Поза межами можливого

Андрій Пільщиков та Олексій Месь стали відомими на весь світ після тижня в американському медіапросторі. Тоді вони закликали надати Україні F-16 у США, провели десятки зустрічей із американським істеблішментом: сенаторами, конгресменами, військовими. Дали десятки інтерв'ю топовим американським медіа.

Українські пілоти здобули неймовірну підтримку в американському суспільстві, це були мільйонні перегляди на різних медіамайданчиках Сполучених Штатів. Така комунікація дала серйозний поштовх до ухвалення доленосних рішень щодо надання Україні американських літаків та іншого озброєння.

Та мало хто знає, що залишилось поза кадром. Звісно, передусім це бойова робота, але, як не крути, потрібно вивчати документи, освоювати перспективні програми та методи, брати активну участь у розробці дорожньої карти щодо перенавчання на нові типи літаків. Андрій Пільщиков постійно займався цим в Україні, Олексій Месь – у Сполучених Штатах. До думки обох пілотів дослухалися як в Україні, так і за кордоном.

Джус і Мунфіш – однокурсники. Разом закінчили Харківський національний університет Повітряних сил, разом воювали, разом зробили багато для того, щоб ми якомога швидше побачили в українському небі перші F-16.

Юрій Ігнат, керівник управління комунікацій Командування Повітряних сил ЗСУ

Якщо говорити про Дениса Прокопенка одним реченням, то це працездатність, помножена на гострий розум.

"Алло. Вибач, що розбудив, є термінова задача". Дивишся на годинник – 04:00 ранку. Неділя. 

Квітень 2015 рік. Я напросився в Широкине, коли був начальником кадрів "Азову", де воювала 1 рота під командуванням Редіса. Я запам'ятав, що протягом тижня мого перебування в цьому населеному пункті, де тривали бої, командир роти був на зв'язку 24/7. А ще приїздив на позиції разом із комбатом. І тут дзвінок в неділю о 4…

2019 рік. "Світлодарка". Друг Редіс захворів на запалення легень і, попри рекомендації лікарів, все одно залишався командувати батальйонно-тактичною групою до кінця ротації. 

Денис Прокопенко ("Редіс") – командир ОЗСП "Азов", я його заступник по роботі з особовим складом. І, здається, у єдиний вихідний за тиждень, коли немає важких боїв, він із самого ранку на полігоні: сержантські курси, офіцерські, злагодження, бойові стрільби, курси снайперів… І так весь час по колу до повномасштабки. 

При обороні Маріуполя та в сьогоднішніх боях нічого не змінилось. Хоча, можливо, він став ще більше заглиблюватись у всі деталі, процеси. Немає нічого, чого б він не знав про життєдіяльність бригади.

Я вважаю друга Редіса фанатичним трудоголіком. Він так чинить сам і такого ж вимагає від інших – повної віддачі, хоча інколи це так важко. 

Мабуть, небагато людей пам'ятають це його інтерв'ю, але Денис Прокопенко перед повномасштабним вторгненням передбачив дії ворога – рекомендую загуглити і подивитися.

Не всі про це знають, але попри шалений ритм, свою суворість та важкість часу, Денис має неперевершене почуття гумору. Його жарти яскраві, не отруйні, влучні.

Коли ми були інтерновані до Туреччини, мені дружина привезла полотно, на якому я малював, а з кімнати Дениса лунала чудова музика. Він опановував музичний інструмент, і скажу, що дуже круто виходило. 

Я б все-таки радив дружити з Денисом Прокопенком. Бо зовсім не заздрю тим, для кого він є ворогом.

Якщо ви зустрінетесь з ним в бою, чекайте важких, потужних і блискавичних ударів, хитрощів, маневрів, але будьте певні – він не битиме нижче пояса. 

Якось на офіцерських курсах один офіцер запитав, що ми робитимемо з полоненими РФ, якщо почнеться велика війна? Багато було версій, але Денис сказав: "В бою будьте жорстокими, та якщо хтось здається в полон – дотримуйтесь всіх правил і будьте великодушними з ними. Такі правила війни".

Святослав "Калина" Паламар, підполковник НГУ

Нинішня російсько-українська війна "народила" нову генерацію, нову плеяду сучасних українських воїнів – солдатів, офіцерів та вищого командування, – яскравим представником якої є генерал-лейтенант Кирило Буданов.

У травні 2022 року мала нагоду особисто познайомитись із ним. На той момент не було відомо геть нічого про подальші кроки в боротьбі за полонених. Що найбільше вразило – його сміливість, рішучість, особиста підтримка та відповідальність щодо повернення додому бійців Маріупольського гарнізону, які вийшли в полон з "Азовсталі" за наказом. На той момент і навіть зараз це неабияк контрастує з байдужістю деяких наших співгромадян.

Я певна, за рахунок безпосередньої залученості в підтримку гарнізону від самого початку український воєначальник особисто розділяє глибокі переживання щодо звільнення наших захисників з полону. 

Завдяки його рішучості було ухвалене ризиковане рішення з підсилення оборонців міста вертолітною операцією "Небо", що, як тоді здавалось, було на межі фантастики. Я дуже поважаю людей, які здатні ухвалювати складні рішення та брати на себе відповідальність. 

Із мого досвіду як керівниці "Асоціації родин захисників "Азовсталі"" за 2,5 роки я зрозуміла, що не всі готові бути з сім'ями полонених в їхніх переживаннях та боротьбі до кінця. Очікування героїв з полону – пітьма нескінченної невідомості, яка ставить твоє життя на паузу. В такі моменти важливо знаходити час на підтримку для рідних, які чекають. 

Ключова роль у комунікації "держава – сім'ї військовополонених" належить Координаційному штабу з питань поводження з військовополоненими, який структурно входить до Головного управління розвідки. Під керівництвом Кирила Буданова Штабу вдалося вибудувати якісно нову комунікацію з родинами, відкрити та пояснити рідним процеси обмінів, залучити до обговорення нових ідей в контексті покращення обмінного процесу. 

Одним із ключових моментів у цих надскладних процесах було знайти та покарати винуватців теракту в Оленівці, під час якого росіяни стратили полонених азовців. І, що важливо, змусити ООН та Червоний Хрест працювати на користь наших військовополонених. Багато роботи в цьому напрямку вже зроблено, ще багато – попереду, але наявні результати вже сьогодні заслуговують уваги.

Як казав колись один із улюблених військових стратегів Кирила Буданова, легендарний Сунь-цзи: "Битися й перемагати в усіх боях – не найвища майстерність. Найвища майстерність полягає в тому, щоб зруйнувати опір ворога без битви". І ефективні дії української розвідки в масштабах всієї російсько-української війни щодня доводять правоту цих слів відомого китайського мислителя.

Катерина Прокопенко, керівниця "Асоціації родин захисників "Азовсталі", дружина командира 12-ої бригади спецпризначення "Азов" Дениса Прокопенка

***

Рідко буває, що топкомандир сам проходить шлях від звичайного курсанта до генерала. Але Кирило Буданов саме такий. Він відчув на собі, що таке бути бойовим офіцером, адже особисто брав участь у багатьох ризикованих завданнях і навіть отримав поранення. 

Кирило Олексійович – людина, яка на власному прикладі демонструє гідний спротив ворогу та викликає повагу і довіру до себе завдяки своїм діям. 

Під його керівництвом уже проведено безліч операцій та диверсій, як на фронті, так і в тилу ворога. Одна з них – спецоперація "Небо": унікальний повітряно-десантний прорив ГУР в оточений росіянами Маріуполь. 

Завдяки вмілому плануванню генерала Буданова українські гвинтокрили здійснили сім бойових вильотів та прорвались углиб ворожої території на понад 100 кілометрів. Це дало можливість доправити в оточене місто понад 30 тонн вантажу (зброї, боєприпасів, зв'язку), десантувати туди понад 70 бійців підкріплення та евакуювати звідти 64 поранених захисників Маріуполя, які 86 днів тримали оборону "Азовсталі".

А ще Буданов – один із тих, завдяки чиїм зусиллям сотні українських полонених вже отримали можливість повернутися з російського полону додому. 

У нашій країні ще є високопоставлені командири, які вірні присязі та захищають народ України, професійно виконуючи свої обов'язки. І Кирило Буданов саме такий.

Руслан "Давід" Сербов, ветеран "Азову", захисник "Азовсталі", учасник спецоперації "Небо"

Складно повірити, що легендарний командир К2 пройшов шлях від директора нудистського пляжу до першої в історії України людини що стала повним кавалером ордену Богдана Хмельницького та Героєм України одночасно. Але це правда. А ще правда, що в нього три вищих освіти. І жодної військової. 

"Ніч не тільки для кохання", – каже командир К2. Вночі його батальйон працює. 

Він є прикладом організації комплексної бойової роботи у ЗСУ. Кирило – один із перших командирів, що почали масштабно використовувати дрони в армії. Також один із перших командирів, що побудував сучасний центр управління боєм. 

Людина, що постійно вчиться. Людина, що розуміє й поважає інших. І їхні життя. Швидко думає, швидко приймає рішення, швидко працює. 

Він називає пілотів "мої діти". Вважає, саме командир несе відповідальність за солдата. 

Постійно наголошує, що технології рятують життя. І особисто в них занурюється. Береже дрони. Бо вони бережуть людей. Акцентує увагу на засобах РЕБ. Бо вони бережуть життя. 

Піклується, щоб особистий склад був добре навчений та укомплектований. А його люди платять йому за це повагою та любов'ю. І відмінно б'ються. 2,5 роки К2 не втрачав позиції. Незважаючи на відмінні військові результаті, завжди має мінімальні втрати. 

Я постійно вивчаю успіх. І мені цікаво, чому хтось стає олімпійським чемпіоном, а хтось максимум грає в футбол у дворі. Чому Кирилу ВДАЛОСЯ у військовій справі? Думаю, це гострий розум, сміливість, креативність, самоіронія, тверезість і любов до України. 

Він будує систему. І будує команду. Має довіру до команди. Він живе війною. Живе своїми людьми. Живе своєю справою. Тож для успіху призводять прості речі. Але вони ж є найскладнішими одночасно для виконання. 

А ще він піднімає українські монети. Бо на них герб. А герб не може лежати на землі. Це гідний син своєї Батьківщини. І суспільство платить за це йому повагою та любов'ю. Включно зі мною.

Олександр Конотопський, засновник та голова наглядової ради Ajax Systems

Я знаю Павла року так з 2011 чи 2012, відколи ми познайомилися на зборах командирів рот. У ті далекі часи він уже виглядав толковим командиром, офіцером.

