Щорічно, починаючи з 2020-го, "Українська правда" у різних номінаціях відзначає героїв, які так чи інакше зробили свій внесок в українське суспільство.
Перед церемонією нагородження, яка відбудеться вже в грудні цього року, у межах спецпроєкту з Mercedes-Benz – "Кожна історія – світло на шляху країни" – ми розповідаємо історії лауреатів попередніх премій, чиї імена не зникають в інформаційному просторі, а навпаки, звучать ще гучніше.
Хто отримав премію "Української правди" у 2023 році
Щодня українці стикаються з новими викликами та втратами, але кожен з цих днів створює нових героїв. Вони надихають і ведуть за собою інших, зміцнюючи віру в перемогу. Своєю відвагою, відданістю та нескореністю допомагають тримати Україну на шляху до майбутнього, якого ми всі так прагнемо. Редакція "Української правди" хоче, аби історія кожного з них була почута. Саме тому вже вчетверте нагороджуватиме своїх героїв премією.
Історії трьох переможців торішньої премії читайте далі.
Журналіст року
Павло Казарін
Павло Казарін – журналіст і публіцист. З початком повномасштабного вторгнення – військовослужбовець ЗСУ.
Минулого року Казарін отримав премію УП за журналістську діяльність, однак нині ідентифікує себе як військовий.
"Я з лютого 2024-го сприймаю себе більше через військову ідентичність. Добре, якщо інколи залишається час писати якісь тексти в форматі «військового щоденника» або в форматі військової рефлексії на поточні цивільні дискусії. Але зараз інформаційний тил тримають мої колеги – і мені здається, що вони дуже круто це роблять", – зауважує Казарін. Поєднувати роботу військового і публіциста – складно, тож зараз Павло не читає лекції, вкрай рідко дає інтерв’ю і мало пише власних текстів.
На початку 2024-го Казарін перевівся в роту ударних безпілотних авіаційних комплексів "Серафими". За цей час рота виборювала незалежність України на Запорізькому та Куп’янському напрямках. Нині екіпажі "Серафимів" виконують бойові обов’язки в Курській області.
"Головний результат останнього року – у нас ніхто не загинув", – підкреслює Казарін.
В одній зі своїх колонок Павло писав, що голлівудські фільми про війну зовсім не описують російсько-українську. Утім, вітчизняну стрічку "Кіборги" вважає найсильнішою з переглянутих.
"Мені здається, що знімати зараз художню стрічку про війну – доволі складне завдання. Тому що вона буде приречена бути в заручниках у наших чинних емоцій. Будь-яке ускладнення розповіді може відштовхнути глядача. Будь-яке спрощення – зробить кіно «одноразовим»", – пояснює військовий.
Велика війна триває майже три роки, і, на думку Казаріна, для багатьох українців у тилу вона стала чимось далеким. Є ті, хто, не зважаючи на загрозу, продовжує буденне життя, немовби війна відбувається в іншій реальності.
"Суспільство неоднорідне. Ті, хто хотів захистити країну й усе, що їм дороге, вже в армії. Ті, хто залишився в тилу, звикли до того, що з війною можна жити поряд і водночас не перетинатися з нею", – зауважує Павло.
Водночас, продовжує, існує й інша проблема. З перших днів війни держава транслює війну як щось тимчасове, як "дощ, який рано чи пізно закінчиться". Цей настрій створює ілюзію, що боротьба от-от завершиться, і комусь може здатися, що "останній кілометр країна якось подолає без нього".
"А я переконаний, що війна – надовго, і що або ми всі вкладемося у фінальний результат, або ті, хто сьогодні тягне цей віз, закінчаться. А результат нікому не сподобається", – додає військовий.
Особисті плани Павло не будує, бо, каже, зосереджений на поточних справах. На наше запитання про те, чи українці побачать ще одну книгу авторства військового Казаріна, відповідає так:
"Війна звужує оптику. Зокрема оптику розбудови планів. Я зосереджуюсь на поточних справах, на всьому, що пов’язано з моїм підрозділом. Мій горизонт планування зараз – це два дні.
Книга? Ну, якщо доживемо, то можливо. Але давайте доживемо".
