"Ми висіли над ними, як дамоклів меч над головою".
Так пригадує останні дні захисту Донецького аеропорту комбриг 81-ої бригади Євген Мойсюк. Саме його бригада останньою виходила з ДАП наприкінці січня, коли від будівлі аеропорту залишились лише фрагменти гіпсокартону та битого скла.
Аеропорт знаходиться дуже близько до самого Донецька, тому там і досі точаться бої.
"Ми і досі залишаємось тим мечем", – говорить Мойсюк.
Минув рік після подій минулої зими. Оборона ДАП тривалістю 242 дні залишається однією з найтрагічніших та найгероїчніших подій АТО. Проте і через рік до останніх днів аеропорту залишається багато запитань.
"Українська правда" спробувала розповісти чесну історію останніх місяців захисту аеропорту, поспілкувавшись з учасниками тих подій та начальником Генштабу Віктором Муженком.
ПЛАН З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ
Бойовики захопили будівлю Донецького аеропорту в ніч з 25 на 26 травня.
Проте вже через 2 дні українські військові звільнили аеропорт та зайняли оборону. З того часу ЗСУ тримали територію ДАП 242 дні, допоки будівлі, що знаходилися на його території, внаслідок тривалих боїв не було знищено вщент.
Особливо виснажливим виявився останній місяць захисту аеропорту.
Під Новий рік ситуація навколо ДАП загострилася – незважаючи на режим припинення вогню, бойовики не полишали спроб вибити сили АТО з території аеропорту. Вони блокували дорогу до терміналу, чим ускладнювали доставку провізії та боєприпасів.
3 січня у результаті обстрілів завалилася диспетчерська вежа, яку зображували на численних мотиваторах і постерах як символ протистояння українських військових.
Через два дні ватажок бойовиків Олександр Захарченко хамовито тикав пальцем в груди українського полковника і хвалився, що його головорізи візьмуть аеропорт за 30 хвилин. Слова Захарченка виявилися блефом – бойовики не змогли витіснити українських військових ані через 30 хвилин, ані через добу.
Захопити частину ДАП і заблокувати бійців 81-ої бригади в терміналі їм вдалося лише 18 січня.
Штаб АТО був змушений діяти у відповідь. Того ж дня навколо ДАП розгорнулася спецоперація, яку розробили, щоб врятувати ситуацію і військових, що опинилися в оточенні.
Якби спецоперація була реалізована, термінал і весь аеропорт опинилися б у тилу наших сил. Передова перемістилася б за селище Спартак, що стоїть майже в Донецьку, і нижче терміналів аеропорту.
Але майже нічого з запланованого не вийшло.
Так, бойовики несли постійні втрати. Так, вдалося зруйнувати Путилівський міст на в'їзді в Донецьк. Так, взяли під контроль селище Піски.І лише 26 січня врешті-решт шахту Дутівська.
Та інші маневри українські сили реалізувати не змогли – через туман вони збивалися з курсу, невчасно приїздили на місце, якщо успішно наступали, то не могли втриматись і відходили.
Кілька невдалих спроб просунутись вперед змусили штаб відмовитись від наступальних операцій.
Тим часом, купка відважних "кіборгів" тримала рештки картонного терміналу – бронебойна куля противника пробивала за раз чотири стіни, через постійні обстріли аеропорт був фактично відрізаний від постачання їжі та води, доставка будь-якого вантажу на територію була ризиком для життя.
Бойовики теж не могли захопити решту території аеропорту – після багатьох невдалих спроб штурму, вони просто вирішили його зруйнувати.
19 січня бойовики вперше підірвали будівлю. За свідченнями українських бійців, вже тоді всі перекриття терміналу провалилися до підвалу, хвилею знесло всі барикади і укриття.
Бійці чекали на штурм бойовиків, але його не було.
Найтрагічнішим вінцем історії оборони ДАПу став другий надпотужний вибух, який 20 січня поховав під завалами десятки "кіборгів".
За свідченнями бійців, з якими спілкувалася УП, щоб рознести термінал вщент, бойовики використали протикорабельні міни.