Потім разом воювали на Донеччині – Спірне, Зайцеве, Шуми, Майорське. Найважче було на Майорському, там було майже 270 градусів оборони, нас постійно обстрілювали. Там же я втратив ногу.

Паліса – командир нової генерації. Він чує підлеглих, вміє відстоювати свою думку перед начальниками. Завжди тримає всіх у тонусі й усе контролює. Він хороша людина і хороший командир. 

Мені подобався його підхід до виконання завдань. Не було задач, на кшталт "я – командир і все, фарбуйте жовтою фарбою в синій колір". Ні, завжди знаходилися оптимальні рішення. Коли ми заходили в глухий кут, він міг сказати "робимо ось так", ніколи не боявся відповідальності.

Його головним досягненням є те, що він сформував бойовий організм – 5-й штурмовий полк, а також налаштував його роботу, попри те, що в ньому було може 5-7% кадрових офіцерів. Він вибивав нам зброю, техніку. Але найголовніше – він змушував нас вірити в себе і в перемогу. І це спрацювало: полк, а точніше, це вже 5 окрема штурмова бригада, воює два з половиною роки. Її жодного разу не виводили на відновлення.

Валентин Литвинчук, підполковник, колишній командир 3-го штурмового батальйону 5-го штурмового полку

"Мама Мальва" – так називали Людмилу Менюк побратими з січня 2016-го, коли на той момент 50-річна жінка підписала свій перший контракт із ЗСУ. 

Служити вона пішла в штурмовий батальйон "Айдар", де воював і в липні 2014-го загинув її син Станіслав. Позивний "Мальва" прийшов до неї від назви правозахисної організації солдатських матерів, яку вона створила того ж 2014-го.

Саме в "Айдарі" Мальва 2018-го очолила бронетанкову службу батальйону – унікальний випадок для жінки у війську. Історія, яку вона відтоді любить згадувати, про те, як вперше керувала завантаженням бронетехніки на залізничні платформи і загубила спеціальну фарбу для розмітки. Довелося використовувати губну помаду.

В кінці 2019-го після чергової контузії й реабілітації її комісували за станом здоров'я. До двох своїх дипломів, теплоенергетика і педагога, вона встигла додати третій – психолога. Але, як виявилося, повернення до цивільного життя було недовгим. 

В середині березня 2022-го Мальва стала добровольцем 205-го батальйону 241-ої бригади тероборони. Разом із підрозділом останньою евакуювалася з Сєвєродонецька, витримала 64 дні бахмутського пекла. Після цього на три з половиною місяці вона потрапила в шпиталь, а згодом її "списали" рішенням ВЛК. 

Повернувшись до цивільного життя, Мальва відкрила в Гайсині приватний кабінет психолога. Вивчає англійську. Разом із побратимами та посестрами їздить по світу і розповідає про війну в Україні.

"Особисто мені, Мальві, потрібні боєприпаси, ракети, літаки. Я маю це зробити для своїх дітей. Часто питаю себе: для чого Господь зберіг мені життя? Може, для цього? Я не знаю", – каже вона.

Михайло Кригель, заступник головного редактора УП

Євгеній Хмара – справжній бойовий офіцер, який особисто брав участь у бойових діях ще в часи АТО. І продовжив у перші дні повномасштабного російського вторгнення – керував операціями як командир. Брав участь в обороні Лисичанська, Сєвєродонецька та інших міст, де дуже ефективно себе проявив, після чого був призначений начальником ЦСО "А" СБУ. 

Він добре розуміє, що таке поле бою, і керує, віддаючи накази з урахуванням власного бойового досвіду. Також, очоливши ЦСО "А", він підібрав гарну команду, яка теж безпосередньо брала участь у бойових діях і знає, що таке війна. 

І тепер під його керівництвом ЦСО "А" впливає на хід цієї війни, проводить операції на всі рівнях від тактичного до стратегічного, в тому числі шляхом перенесення бойових дій на територію противника та враження важливих цілей глибоко в тилу ворога. 

Можу охарактеризувати його як розумну, дуже порядну та високопрофесійну людину, яка серйозно підходить до розвитку свого підрозділу, приділяє багато уваги впровадженню сучасних технологій в роботу, підготовці та вдосконаленню навичок особового складу, в тому числі самостійно створює методичну літературу. 

Він повністю відданий своїй справі. За ці якості його поважають колеги. І я вважаю, що кадрове рішення поставити Євгенія Хмару на чолі підрозділу "Альфа" – одне з найефективніших рішень Василя Малюка як голови СБУ.

Роман Костенко, народний депутат, полковник СБУ

На рахунку Вадима Сухаревського – участь у двох історично перших боях української армії. У 2004 році він захищав місто Аль-Кут в Іраку від шиїтських повстанців. Десять років по тому на рідній землі, під Слов'янськом, Сухаревський, вже командир 3-ої роти 80-ої бригади, віддав наказ відкрити вогонь по проросійських бойовиках, врятувавши життя побратимам.

Сьогодні полковник Сухаревський очолює новітні Сили безпілотних систем ЗСУ. 

Великий бойовий досвід та особиста сміливість у прийнятті нестандартних, асиметричних рішень роблять його саме тим командиром, який не тільки розуміє цінність нових технологій, але й уміє впроваджувати їх із найвищою ефективністю, що доводить з 2014 року.

І головне, Вадим формує нову культуру військового управління, де поважають людей, а технології стають на полі бою game changer сучасної війни, що підтверджується формуванням навколо Сухаревського нової когорти військових.

Катерина Загорій, меценатка, створила офіс підтримки для Сил безпілотних систем

Сергію Дубову не треба нагадувати, що війна з Росією почалася 2014-го. На цій війні він майже 10 років.

Попри статус багатодітного батька, він пішов на війну добровольцем – з 2015-го служив в Державній прикордонній службі. Спочатку на блокпостах у Маріуполі, далі – на лінії розмежування з так званою "ДНР".

"Ми стояли прямо на "нулі", – згадував він. – Наступний блокпост був уже ворожий. Нас часто обстрілювали з артилерії. Вдень стоїш, пропускаєш автобуси з людьми, а вночі по нас гатять".

З 24 лютого 2022-го Сергій разом із іншими бійцями маріупольського гарнізону тримав оборону міста. 24-го березня отримав важке поранення і перебував спочатку на заводі Ілліча, а згодом на "Азовсталі". За іронією долі бункер "Залізяка", де влаштували шпиталь для сотень поранених українських захисників, розташовувався під одним із заводських цехів, де Сергій працював 12 років.

Далі був російський полон, 10 діб у бараках Оленівської колонії, місяць у донецькій лікарні, яка більше нагадувала в'язницю, і нарешті обмін 29 червня 2022-го.

Втрачена ліва рука та праве око, операція на вухах – такими є наслідки для Сергія Дубова кількох місяців гарячої весни 2022-го. 

Кращого уособлення слова "незламність", ніж Сергій, не знайти. Після відновлення він повернувся до служби і працює на пункті пропуску на кордоні з Польщею. 

Навесні цього року Дубов узяв участь у міжнародних спортивних змаганнях для ветеранів "United States Air Force Trials 2024", які відбулися на військовій базі Повітряних сил США у Лас-Вегасі, та отримав "золото" у велоспорті. А нещодавно, в жовтні 2024-го, виборов 5 медалей на змаганнях Strong Spirit Games, що відбулися в Мадриді.

Михайло Кригель, заступник головного редактора УП

Олександра Сирського призначили головнокомандувачем Збройних сил України 8 лютого 2024 року. До того він пройшов усі щаблі кар'єри кадрового військового, починаючи від командира взводу. 

Сирський закінчив Національний університет оборони України з відзнакою. Кандидат військових наук. 

Має найбільший досвід планування та реалізації успішних військових операцій протягом повномасштабного вторгнення. 

Зокрема, під його командуванням здійснювались оборона Києва та звільнення Київської області; перша харківська наступальна операція у квітні – травні 2022 року, в результаті якої було ліквідовано напівоточення міста і відкинуто противника; друга харківська наступальна операція, в результаті якої було звільнено близько 12 тисяч квадратних кілометрів, а також звільнені Ізюм, Балаклія, Куп'янськ, Вовчанськ. 

Вже під командуванням головнокомандувача Олександра Сирського у травні – червні 2024 було зірвано наступ ворога на харківському напрямку та реалізовано Курську операцію, завдяки якій попереджено наступ ворога з півночі, а під контролем українських військ опинилось більш ніж тисяча квадратних кілометрів території ворога.

Ганна Маляр, заступниця міністра оборони України (2021–2023)

Аліна Михайлова – відома волонтерка, бойова медикиня, громадська діячка, командир медичної служби "Ульф" окремого батальйону "Вовки Да Вінчі". 

Її шлях почався з Революції гідності, де вона брала активну участь, а з травня 2014 року Аліна стала невтомною волонтеркою в "Армії SOS", допомагаючи забезпечувати необхідним військових – ЗСУ, НГУ та добровольчі батальйони. Вона координувала роботу штабу, залучала кошти, організовувала закупівлі, комунікувала з жертводавцями й передавала допомогу тим, хто був на передовій.

Разом з іншими волонтерами Аліна організувала першу в Україні документальну виставку із зони АТО "На лінії вогню", яка показала реалії війни з точки зору тих, хто перебуває на передовій. Виставка викликала резонанс та увагу до життя і побуту військових.

З 2016-го по 2017-ий рік Михайлова була парамедиком у медичному батальйоні "Госпітальєри", а згодом, з 2017-го по 2019-ий рік очолювала медичну службу "Ульф" в Першій окремій штурмовій роті "Правого сектору". У цей період вона також опанувала управління безпілотником "Валькірія".

Після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Аліна повернулася на фронт, до свого підрозділу 1ОШР ДУК ПС, а згодом мобілізувалася до ЗСУ. 

Сьогодні вона продовжує керувати медичною службою "Ульф" батальйону "Вовки Да Вінчі", надаючи рятівну допомогу й залишаючись підтримкою для своїх побратимів у найскладніші моменти.

Анастасія Вербова, представниця пресслужби батальйону "Вовки Да Вінчі"

З впевненістю можу сказати, що Андрій Білецький 100% заслуговує місце в підручниках з історії України в розділі російсько-української війни. Він заснував батальйон територіальної оборони "Азов" у 2014 році, а в 2022-му створив, не побоюсь сказати, найпопулярнішу бригаду сьогодення, яка показує круті результати на полі бою – багато чого вартує.

Третя штурмова бригада на чолі з полковником Білецьким стала новатором у багатьох напрямках, що досить часто не притаманно консервативним кадровим військовим. У певних питаннях ми рівнялись на неї, переймаючи якісь круті ідеї. Рідко можна зустріти командирів, які можуть тримати таку високу планку та не плисти за течією.

