Волонтерка року
Люди 2020-го. Історії трьох переможців премії року від "Української правди"
13 серпня 2024
За підтримки Mercedes-Benz
Щорічно, починаючи з 2020-го, "Українська правда" у різних номінаціях відзначає героїв, які так чи інакше зробили свій внесок в українське суспільство. Перед церемонією нагородження, яка відбудеться вже в грудні цього року, у межах нового спецпроєкту з Mercedes-Benz – "Кожна історія – світло на шляху країни" – ми розповімо історії лауреатів попередніх премій, чиї імена не зникають в інформаційному просторі, а навпаки звучать гучніше в умовах повномасштабної війни.
Люди 2020-го.
Хто отримав премію року від "Української правди"
2020 рік можна назвати одним із найскладніших. Коронавірус та вакцинація, протести у Нових Санжарах, економічний спад і криза, війна та перемир’я на Донбасі. Зараз це частина історії, яку вже вивчають у школах, а перелічені проблеми в реаліях України здаються не такими глобальними, бо випробування чекали попереду. Однак тоді – 2020-го – впливове американське видання Time назвало цей рік найжахливішим.
На щастя, що тоді, що зараз в Україні вдосталь людей, які в надскладних умовах рухали країну та суспільство вперед. Допомагали, надихали, створювали та перемагали. Саме їх УП відзначила премією року за кількома номінаціями.
Чим живуть люди 2020-го зараз – розповідаємо.
Лесі Литвиновій – 48. Вона доброволиця, саперка, засновниця благодійного фонду "Свої". А ще – матір п’ятьох дітей.
Жінка народилася та виросла у Києві. Тут вивчала режисуру в університеті Карпенка-Карого і до 2013 року працювала за спеціальністю. У 2014 році разом з однодумцями створила благодійний фонд "Свої", який до пандемії COVID-19 допомагав постраждалим від збройної агресії Росії проти України. Допомога надавалась переселенцям, військовим і українцям, які перебували в полоні. Пізніше відокремився медичний напрям фонду, робота якого була направлена зокрема на допомогу людям з онкологією та паліативним пацієнтам.
З початком великої війни життя Лесі, як і мільйонів українців, кардинально змінилося. Фонд, який вона очолює, став "живим організмом", що швидко адаптувався до нових реалій.
"Паліативна допомога була і залишається нашим пріоритетом. Але тепер до цивільного паліативу додався ще й військовий", – розповідає Леся.
За її словами, кількість людей, які потребують допомоги, значно зросла, а якість паліативної допомоги в країні погіршилася.
У перші дні повномасштабного вторгнення Леся разом із чоловіком пішла на фронт. Обоє жодного військового досвіду не мали, тож саперній справі вчилися безпосередньо у підрозділі. У травні 2023 року, коли отримала поранення під Бахмутом, Леся повернулася до роботи у фонді.
"Поки мене тут не було, мені періодично писали, щоб я поверталась. Мовляв, їм складно працювати, поки я відпочиваю в окопах (усміхається – ред.). Зрозуміло, що це жарт, але завдяки підтримці колег я і трималася. А вони – завдяки мені. Адже в перерві між бойовими – я встигала писати про фонд та збирати гроші", – пригадує волонтерка.
Попри виклики, маленька команда фонду – всього 10 осіб – щомісяця допомагає близько 200 пораненим бійцям з остеосинтезом та 4-5 паліативним хворим щодня. "Це дуже потужно", – зауважуємо ми, з чим Леся скромно погоджується.
Проте за цією потужністю стоїть величезне навантаження.
"Я погано справляюся з поєднанням ролі матері, волонтерки й керівниці фонду", – зізнається Леся.
Її доньки часто перебувають разом із нею в офісі, бавлячись на функціональному ліжку, а вихідні перетворюються на спробу надолужити домашні справи.
Особливо гостро фонд відчуває проблему з електропостачанням: "Більшість наших підопічних залежні від електрики. Для них відключення – це в багатьох випадках смерть".