Розвідник 81-ої бригади Андрій Гречаний був серед тих, хто діставав хлопців з-під завалів, а коли стемніло пішки разом з іншим бійцем відправився в Піски за транспортом, щоб вивезти поранених.
Врятувати вдалося не всіх.
Родичі бійців передивлялись відео бойовиків з захопленого терміналу в пошуках своїх рідних – серед полонених і загиблих.
Протягом кількох тижнів після цього з-під завалів діставали тіла "кіборгів". Щонайменше четверо з них підірвали себе гранатами, щоб не здатися живими. Їхні прізвища досі невідомі.
У день підриву терміналу, на відстані від 800 метрів до 2 км від нього наші сапери проводили таємну операцію.
На злітній смузі пролунали 5 потужних вибухів, які вивели її з ладу. Кількість вибухівки, яка на це пішла, дорівнює близько 7,5 тонам тротилу.
МАЙК
Самый главный вопрос, который меня волнует по ДАП: почему Донецкий аэропорт изначально не рассматривали как плацдарм обороны?
После первого боя 26 мая 2014 года никто не усовершенствовал в нем инженерные заграждения. Только в ноябре мы начали его укреплять – завозили песок в мешках. Можно же было раньше усилить ДАП, местами окопаться, привезти бетонные блоки. А в ноябре ни их, ни кран доставить уже было нельзя.
Тяжело оборонять стеклянное здание. Гипсокартон рассыпался, пули пролетали насквозь, колонны – рикошетили. Песок мы завозили, пока не подбили наш самосвал. Для боевиков ДАП был полигоном, они там тренировались. А мы в аэропорту обороняли каждый кусочек земли. Этим он был важен для нас. Думаю, не было бы Донецкого аэропорта – нас не было бы в Авдеевке, Краматорске и Славянске сейчас.
Мне пришлось взять на себя управление обороной осенью. Меня никто не назначал. Когда "Редута" (командир 3-го полку Кіровоградського спецназу, який керував обороною аеропорту з 26 травня 2014 року - УП) ранили 4 октября, команды уже давал я – в ДАПе было больше моих людей, я был в ответе за них.
До ухода "Редута" и его группы, Донецкий аэропорт обороняли около 200 человек. Моих было 100. Я не мог покрывать тот объем.
Начинал все с нуля.
Под мое руководство дали артиллерию, помогала 93-я бригада. ДУК "Правый сектор" находился в старом, новом терминале, на высоте. Представители "Днепра" проводили аэроразведку донецкого аэропорта.
Мы бы не справились без волонтеров, которые находились в самом Донецке. С ребятами меня связала 93-я бригада. Донецкие волонтеры делились информацией о боевиках, где и откуда стреляют. И мы корректировали…
Сам я находился в трех километрах от Донецкого аэропорта в Тоненьком. Маленькая комнатушка с радиостанцией, по которой я держал связь с терминалами. Я потерял больше всего людей в Донецком аэропорту – 15 бойцов моего подразделения.
Боевики не позволяли нам забрать раненых. Один раз мы договаривались с Гиви о том, что будем забирать раненых: "Сейчас заедет БТР с красным крестом. Заберем раненых и убитых". "Да-да-да, хорошо, мы пропустим", – ответил он.
У нас была радиостанция, настроенная на их частоты – мы их слушали. И вот он своим говорит: "Сейчас "укроп" будет заходить на БТР с красным крестом. Так вот – он не должен выйти. Вы должны его раздолбать полностью".
Нам он одно говорил, координационному центру тоже, а здесь по радиостанции третье. В общем – отправили мы не БТР, а танк. Он хорошо насыпал туда, откуда по нему стреляли.
При мне взяли под контроль Опытное и Водяное – это было очень важно для контроля над Донецким аэропортом.
Можно ли было взять больше? Давайте смотреть на вещи реально. Вы же не сможете съесть весь торт – не справитесь. Лишь кусочек или два, которые можете осилить. У нас это был кусочек Донецкого аэропорта.