Особисто для мене це побратим, в якому я впевнений, який не підставить, не підведе ні на полі бою, ні в житті. Хоча наше знайомство розпочалось з певних непорозумінь, проте зараз з упевненістю можу назвати Андрія своїм другом.

Полковник Білецький – офіцер, який дослухається до порад і сам у складний час може підказати та допомогти. Завжди тримає руку на пульсі, слідкує за розвитком противника та шукає нові методи протидії. Легко адаптується під хід бойової роботи. 

І найголовніше, що, виконуючи бойові завдання спільно з 3 ОШБр, ми були впевнені, що фланг прикритий і нам завжди допоможуть . А це, на мою думку, є основна складова, завдяки чому ми ефективно нищили ворога та тримали стрій.

Еміль Ішкулов, полковник, екскомандир 80-ої окремої десантно-штурмової бригади

Ігор Оболенський – один із найкращих командирів бригад. 

Завдяки поєднанню бойового досвіду і практики роботи у великих компаніях він є фантастичним організатором бойової роботи. Це справжня знахідка для національної гвардії та ЗСУ.

Я впевнений, якби таких комбригів було п'ядесят відсотків, ми б уже виграли війну!

Всеволод Кожемяко – це надзвичайний випадок. "Чим?" – спитаєте ви.

Людина змогла трансформуватися в період війни. Відкрити себе по-новому в 50-річному віці. Знайти свою неповторну роль у формуванні бойового підрозділу, його забезпеченні та просуванні. Харизма, лідерство і напір – ось складові частини цього характеру.

Андрій Оністрат, військовослужбовець, банкір

Андріана для мене – не просто подруга, вона той орієнтир, який завжди тримає мене на правильному шляху.

Коли ми служили в армії, ми не були особисто знайомі, але обидві добре знали, як непросто жінкам у Збройних силах. Жінки виконували бойові завдання, але офіційно були на посадах діловодів, кухарів чи швачок – як у випадку Андріани. 

Після звільнення нас об'єднала спільна мета: змінити цю застарілу систему. Це була непроста місія, але Андріана була готова боротися за неї. І зрештою, завдяки об'єднанню зусиль великого кола осіб та організацій, а особливо Андріаниній цілеспрямованості та впертості, нам вдалося досягти результату. Це і лягло в основу зародження Жіночого ветеранського руху. 

Коли ми тільки починали, у нас не було ресурсів, але було чітке розуміння, заради чого ми працюємо. Андріана взяла на себе роль голосу нашого Руху, який був почутий далеко за межами України. Вона представляла наші ідеї і прагнення перед міжнародною спільнотою, де говорила з дипломатами про важливість підтримки жінок-військових та ветеранок. 

Її впевненість і рішучість завжди вражали мене – вона вміє донести свою думку так, щоб кожен слухав з повагою.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андріана без вагань повернулася до армії. Вона знову опинилася на передовій, рішуче налаштована продовжувати боротьбу. 

Я захоплювалась її сміливістю і водночас усвідомлювала, який великий ризик вона бере на себе. 

У грудні 2022 року під час виконання бойового завдання на Херсонщині вона зазнала надзвичайно тяжкого поранення, підірвавшись на протитанковій міні. Андріана швидко відновилася і продовжила свою роботу, не дозволивши жодним обставинам її зламати.

Для мене вона не просто приклад, а уособлення відданості та сили. Дивлячись на неї, я бачу, що означає йти до кінця заради своїх переконань, не відступаючи, як би важко не було.

Юлія Кіріллова, заступниця міністра у справах ветеранів, співзасновниця Жіночого ветеранського руху, ветеранка АТО

Усі, хто знають Олену до повномасштабного вторгнення, описали би її як активну, закохану в життя дівчину, яка любить людей, обожнює ділитися знаннями і не боїться відстоювати особисті кордони. З початку повномасштабного вторгнення до цього переліку додалися ще відвага і сила. 

У перші дні після 24 лютого 2022 року Олена, на той момент цивільна людина, шукала способи допомогти своїй країні, говорила на своїх сторінках, що має ресурс для волонтерства і готова долучитися там, де є необхідність. І робила справді багато, але в її очах – недостатньо. Тож це було лише питання часу – коли Риж опиниться у війську.

Вона точно знала, що хоче на бойову посаду, й обрала для себе шлях 47-ої ОМБР у ролі штурмовика. 

Шість місяців навчання і страшний перший бій, який настільки відверто описаний в її соцмережах, що, читаючи, холоне кров. Декілька місяців відновлення після поранення і повернення в стрій. Нагорода від президента України – Орден "За Мужність" ІІІ ступеня. 

Олена каже: "Я більше про життя, ніж про смерть". І розуміє, що кількість врятованих життів важливіша за кількість забраних. З часом вона заглибилася в бойову медицину. 

Потім були бої за Роботине, Авдіївку, Часів Яр та інші, де Олена рятувала життя не тільки побратимів, а й ворогів, бо це, знов-таки, про життя! Кожен врятований ворог – обмінний фонд, а значить, і життя одного з наших захисників у російському полоні. 

До ролі штурмовички і бойового медика Олени можна додати ще одну – рупор. У своїх соцмережах вона часто виступає містком між цивільними та військовими, відповідає на незручні питання і пояснює обом сторонам, наскільки важлива комунікація. 

Щодня власним прикладом нагадує про "Хвилину мовчання", розповідаючи історії полеглих побратимів і посестер. Щомісяця пише щирий допис про те, як минув черговий місяць служби.

Наостанок: багато хто бачить в Олені сильну особистість, але мало хто знає, що вона неймовірно ніжна, тендітна дівчина, яка любить людей, життя і пропагує обирати спосіб проживання свого життя. З позиції жертви чи з позиції сили. 

Ганна Лиштва, журналістка

У перші дні вторгнення багато високопоставлених співробітників правоохоронних органів не вийшли на роботу – це вже давно не секрет.

Коли коридорами української спецслужби гуляв вітер, СБУ, незважаючи на серйозний дефіцит особового складу, почала методично виловлювати російську агентуру і власних кротів. Так, наприклад, був задокументований і згодом затриманий ексначальник кримського главку Олег Кулініч. 

Більшість операцій розробляв Василь Малюк, який взяв на себе фактичне керівництво службою у перші дні вторгнення і лише через майже рік очолив СБУ офіційно. 

До лютого 2022-го служба часто відігравала більше роль політичної поліції, ніж контррозвідки. 

Після вторгнення СБУ почала перебудовуватися в контррозвідку воєнного часу. 

За період повномасштабної війни на контрольованій Україною території не сталося жодної великої диверсії. Хоча, наскільки мені відомо, росіяни не раз намагалися їх здійснити. Водночас наші спецслужби на території Росії агентурно-диверсійну роботу активно ведуть. 

Найбільшим стратегічним успіхом Сил Оборони в 2023 році став розгром Чорноморського флоту, який обстрілював майже всю Україну. Непереможний, як вважали росіяни, флот був виведений з Криму і тепер базується в тісних непідготовлених бухтах. 

Сама ідея і значною мірою її втілення належать нинішньому голові СБУ. Він першим почав застосовувати підводні дрони в бойових умовах. Стратегічне значення вигнання Чорноморського флоту з Криму складно переоцінити. Це історична подія. 

Моє знайомство з Василем Малюком відбулося вже під час повномасштабної війни, коли ми почали співпрацювати по бойовій роботі в розвідувальних і контррозвідувальних заходах. 

Це завжди злагоджена, добре організована взаємодія. Малюк не раз підставляв плече і проявляв себе як сильний організатор і комунікатор. 

Я завжди звертаю увагу на те, як людина особистісно ставиться до війни і як себе на ній проявляє. Малюк максимально залучений у війну, наскільки дозволяє його посада. В цьому сенсі в мене склалося враження про нього як про фанатичного патріота. 

Безумовно, СБУ – це не тільки і не стільки війна. Про цивільну сторону служби Малюка можу судити тільки за тим, що не злітають в повітря військові склади, як це бувало раніше.

Андрій Білецький, командир Третьої окремої штурмової бригади ЗСУ

На першому в нашому ОТУ брифінгу Драпатий сказав: "Час обрав нас і, попри всі випробування, ми можемо раз і назавжди здобути незалежність України". 

Спочатку при знайомстві з ним був страх, але потім він змінився глибокою повагою. Він не терпить марнослів'я і пустих обіцянок. 

Як командир угруповання оперативно-тактичного рівня вимагає від кожного розумітися не лише на своєму напрямку роботи, а й на загальній картині всього, що відбувається довкола. Переконаний, що справжня сила команди полягає в здатності бачити не тільки власні завдання, а й їхнє місце в загальній стратегії. Хоче, щоб кожен розумів, що його робота – не лише особистий обов'язок, а частина великої спільної мети.

Його принцип простий і чіткий: усвідомлення кожного кроку, який наближає нас до перемоги, і цінування зусиль кожного члена команди. Це формує надійність, на яку можна спиратися. 

На власному досвіді розуміє важливість інформації: що правда, поширена серед людей, може стати сильнішою за кулю, що влучає в ціль. 

Дмитро Запорожець, начальник відділу комунікацій ОТУ "Луганськ", підполковник

Роберт Мадяр – вірний побратим. Я знаю, що можу подзвонити йому в будь-який час дня та ночі, і він точно відповість. 

Попри те, що ми в різних підрозділах, які виконують схожі завдання, між нами ніколи не було конкуренції. Що я, що Роберт готові ділитися знаннями, досвідом чи технікою. 

До повномасштабної війни Мадяр був цивільною особою і з нуля зміг створити один із найбільш результативних підрозділів та масштабувати його. Це свідчить про високий рівень мотивації, управлінських якостей та довіру особового складу.

Юрій Федоренко, командир батальйону ударних БПЛА "Ахіллес"

Свій бойовий шлях Юрій Федоренко розпочав ще в 2014 році у лавах Національної гвардії України під час активної фази АТО. Після поранення був списаний зі служби за станом здоров'я. 

Попри те, що Юрій не вірив у можливість повномасштабного вторгнення, в січні 2022 року записався в ТрО, зі статусом обмежено придатного. Це була єдина можливість долучитися до лав Сил оборони у складі бойового підрозділу. 

Уже в ТрО він очолив 4 роту 128-го батальйону 112-ої бригади. Щойно завершилася деокупація Київщини, батальйон відправили на Слобожанщину. 