Фонд намагається розв’язувати це питання альтернативними способами, наприклад, надаючи кисневі подушки додатково до концентраторів.
Попри визнання – 2022-го Леся стала волонтером року за версією "Української правди" – вона залишається скромною у своїх оцінках.
"Жодна нагорода нічого не міняє в житті. Набагато цінніше, коли людина продовжує жити завдяки твоїм діям", – наголошує волонтерка.
Зараз найбільшою потребою фонду залишаються фінансові ресурси:
"Мені страшенно неприємно про це говорити, але на першому місці стоять гроші", – зізнається Леся.
Крім того, завжди потрібні памперси для дорослих, медичні пелюшки та розхідники для догляду за хворими.
Історія Лесі – це історія про щоденну боротьбу за життя кожної людини, навіть коли здається, що надії вже немає. Волонтери фонду роблять неможливе можливим, даруючи людям шанс прожити останні дні гідно та без страждань.
Кожна історія — світло на шляху країни
Соціальний проєкт року: "Підвези медика на роботу"
Ярослав Куреза
Навесні 2020 року, на початку пандемії, Viber-чат трьох медиків, включно з лікарем Ярославом Курезою, перетворився на масовий рух допомоги. Після зупинки громадського транспорту в Києві та у всій країні, медичні працівники зіткнулися з проблемою доїзду до роботи.
Ярослав розмістив посилання на своїй сторінці у Facebook, і за три години група зросла до 4000 учасників. Ініціатива "Підвези медика на роботу" швидко поширилася Україною: медиків підвозили від Чернівців до Слов’янська.
За словами Курези, тисячі медичних працівників змогли дістатися на роботу завдяки цьому проєкту. Ініціатива викликала інтерес і в інших містах, як-от Одеса та Харків, де люди звертались за порадами щодо організації подібних груп.
Цей проєкт продемонстрував готовність людей приходити на допомогу в складні часи.
Через кілька років після створення проєкту "Підвези медика на роботу", Ярослав Куреза зіткнувся з новими викликами під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022-го.
Пригадуючи ніч на 24 лютого, Ярослав розповідає: "Ми виїжджали, як зараз пам’ятаю, в готель «Україна» до чоловіка, що був без свідомості. Виїжджали в момент перших обстрілів. Над Києвом було просто зарево".
Тоді Ярослав відправив свою родину в Черкаську область, а сам залишився працювати в Києві.
"Я їх не бачив до початку квітня. Так сталося, що я буквально жив на роботі. У мене був один вихідний день, і це була неділя", – розповідає лікар.
З початком великої війни, продовжує Ярослав, робота екстреної медичної допомоги теж зазнала чималих змін.
"Зміни в професійному житті, безумовно, відбулися. Щонайменше через комендантську годину, в яку ми продовжуємо виїжджати, проходячи перевірку на блокпостах. У перші тижні повномасштабного на нас неодноразово дивилися прискіпливо через чутки. Мовляв, на машинах швидкої допомоги їздять «кадирівці». Іноді навіть автомати наставляли", – пригадує Куреза.
Тож Ярослав високо оцінює роботу своїх колег: "Честь і хвала нашим бригадам, керівникам Центру екстреної медицини, оперативно-диспетчерському відділу, нашим героям… Я вважаю, що всі мої колеги – це герої нашого часу".
На відміну від ситуації з COVID-19, під час повномасштабного вторгнення не виникло потреби у створенні подібних ініціатив. Однак люди, які брали участь у проєкті "Підвези медика", і досі мають активну громадянську позицію. Частина водіїв служить в Збройних силах України, інші – активно волонтерять. Група давно перестала виконувати свою початкову функцію, але залишається корисною і сьогодні.
"Медики, з якими я мав честь бути поруч, коли це все створювалося, теж продовжують лікувати людей, керувати структурними підрозділами. Один служить в ЗСУ, має нагороди. Повага і честь цим людям від мене", – розповідає Ярослав.
