"Керівництво не зробило жодних висновків після захоплення Криму, тому через рік після виходу звідти я залишив воєнний флот. Три рази писав рапорт на АТО, але моряків туди не беруть", – ошелешив колишній моряк.
У березні 2014-го саме цей чоловік був нашими очами і вухами на Донузлаві. З ним ми – і ви як читачі – переживали захоплення останніх кораблів в Криму.
Він – моряк з легендарного тральщика "Черкаси", який намагався вирватися з оточення. Російський спецназ захоплював цей корабель понад дві години з вертольотами та вибуховими пакетами.
"Черкаси" був останнім оплотом, де майорів український прапор в Криму.
А 2 квітня була річниця, як із Криму повернувся останній військовий заручник – В'ячеслав Дем'яненко – командир частини інформаційно-психологічних операцій, якого довше за інших тримали росіяни. Він також через деякий час пішов з армії.
Анексія відбулася три роки тому, – достатньо для того, щоб люди, які в той час приймали рішення, почали говорити.
Тимчасово виконуючий обов'язки президента Олександр Турчинов, Голова СБУ Валентин Наливайченко, Сергій Гайдук, який отримав командування ВМС уже після зради начальника штабу в Севастополі, заступник начальника ГШ Віктор Муженко – усі вони щохвилини приймали рішення і виконували накази.
Від них залежало, чи залишиться Крим, чи залишиться Україна.
Усі вони погодились розповісти нам своє бачення тодішніх подій та розкрити невідомі подробиці.
Про те, що бачила розвідка у Криму, як Наливайченко і голова МВС Аваков шукали Януковича на півострові, яку операцію планували в Генштабі, про зрадників, про викрадення командувача Військово-морських сил, про спілкування Турчинова з керівниками Росії...
Чи можна було врятувати Крим? Що саме для цього робили?
І чи все було зроблено?
ВАДИМ СКІБІЦЬКИЙ,
представник Головного управління розвідки
Коли і як росіяни почали готувати анексію Криму. Яку інформацію і кому доповідали розвідники про перші ознаки окупації Криму. Якими були перші повідомлення? Чи була реакція від влади? Чому російським військовим вдалося захопити будівлю парламенту і уряду Криму? До чого в Криму готувалися російські військові?
Після розпаду СРСР Росія ніколи не полишала сподівання повернути собі Крим. Попри базові угоди з Україною від травня1997 року, Москва продовжувала декларувати свої права на Крим і Севастополь.
2017 рік був ключовим для Кремля, оскільки це була дата, до якої на території півострова мав залишатися російський Чорноморський флот.
Навіть якби у 2010 році Янукович не підписав "Харківські угоди" з Росією, якими продовжив перебування ЧФ РФ на території Криму до 2042 року, росіяни неодмінно здійснили б якісь заходи, щоб продовжити перебування Чорноморського флоту РФ в Криму.
Хто володіє Кримом – володіє Чорним морем.
Інформація, яка є у нас у наявності, підтверджує, що півострів потрібен Росії лише як потужна військова база. Вони нарощують війська у Криму, використовують її як передову базу для забезпечення російської військової присутності в Сирії, насамперед за рахунок ЧФ РФ.
Ще один чинник: згідно з базовими угодами щодо тимчасового перебування ЧФ РФ на території України, Росія не мала права самостійно без погодження з Україною переозброювати і модернізувати флот.
Тепер Росія завозить в Крим сучасні зразки озброєння.
Чорноморський флот РФ завжди був пріоритетним завданням для Головного управління розвідки. Він ніс одну з найвищих загроз для України – іноземні війська, які постійно перебувають на нашій території.
У 2006 році в порушення угод Росія встановила контроль над об'єктами системи навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства в українських територіальних водах. І їм це зійшло з рук – належної реакції з нашої сторони не було.
Комплексні приготування Москви стосовно Криму Росія розпочались у 2013 році, коли РФ у своїй Концепції зовнішньої політики основою визначила збереження впливу на Україну.
З початком Революції Гідності Росія під виглядом проведення навчань та забезпечення безпеки Зимових олімпійських ігор у Сочі (січень-лютий 2014 року) сформувала потужне угруповання військ поблизу східних кордонів України загальною чисельністю 37 тисяч осіб, яке потім і було використано для вторгнення до Криму та проведення військової операції у південно-східних регіонах України.
У 20 числах лютого 2014 року почалося загострення. 20 і 21 лютого 2014 року ГУР мало попередні данні щодо планування російською стороною силових дій.
Починаючи з 22 лютого 2014 року відбувалося нарощування російських сил на півдні РФ та в Криму. Вони почали приховано перекидати війська на півострів великими десантними кораблями з території РФ в порушення російсько-українських угод.
Доповіді про те, що, за попередніми даними, є плани про захоплення Криму, вже пішли на вище державне та військове керівництво. Ми доповідали кожної доби, як це визначено керівними документами.
Розвідка фіксувала переміщення військових, збільшення патрулів, штаб ЧФ РФ перейшов на цілодобове чергування. Це все є розвідувальними ознаками приготувань.
Тодішній міністр оборони Павло Лебедєв залишив Київ 21 лютого. Тому передбачено, що інформація доводиться до особи, яка виконує обов'язки міністра оборони. До того ж, розвідувальна інформація за підписом начальника ГУР надається президенту, в його адміністрацію, до Верховної Ради, секретарю РНБО.
Розвідувальні зведення містили інформацію щодо діяльності російських військ в Криму. Наприклад: "22 лютого о 00.30 за рішенням командувача берегових військ ЧФ РФ для підрозділів 810 окремої бригади морської піхоти ЧФ РФ оголошено сигнал "Збір".
Після того, як ми надавали цю інформацію, нам могли давати вказівки на її уточнення та проведення дорозвідки. У період з 20 по 28 лютого такі вказівки нам надходили. Нас чули.
У 20-тих числах лютого 2014 року влада в Києві мала розуміти, що в Криму є загроза. Але не лише воєнна розвідка передавала керівництву інформацію. На той час була місцева міліція, регіональні підрозділи СБУ, місцева влада, яка в першу чергу мала доповідати про розвиток ситуації в Криму.
Однак в багатьох випадках вони аж до 21 лютого, навіть пізніше, доповідали, що в Криму все спокійно, усі підтримують Київ, немає підстав для підвищення рівня загрози безпеці.
В той момент в Україні була дуже складна ситуація. Президент залишив країну, міністр оборони утік, тривало переформатування влади та не завершились стабілізаційні процеси в Києві. Прийняти рішення було складно, а в багатьох випадках практично неможливо. У свою чергу, дії Путіна було швидкими і скоординованими.
Воєнна розвідка фіксувала, як в 20-тих числах лютого відбувалось перекидання підрозділів повітрянодесантних військ з різних регіонів Росії авіацією до Анапи. Це було до 27 лютого. Ми маємо перехоплення радіопереговорів, які свідчать про перекидання російських десантників в аеропорт Анапи.
Потім є перехоплення, як великими десантними кораблями здійснювалося перекидання морської піхоти з Новоросійська в Севастополь.
Підрозділи 810 окремої бригади морської піхоти ЧФ РФ, яка дислокується в Севастополі, згідно з перехопленими радіорозмовами, були перевдягнуті в цивільний одяг, який вони отримували з військових складів в Севастополі. А потім разом з підрозділами спецпризначення Росії вони блокували і захоплювали основні адмінбудівлі в Криму.
Ми маємо перехоплення, в якому йдеться про ці склади. Зокрема, командувач берегових військ ЧФ РФ генерал-майор Остріков надав розпорядження командиру 810 окремої бригади морської піхоти ЧФ РФ щодо отримання 100 комплектів цивільного одягу: "Только скорее, а то ее всю (одежду) разберут, и тебе придется покупать за свой счет".
Захоплення Верховної Ради Криму стало другою фазою.
Навіть якщо у нас і була інформація про те, що до будівлі висуваються російські військові, не було кому їх захищати. Підрозділи МВС і СБУ в більшості перейшли на бік ворога.
Путін діяв цілеспрямовано. Однак і йому доводилось змінювати свої плани відповідно до розвитку ситуації в Києві та в цілому в Україні. Згадайте так званий "референдум" в Криму. Спочатку була заявлена одна дата, а потім її перенесли на коротший термін.