На смену нам в декабре пришла 81-я бригада, которая и держала терминал до последних дней.
Все управление взял на себя командир 81-й бригады полковник Евгений Мойсюк. У него было очень много мобилизованных и мало контрактников. Поэтому он отобрал самых лучших.
Они готовились, знали, куда идут. Я им говорил, что им нужны генераторы, теплые вещи, приборы наблюдения. В минус 20, стоять на бетоне нельзя вообще, поэтому доски завозили.
ЄВГЕН МОЙСЮК
На якомусь етапі противник зрозумів, що захопити аеропорт штурмом йому не вдасться, тому вони почали його знищувати.
Спочатку ми намагалися розширити контроль і нейтралізувати вогонь бойовиків, який вони вели прямою наводкою по терміналу.
15 січня спробували деблокувати аеропорт – взяти монастир, що поблизу терміналів (з нього бойовики обстрілювали сили АТО – УП) і відбити частину території. Якби ми його взяли, ми б змогли спокійно забезпечувати особовий склад в аеропорту всім необхідним.
Під час однієї з таких спроб мені довелося особисто туди виходити з особовим складом мого 90-го батальйону і 2-го батальйону 93-ї бригади, яка мене не знала. Це був зведений загін. Я для них чужий командир - вони були не впевнені й вагалися.
Довелося казати: "Хто вам ще потрібен? Я полковник ВДВ, командир бригади, виконую задачу максимум командира роти і йду з вами. Кого вам ще запросити – президента?".
Танки противника "розряджалися" по терміналу майже щогодини, тому ми мали діяти максимально швидко. Готуватись часу не було. Туди пішли найхоробріші. Але у нас не вийшло. Противник зміг відновити вогонь з крупнокаліберних кулеметів. Були об'єктивні, і суб'єктивні причини. Загін був зведений.
Після першого підриву терміналу ми намагалися ще раз розблокувати бійців і захопити додаткові споруди, щоб розширити зону впливу. Підрозділ, який пішов до терміналу, очолювала дуже хоробра людина – командир 90-го батальйону підполковник Олег Кузьміних.
Але через туман вони помилились і разом з частиною бійців потрапили у полон.
Бойовики зрозуміли, що вони не можуть взяти термінал, тому вирішили стерти його з лиця землі.
Після звільнення з полону, "Рахман" розповів, що сепаратисти приволокли дуже потужні протикорабельні міни (заряд таких може бути еквівалентний від 400 кг до 1 тони тротилу – УП).
Ці міни скинули з верхнього поверху, який контролював противник. Нашим бійцям на голову. Одна не здетонувала, кинули другу, тоді спрацювали обидві. У цей час я з іншими командирами знаходився у пункті управління – у підвалі у Водяному (не менше 6 км від терміналу - УП) і нас там сильно затрусило. Уявіть собі, що відчули ті, хто був у терміналі.
Деталі цих підривів досі до кінця не відомі.
Але це однозначно свідчило, що вони більше не будуть його штурмувати, а вирішили руйнувати.
Уявіть собі прямокутну будівлю терміналу. Від обстрілів вона сиплеться, по тих руїнах вони спокійно залазили нагору. А наші – всередині.
Є хоробрий солдат з 90-го бату, позивний "Сєвєр" із дуже сильною волею. Він був правою рукою загиблого героя України Івана Івановича Зубкова.
Так він каже, що до цього вибуху дві доби в терміналі був відносний спокій. Ми в цей час атакували Спартак, Піски, наступали.…
Ті півтори-дві доби (18, 19 і ранок 20 січня - УП), поки ми тиснули з усіх сторін, в терміналі було тихо, вони змогли відпочити організувати по-новому систему оборони.
І хоч наші атаки не вдалися, противник вирішив, що може втратити аеропорт. Тому, я думаю вони і підірвали термінал.
Після вибуху ми мали вивезти поранених і вивести людей. Група на чолі з начальником розвідки, Андрієм Гречаним з позивним "Рахман" (який після підриву пішки прийшов з терміналу за підмогою. Він дістав з-під завалів не менше 20 бійців - УП) відправилась в ДАП на трьох МТЛБ.
