25 грудня 2020 року маму госпіталізували з розривом аневризми головного мозку.

Того дня я збирався у будинок для людей похилого віку, а мама – провідати своїх батьків. З самого ранку в неї боліла голова. Хоч тиск і не був критично високим, довелось пити пігулки.

Бабуся поставила кра­пельницю, дала відповідні ліки, бо вже знала, як знімати напад головного болю за аневризми. Тиск не падав, а навпаки повз угору, тож викликали швидку. Останні слова мами при сві­домості: "Мамо, рятуй мене".

Про діагноз ми дізнались десь у кінці 2016-го - на початку 2017-го. Лікарі казали, що треба робити трепанацію черепа, тоді шансів на повноцінне життя – 30%, на вегетативний спосіб життя – 30%, на смерть – теж 30%. Знаючи про те, вона сказала: "Я буду жити до того часу, допоки мені буде призначено".

Вона не хотіла стати обузою.

Мама жила заради нас з братом – мені зараз 24, йому 28. Не було жодного прохання, на яке мама не відгукнулась заради нас.

Мама була найкращим другом. Усі найтепліші спогади – це наші розмови. Розмови про все: мрії, бажання, здобутки, упадки – від неї не було секретів. Пам'ятаю, як розказував їй про своє перше побачення – мама вислухала, і хоча жінкам більше притаманна така емоційність, від неї прозвучали виважені життєві настанови.

А як я йшов у семінарію, то брат і батько дуже по-чоловічому поставилися до цього рішення. Сказали: "Ти добре подумай, зваж, бо це певні обмеження і серйозна відповідальність". А мама: "Я тебе у всьому підтримаю". Це її "підтримаю" було від найбанальніших речей до важливих життєвих виборів.

Мама – греко-католичка, ми щонеділі ходили до церкви. Вона зі Львова, працювала бухгалтером у компанії з виготовлення вікон. Хоча Львів може їй і не дуже пасував по клімату: вона любила море, дуже любила море, сонце, квіти, а Львів – дощовищий, сніжний, затяжний, літо в нас не дуже.

Знаєте, кожна жінка любить квіти, але для мами це було щось особливе… Вона про це насправді не говорила, але я відчував.

25 грудня я питав, який є вихід із ситуації – мені сказали, що стан мами критично важкий, вона в медикаментозній комі, і тут просто питання часу. Максимум, що може бути після – це вегетативний спосіб існування.

Тоді ж нас запитали про посмертне донорство – я так розумію, вони не знали, скільки ще працюватиме серце. Бабці, яка була шокована, а також рідному братові моєї мами, Романові, не кажучи вже про мене, прийняти таке рішення було дуже важко…

У моїй голові був армагедон. Я стою і думаю: "Це моя мама, це її органи. Вона такою народилася, такою й повинна відійти". А з іншого боку – ці органи можуть служити лише тут, на Землі…

Врешті ми погодились. Нам сказали, що згода вступить в дію лише після констатованої смерті мозку.

Дуже страшно, коли помирають молоді люди, і треба просити згоди в батьків, бо батьки за своїх дітей… А ще як сидить багато родичів, то всі емоції подвоюються.

Перш за все, ми мусимо дуже доступно пояснити рідним, що сталося. Їм важко повірити, що в молодої людини, яка все життя була здоровою та якій навіть голова ніколи не боліла, раптово стається інсульт. Людина лежить, апарат за неї дихає, серце б'ється, органи працюють – вони не вірять.

Анестезіологи детально пояснюють, що з цієї миті людини немає, бо настає біологічна смерть мозку. Основні аргументи, які спрацьовують, – частинки вашої близької людини житимуть далі. Серце битиметься, нирки далі рятуватимуть комусь життя.

Ми розповідаємо їм, що потім можна буде зустрітися з людиною, якій пересадили серце, і послухати, як воно б'ється. Їм так легше перенести втрату.

Коли я підписував згоду в день госпіталізації, згадував лекцію про донорство та трансплантацію в семінарії. На перших роках навчання ми мали зустріч з кимось з хірургів, які були дотичні до трансплантації у Львові. Я пригадую, що серце живе поза тілом донора десь чотири години, ще якісь органи до семи годин. Тоді це здавалось прикольним – ще однією річчю, яка знадобиться для загального розвитку.

Ось те переконання, що органи на Землі вже не потрібні, але можуть послужити іншим людям, а на небі вони теж не потрібні, і сформувало мою позицію.