Москва готувалася до того, що ми будемо проводити операцію по звільненню Криму. Росія перевела все кримське угруповання у вищу ступінь бойової готовності. Усі бойові кораблі вийшли на зовнішній рейд в Севастополі, далі – блокування всіх українських військових частин. Літаки штурмової і розвідувальної авіації були підготовлені до негайного бойового застосування. Підрозділи берегових військ ЧФ РФ висунулись в райони прикриття сухопутного кордону Автономної республіки Крим, були заблоковані кримські перешийки та проведено обладнання ротних опорних пунктів в районах Перекоп, Армянськ і Чонгар.
Третя фаза – перекидання додаткових військ та завершення створення об'єднаного угруповання російських військ в Криму. Його чисельність зросла на 7 тисяч осіб і в березні 2014 року становила близько 20 тисяч військовослужбовців.
Третій етап включав і роззброєння наших військ.
Ви спитаєте, чи були у нас зрадники? Так, були. Але завдяки постійним ротаціям, які проводилися серед нашого особового складу в Криму, у нас в ГУР була найменша кількість зрадників.
СЕРГІЙ ГАЙДУК
Командувач ВМС 7 березня 2014 – 15 квітня 2016 (в.о. 2-7 березня 2014 року)
Чого не вистачило Україні для боротьби з окупацією Криму? Які помилки були зроблені? Чому росіяни шантажували українських військових Майданом? Про зрадників, в тому числі екс-начальника Генштабу Юрія Ільїна і командувача ВМС – Дениса Березовського.
Чому для захоплення використовували частини не з ЧФ РФ? Як відбувалося його викрадення і звільнення?
Спроби відокремлення Криму від України здійснювалися з моменту нашої незалежності.
1992 рік – перша спроба. Тоді знайшли політичне рішення – зібрали Загальнокримський конгрес депутатів усіх рівнів, які в альтернативу кримському референдуму про відокремлення Криму вирішили провести свій – про приєднання до Херсонської області Сак, Євпаторії, Джанкойського, Красноперекопського, Чорноморського, Бахчисарайського та інших районів.
Половина Криму Росії була не потрібна. Це й було, мабуть, вірним політичним рішенням.
Другий приклад, 1994-1995 роки – так звана "мєшковщина".
Тоді теж було політичне рішення. Працювали із одним радикальним політиком – "президентом" АР Крим Юрієм Мєшковим і з тодішнім головою ВР Криму Сергієм Цековим. Працювали на протиріччях між гілками влади, які їх ослаблювали. А коли політики і СБУ зробили свою справу, якою тоді керував Євген Марчук, – роззброїли охорону Мєшкова, посадили його в літак і на Москву.
У ситуації 2014 року в Криму – не вистачало реакції влади.
До 18-20 лютого 2014 року в Криму все було в штатному режимі – існування двох флотів на території Кримського півострова відповідно до міжнародних угод. Ані загроз, ані конфліктних ситуацій.
У розпал Майдану, 19 лютого 2014 року Віктор Янукович забрав з Криму тодішнього командувача ВМС Юрія Ільїна і призначив його начальником Генштабу, замість Володимира Замани, який відмовився застосовувати збройні сили проти мітингувальників Майдану.
Після призначення Ільїна , частину підрозділів морської піхоти і Сил спецоперацій ВМС було направлено з Криму в столицю. До Майдану вони не доїхали. 21 лютого зупинилися у Василькові – і звідти повернулися на півострів.
Росіяни використали цей факт. Під час захоплення частин на півострові вони шантажували цих командирів – що, мовляв, якщо ті повернуться на континентальну Україну, їх почнуть переслідувати.
З того часу і до 1 березня 2014 року в Криму не було штатного командувача ВМС, його обов'язки виконував Сергій Єлісеєв. Він разом із начштабу Дмитром Шакуро у зв'язку із загостренням політичної ситуації і небажанням брати на себе відповідальність подали рапорти з вимогою свого звільнення в запас. А з 28 лютого залягли у шпиталь – ніби для проходження медичної комісії. У підсумку обоє зрадили державу.
1 березня командувачем ВМС призначили Дениса Березовського, який зрадив наступного ж дня.
Військової влади не було й у Києві.
Янукович утік 22 лютого, за ним побігли всі силовики: і голова СБУ, і голова МВС, і голова Міноборони Павло Лебедєв. За нашою інформацією, він з 22 лютого 2014 року перебував в Севастополі. Начальник Генштабу Юрій Ільїн 26 лютого прибув в Севастополь і більше до Києва не повернувся.
22 числа Олександр Турчинов стає головою Верховної Ради і тимчасовим виконувачем обов'язків президента.
Наступне кадрове рішення щодо призначення Кабінету міністрів України відбулося лише 27 лютого – день захоплення Верховної Ради і Кабміну АР Крим.
5 діб вакууму влади однозначно були використані російською стороною для анексії Криму.
27 лютого – захоплення адміністративних будівель в Сімферополі. Зараз ми можемо чітко говорити, що це була спецоперація, яку виконували спеціальні підрозділи РФ.
Але ж в той час, захоплення адмінбудівель та службових приміщень МВС та СБУ відбувались у багатьох регіонах Україні.
Росіяни для окупації Криму використали легенду з Олімпіадою. Відбувалося перекидання спецпризначенців та десантників на десантних кораблях до Севастополя – а пояснювали це нібито ротацією контингенту, який виконував завдання в Сочі.
Перекидали десантників, спецпризначенців з бойовим досвідом Чечні та Грузії.
Захоплення державних установ в Криму військовослужбовцями РФ, яких тоді подавали під виглядом місцевої самооборони, можна трактувати як терористичний акт або кримінальне правопорушення, яке потрібно було локалізувати. Мала бути проведена спеціальна операція СБУ, МВС.
На той час у Криму вже побували і Аваков, тимчасовий виконувач обов'язків міністра внутрішніх справ, і Наливайченко, голова СБУ (в день приїзду Наливайченко ще був депутатом – УП), і Куніцин був в Криму, і Могильов, і Рудьковський, і Порошенко приїхав, але його не пустили.
Усі полювали на президента-утікача. Натомість, на мій погляд, треба було займатися кримськими регіонами, людьми, треба було налаштовувати і шукати компроміси з владою.
ЗРАДА, БЕРЕЗОВСЬКИЙ
28 лютого після 20-ї години Денис Березовський приступив до тимчасового виконання обов'язків командувача ВМС. Офіційно призначений – 1 березня. Про нього я можу сказати одне – його рішення були полярними, тому можна зробити висновок, що він їх приймав під стороннім впливом.
1 березня, десь о 13:55, він наказав всім кораблям, які були в Криму, вийти в море. Це мало ускладнити захоплення наших суден у разі штурму. Штатне приготування до виходу в море займає зазвичай годину-півтори. Частина кораблів уже знялася з якорів та швартових, почала виходити в море.
І тут, десь о 17 годині, Березовський дає команду все зупинити, кораблі повернути в пункти постійної дислокації. А ті кораблі, які вже вийшли в море, мали стати на якір. Десь після 20-ї години кораблі, які вийшли в море, повернулися до берега.
Впевнений, на ці рішення однозначно впливали Юрій Ільїн і Віктор Максимов (колишній командувач ВМС, а на період початку анексії Криму – радник Павла Лебедєва – УП). Після повернення кораблів, у ніч з 1 на 2 березня Березовський мав розмову з т.в.о. міністра оборони, якому заявив, що він не буде виконувати злочинні накази і вимагав "прямий зв'язок" з виконувачем обов'язків президента України Олександром Турчиновим. Розмова була на межі істеричного зриву.
Тим більше, що в цей день у Березовського була зустріч і з командувачем ЧФ РФ Вітко.
2 березня знову протилежні рішення.
Спершу наказ приготувати кораблі до виходу в море, потім знову відбій – відтягнутися на якорях, розірвати зв'язок з берегом, у разі провокацій – попереджати через гучномовний зв'язок про застосування зброї.
Але потім о 15:45 він від'їхав в штаб ЧФ РФ на переговори – і вже о 16:32 по мобільному телефону дав вказівку про зняття тривоги і здачу зброї.
Ми навіть перевіряли, чи це він особисто дзвонив, чи був він у здоровому глузді. Підтвердили.
Цікаво, що в день зради ті ж Ільїн та Максимов були в штабі ВМС до 14:40.
Після зради Березовського 2 березня подзвонили заступник начальника Генштабу Віктор Муженко та начальник Генштабу Куцин і спитали, чи я готовий керувати флотом. Я відповів, що не маю іншого вибору.