На зворотньому шляху машину "Рахмана" підбили, вона перекинулася, загинув механік-водій. У "Рахмана" були опіки очей, його практично вивели звідти, він нічого не бачив. Так закінчилася остання спроба евакуювати з терміналу людей.
Чи варто було взагалі тримати аеропорт? Так. Звичайно.
Для противника це як дамоклів меч, який постійно над ним висить. ДАП – це же майже Донецьк.
Коли наші танкісти прорвалися до Путилівського мосту, там була така паніка: "Все, укропи вже в Донецьку!".
Ми досі для них як той меч. Саме тому вони нас бояться і весь час обстрілюють наші позиції.
На командний пункт, звідки ми керували обороною аеропорту, я прибув 30 листопада. Тоді 90-й батальйон 95-ої бригади перебував у моєму підпорядкуванні і приступив до виконання завдань в ДАП. Згодом до них приєднався 3-й батальйон 80-ої бригади (тепер 122 бат 81-ої бригади).
Формально за оборону аеропорту відповідала 93-я бригада. Але оскільки нашого особового складу було більше, усім безпосередньо керували командири батальйонів, чий особовий склад там був.
САПЕР. ПОЗИВНИЙ "ХУДОЖНИК"
У район аеропорту мене викликали в грудні.
Разом з полковником я мав прорахувати, як можна пошкодити смугу Донецького аеропорту на випадок, якщо надійде відповідна команда.
Головна мета – нанести таку шкоду, щоб навіть військовий літак не міг там приземлитися.
Чому навіть? Бо їм потрібна дуже маленька відстань для зльоту і посадки.
Протягом місяця я розвідував ситуацію в районі ДАП, мав запропонувати, як можна виконати задачу. Був у Пісках, Водяному, Тоненькому, на метеовежі, на висотці, на тракторному стані, де стояли наші хлопці. Виїжджав на місця лише з розвідкою, іноді доводилися повзти по-пластунськи, іноді – перебіжками до злітної смуги.
Потім брав листки паперу, робив замальовки, записував дані, проводив розрахунки. За це мені дали позивний "Художник".
Зрештою, ми вирішили розділити смугу на п’ять відрізків, в кожному з яких здійснити підрив.
Ситуація в аеропорту загострювалася. Операцію запланували на 20 січня.
Працювати на злітці мали до 25 людей, з них п’ятеро офіцерів з Центру розмінування і Центрального управління інженерного забезпечення.
Інші бійці – з 91-го інженерного полку.
Операція почалася рано вранці. Проте спочатку ми навіть не змогли виїхати на злітну смугу через шквальний вогонь "Градів" – у нас же вибухівка в машинах. Операцію знову розпочали майже за добу.
Кожний керівник мав якось підтримати хлопців. Я не можу показати, що сам панікую і боюся. Сідаючи в машину, сказав: "Ви не переживайте. Я вам обіцяю, що ви вийдете живими й здоровими. Я вас сюди привів, я вас звідси вивезу".
У нас було п’ять машин, у кожної – причеп з вибухівкою. Потужність кожного пристрою дорівнювала 1,5 тони в тротиловому еквіваленті.
Виїжджали двома шляхами – три групи на ЗІЛах з Пісків.
А наші дві – перпендикулярно до смуги – з боку метеовежі. Ми їхали на МТЛБ, бо в цих місцях було сконцентровано більше бойовиків.
Нас прикривали танки з метеовежі, підтримували з терміналу, з усіх можливих точок вели вогонь у відповідь по противнику. Інакше, ми б не змогли виїхати. Нас супроводжувала бригада з двома БТРами.
Зрештою, ми зробили так, що смуга більше не може функціонувати. Пристрої здетонували за 20-25 хвилин, коли ми вже доїхали до Водяного.
Після вибухів була така тиша, жодного пострілу протягом 5 хвилин… і уявляєте, вибухову хвилю було чутно за 3 кілометри.