Напередодні Харківської контрнаступальної операції 128-ий батальйон відводили в Київ на ротацію – поїхали усі, окрім 4-ої роти Юрія. Саме він домігся того, щоб його підрозділ залишився прикомандированим до 92-ої бригади. Бійці кажуть про нього, що "наш командир не звик відбивати номер". 

Це був складний піхотний період у житті підрозділу, але Юрій завжди власним прикладом мотивував та надихав. Коли йому казали після кількох безсонних діб відпочити, він стверджував, що сон переоцінений і продовжував працювати на мотивації. 

Якщо запитати в будь-кого зі складу тодішньої роти, яке гасло вашого командира, вони б, не задумуючись, відповіли: "Вперед, вперед, вперед!". 

Він пре, як танк, і ніколи не боїться впроваджувати нові ідеї – завдяки цій відкритості звичайна стрілецька рота спочатку почала займатися артилерійською аеророзвідкою, щоб коригувати вогонь артилерії 92-ої бригади, а згодом – працювати ударними БПЛА. Усе забезпечення технікою на той момент лягло на плечі самої роти: потреби закривалися особистими інвестиціями особового складу та волонтерами. 

Підрозділ показував відмінні результати, тому коли головнокомандувач дав вказівку створити роти ударних БпАК, колишній комбриг 92-ої ОМБр та Герой України Павло Федосенко запропонував Юрію з командою приєднатися до 92-ої бригади. 

Рота розбудувала робочу інфраструктуру та ефективні механізми роботи, тому вже за рік її масштабували до батальйону, який, за рейтингом Forbes, увійшов у топ-3 підрозділів ударних БпАК в Україні. 

Є два типи управління: оточити себе слабшими людьми, якими легко керувати, або сильними лідерами, якими надзвичайно складно керувати, але вони дають позитивний результат. Юрій обрав другий тип. 

Він доклав зусиль, щоб згуртувати сильну команду професіоналів, які часто мають різні думки, але об'єднані однією метою – перемогти у війні. "Теплої ванни" для командира точно ніхто не створює. Завдяки цьому в дискусіях народжуються ефективні рішення. 

У підрозділі панує демократія, наскільки це можливо в межах армії. Накази командування виконуються завжди, але команда шукає максимально ефективні та безпечні способи, пропрацьовує різні сценарії розвитку подій, адже командир знає цінність життя кожного бійця, за яким стоїть його родина. У підрозділі діє принцип: "Mission first, people always". 

Армія з людським обличчям – так можна охарактеризувати сучасне українське військо, до створення якого залучений і капітан Юрій Федоренко. 

Віктор "Фотон" Хоменко, заступник командира батальйону "Ахіллес"

Богдан Кротевич, відомий як "Тавр", став справжнім уособленням незламного духу і сміливості сучасної України. Його діяльність на фронті та в цивільному житті стала символом протистояння російській агресії та несправедливості, якій піддається Україна.

Вийшовши з полону після боїв на "Азовсталі", він не просто повернувся до лав військових, але і взяв на себе важливу роль голосу тих, хто не боїться називати речі своїми іменами. Його принципова позиція щодо питань суспільного розвитку, потреб захисників та відверта критика корумпованих ланок системи змушує багатьох замислитись над напрямом, в якому йде країна.

"Тавр" став відомим як людина, що не схиляється перед авторитетами, якщо йдеться про справедливість. Його конфлікт з генералом Олександром Содолем — одна з таких ситуацій, коли він публічно поставив під сумнів дії військового керівництва, не дозволяючи замовчувати системні проблеми в армії. 

Кротевич не раз ставив питання підтримки, забезпечення та належного ставлення до військових, що загартувало його як суспільного діяча і справжнього патріота. Його відкритість у висвітленні реальних проблем, з якими стикаються військові, здобула йому повагу і серед цивільного населення, яке розуміє його як захисника не лише кордонів, але й принципів, заради яких триває боротьба.

Сьогодні Богдан Кротевич продовжує бути не просто воїном, а й одним із моральних лідерів суспільства. Його приклад надихає людей до дії, об'єднує українців у прагненні до справедливості та реформ. Він говорить від імені тих, чиї голоси часто не чутно в бюрократичних коридорах, і нагадує, що перемога має бути не лише військовою, а й ідейною, заради майбутнього України.

OTOY (В'ячеслав Дрофа), музикант та співак

В медичну службу ми прийшли разом – вона перевелась, а я повернувся з полону. Це було в серпні 2023-го. 

Дарина – офіцер з медичного забезпечення. Вона має чимало обов'язків, серед них і підтримка міжнародних контактів, робота фонду, збори, комунікація тощо.

Але Ріна багато привнесла не лише в нашу медслужбу, а й в український такмед загалом. Вона створювала, ініціювала та домоглась впровадження постанови про догоспітальне переливання крові, яке можуть здійснювати бойові медики. Тепер люди навіть без медичної освіти можуть рятувати життя бійців під час евакуації (після проходження відповідного навчання, звісно). 

Ріна – перфекціоністка в роботі. Тому крім всього вона ще й веде статистику поранених, що допомагає вдосконалити роботу підрозділу та покращити екіпірування бійців. Але оскільки ті дані треба ще й використовувати, Ріна також пише наукові дослідження про такмед в умовах війни.

Євген "Чудік" Чуднецов, начмед 12-ої бригади "Азову"

Вперше "наживо" я побачив Володимира Зеленського на стадіоні "Олімпійський" 19 квітня 2019 року. Це були відкриті дебати кандидатів у президенти України перед другим туром голосування. 

Зеленський говорив досить переконливо, але я все ж таки думав, що, не дай Боже, він стане президентом країни – адже ми на порозі великої війни, і ось проти такого динозавра, як Путін, з нашого боку буде не досвідчений та рішучий політик, як Петро Порошенко, а якийсь шоумен.

Але він виграв вибори, причому з досить великим відривом. Його перша закордонна поїздка після інавгурації була до Туреччини, і до своєї делегації він включив і мене. Я знаю, що багато хто з його команди був проти цього. Мовляв, "як так, адже він з опозиційної політичної сили"! Але Зеленський наполіг на своєму. 

А наступного дня після повернення з Туреччини він провів окрему зустріч з керівництвом Меджлісу кримськотатарського народу. Я був приємно здивований, що наші погляди на Крим, його деокупацію, майбутній статус півострова, права його корінного народу майже повністю збіглися.

Сутність людини найбільше проявляється в екстремальних ситуаціях. Окупація Криму та частини Донбасу, а згодом і широкомасштабне вторгнення російських військ в Україну виявили моральні якості багатьох людей. Хтось беззастережно став на захист країни, знайшлося багато боягузів, зрадників, колаборантів, байдужих. 

Є у нас така приказка: "Найбільше за свою шкуру трясеться той, чия шкура нічого не варта". Поведінка Зеленського з перших же днів широкомасштабного вторгнення показала, що він багато чого вартий.

Він не тільки залишився в Києві, але й почав регулярно їздити в найгарячіші точки бойових дій, провів незліченну кількість зустрічей з лідерами провідних країн та міжнародних організацій для їхньої мобілізації проти міжнародного бандитизму, незважаючи на те, що був головною мішенню країни-агресора. Незважаючи на те, що наші союзники, замість термінової допомоги у відбитті нападу хоча б поставками необхідної зброї, здебільшого вмовляли Володимира Зеленського залишити країну.

Усе це свідчить про те, що в 2019 році народ України не помилився у своєму виборі.

Мустафа Джемілєв, народний депутат, лідер кримськотатарського народу

Я познайомився з Мішею в 2019 році. Мені довелося міняти паспорт у ЦНАП і в мене був поганий досвід. Я написав Михайлу, віцепрем'єру, що якщо йому потрібна моя допомога, готовий допомогти з цифровізацією, і він відповів негайно. Знаєте що? "Куди і коли мені приїхати?" – запитав він. Так ніколи не відповідали чиновники раніше і зараз теж так не відповідають.

Михайло – чиновник нової генерації, сучасний, розумний, постійно задає темп, візіонер, реформатор, стратег.

Він доводить, що в нас ще є шанс стати ефективними і що роль особистості таки має значення.

Його особисте бачення, ініціатива та ефективність зробили вирішальний внесок у те, що в країні, яка воює, за два роки з'явилася ціла галузь із виробництва дронів, якої раніше не існувало. Яка не просто з'явилася, а виробляє понад 1 мільйон дронів на рік і змінила хід цієї війни.

Олег Гороховський, співзасновник Monobank

Коли настають вирішальні часи, мужність і сміливість залишаються єдиною повноцінною монетою, якою платять історії.

І хоча українці давно зняли рожеві окуляри мрії й одягли чорні окуляри реалізму, 24 лютого 2022-го навіть нам було важко уявити, з якою легкістю нас готові були зректися. Влаштувати почесний похорон або вигідно обміняти на дешевий газ, нафту чи московські матрьошки.

Єдине, чого бракувало і не було враховано в цій чемберленівській формулі – українського духу, втіленого в людях, які сказали, що ми напишемо іншу історію.

Генерал Залужний був саме тією людиною, яка 24 лютого 2022 року написала одні з найважливіших рядків нової історії України – історії національного спротиву, першої глави, без якої не було б жодних перспектив мати інші. Тому слова головкома "Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно!" можуть стати епіграфом для історії ключового моменту Великої війни, коли вирішувалося все.

Цьому передувала важка передвоєнна робота, левова частина якої була схована від широкого загалу. Під керівництвом і за участі головнокомандувача Збройних сил України було розроблено унікальні документи і стратегії, проведено десятки військово-тактичних навчань, опрацьовано різноманітні сценарії, написано сотні таємних наказів і розпоряджень. Чого тільки вартий План оборони України – документ, аналога якому просто не існує.

Пророблено колосальну за об'ємом й інтелектуальним наповненням працю, яка ще чекає на своїх майбутніх дослідників і яка відкриє багато невідомих сторінок.

Тому, якщо хтось каже про те, що Україну врятувало диво, то він має знати, що кожне "диво" було заздалегідь ретельно підготовлено, настільки, наскільки взагалі можливо підготуватися до війни з підступним і мерзенним ворогом.

Саме завдячуючи ретельному аналізу і плануванню стала можлива реалізація операції звільнення Київщини й Чернігівщини, Херсона й Харківщини від окупаційних орд. 

І якби наші союзники і партнери були настільки рішучими в наданні зброї, наскільки стрімким був український наступ головкома Залужного, терміни війни могли бути переглянуті вже в 2022 році.

На жаль, склалось інакше. Але що найголовніше відбулося тоді – це набута українцями впевненість у собі і своїх силах, розуміння здатності перемагати і повертати своє. Такий досвід і відчуття стали базовою "прошивкою" для всіх Збройних сил України – тим, на чому будується наша впевненість у майбутньому.