Я зустрівся з Березовським. Він сказав, що збирається агітувати військові частини в Криму переходити на бік влади Сергія Аксьонова, пропонував разом з ним виїхати зі штабу. Я сказав, що я залишаюся з особовим складом до кінця.
Після призначення, у мене відбулася низка переговорів щодо ситуації в Криму. Серед севастопольських переговірників були командувач ЧФ РФ Вітко та "народний губернатор" Чалий, кримських – Ольга Ковітіді та "самооборонщик Криму" Мєрцалов, російських – генерал армії Микола Панков та замглавкома ВМФ РФ Федотєнков.
З Аксьоновим зустрічатись я відмовився.
Вони говорили про якісь "ВМС Криму". Але на мої питання про статут такого "флоту", нормативно-правові документи, які регламентують його діяльність, вони відповідей не знайшли. На кого розраховували?!..
Пам'ятаючи досвід Березовського, я одразу поставив умову, що переговори будуть проходити тільки в штабі ВМС.
Вранці 3 березня була перша спроба мого затримання. Березовський разом з козаками та вже під охороною спецназу РФ увірвалися в штаб флоту. Я в цей час перебував на командному пункті. Вони намагалися мене схопити, зв'язали та хотіли вивезти зі штабу. Але їм завадили наші офіцери і особовий склад. Мене відбили, а всю цю публіку видворили за межі штабу.
Залишили лише Березовського. Пам'ятаєте, коли зібрався весь особовий склад командування і заспівали гімн, коли Березовський закликав зрадити присязі?
Мабуть тоді з'явилась впевненість і віра в людей. Один в полі не воїн.
Отже, я заборонив пускати на територію військових частин Березовського, Шакуро, Єлісеєва, Ільїна, Максимова, представників УПЦ Московського патріархату і РПЦ.
А потім, після "референдуму" почалися захоплення частин.
18 березня ми понесли перші втрати. У Сімферополі, при захопленні однієї з частин, загинув прапорщик Сергій Кокурін, а старший лейтенант Валентин Федун отримав поранення в шию та руку.
Після цього бойового зіткнення, відбулася зустріч з російською стороною. В ній брали участь генерал армії Микола Панков та заступник главкома ВМФ РФ Федотєнков.
Перемовини були дуже складні. Переді мною сиділи люди, які пройшли школу і КДБ, і "колишнього СРСР", розуміли психологічну картинку людини – вона блефує чи ні, боїться чи ні, впевнена чи не впевнена в своїх рішеннях.
Я їм сказав, що вони порушили домовленості, тому я віддав наказ на застосування зброї у разі подібних провокацій.
Реакція була швидкою. 19 березня 2014 року відбулося захоплення штабу ВМС. Десь о 5 годині ранку вони почали штурмувати: попереду цивільні люди, в натовпі провокатори, за ними російський спецназ. До безпосереднього штурму штабу ВМС я зустрічався з командувачем ЧФ РФ Вітком. Мені робили "пропозиції", але я їх відхилив.
З використанням спецзасобів вони прорвалися до приміщення, де перебував я, підірвали двері, і один з колишніх наших офіцерів, який зрадив присязі, показав на мене – він знав мене в обличчя. Усе закінчилося протистоянням та наручниками на моїх руках.
В цей час на території штабу перебували і Максимов, і Ільїн.
На мене накинули якусь цивільну куртку, закрили голову, щоб не було видно обличчя, і перемістили на гауптвахту Севастопольського гарнізону в камеру-одиночку.
Хоч би бирку на дверях камери поміняли: замість "Для затриманих мічманів та прапорщиків" – на "затриманих адміралів" (посміхається)…
У камері я відмовився від їжі й води, попередив, щоб в жодному разі навіть не намагалися чіпати мої погони, які були на моєму светрі.
Десь о 22 годині мене вивели на прогулянку. Вразило боягузливе попередження: "Товарищ командующий, под стеночкой ходите. Снайпера, "Правый сектор"... Вас могут "снять". Я кажу: "Ребята, я на своїй землі. Яке ще стеночкі?!"
Між 3-ю та 4-ю годиною ночі піднімають з ліжка – "на вихід". Далі почали возити мене по всьому півострову.
Спочатку привезли до штабу ЧФ РФ. Постояли хвилин 20 – усі мовчать, йде психологічний тиск. Потім – в Сімферополь, в обласний військкомат, на той момент я вже знав, що там тримають та катують затриманих українських патріотів і військових.
За хвилин 30 вже на третьому мікроавтобусі мене повезли на Чонгар. Блокпост, стоїмо хвилин 40, усі мовчать. Заходить офіцер у морській українській формі, починає ставити мені питання. Я відмовився відповідати, бо не знаю – може, він підставний. З'ясувалося, що його відправила СБУ, щоб мене ідентифікувати.
Зрада тоді була вже на такому рівні, що я вимушений був бути дуже обережним.
З того моменту я підтримував зв'язок з нашими військовими, які лишились в Криму, в тому числі й із кораблями.
Час "очищення" переносився тричі протягом 16-25 березня 2014 року. Причина – стійкість українських військових моряків: морські піхотинці, екіпажі великого десантного корабля "Костянтин Ольшанський", морського тральщика "Черкаси" та рейдового тральщика "Генічеськ" продовжували чинити опір російським спецназівцям.
Позиція Києва була чіткою – не допустити повторення грузинського конфлікту 2008-го. У Криму ми мали не допустити захоплення військових частин, мінування чи знищення кораблів.
Нам вдалося евакуювати морських льотчиків.
Рубіконом, і це зрозуміло, був "кримський референдум", який не передбачав наявності Збройних сил РФ, бо це була б пряма агресія РФ.
Ми мали триматися до останнього, щоб в континентальній Україні була можливість виграти час, відреагувати на можливі загрози зі Сходу, перегрупувати війська.
Чому не знищували кораблі? Відкрити кінгстони та затопити кораблі – найпростіший варіант. Знищення корабля – це крайній випадок чи крайнє рішення в бойовій обстановці. Але ж воєнного стану оголошено не було? І що далі?..
Давайте змоделюємо ситуацію: ми взяли і все затопили, знищили озброєння і техніку. Але зараз той же тральщик "Генічеськ", який боровся до кінця, дислокується в Очакові. А так його б у нас взагалі не було. Середній десантний корабель "Кіровоград" теж був би затоплений. І таких – 35 вимпелів.
ВАЛЕНТИН НАЛИВАЙЧЕНКО
голова СБУ 22 лютого 2014 – 18 червня 2015
Як вони разом з Арсеном Аваковим шукали утікача Януковича в Криму. Як з Києва у Крим утікав голова СБУ часів Януковича – Якименко. Що було найруйнівнішим і зробило можливим захоплення Криму? Про бойові вторгнення на територію України з боку РФ. Як спецгрупи СБУ вивозили Любомира Гузара із захопленого Крима.
Про перше затримання російського розвідника, який готував вторгнення. Про його обмін на українських заручників, в тому числі командуючого ВМС Гайдука. Чи можна було врятувати Крим?
Моє переконання – саме з Харківських угод був запущений механізм анексії Криму. Ними в 2010 році Янукович і підконтрольний йому парламент дозволили мати росіянам 24 тисячі військових в Криму.
Цими угодами скасували механізм обов'язкового погодження пересування військ РФ територією Криму. Залишився тільки механізм, і то не обов'язковий, а дозвільний – інформувати в разі залишення території України і входження додаткових або інших підрозділів до українського Криму.
Крім того, у 2010 році Янукович і Хорошковський повернули в Крим російську ФСБ.
Перші сигнали про те, що в Криму щось відбувається, ми помітили в ніч з 22 на 23 лютого. Я – ще депутат – і новопризначений легітимний міністр внутрішніх справ Арсен Аваков вилетіли на Крим. У МВС були готові процесуальні документи на затримання тоді ще діючого президента Януковича. Я летів як людина, яка зналася на спецопераціях.
На літаку МВС з пересадкою в Сімферополі ми прилетіли у Бельбек. Ми вважали, що Янукович може бути в одній з державних резиденцій.
Нас зустріли три прикордонники. З Аваковим були кілька міліціонерів. Підтягнулися до 6-8 осіб з кримського, я так розумію, Главка міліції і, як зараз пам'ятаю, 6 кримських "альфівців", які виконали на той час команду і прибули під аеропорт в Бельбеку. Ми сіли в їхні мікроавтобуси, я провів перший інструктаж на випадок спецоперації – і вирушили на президентську резиденцію на узбережжі біля Ялти.