Усі розбиралися, що трапилось, з якого боку що вибухнуло. Ніхто – ні наші, ні бойовики – не могли повірити, що хтось щось робив на смузі. Адже наша операція була секретною, тривала десь годину-півтори.
Чи було мені страшно? Так. Тому що життя одне. Я знав, куди я їду. Зрозумійте, якби щось пішло не так, то від нас всіх там би лишився тільки порох, навіть на аналіз ДНК нічого б не лишилося.
Так би і вважали нас такими, що зникли безвісти.
ВІКТОР МУЖЕНКО
– Чому довелося планувати спецоперацію у ДАП?
– У січні ситуація була більш-менш стабільною – перемир’я. Але на той момент утримувати аеропорт було важко, він був повністю розбитий.
15 січня російські підрозділи і найманці порушили цей режим і почали штурмувати новий термінал, де знаходилися наші військові.
Щоб його втримати, необхідно було або створити відповідні умови – вийти на флангах, розблокувати і взяти під контроль весь ДАП і ділянки, які до нього прилягають. Або виводити захисників з того, що лишилося від терміналу.
– Чи був план "Б", або інші пропозиції ведення операції?
– Розглядався варіант: вийти на лінію залізниці за аеропортом вбік Донецька.
Тоді ми були б приречені вести бойові дії в умовах міської забудови – і при веденні активних наступальних дій, щоб вийти на відповідний рубіж, і при утриманні рубежу.
Для ведення бойових дій в місті, захоплення і утримання такої ділянки у нас не було достатньо сил і засобів, тому від такого варіанту ми відмовилися.
– Хто саме керував операцією в період з 17 по 25 січня?
– Я приїхав на командний пункт 81-ої бригади в Водяне 17 січня. Збирався залишитись там пару днів, а все затягнулося на 10 діб. На мені було питання загальної координації і загального управління.
Вже зранку 18 січня ми почали активні дії.
Безпосередньо управління підрозділами ВДВ здійснював полковник, а зараз генерал-майор Михайло Забродський, угрупованням сектора "Б" керував генерал Ігор Довгань.
До угруповання входили 93-а бригада на чолі з полковником, а нині генерал-майором Олегом Мікацем, частина вже переданої 30-ої бригади на чолі з підполковником Сергієм Собком.
Командири напрацювали основні елементи замислу операції.
Ми їх заслухали і прийняли рішення вийти на рубіж, взяти під контроль Веселе, Жаб’яче, Спартак і таким чином здійснювати контроль всієї території навколо аеропорту.
Вдень 18 січня спроба була невдала, тому було прийнято рішення вивести захисників із залишків терміналу.
Ми планували також застосування армійської штурмової авіації, але, на жаль, погодні умови з 18 по 27 січня не давали такої можливості.
– Чому ви не врахували фактор туману? Є ж прогнози синоптиків.
– Ніхто операцію не планував за три-чотири тижні до цього.
Діяв режим припинення вогню. Але бойовики раптово почали штурмувати ДАП – ми прийняли рішення адекватно відреагувати і розпочати також активні дії.
Діяли по факту, в тих умовах і за тієї погоди, яка була. Приймали відповідні рішення.
У нас не було часу чекати, коли за 10 днів стане сонячно – у будівлі аеропорту була складна ситуація: проблеми з ротацією, з посиленням сил в терміналі, з їхнім забезпеченням..
Для орієнтування в тумані були необхідні карта, компас – найпростіший пристрій і GPS. Вони були, звісно, не в кожного. Чи можливо було ними скористатися у скоротечному бою?
– Але вийшло так, що більшість спланованих операцій виконати не вдалося.
– Трохи не так. Ми нанесли серйозні втрати противнику і зупинили його просування. Але ряд завдань не змогли виконати.
На це було кілька причин.
Перша – це відсутність необхідної кількості сил і засобів. В тому числі не вистачало бойових машин розмінування – їх було лише дві. Одна з них була підірвана. Інша хоч і працювала, але її екіпаж, переживши 8 підривів, вже не був спроможний адекватно реагувати на зміну обстановки у зв’язку з отриманою контузією.