З мамою, чесно скажу, у нас не було такого: "Давай поговоримо про трансплантацію". Але якось по телебаченню був відеоролик: хтось із журналістів питався у глави нашої церкви Блаженнішого Святослава про трансплантацію, і він сказав: "Я – за життя. Я готовий дати пожиттєву згоду на вилучення органів, якщо буде потреба".

Ми з мамою це почули і подумали: "Ну, бач, глава церкви отак говорить".

Є трансплантації від родинного донора, є від посмертного. Від родинного донора можна пересадити нирку, частину печінки, іноді кістковий мозок. Що стосується серця, легень, – тут є тільки посмертна трансплантація. Нирка, печінка може бути від посмертного донора або від живого.

Технічно найскладніше пересаджувати легені – ми ще до того готуємося. В Україні такого ще ніхто не робив. Така операція може тривати по 18 годин, а нирку зараз пересаджують десь за 3,5 години.

Чому легені? Бо вони найбільше контактують із зовнішнім середовищем. Ми постійно дихаємо, у повітрі може бути багато бактерій, ризик інфікування легенів є найбільшим, порівняно з ниркою чи серцем.

25 грудня мені повідомили, що є потенційний донор. Тоді ще робили аналізи, перевіряли кров, щоб підходила – але місця я собі вже не знаходила. Ні вдень, ні ввечері, ні вночі.

У 2018 у мене випадково діагностували цироз печінки. Я потрапила в лікарню із запаленням нирок, робили розгорнутий аналіз крові і побачили, що всі печінкові показники дуже підвищені. Порадили звернутись до гепатолога, я так і зробила.

Купа аналізів і в підсумку – аутоімунний гепатит, внаслідок якого почав розвиватися цироз.

Два роки я постійно була на препараті – і перший час він допомагав, стримував розвиток хвороби. Але от з вересня 2020-го хвороба почала себе поводити агресивно, почались внутрішні кровотечі. Лікарі сказали – все, можливості чекати немає. Ви або живете далі, або не живете.

І я стала в чергу на пересадку.

О першій чи другій дня 26 грудня мені подзвонили і сказали, що є донор, і я маю подумати, чи згоден на операцію. Бо вона таки доволі серйозна.

Порадився з дружиною, з родиною – і ми вирішили робити. Бо операцій проводять мало, а людей у списку очікування – багато.

Усі пацієнти, які потребують трансплантації, перебувають на межі життя і смерті. Іноді їхній час іде на дні, іноді на години. Їх не можна вилікувати таблеткою чи уколом.

Ми особливо переживаємо, коли є родинна трансплантація. От мама, якій 70 років, віддає нирку дочці, якій 45 років. Мама є абсолютно здоровою людиною, майже ніколи нічим не хворіла – ми беремо на операційний стіл здорову людину, це взагалі незвично. Ми вирізаємо здорову нирку – не якусь страшну або з пухлиною, а здорову – до цього теж треба адаптуватись.

Я сам на пенсії по інвалідності, раніше працював в охороні. За можливості рибалю, останній найбільший улов – карп десь на 4 кілограми, а взагалі – і на 10 кілограмів карп був, на Дунаї його зловив.

Колись я переніс або грип, або ангіну на ногах, і це дало ускладнення на серце. Воно поступово почало гірше працювати та розширюватись, фракція викиду (обсяг крові, який серце виштовхує при кожному скороченні – УП) ставала все менше і менше… У деякі моменти ставало дуже погано, тяжко кілька кроків зробити, підняти щось важке і навіть дихати.

У 41 рік мені поставили діагноз дилатаційна кардіоміопатія. Це 2016-й був.

Того ж року сталася криза – чотири дні майже не спав, по півгодини за ніч. Ні на боці лежать, ні на животі – тільки сидячи, а ще жахливий кашель і постійна задишка. Мене поклали в реанімацію, привели трохи в норму, підняли фракцію викиду.

За три роки – друга криза, тоді вже порадили звернутись у київський Інститут серця, до Бориса Михайловича Тодурова. Я поїхав до нього на прийом – він мене подивився, я здав усі аналізи, ліг в Інститут серця в лікарню.

І він сказав – з таким діагнозом може бути тільки пересадка серця. Операція не допоможе. Я став у список очікування і поїхав додому.

