Гриценко, який із дитинства має проблеми із зором через ураження зорового нерва, – виборов "срібло" в метанні м’яча та "бронзу" з бігу на 60 м на змаганнях у Кропивницькому, а влітку 2024-го вже у місті Володимирі, що на Волині, хлопець покращив свій результат, отримавши призові місця за біг на дистанції 100 і 200 метрів. Також у змаганнях перемогла 11-річна Марина Нєстєрова, яка має проблеми з опорно-руховим апаратом. Вона здобула золоту нагороду (стрибки з місця) та дві срібні нагороди (біг 60 м та 100 м).

Нещодавньому призеру Владу Гриценко тренерка пообіцяла поїздку на своєму мотоциклі – якщо хлопець здобуде "золото" на наступних змаганнях. 

"Влад був достатньо вмотивований і виборов срібну та бронзову нагороди. Золото у нас попереду. Всі діти різні, тому кожному потрібні різні дії та слова підтримки", – розповідає тренерка. Додає, що тренувальний процес для дітей з інвалідністю має свої особливості, оскільки враховує індивідуальні потреби, обмеження та можливості кожного спортсмена. 

Батьки підопічних тренерки називають її методи дієвими та відзначають позитивні зміни у фізичній формі та характері дітей.  

Зоя Нєстєрова, мама Марини: "Завдяки тренеру діти навчаються згуртованості, вчаться виконувати вправи разом. Діти – особливі, можуть втомитись протягом тренування, можуть засмучуватись, але з кожним тренуванням – результат покращується. Виходить краще. За 5 років, які Маринка займається, її віра в себе побільшала – знає, що все зможе. Коли прийшли на легку атлетику – на міських змаганнях стрибнула 5 сантиметрів у довжину. Зараз її результат – 72 сантиметри. У неї збільшилася швидкість, вона більш упевнена в тому, що робить, стала спокійнішою. Якщо Марина падає – знає, що не потрібно засмучуватись, потрібно вставати і йти далі".

Обидві мами майбутніх чемпіона і чемпіонки відзначають покращення умов для тренувань у Горішніх Плавнях, але наголошують, що позитивні зміни варто поглиблювати. Також Зоя Нєстєрова зауважує, що заняття спортом потребують популяризації серед батьків дітей з інвалідністю.