Зараз ми вирішили, що на кожну БМР нам необхідно мати як мінімум три підготовлених екіпажі. Машина ще може витримувати, а люди – ні.
– Що сталося під Спартаком, чому не вдалося його взяти?
– Танки виконали завдання – пройшли через весь цей населений пункт до Путилівського мосту, фактично увійшли в Донецьк. Знищили там два танки бойовиків і склад боєприпасів.
Але вони прорвалися на великій швидкості. Десантників бойовики відрізали вогнем, і ті зупинилися перед Спартаком. Не побачивши за собою піхоти, танки повернулись у вихідне положення. І от тоді в Спартаку ми втратили два танки.
Люди практично всі залишилися живі.
– А зв’язок з десантом, який лишився позаду, був?
– Був зв’язок, тільки не було вже можливості…
– Що в цей час відбувалося в будівлі нового терміналу?
– Дві групи виконували різні завдання. Підрозділ 90-го батальйону мав зайти через злітно-посадкову смугу до будівлі аеропорту. Через щільний туман – видимість 50-100 метрів – частина разом з комбатом підполковником Олегом Кузьміних проскочила будівлю аеропорту. Вони опинились з іншого боку терміналу, потрапили під сильний вогонь. Їх оточили і взяли в полон.
Інша частина сил і засобів відійшла назад. Зараз важко пояснити, як все відбувалося. Але з того, що ми чули в радіоефірі, ситуація була дуже складною. Ще одна група – 79-ї бригади – заходила через метеовежу. Її теж зупинив вогонь противника. Важко було орієнтуватися через туман, і вони теж відійшли на попередні позиції.
– Після цього ви ще намагались штурмувати позиції бойовиків, чи вже планували вихід?
– Ми планували кілька заходів, в тому числі вихід до монастиря, щоб трохи розширити підконтрольну нам територію.
Іноді ми стикалися з тим, що бійці відмовлялися йти.
Був випадок, коли комбриг 81-ої полковник Євген Мойсюк вийшов і сказав: "Я йду, хто зі мною?". Тоді близько 30-40 чоловік погодились. Але, на жаль, ця спроба не вдалася.
21-22 січня бойовики двічі підірвали термінал.
Повністю обвалився другий поверх, тоді багато хлопців завалило камінням, частина наших бійців була захоплена в полон. Ми спробували вивести захисників з терміналу.
Група "Рахмана" (витягнув з-під завалів не менше 20 бійців – УП) – начальника розвідки 81-ої бригади – на трьох МТЛБ намагалась вивести людей і вивезти поранених.
Після цього вночі ми направили групу з чотирьох військових з 81-ої бригади, які мали визначити, чи лишився в терміналі хтось живий.
– Як ці бійці дісталися до терміналу?
– Вони повзли по-пластунськи до терміналу через смугу з боку Опитного. За доповіддю полковника Мойсюка, вони просвітили ліхтариками територію будівлі, гукали – ніхто з наших бійців не відповів. Нікого живого вони там не знайшли.
Можливо хлопці там були, але боялися, бо не розуміли, хто зайшов – ми чи противник… Тоді, на жаль, наша група вийшла і нікого не вивела.
– Кажуть, що деякі бійці, щоб не здатися в полон, підривали себе в терміналі. Це правда?
– Був такий факт. Після невдалої спроби вивести людей з терміналу, частину з них взяли в полон, а інші не здалися. Четверо хлопців, один з них – офіцер. Надійшла від них смс до одного з наших бійців, що "ми знаходимося в терміналі і живими не здамося".
А потім була інформація щодо перехоплення переговорів бойовиків, що чотири захисники терміналу підірвали себе гранатами. На жаль, прізвищ ми досі не знаємо.
Можливо, вони серед безвісти зниклих. Наш обов’язок встановити їхні імена. Це справді герої.
– Бійці розповідають, що після Водяного ви перебували на опорному пункті "Катер", який знаходився зовсім поряд із Спартаком і навіть з'явилися повідомлення, що вас там вбили. Це правда?