Тоді, 26 грудня, на збори лишалось усього кілька годин. Я дізнався розклад руху поїздів – біля п'ятої години вечора був поїзд на Львів. У мене вже була готова "тривожна сумка", я знав, що подзвонити можуть у будь-який момент. Доробив невідкладні домашні справи, бо думав, що можу поїхати надовго.

Зранку 26 грудня я пішла на роботу, а десь об 11 мені подзвонили зі словами: "Усе збігається, ми вас чекаємо у Львові, там донор".

Я не роздумувала, бо ж мені сказали, що в мене немає варіантів – у мене 11-річна донька Даша, я повинна бути поруч.

Валіза для такої поїздки була складена ще з жовтня, коли мене в Шалімова (Національний інститут хірургії та трансплантології ім. Шалімова – УП) поставили на чергу. Ось вона і дочекалась свого моменту.

О 8 вечора ми з чоловіком уже були у Львові. Мене помістили в окрему палату, зробили ще кілька аналізів, взяли кров і сказали: "Відпочивайте, завтра у вас важливий день".

Доні я нічого їй не сказала, точніше, сказала, що мені треба їхати дообстежитись.

26 грудня нам повідомили, що є донор – це був день народження моєї дружини.

Я разом з дітьми її привітав і кажу, що мені треба на півтори годинки відлучитись – пішов проводити воду до хати свого знайомого, там її не було 3 чи 4 місяці. Приїхав додому, помився, хотів ще машину помити, а дружина поїхала в місто.

Тут вона мені дзвонить і, як мені чується, каже: "Я донор, я ідеально підходжу!" Я відповідаю: "Забудь про це!"

Вона дзвонить другий раз і каже: "Ти не зрозумів – подзвонили зі Львова, є донор, який тобі підходить по крові, по всіх параметрах". Я навіть не знаю, що відчув... Я одразу погодився.

17 років тому, у 31 рік мені поставили діагноз гломерулонефрит. У мене періодично боліла голова, болі були нестерпні. Я собі натискав на скроню, так воно проходило, а потім боліло знову. Звернувся до лікаря, він каже – випий таблеточку "Темпалгіну", якщо не поможе, то треба обстеження робити.

Потім ми якось поміряли тиск – у мене був 260 на 140. А я молодий, без всяких шкідливих звичок, без паління, без спиртного.

Визвали швидку, вона приїхала, каже – де той хворий? Я їх зустрів на сходах, провів до квартири, а вони мені: "Ви ще ходите?" Я ж не знав, що треба лежати! 31 рік, я навіть не стикався з хворобами, ну хіба горло колись боліло.

Лікар щось вколов від тиску, ми здали біохімію – показало трошки завищені ниркові показники. Я прокапався два тижні в лікарні, мені виставили гострий гломерулонефрит, а потім уже другий діагноз – хронічна хвороба нирок.

Це, знаєте, така хвороба, що не болить. Ходиш собі, тебе нічого не турбує, я не мав таких набряків, як то люди мають. У мене сеча була до останнього, скільки пив – стільки мочився.

Але фільтрація нирки з кожним роком погіршувалась. І коли вже дійшов креатинін до 460 (у нормі від 44 до 106 ммоль/л – УП), лікарі казали, що треба буде готовитись до діалізу.

Я вже навіть взяв два щеплення від гепатиту, і третє мав брати якраз 5 січня 2021-го. думав, після третьої поїду собі вшивати в руку фістулу (штучне поєднання артерії з веною для інтенсивнішого кровообігу під час діалізу – УП).

Мої нирочки працювали на 15-16%, можна сказати, що вже не працювали…

Але сестра дружини почула, що в Ковелі зробили пересадку нирки, і моя дружина почала то все вичитувати. Ми поїхали в Київ в Шалімова, там стали на чергу – але так вийшло, що не мали всіх документів і повернулись їх дозбирувати.

Потім почули, що у Львові теж можна стати на чергу і поїхали у Львів. Нам дали перелік обстежень, аналізів – ми швидко ту папочку зібрали і літом 2020-го встали на чергу.

Після того, як нам подзвонили 26 грудня, то так – душ, дві години і ми вже у Львові. Нічого з вечора сказали не їсти, бо на ранок буде операція. І ми чекали.

Нирка може чекати на свого пацієнта найдовше – більше доби, тому в нас на листку очікування на нирку пацієнти з усієї України, навіть з найвіддаленіших регіонів. Печінка – близько 8 годин, серце – 3,5 години, далі у самій тканині йдуть незворотні зміни.