Під'їхали. Вже була глибока ніч. Ми з Арсеном Аваковим вийшли з машини, представилися, сказали, що маємо повноваження на затримання Януковича. Було вже зрозуміло, що резиденція порожня. Співробітники УДО, які охороняли резиденцію, сказали, що він і не заїжджав. У нас довіри до них не було, обшук все одно провели.
Після огляду резиденції під ранок ми приїхали в Ялтинське відділення УДО. Безпосередньо перед нами туди приїхали зі зброєю і документами два офіцери УДО з особистої охорони Януковича. Під час допиту вони розповіли, що Янукович взяв курс на Севастополь ще тоді, коли ми лише збиралися вилітати з Києва.
Вони дали свідчення, що Янукович перед відходом на російську військову базу в Севастополі сказав, що далі їде в Росію, і запропонував офіцерам УДО самим обирати, чи вони з ним, чи лишаються в Україні. Ці двоє офіцерів вирішили залишитися.
Ось що під ранок 23 лютого вдалося з'ясувати безпосередньо мені та Авакову.
Так ось, коли ми їздили по Криму в пошуках Януковича від Бельбека до Ялти – на дорогах, на перехрестях вже стояли російські війська на своїх БТРах. З якою метою, це тоді було не зрозуміло – але зрозуміло, що це були військові підрозділи ЧФ РФ.
У нас було чітке завдання – виключно розшук Януковича. Ми не мали можливості розбиратися, чому російські війська вийшли на дороги. Упевнений, Аваков повідомляв своїми каналами про ситуацію.
А я, вже як повернувся, з трибуни ВР заявляв, що це ніякі не переодягнені сили самооборони – це регулярні російські війська РФ на вулицях Криму, на дорогах.
А 24 лютого 2014 року в районі 18 години парламент призначив мене головою СБУ.
У будівлю на Володимирській я зайшов пізно ввечері. Вона була порожньою. На подвір'ї згарище – спалені матеріали. Тоді дезертирство було на рівні від голови СБУ Якименка до керівника департаменту захисту національної державності Ганжі. Тепер я знаю, що 22 лютого Якименко приватним вертольотом з Труханового острова летів на Крим. Ганжа також утік на півострів.
Тепер ми розуміємо, чому на Крим.
Тому що там був підготовлений плацдарм для реальної анексії та подальшої агресії на Південь України.
Уся "альфівська" зброя, яку закупили до Євро-2012, була вивезена в Крим ще до Майдану. Усі особові справи СБУ, агентурні теж були вивезені до Сімферополя за наказом Якименка.
Мої перші накази в СБУ були затримувати російські спецслужби в Криму, виставляти "Альфу", брати під охорону органи влади. Але марно – керівник Севастопольського управління СБУ Петро Зима та інші керівники давали протилежні накази.
Генерали ФСБ вже сиділи в приміщеннях СБУ і працювали як єдине ФСБ на території Криму.
І це насправді було найруйнівнішим моментом на 23-25 лютого. Київська "Альфа" в цей час була вся на допитах через Майдан, стволи у них забрані, бо йде експертиза – чи стріляли з них у активістів, чи ні.
Засоби зв'язку не працювали. Щоб передати свій наказ, я навіть використовував YouTube і телебачення, де напряму називав Зиму державним зрадником, офіцерів закликав не підпорядковуватися йому, вірних присязі закликав повертатися на материк. Вірними присязі залишилися десь 30% співробітників.
Я намагався вийти на керівництво Криму – як ми тоді ще думали українське – Костянтинова та інших. Попереджав, щоб вони навіть не оголошували якісь там голосування, попереджав їх про недопустимість злочинів, говорив, що СБУ буде протидіяти. Вони щось булькотіли у відповідь. Востаннє з Костянтиновим я спілкувався десь 25 лютого. Після цього зв'язок взагалі зник.
3 березня 2014 року нами в СБУ вже було відкрито кримінальне провадження за державну зраду Костянтинова. 6-го березня – про державну зраду Аксьонова.
Тим часом на материковій частині теж було неспокійно. Цілодобово працювали Турчинов, Аваков, Наливайченко, Пашинський, Сенченко. Ми не виходили навіть вночі з робочих місць. Не виходили, тому що і вночі, і зранку ситуація постійно горіла.
1 березня було рішення Путіна і Держдуми про введення військ на всю територію України. Ми розуміли, що треба рятувати Київ, державу.
Перекривали ключові аеропорти і злітно-посадкові смуги в Жулянах, Борисполі, Узині, Гостомелі та всіх інших аеропортах навколо столиці. Ми розуміли, що агресор йде прямо на Київ, і везуть Януковича "на царство".
З Білгорода, інших напрямків заходили бойові російські вертольоти, колони бронетехніки РФ вздовж і навіть перетинаючи наш кордон – реальне бойове вторгнення.
І так кожну ніч до середини квітня.
РОБОТА СПЕЦГРУП В КРИМУ
25-26 лютого я почав формувати спецгрупи в Києві, які вирушали на Крим. Ми їх не розсекречували ні південним, ні східним підрозділам СБУ.
Сьогодні вже можна говорити про це. Завдання було затримати зрадників.
Ще одне завдання – заарештувати офіцерів російських спецслужб, які діяли на території українського Криму. Групи мали доставити їх у Київ. Це був би чіткий доказ, що відбувається агресія Росії з використанням російських спецслужб і військових на нашій території.
Третє завдання: на території Криму були українські державні діячі і діячі церкви. Потрібно було їх врятувати.
Наприклад, на початку березня нам вдалося вивезти блаженнійшого Любомира Гузара. Він перебував там у своїх справах, коли ми дізналися, що ФСБ ним цікавиться. Тоді офіцери змогли знайти контакт і зв'язатися з санітаркою, яка його супроводжувала. Так одна з наших груп їх врятувала, і через Херсонську область вивезла на Київ.
ФСБ почало захоплювати заручників з числа українських патріотів. Багато хто в ті дні поїхав на Крим, ще не знаючи, що там російські війська і ФСБ. На залізничних вокзалах російські спецслужби виставили фільтраційні патрулі, які мали фото, копії паспортів, номери телефонів. От вони й вихоплювали людей як заручників.
Наші спецгрупи мали їх звільняти. Одна із успішних операцій – звільнення 20 березня групи з Олексієм Гриценком і головнокомандувача військово-морських сил України Гайдука.
Ще спецгрупи мали рятувати з Криму державну секретну інформацію. Особові справи, агентурні справи СБУ вдалося врятувати. Була проведена спецоперація, вивезли з Криму на Миколаїв, з Миколаєва на Київ.
Інформації про підготовку захоплення будівлі парламенту, яке відбулося в ніч з 26 на 27 лютого, ми не мали. Можливостей її отримати в нас не було.
Це було не захоплення, а здача будівлі парламенту. Нам вдалося отримати відео того, як усе розвивалося в приміщенні парламенту. На ньому видно, як кримська міліція, яка мала охороняти парламент, передає зброю російському спецназу, який заходить в парламент з кулеметами і автоматами.
Для нас було розчаруванням і трагедією, коли ми зрозуміли, що наші накази не лише не виконують в АРК, а замість застосування зброї проти загарбників силовики віддають її агресору, стаючи колаборантами.
Наших спецгруп було б недостатньо для взяття ситуації під контроль. Тому ми їх використовували точково для виконання поставлених завдань.
ЗАТРИМАННЯ ГРУШНИКА
У Херсонській області неподалік від Криму одна з наших груп під час виконання бойового завдання затримала керівника диверсійної групи ГРУ РФ на той час полковника Нєфьодова. Його заарештували, доставили до Києва.
Він був не єдиний, інших ми тоді не називали, а допитували і передавали прокуратурі.
Його група мала завдання – готувала вторгнення. Під час цієї підготовки ми його як керівника групи і заарештували. Це був один з перших серйозних доказів російської воєнної агресії. Плюс він – носій інформації про російські плани.
Тоді я вперше зрозумів, що дуже швидко ми стикнемося з проблемою звільнення захоплених у заручники наших громадян. Тому ми максимально активізували затримання терористів, диверсантів, агентів російських спецслужб. Кілька разів мав відбутися обмін, у тому числі на групу, в якій був Олексій Гриценко. Ми розуміли, що справа дійшла вже особисто до Путіна.