Куреза також поділився своїми спостереженнями щодо зміни менталітету українців.
"Попри те, що я киянин, мені завжди здавалося, що вайб цього міста – це не мій вайб. Все змінилося в лютому 2022 року. Коли я побачив, хто такі кияни насправді. Це був такий великий мурашник, всі працювали на перемогу. Я полюбив своє місто, я знаю, якими можуть бути люди", – резюмує медик.
Кожна історія — світло на шляху країни
Журналіст року
Михайло Ткач
Михайло Ткач – один із найвідоміших українських журналістів-розслідувачів. У 2019 році він відмовився від запрошення приєднатися до Ради з питань свободи слова при президентові України, висловивши скептицизм щодо її ефективності. Менш ніж за рік після цього Ткач виявив ознаки прослуховування у своєму домі, що стало одним із найгучніших втручань у свободу журналістів за часів президентства Зеленського.
Ткач працював у проєкті "Схеми", який був відомий розслідуваннями топкорупції. Він висвітлював таємні візити та домовленості у вищих ешелонах влади, що часто робило його мішенню для можновладців.
Серед найвідоміших розслідувань Ткача були репортажі про відпустки Петра Порошенка на Мальдівах і Володимира Зеленського в Омані, весілля сина колишнього генпрокурора Юрія Луценка та польоти Віктора Медведчука до Росії в обхід заборони.
За свою роботу Михайло Ткач отримав кілька престижних нагород, зокрема премію імені Павла Шеремета "За любов до професії" від "Української правди" та "Телетріумф" від Нацради з питань телебачення і радіомовлення.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Михайло Ткач, як і багато інших журналістів, переосмислив свою роль. Він пояснює це так: "Після першого удару окупанта по мирних містах задля перемоги нашої країни просто добре робити свою роботу недостатньо. Від нас усіх потрібно більше".
Ткач та його команда змінили фокус своїх розслідувань. Перший рік більше концентрувалися на зовнішніх ворогах та наприкінці 2022 року зосередились на викритті внутрішніх "ворогів". Вони, каже, діють не менш ефективно в частині знищення держави, громадян та обороноздатності країни.
Серед найважливіших розслідувань воєнного часу Михайло виділяє матеріал про одеського військкома та розслідування про столичний заклад "Бохо".
"Матеріал про одеського воєнкома привернув максимальну увагу до корумпованості у системі мобілізації та, відповідно, спричинив конструктивні зміни. Другий – знищив тотальну корупцію у питаннях дотримання обмежень комендантської години", – зауважує журналіст.
До слова, за розслідування "Батальйон Іспанія", під час якого УП навідалась в гості до одеського військкома та інших українських мільйонерів, Михайло Ткач отримав премію "Честь професії".
Ткач підкреслює, що ці розслідування мають однакове значення, оскільки вони стосуються системних проблем: "Це все не про прізвища, а про правила і рівність".
Боротися з корупцією під час війни особливо важливо. За словами журналіста, кожен вкрадений мільйон гривень – це життя і здоров’я цілком реальних українських громадян.
Через професійну діяльність Ткачу неодноразово погрожували. Ба більше, на журналіста та його знімальну групу скоювали напади. Утім, попри труднощі та загрози, Михайло не відмовляється від своїх розслідувань: "Я не сприймаю це як складнощі... Я сприймаю це як сигнал продовжувати".
І додає: "Час від часу перед нами постають питання, пов’язані з фізичною безпекою. Але коли я бачу, як щодня десятки швидких везуть поранених військових у лікарні, я думаю лише про те, як я витратив цей день, який так важко було здобуто кращими з нас. І що можу зробити ще".
Михайло вважає, що національна ідея – зробити все для того, щоб те, що переживає наша країна, було не дарма.
"Саме зараз, у цьому періоді, варіантів залишається не багато, а два. Ми всі або змінимось, або загинемо. Всі. І влада. І журналісти", – резюмує журналіст.
Кожна історія — світло на шляху країни