Нирка не обов'язково пришивається на місці старого органу, вона може бути третьою, четвертою пришита (під час підготовки цього тексту ми спілкувались з чоловіком, який живе з чотирма нирками – УП). Нирки не видаляються у 80% пацієнтів. Печінка своя, якщо вона уражена, мусить бути видалена, серце, легені також мусять бути видалені.

27-го числа мамина похресниця просилася приїхати до реанімації побачити її. Я приїхав у лікарню, до мене, якщо не помиляюся, першим подзвонив хтось із лікарів… А потім підійшла Ірина (Ірина Заславець, голова Всеукраїнської платформи донорства iDonor – УП) і запитала: "Ви знаєте, що маму забирають на операцію з вилучення органів?".

Я подзвонив до маминої похресниці і повідомив, що їхати вже запізно.

Перед трансплантацією ми шикуємось у коридор пошани – так ми віддаємо шану пацієнтові, оскільки він прожив своє життя і робить, напевне, найбільший дар, який може зробити він і його родичі.

Я не знав, кому пересаджували мамині органи, але мені показали відео з пані Оленою, яка отримала печінку. Пам'ятаю: виходить один з хірургів, що брав участь у трансплантації, я стою у фойє лікарні й дивлюсь те відео – там пані Олена розповідає, що трансплантація є її єдиним способом продовжити життя. А вдома на неї чекала донька, яка навіть не знає, де її мама.

Я провів таку паралель між своєю мамою… Материнська любов – одне з найвищих почуттів. Це було ще одне свідчення правильності мого рішення.

Чи гнівив Бога я в момент втрати мами? Ні, я навпаки сказав: "Дякую, Боже, що ти так вирішив". Бо все могло бути набагато гірше – зі стражданнями для мами і її оточення. По-людськи це прийняти надзвичайно важко, але прийняти це очима віри… Я сподіваюся на зустріч із мамою.

Вона прожила коротке, але щасливе життя. Ми з братом говорили, що мама вже на небі, але нам треба жити так, щоб вона нами пишалася. Бо вона все віддала, щоб поставити нас на ноги і щоб ми були добрими людьми.

12 годин я їхав до Львова і налаштовував себе на краще.

У лікарні мене оформили, взяли необхідні аналізи, зокрема на ковід і перевели в палату. Зі мною прийшли познайомитись анестезіолог, хірург, і ми чекали, коли приїде бригада з Києва, з Інституту серця.

Про донора нічого не знав. Сказали, що потім усе дізнаюсь, якщо буде бажання.

Операція почалась десь біля 8-9 ранку. Останнє, що я пам'ятаю перед наркозом – жарти лікарів, мовляв, подихайте тут у нас карпатським повітрям! Дуже такі добродушні працівники.

Перед наркозом хтось лежить і труситься, хтось панічно сміється. Багато хто молиться з надією, що все буде добре.

Якщо це мами або тати, які віддають своїм дітям нирки – а донору завжди залишається нирка, яка сильніша, вони просять: "Заберіть у нас сильнішу нирку, віддайте дітям".

Яким був мій головний страх перед операцією? Я боявся не прокинутись.

Серце мені пересаджували впродовж 3 годин. Перший раз мене розбудили в операційній – побачив світло, а потім ввечері чи десь зранку вже прокинувся сам. Оглянувся в реанімації – навколо такі ж, як я, лежать. З мене подіставали трубки, шланги, дренажі і потім уже пустили до мене дружину – дуже зрадів, що її побачив.

Десь добу я побув у Львові, а потім мене на реанімобілі перевезли до Києва. Там тиждень-півтора в реанімації, якраз у цей час свята були, Новий рік, Різдво, а тоді в загальну палату. І так до 26 січня.

Операція, післяопераційний період, препарати – усе було для мене безоплатно.

27 грудня об 11 ранку мене почали готувати до 12-годинної операції. Я була спокійна, не відчувала жодного страху, тільки хотіла, щоб це якомога скоріше закінчилось.

Трансплантований орган фіксується спеціальними нитками. Основне – це зафіксувати судини, щоб забезпечити гарний кровотік. Бо коли орган поміщається у свою анатомічну зону, то він в основному тримається на судинах, його підтримують тканини, що його оточують.

Про донора я не знала нічого, крім того, що це жінка, у якої розірвалась аневризма.