Ми планували обмін з Андрієм Сенченком. Я зайняв жорстку позицію, що якщо обмінювати цього російського полковника – то лише в Києві. Бо на Чонгарі вони можуть його забрати, а наших людей просто обстріляти і не віддати заручників.
Тоді вирішили, що ми віддаємо росіянам ГРУшника в Києві через посольство РФ. Але віддамо тоді, коли автобус з українськими активістами перетне адмінмежу, і командувач ВМСУ Гайдук буде вже на підконтрольній території.
Андрій Сенченко, треба віддати йому належне, сміливо поїхав в російське посольство і все правильно зробив так, щоб ми не віддали полковника до того, як звільнять автомайданівців.
Перед тим, як відпустити російського полковника, звичайно, ми його допитали. Все, що він зміг сказати, він сказав. У кримінальному провадженні про агресію РФ проти України є матеріали його допитів. Я дуже сподіваюся, що і відео, і аудіо використовуватиметься в міжнародному суді в Гаазі.
Чи можна було врятувати Крим за тих умов? Агресор не лишив нам шансу. Агресор разом з Януковичем, Якименком, Лебедєвим, міністром оборони – у 2014 році нам шансів не залишили.
Якщо говорити про "Альфу", інші підрозділи СБУ станом на лютий 2014 року, вони всі були інфільтровані російською ідеологією та агентурою настільки, що до кінця квітня 2014 року були переконані – Росія не агресор, чому це ми маємо в росіян-братів стріляти?!
Ключовим фактором повернення Криму є корінний народ – кримські татари. Друге: обороноздатна українська армія. Третє: українські органи влади Криму.
І можна, і треба їх створювати на нашій території – правильно, що створена кримська прокуратура, правильно, що ми створили одразу нове кримське управління СБУ.
Лише так повернемо Крим.
ВІКТОР МУЖЕНКО
тоді заступник начальника Генштабу
Про шанс для українського Криму – операцію Генштабу, яка могла завадити Росії провести песеводореферендум на півострові. Про те, чому не збивали російські літаки, які завозили військових у Крим. Про бої і мінометні обстріли на межі між материком і кримським півостровом. Про зрадників Березовського та екс-начальника Генштабу Ільїна.
Записано 4 березня 2017 року.
Інформація про те, що в Криму російські військові, застала нас із тодішнім першим заступником міністра оборони Олександром Олійником у Брюсселі на засіданні Військового комітету Україна-НАТО.
Пізно вночі, того ж дня 27-го лютого ми повернулися в Україну.
Зранку 28-го в Генштабі атмосфера була тривожною, всі були розгублені. У коридорі я зустрів генерала Куцина у цивільному одязі: виявилось, що він тільки-но був призначений начальником Генерального штабу.
Ці кілька днів події розвивалися стрімко – в Криму відбувалося накопичування російських військ.
ОПЕРАЦІЯ, ЯКА МОГЛА Б НЕ ДОПУСТИТИ ПСЕВДОРЕФЕРЕНДУМ
1 березня ми разом із заступником начальника Головного оперативного управління генералом Віктором Назаровим запропонували варіант реагування на ситуацію в Криму. Тоді я підписав у начальника Генштабу (Куцин – УП) ряд розпоряджень щодо наших дій.
Передбачалося провести десантну операцію: висадитись на півострові і захопити аеродроми в АР Крим, посилити там наші угруповання і провести певні дії, які б не дозволили російським військовим просунутися по відповідних напрямках.
Планувалося перехопити вузький перешийок між самим Кримом та Керченським півостровом силами підрозділів 95-ї бригади. Передбачалося посилити це ж угруповання 1-м батальйоном морської піхоти, який розміщувався в Феодосії, і перевести туди ж 501-й батальйон, який тоді дислокувався в Керчі. Підрозділи 95 ОАеМБр передбачалося перекинути літаками на аеродром Кіровський.
Ми планували також завести техніку. Через Арабатську стрілку мала зайти техніка 95-ї бригади і вийти в район Феодосії.
Росіяни нарощували свої сили від Севастополя до Керчі. На той час частина підрозділів нашої 36-ї бригади берегової оборони вже вийшли під Сімферополь на Ангарський полігон. Туди ми планували перекинути два батальйони: танковий механізований мав перекрити напрямок по автостраді Севастополь-Сімферополь, а гірсько-піхотний батальйон мав перекрити трасу Ялта-Сімферополь як раз на Ангарському перевалі.
Таким чином ми повністю заблоковували б доступ російських підрозділів до степового Криму. Це був шанс, ми вважали. Бо всі військові об'єкти на південному узбережжі були вже заблоковані військовими РФ.
У цей же день, 1 березня ввечері, відбувалося засідання РНБО, на яке поїхали начальник Генерального штабу і виконувач обов'язків міністра оборони.
А ми в одному з приміщень Головного оперативного управління готували реалізацію нашого задуму. Вже було віддано відповідне розпорядження командувачу Повітряних сил на забезпечення перельотів і авіаційної підтримки.
Десь пізно ввечері, після 22 години з наради повернулися міністр оборони та НГШ (Ігор Тенюх та Михайло Куцин – УП). Мене і ще кількох генералів в приймальні перед своїм кабінетом зібрав тодішній перший заступник начальника Генштабу генерал-полковник Воробйов, і каже: "Всім все стій".
Я кажу: "Як може бути "стій", якщо ми вже підняли літаки, і вони в повітрі прямують на аеродроми для загрузки десанту?"
Він запитав: "На підставі чого такі дії?"
Я кажу: "На підставі розпорядження, яке я підписав у начальника Генерального штабу".
Я пішов до начальника Генштабу, питаю: "Дії розпочалися, літаки в повітрі, десантні підрозділи перебувають на аеродромах. Що далі?"
Він питає: "Що відбувається?"
Я відповідаю: "Як?! На підставі ваших розпоряджень проводяться відповідні дії".
Він каже: "Я таких розпоряджень не підписував…"
Ці розпорядження, підписані рукою начальника Генштабу генерала Михайла Куцина і досі є – вони зберігаються у цій теці з відповідним грифом "таємно". (Муженко показує на товсту папку з документами, яка лежала на столі – УП).
Тому я вийшов на командувача Повітряних сил генерал-полковника Байдака і кажу: "Юрій Аврамович, все стій, вихідне положення. Рішення змінилося".
Чому так сталося? Я не знаю. Можливо,на засіданні РНБО було прийняте відповідне рішення. Якщо немає політичного рішення, військові такі рішення не приймають.
Усі ці й подальші заходи планувалося провести під легендою навчань "Весняна злива-2014" – приведення сил у повну бойову готовність з метою перевірки. Хоча підрозділи, які були визначені для нашого задуму, були повністю з боєкомплектом і готові до виконання завдання.
Якби ми виконали ці заходи, які були сплановані, у нас був шанс тримати під контролем степовий Крим. Це не давало б можливості провести кримський, як вони називають, "референдум". А як би далі розвивалися події, то зараз дуже важко передбачити... Але був шанс.
Наступного дня Росія відправила на Крим 8-9 транспортних літаків типу Іл-76 і до 12 вертольотів над Кримом.
На мене вийшов генерал-полковник Байдак, сказав, що не може знайти ні НГШ, ні міністра оборони – вони були на нараді. "Ми бачимо літаки, вони йдуть на гранично малих висотах, і вертольоти…що робити?"
Я кажу: "Заявка від РФ була?" – "Не було".
"Порушення повітряного простору є? Збивай".
Він відповідає: "Хто дасть команду?"
Розмова була по мобільному телефону, десь у пам'яті відповідних станцій операторів має бути цей запис. Я кажу: "Я, генерал-лейтенант Муженко Віктор Миколайович, даю вам команду збивати літаки". Він говорить: "Ви не маєте права".
Дійсно, по своїх повноваженнях як заступник начГШ я не мав такого права.
Я питаю: "Хто має право?" (Я знаю, хто має, але просто у нього запитав).
Він відповідає: "Міністр, начальник Генерального штабу".
Я перепитую: "А ви?" (Він також має таке право, такі повноваження).
Він говорить: "І я".
Я кажу: "Приймайте рішення". Він відповідає: "Я таке рішення не прийму".
Довідка.
Відповідно до Угоди між Кабміном України та Урядом РФ про використання силами та засобами ЧФ РФ повітряного простору України та повітряного простору над акваторією Чорного моря, де відповідно до міжнародних угод відповідальність за безпеку польотів та організацію обслуговування повітряного руху покладено на Україну (затверджена постановою КМУ №631 від 19.04.1999 року), дозвіл на перельоти в повітряному просторі України авіаційних засобів РФ, які постійно не базувалися на території АР Крим, мав надаватися Генеральним штабом ЗС України після відповідної заявки РФ надісланої через МЗС України.