Герой УП
Тетяна Шевченко ("баба Надя")
Тетяна Шевченко, відома всій Україні як "баба Надя" через свій легендарний плакат із посланням окупантам, продовжує надихати українців – тепер уже не лише своєю сміливістю, але й незламною вірою в перемогу та особистою історією кохання.
Вчителька математики з села Мигалки на Київщині не змінила свого життєвого укладу після того, як країна дізналася її справжнє ім’я.
"Я працюю в селі, далеко не виїжджаю. То життя після «розкриття» майже ніяк не змінилось", – розповідає вона.
За простотою пані Тетяни криється глибока мудрість і розуміння важливості підтримувати бойовий дух, особливо у дітей.
"Діткам під час повітряної тривоги я кажу: «Потерпимо, потерпимо. Це тимчасово. Дякуємо ППО». Іноді ігри граємо, іноді в укритті готуємось до заходів, проводимо репетиції. Відволікаємось, як можемо", – ділиться Тетяна.
Попри всі труднощі війни, в її житті з’явилося особисте щастя. З усмішкою зізнається, що "баба Надя" – наречена. Нині її обранець захищає країну на фронті, тож одружитися планують тоді, коли війна закінчиться. Утім, пара вже планує спільне майбутнє й облаштовує своє "гніздечко".
Свій рецепт внутрішньої стійкості Тетяна знаходить у спілкуванні та взаємній підтримці.
"Ми просто зобов'язані зберігати позитив. Так, іноді настає якийсь розпач, але ми повинні йти до перемоги. Як би погано не було – це все тимчасово", – наголошує жінка, чий плакат став символом незламності українського духу.
До 24 лютого 2022 року Артем Чех працював над новим романом про українця, який воював у громадянській війні США. Однак 4 березня того ж року сам пішов на фронт.
Свій роман Чех таки дописав, а в грудні 2023-го за результатами премії УП став Митцем року. За цей рік, каже, мало що змінилося.
"Авжеж, щось відбулося, та визначними ці зміни не назвеш. Все та сама війна, все та сама служба, ті самі люди довкола мене, те саме небо наді мною. Відчуваю себе мухою в бурштині. Або, швидше, мухою у проймі між вікнами", – ділиться письменник.
Цьогоріч Чех презентував новий роман "Пісня відкритого шляху". Його починав писати із думкою про екранізацію, тож цілком імовірно, що українці зможуть не лише прочитати, а й побачити твір улюбленого письменника. Щоправда, коли це буде – наразі невідомо.
"Насправді радий, що дописав, радий, що видав. Нині книжка живе своїм життям, і ми рідко перетинаємося", – зазначає Чех.
У вересні цього року письменник отримав стипендію PEN Ukraine за книжку есеїв "Гра в перевдягання". Переможців і переможниць визначали за унікальністю авторського стилю, соціальним і культурним значенням ідеї та здатністю автора провести дослідження й опрацювати матеріали, потрібні для написання книжки.
Ще один роман Чеха – "Хто ти такий" – невдовзі можуть прочитати й іноземці. Книга буде перекладена англійською та вийде друком 2025 року. Письменник хоче, аби українські голоси звучали за кордоном частіше. Однак нині українську літературу видають за кордоном рідше ніж, наприклад, на початку повномасштабної війни.
Щодо презентацій своїх книг Чех відповідає так:
"Я багато чого планую, але армія планує більше. Я в Україні не дуже можу їздити на презентації, що вже говорити про Америку. Хіба витратити на це свою відпустку… Але хто витрачає відпустку на роботу? Ну добре. Я витрачаю. Але знову ж таки – відпустка – єдиний час, коли я можу працювати над своїми текстами. Тому тут доводиться обирати: або поїздки, або можливість дописати книжку".
Артем вважає, що став заручником військового досвіду. Люди думають, що письменник просто змушений ділитися ним у літературі, але це не зовсім так. Українці бачать війну на власні очі, пізнають її з новин. Тож важливо, аби у вітчизняній культурі розквітали теми протилежні воєнним.
"Не хочу писати про війну. Хочу писати про любов", – резюмує письменник.