Прокинулась десь під ранок 28 грудня, 4-5 година. Відчула страшний біль і ну дуже сильно хотілось пити, так сильно хотілось пити, я думала, що помру. Я стукала ногами об ліжко, щоб до мене підійшла медсестра, і мичала їй: "Пити".

А пити взагалі не можна! У мене ще й трубка в роті була від штучної вентиляції легень. Медсестра змащувала мені губи ваткою, а вони так потріскались… до жаху. Пити дали тільки тоді, коли мене перевезли в Київ.

Доньці про це все довелось розказувати моїй подрузі, бо по телевізору вийшов сюжет про операцію – я боялась, що вона побачить, а поряд не буде ні мами, ні тата, які б змогли їй усе пояснити. І як сказала подруга, Даша відреагувала дуже по-дорослому.

Єдине, спитала: "Чому мама сама мені не розказала?" А я просто не знала, як сказати.

Знаєте, я зовсім не боявся перед операцією, я віддався в руки Божі.

Перед поїздкою ходив у церкву – на вервичку і на сповідь, і всю дорогу до Львова молився. Люди роками стоять у черзі, і в гірших, ніж я, ситуаціях, діалізні, вимучені – а тут так вдало підійшла кров! Впевнений, що це чудо.

Про донора інформація була таємна, лікар сказав: "Ви нічого від нас не почуєте". Але ж соцмережі є, Facebook, ми туда-сюда, взнали про донора – що то була жінка, моя ровесниця. Побачили навіть фотографію.

Уже потім, коли нас виписали на Різдво додому, то ми подзвонили до її сина Любомира, з ним поговорили, сказали, хто ми такі. І вже з того часу ми з ним на дзвінку.

Операцію почали робити в обід, десь о 12, і тривала вона до трьох годин. Пам'ятаю, що я говорив з анестезіологом, бо він знав людей з мого міста, навіть одного мого знайомого знав, а більше нічого не пам'ятаю.

Як прокинувся, руками, ногами махаю – живий!

Мені в живіт вшили третю нирочку, мої дві не видаляли. Сама нирочка не дається про себе чути, тільки рана може відчутна, бо живіт розрізаний від пупка до низу.

Десь о 9 ранку мене забрали до Києва, в Інститут Шалімова, бо я їхня пацієнтка. Там 10 днів у реанімації, а далі – в палату. Перші п'ять були важкими: по-перше, усе боліло, а по-друге – я дивлюся на стіл поряд, заставлений всілякими банками, пляшками, ампулами і розумію, що це все мені.

Я розумію, як довго це все буде капатись і як довго я буду там проводити свій час, і мені від цього стає зле. Бо я хотіла швидше! Не люблю чекати, тим більше, коли без толку лежиш і дивишся в стелю – це взагалі не моє. І так до 22 січня.

Приїхав чоловік з дочкою і забрав мене додому. Даша, як і я, не могла говорити. Я її ніколи так надовго не залишала, найдовше – це було 10-14 днів, що я проводила в лікарні з кровотечами. А тут місяць!

Ми всі свята провели порізно, у мене ще був день народження 19 січня – теж у лікарні. Доня мене вітала через Viber! Але нічого, ми це пережили.

Коли побачив людей, яким пересадили мамині органи, то, з одного боку, відчув надзвичайний смуток, постійні добрі спогади щодо мами. А з іншого – ти бачиш людей, які десь сподівались, терпіли, очікували і це збулось. Назвати це якоюсь казкою чи містерією – не знаю…

Але я побачив їх і усміхнувся. Сподіваюсь, що мама усміхається теж.

Ми зустрілись ввечері в готелі, довго спілкувались, розказували про себе, запитували в нього про маму. Він запитував, як ми себе почуваємо. Ми побачились біля шостої і практично до опів на одинадцяту з ним спілкувались – могли б і довше, але година була пізня, відпустили його, щоб доїхав додому.

Чи погодився б я на місці Любомира поділитись органами своїх близьких? Думаю, що так. Дуже багато людей потребують такої операції, багато хто помирає, не дочекавшись черги.

Багато хто їде на трансплантацію закордон, але я вважаю, що це мусить бути в нас в Україні, щоб люди швидше отримували допомогу.

Чому ми маємо їхати в Індію чи в Білорусь і робити там ці операції за великі гроші, якщо це набагато дешевше можна зробити в Україні? Навіщо ганяти людей з хворими органами, якщо їм можуть зробити операцію вдома?