Отже, на ті аеродроми, на які планували висадитися ми, висадилися російські десантники до 1,5 тисяч чоловік.
Була ще одна ідея, яка не реалізувалася.
1-2 березня був провал з командуванням Військово-морських сил. Березовський, якого тільки-но призначили командувачем ВМС, буквально на другий день зрадив – склав присягу Російській Федерації. Тоді взагалі угруповання, яке знаходилося в Криму, залишилося без військового начальника.
У зв'язку з цим, начальник Генштабу запропонував мені створити оперативну групу і взяти на себе командування всіма військовими формуваннями Збройних сил України, які знаходилися в Криму.
Таку групу було створено. У складі 5 осіб. Були виписані відповідні документи на моє ім'я – щоправда, вони були нестандартні, вільного змісту, бо тоді навіть якогось формату взагалі не було.
Ми вже не могли потрапити на півострів сухопутним шляхом через блокування перешийків. Керівник південно-регіонального управління Держприкордонслужби генерал Мишаковський пообіцяв перекинути нашу групу морським шляхом на територію АР Крим. Ми мали летіти з "Борисполя" на аеродром Кульбакине у Миколаївській області, а далі прикордонники мали реалізувати цей план.
Перед самим нашим вильотом нам дали команду "відставити", ми залишились в Києві. Команду давав тодішній начальник Генерального штабу. Але я не знаю, на якому рівні це рішення ухвалювалось.
Саме після цього командувачем Військово-морських сил призначили адмірала Гайдука (з 3 березня він був в.о., а вже 7-го березня призначений на цю посаду – УП).
Але у дуже короткий термін штаб Військово-морських сил України в Севастополі був заблокований. Гайдук був затриманий.
ВИХІД НА ХЕРСОНСЬКУ ОБЛАСТЬ. ПЕРШИЙ БІЙ, ПЕРШІ МІНОМЕТИ
2 березня було прийнято рішення про створення угрупування, яке мало захистити наш південь. Батальйонно-тактична група 79-ї бригади вийшла на прикриття двох перешийків. Потім лишилася на напрямку Армянськ, Чаплинка. А 95-та бригада пішла на Чонгарський перешийок.
Далі була перекинута батальйонно-тактична група 25-ї бригади, яка виконувала завдання в Запорізькій області – на небезпечних ділянках між Генічеськом та Бердянськом.
Угруповання створювали з того, що можна було зібрати: окремі батареї артилерії, окремі підрозділи, окремі станції, окремі засоби. За півтора-два тижні ми були готові зустріти росіян на цьому напрямку і відчували себе доволі впевнено.
До речі, перший бій з реальною бойовою стрільбою відбувся 18-го березня на Херсонщині – коли на підрозділ спецпризначення 8-го полку, який прикривав позиції батареї "Смерч", висунулася російська диверсійна група.
Більше бойових зіткнень не було. А росіяни здійснили обстріли зі сторони Турецького (Перекопського) валу в наш бік – на напрямку Армянськ-Каланчак. Стріляли міномети, але стріляли зазвичай в море, не по нам.
Йшов вал дезінформації про те, що в тому чи іншому районі з'явилися ДРГ, висаджувалися повітряні десанти – але більшість з них були фейкові. Однак реагувати на них було необхідно.
Так накопичувався певний досвід аналізу інформації.
Метою противника було дезорієнтувати нас, відволікти від виконання основного завдання – створення оборонного угрупування, посіяти розгубленість і зневіру в усіх. Але це їм не вдалося.
Нашим військам доводилося постійно переміщуватись Херсонською областю, щоб противник не міг зрозуміти, де знаходяться війська, яка їхня чисельність.
З першого дня я підтримував зв'язок з кожним командиром частин берегової оборони Криму, з командирами частин морської піхоти. Питав: як ситуація, які проблеми, тримайтеся. Пояснював, що можливо застосовувати зброю.
Статут дозволяє це робити при загрозі життю військовослужбовців, при спробі проникнення на територію військової частини або на об'єкт під охороною.
Тобто при спробі силового проникнення на територію частини військовослужбовці мали право застосовувати зброю.
ПРО ЗРАДНИКІВ
Юрій Ільїн (19 лютого 2014 року тоді ще президент Янукович звільнив його з посади командувача ВМС і призначив Начальником Генштабу. 28 лютого 2014 року він був звільнений з посади НГШ – УП).
Наприкінці лютого Ільїн вже був у Криму під приводом того, що "має розібратися з ситуацією на місці". Він був присутній при складанні присяги РФ Березовським 1 березня. А після цього "ліг у шпиталь".
Денис Березовський (1 березня призначений командувачем Військово-морських сил, 2 березня перейшов на сторону РФ – УП).
Я з ним спілкувався за день до його призначення, коли постало питання вибору командувача. Питаю: "Ти готовий?" Він відповідає: "Я в шпиталі".
Я знову запитую: "Наскільки хворий? Скажи мені, чи ти готовий. Якщо так, то я буду пропонувати твою кандидатуру на посаду командувача". – "Мені треба подумати. Я тут хворий".
Я йому кажу: "До вечора передзвони". Він мені так і не передзвонив. Я зрозумів, що у нього немає кінцевого рішення, він вагається. Але потім за ініціативи, здається, адмірала Тенюха, він був призначений на цю посаду. Яка у них була розмова, я зараз не маю даних.
Не знаю достеменно причин, чому Березовський прийняв рішення зрадити. Це питання честі і совісті кожного офіцера. Говорили, що на нього чинили тиск.
До цього в нього були достатньо проукраїнські погляди, він вільно володів українською мовою, що для Криму не зовсім характерно. Він родом з Харкова, молодий, 1974 року народження. Володів англійською вільно, пройшов відповідні курси навчання за кордоном: україно-американські, україно-британські навчання, "Сі Бриз".
До речі, в Ільїна така сама ситуація. Він теж пройшов навчання за кордоном. Але це не стало тим чинником, який сформував його позицію як українського офіцера, адмірала.
Одне слово – "зрадники".
ОЛЕКСАНДР ТУРЧИНОВ,
Голова ВР, в.о. президента 22 лютого 2014 – 7 червня 2014 року
Після спілкування з усіма героями, ми звернулися до Олександра Турчинова, бо він як голова Верховної Ради одночасно виконував обов’язки президента. Саме Турчинов був "останньою інстанцією" – людиною, яка приймала рішення.
Ми одразу планували подати цю розмову у формі "питання – відповідь". Однак поговорити особисто з Олександром Турчиновим "Українській правді" не вдалося, він погодився лише на письмове інтерв’ю із можливістю задати кілька додаткових запитань, але теж письмово.
Деякі його твердження розходяться зі свідченнями наших попередніх співрозмовників.
– Коли вперше вам доповіли про події в Криму? Якого типу це були повідомлення? Які були прийняті рішення?
– 27 лютого, коли ми в Києві тільки розпочали формування нового уряду, російський спецназ захопив будівлі кримського парламенту і Ради Міністрів.
Отримавши інформацію з Криму, я негайно скомандував підрозділам Внутрішніх військ, розташованим у Сімферополі, оточити і підготувати штурм захоплених будівель. Внутрішні війська змогли оточити будівлі, але не протримавшись і кількох годин, розійшлися під тиском великої кількості проросійськи налаштованих кримчан, які там зібралися. Мені доповіли, що в умовах, що склалися, вони не в змозі виконувати команди.
Одразу після захоплення парламенту і уряду АРК Росія перейшла до відкритої фази окупації Криму. На півострів військово-транспортними літаками і кораблями ВМС РФ почали інтенсивно перекидати кращі штурмові підрозділи десантних військ і морської піхоти, озброєння і військову техніку. Російські війська взяли під контроль стратегічні об'єкти і комунікації, оточили наші основні військові частини.
Існує думка, що Януковичу спеціально дали можливість утекти з України, щоб оголосити про проведення дострокових виборів
– Я все робив для того, щоб зупинити Януковича та доставити його до Києва. Це було дуже важливо, тому що його втеча створювала юридичну колізію.
Нашим законодавством не передбачено, що президент може втекти. Відповідно до Конституції, він може померти, захворіти чи з'їхати з глузду – і його можуть визнати недієздатним, або він сам може подати у відставку.