– "Катер", або "Зеніт" – це позиція колишньої радіолокаційної роти. Там були бетонні підземні укриття, тому там більш-менш безпечно. Хоча станція AN/TPQ (рухома система для визначення кількості артилерійських і ракетних обстрілів – ред.), яка була у нас на "Катері", щодня фіксувала по 600-700 вибухів снарядів. Всі, хто знаходився на тому опорному пункті, були трошки приглушені.
В один з днів, здається 25 січня, була атака на "Катер".Тоді ми зафіксували понад 1 тисячу розривів, а далі станція, що їх визначала, відмовилась рахувати. Бойовики пішли в наступ – спробували прорватися в район Авдіївки між "Катером" і Опитним. Усе це теж в умовах поганої видимості. Втратили орієнтування, проскочили повз "Катер", зав’язався сильний бій. Вони зазнали великих втрат.
Виходиш на вкрите снігом біле поле, а на ньому самі чорні плями – тіла бойовиків та сліди від розривів.
Між "Катером" і Опитним знайшли близько 30 чоловік і з боку шахти Дутівка теж близько 20-25 загиблих.
– А що то за історія, коли сайти бойовиків розповіли, що вас вбили під Авдіївкою?
– Я дізнався про це за кілька днів. А ще дивувався, чому люди на мене дивно поглядають.
Думав, може не поголився, але там всі такі були. А потім вже в Києві, мені показали роздруківку з інтернету, що Муженко вбитий під Авдіївкою.
Я був на опорному пункті на "Катері" з ночі 18 і по 26 включно. Ця інформація, мабуть, з’явилась після того, як вдарив "Град" по наших позиціях.
Був вечір. Я вийшов на вулицю біля нашого командного пункту. Почув залп, а потім побачив, як на мене рухалася стіна вогню. В такі моменти спрацьовує інстинкт самозбереження. Тільки краєм ока побачив – а вже летиш в укриття.
– Після бою знаходили російські паспорти?
– Були захоплені трофеї: танк, БМП, БТР, МТ-12 (протитанкова гармата – УП). Були полонені. Були загиблі: українці, які діяли на стороні бойовиків. Але було і багато росіян, в тому числі – кадрові військові. Тоді ми знайшли в них документи, які і свідчили про присутність росіян на Донбасі.
– Чи поніс хтось відповідальність за те, що відмовлявся йти на завдання, або занадто пізно приїжджали? Чи передбачена за це відповідальність?
– Я б не сказав, що хтось категорично казав: "Ні, я відмовляюсь, я не піду". Я таких фактів не знаю.
Взагалі за невиконання бойових наказів передбачена кримінальна відповідальність. Якщо наказ виконується, але мета не досягається, є обґрунтування. Тоді лишається чисто моральна відповідальність людини.
Я думаю, що це найважче – моральна відповідальність за товариша – готовність захистити, допомогти своїм, витягнути їх.
Для того, щоб виконати завдання, набирались добровольці. Ми розуміли, що "під козирьок", тобто наказом, туди людей не відправиш. А якщо відправиш, то з якою мотивацією вони це завдання будуть виконувати.
Тоді були добровольці.
– Утримання аеропорту такими силами було політичною чи тактичною задачею?
– Політичним питанням було взагалі утримання лінії оборони. А сам аеропорт мав стратегічне значення, тому ми його тримали з квітня 2014 по січень 2015 року. Він був певним плацдармом для подальших активних дій, щоб можна було зайти в Донецьк.
Якби його не відстояли ще в травні, наша лінія оборони знаходилася б західніше, була б можливість відправляти вантажі в Донецьк літаками і забезпечувати бандугруповання на всій території Донецької і Луганської областей.
– Чому тоді аеропорт, зроблений з гіпсокартону, не укріплювали? Не завозили залізобетонні блоки, не робили з нього фортецю?
– Весь час з 26 травня, коли ми відбили у бойовиків аеропорт, до середини липня ДАП практично знаходився в оточенні. Продукти, людей, – наприклад, механізовану роту 72-ої бригади – ми туди доставляли повітряним шляхом.