Коли побачила Любомира, то захотіла його сильно-сильно притиснути, таке враження, ніби я знаю його багато років, і ми просто давно не бачились. Ще була здивована тим, скільки йому років, думала, що він старше! А він молоденький зовсім хлопчик, йому 24 роки, і він така розумничка взагалі.

Сказала йому, що влітку обов'язково хочу з'їздити з ним на могилу його мами. З чоловіком, з донькою.

Добре, коли є родичі, які можуть віддати орган – але в мене, наприклад, таких, які віддали б мені частину печінки, нема. Тому дуже добре, що існують посмертні пересадки. Бо таких людей, як я, багато. І що нам робити? Помирати?

Щоразу як мені задають питання за донора, то в мене сльози… я дуже гублюся в тому всьому. Це такий поступок, знаєте, що не кожен би його зробив.

З їхньої сторони горе – з нашої сторони радість. Бо ти отримуєш шанс на нове життя, навіть покращене, повноцінне життя.

Я був у лікарні, в обласній нефрології, я бачив людей, які ходять на діаліз. Хоч і кажуть, що то "нічого-нічого", але я бачив, як цим людям важко, я 15 років на них дивився. Я знав, від чого мене рятують лікарі.

Любомир – не по роках мудра людина. З нього буде прекрасний священник.

Я абсолютно не відчуваю, що в моєму організмі є нове серце.

Тільки шрам лишився після пересадки – від шиї, через усю грудину і до живота. Але він уже затягнувся, а ось сама кістка, грудна клітина – заживає довго, півроку. Тому, коли вправо-вліво повертаюсь, то буває таке відчуття незручності, а так то нічого не болить.

Зараз я більше стараюсь стежити за своїм здоров'ям – займаюся ходьбою, розробляю легені. Практично не відчуваю віддишки. Фракція викиду збільшилась з 15 до 68.

Здається, та ні, навіть не здається, що я краще почуваюся з новим органом, ніж зі своїм.

Навіть дитина говорить, що в мене змінився колір обличчя, посвітлішали очі – бо коли ще в мене була моя печінка і цироз, то в мене були жовтуваті білки. У мене було погане волосся, вилазило дуже – а зараз воно відновлюється.

Але це помічають люди, які поряд зі мною – я то собі дуже не подобаюсь, бо я, як кулька. Маю приймати гормони, але ж від них набираю вагу – мене це дратує! Лікарі кажуть, що на свої місця все має стати ближче до кінця року, бо знижуватиметься кількість препаратів.

Але я вже казала – я така людина, що не може чекати, мені треба все й одразу.

Ніяких нових звичок після операції чи змін у поведінці, як показують у фільмах, в мене не з'явилось.

У мене одна звичка, яка виробилась за 15 років – приходить неділя, стукає 12 година, на стадіоні починається футбол. Я зараз іду туди, до своїх товаришів, звичайно, не граю, бо утримуюся того всього, але я то всьо коментую, дивлюсь.

Наше перше трансплантоване серце, пацієнт, каже, що ніколи не пив кави, а після трансплантації почав її пити. Є різні історії, коли пацієнтів навіть на цигарки починало тягнути (сміється). Таке буває, але я думаю, що це самонавіювання, оскільки жодної фізіологічної підстави на те немає.

Дуже люблю "Динамо-Київ", хоча "Шахтар" мені тоже до вподоби, бо це таких дві топових команди. Колись ще були "Карпати". Ми з моїми товаришами часто їздили на футбол, я їх садив у машину, бо я неп'ющий був і кажу: "Хлопці, вйо поїхали на збірну, поїхали на Лігу чемпіонів, коли на "Арені-Львів" грали". Знаєте, я так любив ту справу.

Коли я повернусь на стадіон? Один лікар сказав, що два місяці після операції є обмеження, а Максим Євгенович сказав: "Володя, треба до півроку". Я кажу: "Окей".

У трансплантології є магія. Її немає у звичайній хірургії, в урології, а тут є.

Магія – це момент, коли ми пришили орган, відпускаємо затискачі і він починає кровопостачатися. Нирка одразу рожевіє. Нирка, яка була така холодна, біла, відмита і забрана з пацієнта, який, на жаль, помер, оживає!

Чоловік 10 років був на діалізі – не мочився, у нього не було сечі, а тут нирка рожевіє і може одразу виділяти сечу. В організмі, який 10 років не очищувався, починається нове життя. Це магія.

Серце починає битися в руках – у цьому найбільша магія.