Терміну "президент-утікач" у Конституції просто не існує. Тому для мене було надзвичайно важливо привезти його до Києва. Я б знайшов аргументи, щоб переконати Януковича написати заяву щодо добровільної відставки. Потім би його відвезли до Лук'янівського СІЗО, де б він чекав на справедливий вирок суду за всі свої злочини.
– Ви сказали, що вперше про події в Криму вам доповіли лише 27 лютого, коли були захоплені адміністративні будівлі. Чи отримували ви хоч якісь повідомлення з Криму до цього? Про переміщення російської техніки по території півострову? Проросійські мітинги? Чи доповідав вам Аваков про БТР-и ЧФ РФ на дорогах, які вони з Наливайченком бачили, коли шукали Януковича?
– Коли я 22 лютого очолив парламент, то доповідати про події як в Криму, так і в інших регіонах, було практично нікому. Не було ні місцевих адміністрацій, ні керівників силових структур та розвідки. Усе це необхідно було створювати фактично з нуля. Тому, аналізувати хід подій та доповідати про проблеми просто не було кому.
Тільки 28 лютого в екстреному режимі було завершено формування керівництва силових структур, які того ж дня зібрались на перше засідання РНБО.
– У лютому-березні були два засідання РНБО про Крим, стенограма з одного вже відома. Що було на іншому засіданні?
– У лютому-березні ми провели 5 засідань РНБО. Деякі рішення по цих засіданнях і досі знаходяться під грифом "таємно".
Головна задача, яку ми ставили на той час, – забезпечення суверенітету, територіальної цілісності та нацбезпеки, відновлення в найкоротші терміни боєздатної армії, створення надійної системи захисту і оборони України в напрямку можливого наступу російських військ на півдні та сході країни.
– Чи обговорювались якісь спецоперації в Криму? Які? Хто пропонував? Погодились чи відмовились?
– 1 березня Рада Федерації РФ дозволила Путіну ввести війська на територію України. Політичним прикриттям для такого рішення стало звернення Януковича. Швидко нарощується 80-тисячне угруповання російських військ біля нашого кордону. Танки, артилерія, системи залпового вогню, штурмова авіація. Наша розвідка доповідає про повну готовність РФ до вторгнення.
За інформацією Міністерства оборони України, цьому ми могли протиставити лише дві батальйонно-тактичні групи і ще кілька зведених підрозділів загальною чисельністю до 5 тисяч осіб, здатних хоч якось виконувати бойові завдання.
Все, що можливо, в нашій армії було приведено в повну бойову готовність. Починаємо оперативне перекидання військ до північного кордону і на схід.
Особливо вразливим був чернігівсько-київський напрямок. Якби російські танки зайшли з боку Чернігівської області, то за півдня могли бути вже в Києві з Януковичем в обозі. Для світової спільноти у росіян є пояснення: "Звернувся президент України, і ми допомогли відновити конституційний лад і законно обрану владу".
Однак щоб розв'язати собі руки і зосередитися на захопленні материкової України, росіянам треба було завершити окупацію Кримського півострова.
Увечері першого березня до мене приїхали керівники Міноборони і Генштабу. Кажуть, що ГШ РФ передав ультиматум: до 24:00 всім українським військовим в Криму скласти зброю і здатися, інакше вони починають штурм всіх місць дислокації наших в/ч у Криму.
Позиція оборонного відомства – робіть що завгодно, але не допустіть цього штурму. Росіяни набагато переважають нас за чисельністю, озброєнням і підготовкою, при цьому їх активно підтримує значна частина задуреного російською пропагандою населення Криму.
Пізно вночі телефоную до Кремля. З Путіним не з'єднують, тільки з Наришкіним.
"Передайте Путіну, ми не приймаємо вашого ультиматуму, а у разі штурму я віддав наказ стріляти на ураження, – кажу йому я. – Уся кров буде на вас як на агресорах, і ви для всього світу будете військовими злочинцями, які відповідальні за тисячі смертей".
Я розумів, що мою команду виконають далеко не всі. Але інших варіантів у мене не було. Тоді штурму не відбулось, і ми отримали життєво важливий для нас додатковий час.
Було ще декілька небезпечних та трагічних ситуацій, коли ті, хто залишились в Криму, не могли захищати військові частини. На емоціях, я навіть прийняв рішення щодо силового розблокування Донузлаву та штабу ВМС. Я збирався особисто керувати операцією, прилетівши до Криму із групою спецназу на транспортних літаках.
Шансів на позитивний результат не було. Мабуть, це був просто порив відчаю.
Тоді керівники силових структур зупинили мене. Розвідка доповіла, а згодом і росіяни це підтвердили, що планували збивати усі наші військові літаки, які спробують сісти в Криму.
Ще на першому засіданні РНБО я давав силовикам доручення вивезти до Києва зрадників на кшталт Аксьонова і Костянтинова, які працюють проти України на боці агресора. На жаль, спецслужби не спромоглися виконати це завдання в умовах російської окупації Криму.
– Чи доповідав вам 1 березня начальник генштабу Куцин про спецоперацію, яку спланували в штабі з метою взяти під контроль степову частину Криму? Якщо так, чому ви відмовились?
– 28 лютого на засіданні РНБО було підтримано мій план першочергових заходів щодо протидії російській агресії та захисту країни. Окремо новоствореному керівництву Генштабу та Міноборони я доручив відпрацювати можливий план дій та можливих операцій щодо протидії російській агресії в Криму, захисту наших військових об'єктів та воєнно-морського флоту. А також, у випадку небезпеки для воєнно-морських сил, доручив вивести флот у відкрите море. Що стосується флоту, він не був готовий швидко покинути рейд і потребував підготовки для виходу у море.
Через зраду керівництва ВМФ (Березовського та інших), росіяни отримали інформацію щодо цього наказу та підірвали свій корабель, перекривши вихід з озера Донузлав (перший свій корабель – "Очаків" – росіяни підірвали в Донузлаві 6 березня – УП). Враховуючи загрозу територіальній цілісності країни, та відповідальність кожного за прийняті рішення, я доручив Генштабу та Міноборони письмово подати мені пропозиції, щодо заходів протидії агресії в умовах, що склались на той час.
Генштаб і Міноборони не надали мені відповідний план дій щодо Криму. Пояснення були наступні: найбільша небезпека для територіальної цілісності та незалежності України – це вторгнення збройних сил РФ на материкову частину нашої країни.
1 березня Федеральні Збори РФ дали дозвіл Путіну на введення російських військ на територію України – і потенційна загроза, про яку доповідала розвідка, стала реальністю.
Відповідно до цього, я дав наказ привести у повну бойову готовність та перекинути військові сили, яких було обмаль, із заходу – на схід і північ країни, прикривши, в першою чергою, Чернігівсько-Київський та Харківський напрямки можливого вторгнення.
Жодних окремих пропозицій щодо степового, гірського Криму або інших операцій на півострові, від Генштабу я не отримував. Усі офіційні пропозиції військового керівництва щодо застосування військ ідуть через таємний документообіг і чітко фіксуються, тому будь-які слова можна завжди перевірити.
Враховуючи багатовекторну загрозу, Генштаб розробив Стратегічний план застосування Збройних сил України як на півдні, так і на півночі та сході. Цей план був мною письмово затверджений, після чого його взяли до виконання.
У цілому, будь-яка ініціатива у військових на той час була відсутня, враховуючи руйнівний стан ЗСУ, низький рівень забезпечення, відсутність бойового досвіду тощо.
Більше того, військові керівники вимагали письмового підтвердження будь-яких моїх наказів, намагаючись уникнути особистої відповідальності. Багато хто з них реально боявся реанімації режиму Януковича за допомогою російської армії.
– У ніч з 1 на 2 березня т.в.о. командуючого ВМС Денис Березовський просив міністра оборони Тенюха про розмову з вами. Чи відбулася ця розмова? Якщо так, про що ви говорили? Чи є у вас розуміння, чому він зрадив, адже перед зрадою він давав протилежні команди.
– Адмірал Березовський був одним із перших, хто зрадив свою Батьківщину. Більше того, він використовував посаду, щоб примушувати до зради своїх підлеглих.
Цю людину я ніколи не бачив і ніколи з ним не спілкувався.
– Ви кажете, що була розмова з Наришкіним, який тоді висунув ультиматум. Чи були якісь ще контакти з російським керівництвом? Якщо так, то коли і з ким? Що вони говорили, чого вимагали вони, чого ми?