Олексій Данілов, секретар Ради національної безпеки і оборони України (2019–2024)

5 вересня Верховна Рада задовольнила заявку голови МЗС Дмитра Кулеби. І цей крок відверто не виглядав як покарання за провалену роботу. Достатньо лише згадати про шквал заяв іноземних міністрів із подяками за спільну роботу.

Дмитро Кулеба неодноразово казав, що триматися за посаду не буде, і як тільки президент дасть зрозуміти, що потребує іншого голову МЗС – відразу напише заяву про звільнення. Так воно і вийшло.

Щоправда, не реалізована інша обіцянка – в приватних розмовах міністр багатьом розповідав, що бачить своє майбутнє в аграрній сфері. Замість цього Кулеба обрав долю блогера, проте це схоже радше на паузу перед новим важливим етапом у житті.

Яким буде цей етап? Продовження роботи в дипломатичній системі на посаді посла? Зовнішньополітична експертиза? Чи щось інше?

Зрештою, щонайменше для двох попередників Дмитра Кулеби посада голови МЗС не стала найвищою сходинкою в політичній кар'єрі. 

А західні дипломати характеризують Кулебу як політика, який може і зараз написати СМС держсекретарю США.

Юрій Панченко, редактор "Європейської правди"

Моєму табірному побратимові Мустафі Джемілєву (або, якщо говорити кримськотатарською мовою, Мустафі Абдулджемілю Киримоглу) не було й року, коли 18 травня 1944 року його разом із батьками депортували з Криму до Узбекистану. Рана від цієї кривди залишилась на все життя.

На початку його правозахисного, дисидентського шляху було заснування 1961 року відділу Союзу кримськотатарської молоді в Ташкенті. В 1969 році він став одним із засновників Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР. Він незмінно бореться за право свого народу повернутися на землі предків, до рідних кладовищ. 

Один лише перелік років, коли його заарештовували, просто вражає: 1966, 1969, 1974, 1975, 1979, 1983. Так Мустафа-ефенді через жертву і страждання, через героїзм і самопосвяту входив у категорію визнаних героїв свого народу.

З 1989 року починається кримська сторінка життя Мустафи: він зі своєю дружиною Сафінар переїжджає до Криму. В 1991 році він стає головою Меджлісу кримськотатарського народу. Мустафа належить до яскравих представників ненасильницького руху в світі, й мати його за лідера – це і честь для кримськотатарського народу, і гарантія мудрості його шляху.

З 1998 року, коли Мустафу Джемілєва обрали народним депутатом України, він вірно й незрадливо тримається єдино можливого для себе напряму – національно-демократичного розвитку України. 

Його моральний і політичний авторитет настільки високий, що я особисто без вагання проголосував би за нього на виборах президента України.

Мирослав Маринович, філософ, радянський дисидент, президент Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету

У кожної успішної людини є трампліни, після яких їхній кар'єрний біг переростає в політ. Для Сергія Корецького таким трампліном став 2004 рік, коли перспективний 26-річний аналітик очолив велику холдингову компанію "Континіум" з колективом у 14 тисяч працівників. 

До нього паливний бізнес не міг собі навіть уявити, що джерелом прибутку може бути не якісний бензин, а якісна кава і смачний хот-дог. Нині без цього вже не можна уявити АЗС. А без Корецького – нафтогазову галузь України.

"Укрнафта" – це окрема тема. Після нищівної для держкомпанії епохи Коломойського ніхто не хотів сідати в крісло директора – банально боялися. На Сергія також був тиск, періодично проводилися кампанії з дискредитації, залякування. Але Корецький досить швидко повернув "Укрнафту" в сферу держінтересів, і та стала ледь не основним донором Міноборони. Сьогодні показникам компанії можуть позаздрити і вітчизняні, і зарубіжні установи. 

Педант і прагматик, Сергій блискавично оцінює ситуацію, його аналітичний розум завжди видає правильне рішення в деколи, здавалося би, критично заплутаних ситуаціях. Саме це і робить його унікальним у царині держпідприємництва, де зазвичай рішення приймаються кволо і все відкладається на бозна-коли. 

Ще одна рідкісна якість Сергія – вміння слухати і чути. Він не пропускає жодного нюансу і для нього не існує дрібниць. Він завжди перепитує для кращого розуміння акцентів і, даючи накази, просить повторити підлеглого, як той зрозумів поставлене завдання. Це робить його керівництво надзвичайно ефективним і нівелює помилки на початковому етапі робіт.

Ви можете зустріти його на вікенді, коли він бігає мінімарафон, або верхи на спортивному ровері, коли він налягає на педалі. Він завжди в русі, завжди в гуморі, завжди в тонусі. 

Крім того, Сергій є свідомим і глибоко патріотичним українцем. На початку повномасштабного вторгнення він пішов у тероборону, а нині всіляко допомагає різним підрозділам ЗСУ виконувати бойові завдання, закуповуючи все необхідне.

Євген Рибчинський, поет, політик, медіаменеджер

Я познайомилась із Романом Грищуком, коли він ухвалив рішення йти в політику. Всі політики кажуть, що вони хочуть змінити країну, але Грищук вже 6 років реально цим займається, починаючи з перших законопроєктів про доступ приватних підприємців до ринку космічних інновацій буквально в перші тижні в парламенті. 

Я починала працювати в команді Романа в 2019 році з ініціатив по округу в Києві. Йому дістався найбільш студентський район міста – Солом'янський. Грищук говорив про необхідність зміни системи вищої освіти, коли це ще не було мейнстримом. Ще були десятки ініціатив про місто – інноваційні лаби в школах, великий проєкт про спортивну інфраструктуру, собачі майданчики, освіта для міських активістів.

Повномасштабне вторгнення внесло свої корективи і змінило пріоритети. З перших днів приймальня народного депутата перетворилась на волонтерський хаб, який допомагав і військовим, і місцевим мешканцям. Ця ініціатива переросла в Благодійний фонд "Солом'янські котики", який тепер є одним із лідерів у сфері тактичної медицини. 

І зараз Грищук продовжує бути серед депутатів головним модератором взаємодії з волонтерською спільнотою.

Розуміючи проблему освітніх втрат в Україні, Роман ініціював велике дослідження про реінтеграцію деокупованих територій через освіту. А потім перезапустив Міжнародну українську школу, яка до того була формальною установою, а тепер перетворюється на центр зв'язку родин, які тепер за кордоном, з Україною через освіту.

І, на мою думку, найамбітніший проєкт – трансформація вищої освіти, в якій авіаційний університет став пілотним. В освітній спільноті треба реально мати сміливість визнати, що все дуже погано у вищій освіті і взяти на себе відповідальність бути провайдером змін у парламенті. 

Що мене завжди захоплює – це спокій і впевненість, з якими Роман ухвалює рішення. Іноді, коли мені здається, що все пропало, Грищук вірить у результат. І здається, це і є та причина, з якої так багато крутих людей гуртуються довкола його проєктів.

Ксенія Семенова, виконувачка обов'язків ректора Національного авіаційного університету

Людина, яка не чує птахів, створює середовище, в якому змушує оточуючих слухати цей світ серцем.

Андрій – один із найрозумніших, найпринциповіших і найсвітліших людей, яких я колись зустрічала у своєму житті. 

Ми познайомились в рік, коли він втратив слух (здається, відтоді пройшла ціла вічність). Перше, що мене вразило – це стійкість, з якою він і його родина проходили крізь це шокуюче випробування. Андрій жодного разу не дав собі можливості впасти у великий відчай. 

Коли багато хто повертався спиною, він високо піднімав голову. Він навчився читати по губах і створив громадську організацію, яка допомагає дітям і дорослим з вадами слуху. 

Він стояв на Майдані, не чуючи того, що відбувається навкруги, і після складних операцій не побоявся того, що може з ним статися в сутичках. 

Він створив проєкт "Мистецтво, що рятує", залучивши спільноту до благодійності. Одним із перших в Україні він організовував аукціони такого масштабу зборів, щоб допомагати прифронтовим територіям, коли почалась війна – одразу, тоді, після 14-го.

Я би хотіла розповісти тисячі історій про те, як мені пощастило стати свідком його хоробрості та відстоювання принципів там, де це здавалось неможливим. 

Андрій завжди мені повторював, що тверде "навіщо" переможе будь-яке "як". 

Ця думка стала частиною мене самої, ця ідея допомагає мені рухатись вперед протягом багатьох років.

Андрій справді працює за межами всіх можливостей, віддаючи кожну клітинку свого серця за віру в країну, яка бореться з темрявою.

Для мене велика честь говорити зараз про те, як я захоплююсь, люблю і пишаюсь кожним кроком Андрія Пишного.

Говорячи іноді дуже тихо, бо не може чути звучання власного голосу, він для мене завжди найголосніший голос у кімнаті.

Тата Кеплер, волонтерка, засновниця благодійного фонду "Птахи"

Я слідкую за державними закупівлями майже два десятиліття. За цей час бачив багато – від "вишок Бойка" до "яєць по 17". Але я дуже мало бачив таких історій, які і познайомили мене з Мариною Безруковою. 

Коли вона працювала в "Укренерго", "Наші гроші" повідомили про закупівлю акумуляторів з "заточками" під одного виробника. І Марина замість того, як зазвичай роблять плюс–мінус всі закупівельники, не звинуватила нас у некомпетентності і не послалась на "правила безпеки, що написані кров'ю". 

Вона провела внутрішнє розслідування, і вже наступна закупівля акумуляторів пройшла конкурентно і за значно нижчою ціною. За свою роботу в "Укренерго" вона отримала спеціальну відзнаку "Прозорро".

Тепер Марина в "Агенції оборонних закупівель" так само прискіпливо розбирається з найбільшим бюджетом в історії України на засекречених закупівлях зброї. 

Галас, який довкола неї здіймають засмучені корупціонери, тільки підтверджує її спокійну силу лідера змін. 

Юрій Ніколов, редактор "Наших грошей"

Олена Зеленська – дуже позитивна і світла людина. Завжди дотримується свого слова.

Коли ми знайомилися, привіталися не за руку, як зазвичай усі роблять, а одразу обійнялися – так би мовити, порушили всі офіційні кордони. Це було дуже приємно. 

Потім почали співпрацювати. Перша леді та представники її команди багато разів консультувалися зі мною щодо шкільної реформи, щоби реалізувати її якнайкраще. 

Олена стала справжнім рушієм змін. Змогла об'єднати всі міністерства та інші державні органи в єдину робочу групу, яка невпинного працювала над реформою. 

