371 день минув з моменту, який можна вважати
офіційною датою початку окупації України коронавірусом.
11 березня 2020 року уряд ввів
карантин
на всій території України. З опівночі 17 березня
закрилося міжнародне повітряне, залізничне і
автобусне сполучення. В той саме день в Києві, Харкові та Дніпрі
припинило роботу
метро.
В наше життя увірвалися нові слова:
соціальна дистанція,
самоізоляція, а згодом ─ червона зона, інтелектуальний локдаун, ковід-дисиденти та багато
інших.
У новинному потоці перших місяців карантину ми відчували себе, як на екскурсії в
голові людини з біполярним розладом.
З дому виходити не можна, але якщо потрібно, то можна.
Маски не допомагають, але носити їх обов'язково. Кисню не вистачає, але кисню достатньо.
Фітнес-центри, перукарні та салони краси, що працювали лише «для своїх», ми почали сприймати як притони.
Ми зрозуміли, що собака ─ не лише радість людського спілкування, а й засіб пересування.
Прогулянки з собаками були дозволені навіть під час найсуворіших карантинних обмежень.
Нарешті ми переосмислили одну з найголовніших ідей доковідного світу про вихід із зони комфорту як
двигун саморозвитку. Ми дуже
захотіли повернутися в зону комфорту. Як ніколи. Як в
останній раз.
Дім і родина стали для нас фортецею в боротьбі з ковідом. Але за перше
півріччя 2020 року скарг на домашнє насильство, за даними МВС України, побільшало на 40% в порівнянні з
тим саме періодом 2019 року.
На тлі закритих кордонів, коли вільно літають лише птахи,
найрозумніші з нас нарешті перестали сприймати себе вінцем творіння.
Ми навчилися зчитувати
емоції співрозмовника по очах поверх маски, стригти себе, готувати фуагра в домашніх умовах із наявних
продуктів, випивати з друзями в ZOOM, розлучатися в Telegram, зізнаватися в коханні в WhatsApp.
Ми навчилися з ностальгічним розчуленням дивитися фільми зі сценами рукостискань, дотиків
до лиця і перебування на вулиці без поважної причини. Тобто практично всі фільми.
В пошуках
паралелей ми кинулися перечитувати книги Джованні Бокаччо, Даніеля Дефо, Карела Чапека, Джека Лондона,
Альбера Камю
про пандемії в історії людства – реальні або вигадані.
Песимісти побачили в них сценарії трагічного минулого, що повернулося, або апокаліптичного
майбутнього, що вже прийшло. Оптимісти вирішили, що все не так вже й погано: ми відносно дешево
відбулися в порівнянні з предками, що жили під час епідемій чуми в XIV столітті, холери в XIX столітті і
іспанського грипу в ХХ столітті.
Ми, нарешті, зрозуміли, що мав на увазі Михайло
Жванецький, коли писав:
«Не порушуйте мою самотність і не залишайте мене одного!».
Нам дуже доступно пояснили, що
світ занадто маленький для пандемій і воєн. Але, як
завжди, те, що мало б об'єднувати, розділило ─ на хворих і тимчасово здорових, ковід-дисидентів і
ковід-панікерів.
Єдине, з чим, мабуть, згодні всі ─ думка Альбера Камю з його роману
«Чума», який навесні 2020-го став лідером продажів у багатьох країнах:
«В лоні великих катастроф
зріє палке бажання жити».