– 1 березня ультиматум нашим військовим в Криму з вимогою повної капітуляції висував не Наришкін, а російський Генштаб. Уночі 1 березня була моя остання розмова з Кремлем. Я через Голову Держдуми попередив їх, що ніякої капітуляції не буде, що, захищаючи свої позиції, ми будемо використовувати зброю. Тоді вони відклали штурм наших позицій, і ми отримали життєво важливий для нас час.
Більше того, за весь час мого виконання обов'язків президента я не бачив доцільності спілкування з ворогом, який розпочав проти нас війну.
– Чи була можливість і чи розглядалося питання про формування в Криму оперативного штабу на чолі з вами одразу після захоплення державних установ? Чому ви відмовились від цієї ідеї? Чи не думаєте ви, що це могло б допомогти взяти ситуацію під контроль?
– З захоплення парламенту та Кабміну Криму розпочалась вже відкрита фаза окупації півострова. Російські війська швидко нарощували свою чисельність.
Разом з цим, ситуація у всій країні була надто небезпечною і потребувала прийняття швидких рішень. Необхідно було терміново сформувати уряд та відбудувати всю вертикаль влади як в центрі, так і в регіонах, відновити силовий блок, забезпечити оборону країни на найбільш загрозливих напрямках.
Сепаратистські заколоти відбувались не тільки в Криму, але й по всіх південно-східних регіонах. Відбувались спроби захоплення обласних адміністрацій та приміщень силових структур від Харкова до Одеси. Ці заколоти потрібно було придушувати всіма наявними засобами, яких, до речі, на той час фактично не було.
Тому, розірватись і одночасно створити оперативні штаби на чолі зі мною в різних регіонах було практично неможливо.
Більше того, після 27 лютого, коли вже неприховано відбулось перекидання збройних сил РФ та взяття ними під контроль стратегічних об'єктів на півострові – перебування там керівництва України привело б практично до його ізоляції і захоплення, що створило б ще додаткові загрози для держави.
Приймати сотні рішень одночасно треба було в центрі. Тому єдиний штаб, який цілодобово діяв, був у мене в кабінеті Голови Верховної Ради. При цьому, парламент діяв безперервно, в рекордні строки приймаючи величезну кількість важливих для країни рішень. Його роботою треба було також керувати безпосередньо і особисто.
– Чи не вважаєте ви, що з ситуацією в Криму було втрачено час? Чи був шанс його врятувати?
– Час було втрачено, але його було втрачено значно раніше, коли підписували Харківські угоди, коли руйнували армію, замість того, щоб відновлювати її потенціал, коли зняли будь-які обмеження щодо діяльності проросійських, пропутінських партій і організацій, коли не створили альтернативу масштабній проросійській інформаційній пропаганді та зомбуванню населення.
Тому дійсно, час було втрачено. І те, що відбувалося протягом лютого-березня 2014 року – це були наслідки втраченого часу.
– Коли стало зрозуміло, що ми втратили Крим?
– Для мене стало зрозумілим, що Україна може втратити Крим в момент підписання та ратифікації Харківських угод, які передбачали продовження перебування Чорноморського флоту в Криму ще на 25 років.
У майбутньому саме це стало головною базою для реалізації операції з окупації Криму.
– Хто, на вашу думку, винен у тому, що втратили Крим?
– Винні ті, хто підписали Харківські угоди, хто системно знищував обороноздатність держави, армію, ті, хто, підписали заклик до введення військ до України, ті, хто співпрацював з окупантами та зрадили свою країну. Безумовно, за це вони повинні відповідати.
Окрім того, окупації Криму сприяла пасивна позиція наших союзників, на очах яких руйнувалась система колективної безпеки та змінювались європейські кордони, а також повна девальвація гарантій, які отримала Україна відповідно до Будапештського меморандуму.
– Чи був нагороджений хтось з військових, хто вийшов з Криму?
– Усі, хто не зрадив Україну, хто до кінця виконував свій обов'язок і дав нам можливість стабілізувати ситуацію в країні, придушити сепаратистські заколоти у більшості областей та підготуватись до захисту України, заслуговують на державні нагороди.
Але в.о. президента, за Конституцією, не має права нагороджувати.
– Чи є речі, про які раніше не можна було говорити про ті події, а тепер можна? Якщо так, розкажіть.
– Зараз можна говорити про повну неготовність наших військ до відсічі агресії та про ту кількість зрадників, які продалися росіянам. Країна не мала армії, здатної її захистити.
Тоді я не міг цього говорити, це б деморалізувало мільйони громадян, могла виникнути паніка та повна дестабілізація ситуації в країні.
Для розуміння ситуації – серед усіх силовиків, які перебували у Криму, не зрадили свою країну:
– з 13.468 солдатів і офіцерів Збройних сил – лише 3990 (29,6%);
– з 10.936 працівників МВС не стали зрадниками лише 88 осіб (0,8%!),
– з 1.870 прикордонників до України повернулося лише 519 (29,7%),
– з 2.240 працівників СБУ – лише 242 (10,8%),
– з 527 офіцерів і прапорщиків Управління держохорони не зрадили Україну лише 20 осіб!
Але це були не всі проблеми. По всьому південному сходу країни в Харківській, Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Херсонській і Одеській областях розпочалися підготовлені російською агентурою сепаратистські заколоти (проект "Русская весна").
Було організовано багатотисячні мітинги з російською символікою і сепаратистськими гаслами, захоплено адміністративні будівлі, перекрито дороги. У багатьох регіонах силовики не тільки не протидіяли цим виступам, а й активно сприяли їх проведенню.
А вздовж українсько-російського кордону відбувалося активне нарощування потужного угруповання російських військ, на найближчих до України аеродромах було сконцентровано штурмову авіацію.
Російський Генштаб готував збройне вторгнення на материкову Україну.
Континентальне вторгнення мало на меті відновити владу "законно обраного президента Януковича", а фактично – повну окупацію російськими військами всієї центральної і південно-східної частини України.
В офіційних звітах йшлося, що на 1 січня 2014 року лише 20% частин готові до виконання елементарних завдань, близько 20% – частково готові, і 60% – повністю не готові. І ці звіти були ще дуже оптимістичними.
Так, 28 лютого 2014 року члени РНБО не підтримали мою пропозицію про запровадження воєнного стану. Аргументи – в країні немає сил і засобів для його запровадження і забезпечення. Але РНБО повністю підтримала запропонований мною комплекс заходів, спрямованих на екстрене відновлення боєздатності армії, реанімацію силових структур, підготовку мобілізації і оборонних рубежів на півночі і сході України.
Необхідний був час і для реанімації повністю зруйнованої системи влади, як в центрі, так і на місцях, а також для наведення ладу в південно-східних регіонах.
У цьому комплексі заходів, який я підписав разом з Указом про введення в дію рішення РНБО, я наказував військам, які залишилися в оточенні у Криму, залишилися вірними присязі, захищати свої позиції в місцях розташування (військові частини, аеродроми, кораблі...), за необхідності застосовувати зброю.
Мені потрібен був час, щоб захистити країну. Солдати і офіцери, які не зрадили свою країну, з честю виконали поставлені перед ними завдання.
Кримський бліцкриг російського генштабу зазнав поразки.
Наші солдати і офіцери, які залишилися вірними присязі – менше 4-х тисяч – місяць обороняли свої частини в повному оточенні, практично без зв'язку, скувавши багато в чому переважаючі сили противника, не давши розпочати другий – основний – акт агресії проти України.
Коли прийшов час, – вони за командою, з прапорами частин, зброєю і військовою технікою вийшли з Криму. І російські війська, що значно перевищували їх за чисельністю, навіть не спробували їх роззброїти або зупинити.
Усього з Криму було виведено озброєння і військової техніки більше ніж на 1 мільярд доларів.
Але головне: завдяки мужності солдатів і офіцерів, які не зрадили країну, ми зруйнували плани Кремля.
Вони сподівалися на хаос і безвладдя, на страх і нездатність до опору, на розкол країни. А ми змогли в найкоротші терміни відновити владну вертикаль, не допустити дефолту і профінансувати сектор безпеки і оборони, відновити боєздатність армії, відновити силові структури, придушити сепаратистські заколоти в більшості регіонів України.
В Україні вже було кому чинити опір російській військовій агресії.
Швидкий перехід
©2000-2017, Українська правда. Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на «Українську правду».
Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на «Iнтерфакс-Україна», суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство «Українські Новини», в будь-якому вигляді суворо заборонено