Якщо говорити про смакові вподобання, Олена обожнює ліниві вареники. Коли ми дегустуємо їжу, вона завжди має гарний апетит.

Навесні ми спільно презентували книжку про шкільне харчування. Перша леді почитала і побачила, що там є 15 рецептів різних страв із яєць. Вона одразу сказала: "О, тепер я маю рецепти гарних страв із яєць на кожен день". 

Думаю, що тепер у родині Зеленських усі сніданки за моїми рецептами. 

Євген Клопотенко, шеф-кухар і ресторатор 

Оксана Маркарова була призначена послом до США в період, коли замість вікон можливостей для України відкривались гігантські вікна вразливостей. Їй довелось дбати про допомогу для України в умовах вкрай розділеного американського політикуму, заблокованого Конгресу та драматичної виборчої кампанії.

При цьому Оксана Маркарова не стала одним із тих послів, які просто сумлінно "виконують доручення". Вона з тих, хто впевнено відстоює можливість сказати своє слово, висловити думку, запропонувати рішення.

Важливий нюанс – Маркаровій вдалося заручитись неабиякою повагою з боку багатьох глав дипломатичних представництв інших країн у Вашингтоні. "У мене інколи складається враження, що я працюю заступником Оксани Маркарової", – пожартував один із європейських послів.

А найбільш "критичні" зауваження, які доводилось чути у Вашингтоні щодо її роботи – це щось нейтральне на кшталт "вона ОК".

Зрештою, крім некоректно інтерпретованого окремими республіканцями епізоду з візитом президента Зеленського на завод у Пенсильванії, вона зробила все можливе, щоб Україна гідно втримала непросте балансування під час американських виборів.

У тому, що США допомогли нам встояти, є, безперечно, її чимала заслуга.

Альона Гетьманчук, засновниця та директорка Центру "Нова Європа", старша асоційована аналітикиня Атлантичної Ради США (Atlantic Council)

На початку війни весь світ говорив про "ефект Зеленського", хоча ми, українці, розуміли, що це "ефект України". Так само у випадку Садового його ефект пов'язаний з "ефектом Львова".

Місту повезло з тим, що його архітектурна спадщина не була знищена двома світовими війнами, і що серед усіх великих українських міст він був найменше зрусифікованим і зрадянізованим. 

Але місту пощастило з теперішнім мером. Усі спроби його попередників використати переваги Львова закінчилися нічим, і лише Садовий допоміг місту розкритися на весь світ. 

За його правління якщо щось нового має статися в Україні, то спочатку це часто стається у Львові. Я хотів би побажати іншим містам таких самих мерів, які би діяли за його принципом: urbi et orbi – містові і всьому світу.

Ярослав Грицак, історик

Із Андрієм Івановичем у нас давня історія: вона почалась, мабуть, ще років 10 тому, коли я тільки починав свій шлях громадського діяча у Львові. Я точно знав, що він про мене знає, і точно знав, що між нами взаємна любов :)

Коли мені було 20-ть, моє пересування Львовом на колісному кріслі було складним: ні зручних тротуарів, ні бруківки, ні, тим паче, понижених бордюрів. Зараз мені 30-ть, і в районі, де я живу, з'явились спеціально облаштовані дороги, спуски та пандуси. 

Звісно, як і в кожному місті, у Львові є проблеми, та потрібно розуміти: не у всіх них винен Садовий. 

Назарій Гусаков, львів'янин, громадський активіст

Анастасія з тих громадських діячів, які пройшли випробування політикою. Мати цінності, сповідувати їх і втілювати в момент, коли стаєш відповідальним за результат, досить складно. Особливо, коли від вихідців із громадського сектору вимагають більше, ніж від інших. 

Але Анастасія не лише змогла, а й стала лідеркою адвокації всіх антикорупційних реформ: від відновлення відповідальності за брехню в деклараціях до прозорості оборонних закупівель. Часто отримуючи критику як від своєї політичної команди, так і від колишніх колег по громадському сектору. Ціною здоров'я та часу з маленьким сином і родиною. 

Загалом, якщо йдеться про політичне лідерство, без зайвого пафосу та балачок можна згадати про Анастасію Радіну – головну антикорупціонерку нашого скликання.

Ярослав Юрчишин, народний депутат

Я знаю Ярослава Железняка приблизно 10 років, напевно. І є три речі, які я міг бачити в ньому протягом цього часу. 

По-перше, постійне зростання та системний підхід до роботи. Ми познайомились, коли Ярослав тільки починав пробувати аналізувати роботу парламенту як сторонній аналітик. Вже багато років тому він міг, як у фільмі "Картковий будинок", дуже швидко пояснити, хто в парламенті може проголосувати та чому. І ці висновки базувались як на кількісному аналізі та побудові графіків, так і на якісній комунікації з депутатами та урядом. 

З кожним роком він тільки вдосконалював цю майстерність, демонструючи неймовірну працездатність та натхнення. Вже пізніше, коли спочатку Ярослав був радником у Кабміні саме з питань роботи з парламентом, а згодом і коли він сам став депутатом, ці знання та здатність знаходити компроміси дуже допомогли йому взяти участь у просуванні голосування по важливих законопроєктах.

Друге – це комунікація: якісна, етична, сфокусована. Саме така комунікація через різні медіа та професійні платформи є візитівкою Ярослава зараз як ефективного члена парламенту, який брав участь у розробці та забезпеченні достатньої підтримки багатьох законів нинішньої законодавчої каденції. 

Його інноваційний підхід до комунікації всередині парламенту, а також із зовнішніми стейкхолдерами, спроможність побудови ефективних ситуативних коаліцій особливо проявились у законотворчій роботі 2019 року, періоду пандемії та часу широкомасштабної війни. Багато з цих законів були зобов'язаннями влади по різних програмах співробітництва з міжнародними донорами, зокрема з МВФ.

Третє – останні рік – два Ярослав досить плідно працює саме з міжнародними партнерами, з якими він як депутат парламенту зміг побудувати довірчі відносини, в яких його думку поважають. Не завжди з нею погоджуються, але точно до неї дослухаються. 

Його здатність ефективно працювати в кризових умовах та виступати надійним партнером міжнародної спільноти зробила його одним із найбільш впливових переговорників у парламентському середовищі.

Владислав Рашкован, заступник виконавчого директора МВФ

Кожен син природньо любить свого батька, а я своїм ще й пишаюсь. У нашу родину слово "війна" увірвалося не в 2022-му, а на 8 років раніше. Незважаючи на мій вік на той момент, чітко пам'ятаю, як на вулицях нашого міста почали з'являтися військові, вперше почуті звуки вибухів і той пасажирський автобус… Гасло "Я – Волноваха" тоді пролунало на всю Україну. 

У той час я ще не розумів, чому зранку в день народження моєї сестри тато не вдома, а десь на Майдані. Лише згодом усвідомив значення його слів "привернути увагу світу", "отримати допомогу". Приблизно те ж саме батько каже, коли я питаю: "А що ти будеш робити в Монреалі чи Брюсселі?". 

Навіть зараз, коли я це пишу, він у Бразилії з метою розповісти, що насправді відбувається в нашій країні. Уже з першої його депутатської каденції ми почали звикати, що тата вдома немає, а побачимо ми його десь за два чи три тижні. Проте ми знаємо чому, а найголовніше – заради чого так відбувається. 

Так, він трудоголік. Мама каже, він був таким ще зі школи. Системний, небайдужий, ініціативний, вимогливий як до себе, так і до оточення. Мабуть, саме через це він і був обраний омбудсманом України. 

Але, попри шалену зайнятість, він завжди готовий прийти на допомогу чи просто дати слушну батьківську пораду.

Данило Лубінець, син Дмитра Лубінця

Україні та її народу випала важка доля. Майже 30 років ми, забуті світом, росли самі, а потім ростили своїх дітей, плекаючи власні мрії жити у спокої. Ми жили на автоматі, обираючи собі нових старих лідерів і просто проживали своє життя. Наш же сусід, одурманюючи нас теплим дешевим газом, чекав, коли ми приспимо свою пильність і заснемо.

Так і прийшла до нас біда. Коли її зовсім не чекали. Кров українська потекла рікою, змиваючи долі тисяч наших співгромадян. І саме в той момент, коли здавалося, що ще трохи й… з'явилися вони. Ті, які власною силою духа стали на захист своїх домівок, сімей і Батьківщини.

Один із них – мій друг і товариш Тарас Чмут. Я вже і не пам'ятаю, коли з ним познайомився. Інколи мені здається, що я знаю його все життя. Він просто якось з'явився і залишився з нами поруч. 

Про "Повернись живим" вже можна зняти декілька фільмів. Це не просто фонд. Це справжня машина, що набрала швидкості й мчала по фронтових дорогах.

"Звернемося до тіньового Міністерства оборони й вирішимо це питання", – якось сказав я одному командиру. Нам потрібні були командні пункти для полків ППО. І я звернувся до нього. 

На той момент Тарас вже очолював фонд й упевнено змагався з МО за право забезпечувати не усім необхідним, а саме перевагою. Щось, що може змінити хід війни – ось про що думає Тарас.

Ми часто спілкувалися. Наші думки інколи розбігалися. Навіть кардинально, проте саме так народжується істина. Без пафосу і самореклами в найважчі часи ми відшукували правильні рішення. Рішення, які рятували. Деякі нереалізовані, на жаль, сьогодні підкошують фронт. 

Чи маємо ми йому бути вдячні – однозначно так. Чи має він далі розвиватися і думати про наше майбутнє – так. 

У свої 33 роки він ще не всього досяг, тому в нього все ще попереду. Хай держава знає своїх героїв, а він береже сили для подальших звершень. Удачі, друже. Я поруч.

Валерій Залужний, посол України у Великій Британії, колишній головнокомандувач Збройних сил України

Знаю Нарімана Джеляла ще з часів своєї роботи прокурором Автономної Республіки Крим. 

Уже тоді він боровся за кримчан, чиї права були порушені окупаційною владою. Те, що він був свідком численних порушень, допомагало нам у роботі: фіксувати факти, встановлювати ймовірних злочинців. 

Він вражав своєю стійкістю, чесністю та відданістю правді, а також умінням привертати увагу до болючих проблем. 

Для мене Наріман – людина з високими моральними принципами та глибоким почуттям справедливості, яка надихає своїм прикладом.

Залишитися в Криму попри те, що Росія проголосила Меджліс екстремістською організацією, уже було сміливим рішенням. І навіть коли окупаційна влада затримала Нарімана за сфабрикованими звинуваченнями, він не втрачав сили духу. Це відчувалося навіть із небагатьох оприлюднених листів, у яких він підтримував інших, нагадуючи нам усім про важливість стійкості.