Прямого доступу до аеропорту, не було.
Потім влітку ми його розблокували і звільнили велику частину території Луганської і Донецької областей, в тому числі і деблокували аеропорт.
Але ми передбачали, що підемо вперед, тому ДАП мав лишитися в тилу.
Коли у вересні оголосили перемир'я, бойовики не лишились на визначеній лінії, а в порушення Мінських домовленостей здійснювали висування. У нас, на жаль, не було сил і засобів їх відбивати – тоді 79-а і 95-а бригади на півдні здійснювали рейд.
Тільки після цього у вересні ми змогли посилити угрупування в аеропорту і стабілізувати лінію навколо аеропорту.
Після цього в ДАП ми могли доставляти лише продовольство, боєприпаси, проводити ротації. Але ми не могли завезти колону з матеріальними засобами, або бетонними блоками.
Мішки з будівельним матеріалом везли.
– Вас звинувачують у тому, що під час січневої операції не було письмових наказів, все було в усному порядку. Це правда?
– Розпорядження були. Існує певна процедура. Якщо я сам-на-сам з іншим командиром, будь-хто з командування ставить завдання усно, воно завжди підтверджується письмовим документом. Незалежно від того, виконане воно успішно, чи ні. Навіть якщо команда давалася без свідків.
Таким чином з’являється довіра до старшого командира, а у старшого – до свого підлеглого. Це основний момент в стосунках між командирами і військовослужбовцями.
А всі ці інсинуації направлені, щоб підірвати довіру в своїх начальників, своїх командирів, розбалансувати систему управління, щоб солдат не виконував накази командира взводу, командира роти, командир роти – командира полку, бригади і так далі до самого верху.
Тоді армія лишається без управління.
– Як часто ви спілкувались з президентом під час прийняття рішень по аеропорту? Хто кого переконував?
– Ніхто нікого не переконував. Таке визначення для військової структури неприйнятне.
Президенту було відомо, що я буду знаходитись там.
Періодично я виходив на зв’язок і доповідав йому практично кожного дня. В період атаки я намагався доповідати об’єктивну, повну картину. Не було жодних спроб щось прикрасити не сказати чи недоговорити.
– Як ви узгоджували з президентом рішення про вихід з терміналів?
– Доповів, що обстановка склалася таким чином, що інших варіантів немає. Що необхідно вийти на певну лінію. Президент прийняв мою доповідь. Взагалі атаку на ДАП ми зараз розцінюємо як відволікаючий удар.
Бойовики хотіли, щоб ми зібрали в районі аеропорту всі свої сили і засоби.
Перше їхнє завдання було – відтягнути всі сили і засоби на Аеропорт, щоб розпочати операцію по Дебальцевому.
Друге: у випадку успіху вони хотіли вийти на відповідні рубежі – Авдіївка, Красногорівка, Мар’їнка, Курахово, взяти під контроль об’єкти інфраструктури, які забезпечують Донецьк.
А 26-го, коли операція була припинена і ми зрозуміли, що напруга спала, ми перекинули наші резерви в район Артемівська. Це було вчасно.
В середині лютого довелося майже повністю оголити напрямок кримських перешийків, де у нас залишились всього два мотопіхотних батальйони з легким озброєнням. От таке завершення мала операція по донецькому аеропорту.
– Ви вважаєте себе відповідальним за те, що вам не вдалося повністю здійснити задуману операцію?
– Я несу відповідальність за всі рішення, які я приймав. Незалежно від того, чи мали вони успішний фінал чи, на жаль, ні. Від жодного свого рішення я не відмовився.
А "експерти", які дають різні оцінки і прогнози, не можуть бути об'єктивними.
Щоб оцінювати рішення, їхню доцільність, об’єктивність, умови обстановки, треба бути в тому місці, в той час, нести таку ж відповідальність. Треба враховувати психологічні фактори, моральні, наявність сил і засобів, метеоумови, обстановку, щоб все це оцінювати, це треба бачити, відчувати і розуміти.
Аеропорт "до" і "після"