Наріман Джелял – справжній моральний авторитет, який, попри всі небезпеки, не відступив від своїх переконань. І те, що він став в'язнем сумління, лише підкреслює його непохитну відданість правам людини та свободам.

Переконаний, що такі люди, як Наріман Джелял, це саме ті, кого Україна загалом і деокупований Крим зокрема потребуватимуть для відродження після війни. Його цінності, принципи та відданість ідеалам справедливості мають стати основою для відбудови сильної, незалежної та демократичної держави.

Гюндуз Мамедов, кандидат юридичних наук, заступник генпрокурора України у 2019–2022 роках

Початком волонтерської діяльності Сергія Притули здебільшого вважають 2014 рік. Я ніколи не забуду, як Сергій на піку своєї популярності як телеведучий одним із перших почав використовувати свою впізнаваність і вплив для допомоги країні з перших місяців війни. 

Сидячи на репетиції Нового каналу, він своїми руками збирав гуманітарну допомогу, яку йому везли люди з усіх кінців Києва. 

Саме цей період став офіційним початком благодійної діяльності Сергія. Але я б хотіла нагадати, що розпочав він її набагато раніше, ще 2007 року, коли ми разом грали у виставі "Звідки беруться діти". 

Ця вистава мала благодійну мету – допомогти дітям, які не мають батьків, тому кошти з неї направляли дитячим будинкам. Тоді благодійність була непублічною, говорити про це було не заведено, тому цей факт із біографії Сергія є маловідомим. 

Тоді ми вперше зрозуміли, як це – поїхати в дитячий будинок, що ти відчуваєш, коли допомагаєш, коли тримаєш на руках дитину, яка називає тебе "татом" або "мамою". Тоді я вперше побачила сльози в очах Сергія. Так, мені пощастило знати його людиною дуже чутливою і вразливою. 

Та для мене особисто найважливішим в Сергії є те, що він справжній друг. Наша дружба з ним вже триває 17 років. Його відданість, вміння підтримати у важкі часи, вміння порадіти в часи успіхів, перемог і тріумфів – безцінні для мене. 

У важкі для країни часи ми можемо просто зідзвонитися і поговорити про те, що відбувається, що, можливо, буде далі, поговорити про все. Мене ці розмови дуже заспокоюють. Це велике щастя, що він – мій друг. Він ним вміє бути. 

Ну і, власне, про важливе для всіх нас – його фантастичну волонтерську діяльність для допомоги Україні в останні три роки. Вся країна бачить, що він присвятив цьому своє життя. 

Сергій закриває величезні збори, активно реагує на потреби в обладнанні та зброї бійців на фронті. Він є взірцем для багатьох з нас, людиною, яка своїм прикладом популяризує волонтерську діяльність як таку. Я ним неймовірно пишаюся.

Марія Єфросиніна, телеведуча, засновниця ГО "Фонд Маша"

Якби цю замітку Денис писав про себе сам, думаю, йому вистачило б одного слова. Він би знайшов саме те, самодостатнє, яке описує його багатогранність містко й іронічно. Як це вміє Денис.

Коли ми йшли в Раду громадського контролю щойно створеного Національного антикорупційного бюро в далекому 2015-му, він написав у мотиваційному листі лише одне слово. "Контролювати". І справді, все, що інші писали на додачу до цього, було "бантиками" навколо головної задачі громадського контролю. Але ідея скоротити довгий текст до одного, найголовнішого слова спала на думку тільки йому.

Це Денисове вміння знайти і сформулювати ключове, зробити це екстравагантно і стримано водночас робить його явищем в українській журналістиці. Центром тяжіння, навколо якого об'єднуються круті люди. Це особлива і рідкісна риса – така ясність думки.

Фінальний монолог у розслідуванні про незаконне стеження за редакцією Bihus.Info писав Денис. Цей монолог – ще одна чудова ілюстрація його таланту. Він пояснює, що означають викриті факти. Пояснює, чому дії департаменту захисту нашої державності, спрямовані проти журналістів, загрожують державності. Без перебільшення.

Уміння "прожити" факти та сформулювати ключовий висновок – важливе не лише в письменницькому контексті. Воно допомагає обирати найголовнішу точку докладання зусиль у критичний момент. 

Думаю, тому ми бачимо Дениса в таких різних лідерських ролях: за доставкою ліків на Майдан, за створенням пошукових онлайн-сервісів після Революції гідності, у Силах оборони України під час повномасштабної війни.

Аліса Юрченко, журналістка-розслідувачка The Kyiv Independent, ексредакторка Bihus.Info

Ярослав Грицак вже давно не є просто українським істориком. 

Він інтелектуал, який вміє не лише накопичувати історичні факти, але й робить прогнози, які збуваються. 

Пан Ярослав не боїться висловити власну думку. Вона завжди правильна, навіть якщо не для всіх є комфортною.

Часом мені здається, що він пише про наше минуле, але говорить про майбутнє. В його словах воно постає чимось реальним вже сьогодні. Такі люди є камертоном нації. Вони дають чистий звук, який задає настрій та формує наш світогляд.

Андрій Садовий, міський голова Львова

Ми знайомі понад десять років. Зараз зручно рахувати роки знайомства – більшість взаємин родом з Майдану або перших місяців початку війни. Тієї війни, яка йде з 2014-го. І яку вперто не помічала абсолютна більшість людей. Тому та меншість, яка намагалась голіруч втримати країну від катастрофи, здебільшого знайома між собою. 

Я намагаюся щось написати про Іру – людину. І розумію, що майже нічого про неї не знаю. Я чудово знаю Іру-функцію. Іру, яка жодної хвилини за ці десять років не займалась чимось, крім порятунку країни. Де б вона не була. І що б вона не робила. 

І зовсім не знаю Іру, яка жила ці десять років, мріяла про щось особисте, закохувалась, народжувала дитину, саджала квіти біля будинку, ховала друзів. Бо вона з тих людей, хто відклав своє життя на потім. На "після війни", яке стає все більш примарним. 

Я дивлюся на її однолітків, які живуть своє найкраще життя тут і зараз. Вони – та сама більшість, яка примудряється навіть після початку повномасштабки вірити, що все якось владнається само собою без їхньої допомоги. Вони отримують максимум від кожної хвилини життя. 

Дивлюсь і думаю – чи варті вони десяти років, які Іра викреслила зі свого життя? Чи взагалі варта ця країна таких, як Іра – меншості, яка продовжує день за днем тримати країну на краю прірви? 

В мене немає відповіді. Єдине, що я знаю: допоки Іра тут, допоки вона в цю країну вірить – у країни є шанс. 

Леся Литвинова, доброволиця, волонтерка і засновниця фонду "Свої"

Андрій Дубчак – це людина, яка живе своєю професією і власними принципами. Ми знайомі вже багато років, і за цей час я бачив, як глибоко він відданий роботі та Україні.

Його шлях як журналіста розпочався під час Революції гідності, після чого він безперервно транслював події на Майдані, аж до кривавих днів 18–20 лютого. 

З Майдану до анексії Криму, з лінії фронту на сході країни до навчання нових поколінь фоторепортерів – Андрій завжди тримає руку на пульсі історії.

Андрій завжди казав, що не любить війну. Та коли вона прийшла до нашого дому, він не залишився осторонь. Він заснував Frontliner у 2021 році, усвідомлюючи, що "забута війна на сході" може "загостритися". 

Його інтуїція виявилася пророчою: з початком повномасштабного вторгнення Андрій та його команда стали голосом, який доносить світові правду про жорстоку реальність війни. Frontliner – це не просто медіа, це свідчення стійкості та справжньої відданості.

Андрій не лише професіонал, він – приклад мужності та чесності, людина, яка завжди залишається на передовій правди. Його репортажі та фотографії – це не просто новини, а документальні свідчення часу, що допомагають світу зрозуміти ціну свободи та людської гідності. Його робота незамінна для нас усіх.

Мстислав Чернов, генеральний директор ГО "Українська Асоціація професійних фотографів" (ГО УАПФ)

Третя штурмова бригада – легендарний військовий добровольчий колектив, який завжди кидають на найскладніші ділянки фронту. Нинішня смуга бригади – одна з небагатьох, де противник неспроможний просуватися, оскільки 3-тя ОШБр безперервно запроваджує нові методи ведення бою, безпілотні й роботизовані системи. 

Фізичним та ментальним станом бійця в підрозділі опікуються дві служби з різним функціоналом. Їх очолюють дві жінки – начмед Вікторія Ковач ("Авіцена") та голова Патронатної служби Олена Толкачова ("Гайка"), – які рятують не лише своїх підопічних, але й рухають системні зміни в інтересах всієї армії.

Немає жодного журналіста, волонтера, дипломата, який, особисто побачивши стабпункт чи амбулаторію 3-ої ОШБр, не був би вражений. "В Авіцени є все" або "в Авіцени – космос" – ось що найчастіше можна почути про медслужбу Вікторії Ковач. За фахом вона лікарка, працювала в МОЗ над медичною реформою, у часи АТО ще студенткою відслужила в "Азові". 

Завдяки Авіцені бойові медики на фронті отримали право переливати кров пораненим. Третя штурмова проторувала бюрократичний шлях для цього, ставши першим підрозділом, який добився офіційного дозволу МОЗ і почав отримувати препарати крові. 

Авіцена цифровізувала усі процеси у своїй службі: бригада підімкнена до державної електронної системи охорони здоров'я, має змогу видавати документи в автоматичному режимі, робить глибоку аналітику потенційних потреб, логістики тощо. 

На деяких ділянках фронту стабпункт 3-ої ОШБр приймав у середньому по 150 поранених на добу, оскільки надавав допомогу і суміжним підрозділам. 

Після евакуації, стабпункту, прифронтових шпиталів поранений 3-ої ОШБр потрапляє під піклування Олени Толкачової, Гайки. Створена нею ще в 2014-му, в "старому" "Азові" Патронатна служба напрацьовує найліпші медичні рішення для кожного свого бійця, вирішує будь-які його проблеми.

Гайка вигадала і запровадила саме поняття патронажу, яке держава зараз поширює на всі Сили оборони. Патронатна служба ділиться досвідом з іншими підрозділами в різних напрямках – від складного протезування й психіатрії до соціальної роботи з родинами безвісти зниклих, загиблих. 

На нинішньому витку війни служба Гайки широко застосовує приватну медицину для швидкої та ефективної реабілітації поранених. Вона бере участь у розробці законопроєктів з ветеранської політики і виступає за розширення державних соціальних гарантій для військовослужбовців. 

Про роботу Вікторії Ковач та Олени Толкачової найбільш промовисто свідчать цифри: 85% їхніх поранених повертаються в бригаду після лікування. 

Тетяна Даниленко, авторка та ведуча "УП. Тиждень"

Ганна Новосад – приклад лідерства нового покоління. Коли йдеш у нестандартні сфери, готовий ухвалювати непопулярні рішення, коли попереду ставиш загальні блага, не особисті. 

Беззаперечно однією з суперсил Ані є те, що вона уміє об'єднувати людей заради важливих цілей. Шукати разом із ними цікаві ідеї з реалізації та залучати всі можливі зв'язки для пошуку ресурсів. Саме такою є команда savED.

Справа, яку ми співтворимо разом у ці дні, є для нас важливою місією, де ми хочемо і прагнемо виграти не тільки війну, а виграти мир. Виграти майбутнє для дітей, які зараз залишаються тут і планують теж будувати своє життя в Україні. 

І Аня готова бути прикладом для підлітків, з якими ми працюємо, їздити в Ізюм, Снігурівку, Кривий Ріг, щоб бути разом з ними в контексті та будувати спільні мрії на майбутнє, попри все.

Анна Пуцова, співзасновниця благодійного фонду SavED

Вся країна страждає через війну. Але в Україні є дві особливо вразливі категорії – це діти та ветерани. На жаль, вони зазнають найбільшої травматизації.

Оксана взяла на себе одну з найскладніших категорій – дітей. З ними загалом непросто працювати, а з дітьми, які пережили травматичні події, як у таборі Gen.camp, – набагато складніше.

Мені до душі те, що в неї нема формального ставлення до справи. Вона підтримує зв'язок із батьками та дітьми, які проходили реабілітацію в Gen.camp. 

Вона має глибокий, системний та комплексний підхід до проблеми. Оксана відбирає найкращих фахівців та практики, щоб допомогти дітям. Крім поточної роботи та нагальних завдань вона проводить роботу над помилками з перспективою розвитку. 

Ксенія Возніцина, директорка Центру психічного здоров'я та реабілітації ветеранів "Лісова поляна"

Моя історія з Олею почалася до відкриття центру Superhumans. Оля побачила мене в інтернеті та зв'язалась зі мною. Тоді я була розгубленою дівчиною, яка тільки почала мріяти про те, як вона наново навчиться ходити.

Я приїхала до центру, і Оля вселила в мене велику силу – вона та її команда подарувала мені надію не тільки на моє майбутнє, а й майбуття всієї нашої країни.

Ольга Руднєва – великий приклад для мене. Приклад жінки, подруги, керівника, дружини та просто сильної людини.

Кожного разу, коли хвилювання починають переповнювати, Олі достатньо подивитись на мене та сказати декілька слів, які мені так важливо почути.

Я щаслива, що маю таку людину в своєму житті. Щаслива спостерігати за її шляхом та роботою, адже вона змінює світ. 

Завдяки її команді тепер люди можуть чути, обіймати, ходити, стрибати, плавати, підкорювати вершини та занурюватися на глибину з аквалангом. Що це, якщо не магія великої сили? 

Я щаслива, що маю можливість працювати в такій команді та спостерігати за великими змінами та досягненнями.

Оля Руднєва, я вас безмежно люблю і сильнішої жінки не знаю.

Руслана Данілкіна, ветеранка, яка пішла на фронт у 18 років і після поранення та протезування займається реабілітацією військовослужбовців

Центр протидії корупції під керівництвом Віталія Шабуніна та Дар'ї Каленюк – одна з найсильніших команд українського громадянського суспільства, частиною якої мені колись пощастило побувати. ЦПК існує вже понад 12 років, ефективність організації тільки зростає, а сфери діяльності – розширюються.

Комусь вони можуть не подобатись, хтось, навпаки, у захваті від їхньої роботи, але їхній результат беззаперечний: десятки проадвокатованих законів, створена антикорупційна інфраструктура, яка, зокрема, винесла уже понад 200 вироків фігурантам корупційних справ попри шалений спротив, масштабні зміни в українській медичній, оборонній і закупівельній сферах тощо. 

І Віталію, і Дар'ї вдалося те, за що боялись братись десятки українських державних діячів. ЦПК ставало і стає до роботи в ситуаціях, де позитивний результат часто здавався неможливим – проте вони долали одну перешкоду за іншою. 

Вони вже увійшли в історію незалежної України й щоденно продовжують її писати. Вдячна колегам за партнерство і надійне плече у надскладних обставинах. Попереду ще багато викликів.

Анастасія Радіна, народна депутатка України

Жіночий голос в українській воєнній фотографії – це голос Юлі. Вона є потужною воєнною документалісткою, яка не просто знімає війну, але й певним чином живе нею. Їй по-справжньому болить війна, бо на фронті – її друзі та близькі. В її роботі багато глибини, щирості й любові.

Кожна історія, яку розповідає Юля, особиста, бо кожну вона пропускає крізь власне велике серце. До того ж вона не обмежується фотографією, а вдало поєднує фото, відео, звук, та тексти, і таким чином її історії стають об'ємнішими. 

А оскільки Юля багато співпрацює з іноземними медіа рівня The Guardian, Der Spiegel чи Bloomberg, її робота зрештою дає можливість західній аудиторії не лише дізнатися більше про життя в Україні в умовах війни, але й зануритися в контекст, відчути його. 

Захоплююсь тим, як Юля в ролі наставниці надихає молоде покоління фотографів та фотографок, запалює їх власним вогнем і підштовхує до пошуку власного голосу у фотографії.

Радію, що саме вона стала першою жінкою з України, яка отримала глобальну нагороду World Press Photo.

Марічка Паплаускайте, журналістка-репортажистка, шеф-редакторка Reporters, співзасновниця The Ukrainians Media

Олег працює у відділенні реконструктивно-пластичної мікрохірургії близько шести років. Коли в нашу лікарню влучила ракета, він рятував дітей, хоча і сам отримав поранення. Тоді його швидко "зашили", і він надавав допомогу постраждалим. Крім того, розбирав завали пошкодженої будівлі після влучання.

Олег дуже доброзичливий та комунікабельний, легко знаходить спільну мову з багатьма людьми, зокрема зі своїми маленькими пацієнтами та їхніми батьками.

Він – професіонал у власній справі. Попри свій доволі молодий вік виконує складні операції, і це відбувається постійно. Інколи він приїжджає навіть у вихідні, консультує в позаробочий час. Це все заради пацієнтів. Він їм не відмовляє та не покидає до одужання.

Мені імпонує його активність та жага до знань. Олега не треба змушувати розвиватися. Він бере участь у різних конференціях, спілкується з іноземними медиками. Це дуже важливо для лікаря. Він – з тих фахівців, яких можна порахувати на пальцях. Таких, як Олег, в Україні дуже мало.

Валерій Бовкун, завідувач відділення реконструктивно-пластичної мікрохірургії

Катя навряд мала вибір чинити інакше. Зазвичай створення благодійного фонду не є мрією, з якою людина народжується, живе і втілює. Приблизно 14 років тому Катерина просто хотіла віддати дитячі речі, допомогти жінці та жити далі безтурботне життя молодої мами. Та, як личить безумцям, які змінюють світ на краще, вже не змогла зупинитися чи то пак чинити інакше. 

Звичайний жест доброї волі поступово переріс в ідею допомагати дітям, літнім людям, а також в офіційне створення фонду "Корпорація монстрів" у 2017 році. Потім був ковід: концентратори, ліки, пошук вільних місць у лікарнях та принципова позиція не замовчувати стан речей. Важливість фонду була не більшою, ніж важливість самої постаті Каті. Вона говорила чесно про складні речі, які було прийнято не помічати. 

А з 2022 року фонд перемкнувся на допомогу військовим. Закупка пелюшок та дитячої суміші перетворилась на купівлю аптечок, РЕБів, дронів тощо. Бо у "Монстрів" немає мети, є лише шлях – допомагати там, де не справляється держава. 

Катя та її команда – просто хороші люди, які не могли і не можуть чинити інакше. І це дає надію та віру в людство. 

Іван Черненко, лікар-анестезіолог

З початку великої війни я виступаю амбасадором UNITED24 і вдячний Ярославі, що свого часу вона запросила мене долучитися до команди. Саме вона допомогла мені на початку війни усвідомити, як я можу бути найбільш корисним та ефективним для нашої країни.

За час співпраці завдяки її рішучості та енергії ми записали сотні інтерв'ю з міжнародними медіа та організували благодійні заходи для збору коштів. Усе це – щоб привернути увагу до України, нагадати світові про нашу боротьбу.

Наша співпраця з Ярославою продовжилася і за межами UNITED24. Вона досягла, здавалося б, неможливого під час нашої роботи на цьогорічному Євро: за десять днів її команда привезла фрагмент трибуни зруйнованого харківського стадіону "Сонячний" та тематичну інтерактивну інсталяцію на Євро-2024. Трибуна побувала в Берліні, Дюссельдорфі, Мюнхені та Парижі. Про неї написали понад 550 світових медіа.

Талант Ярослави – перетворювати нереальне на реальне. Бачити перспективу широко і не зупинятися перед словом "ні". Обмеження існують лише в нашій голові, і Ярослава це доводить своїми досягненнями.

Андрій Шевченко, амбасадор UNITED24, президент Української асоціації футболу

***

Найбільш принципова людина, яку я тільки знаю, активний змінотворець, сповідувач важливих цінностей, натхненний креатор. Таким буде опис Сашка від мене – з очевидних причин суб'єктивний, але водночас найбільш об'єктивний погляд людини, яка вже понад 10 років спостерігає за тим, як з його ініціативи народжуються потужні ідеї, проєкти та організації. Здається, цей процес ніколи не зупиняється, що б не відбувалось навколо. Створювати – це його суть! 

А ще чарівний інгредієнт Сашка – любов до світу, людей і тварин. Таку щемку історію маю з перших тижнів війни, коли Сашко мобілізувався добровольцем. Коли він був на військовому навчанні, попросив мене передати йому не смаколики чи щось для себе, а телефон для хлопця з села, бо той свій розбив і залишився без зв'язку з родиною. Досі пам'ятаю світлину з підвалів, де той хлопець відкриває подарунок зі сльозами на очах. Такий зворушливий момент під час жорсткої реальності та тотальної невизначеності. 

Погодьтеся, перетворювати темряву на світло, глухий кут на новий горизонт, падіння на новий злет – це певним чином магія, яку Сашко демонструє у вау-проєктах агенції разом із Ясею та в діяльності UAnimals, де боротьба з несправедливістю перетворюється на глобальну місію. 

Марія Тодорчук, засновниця благодійного фонду "Клуб Добродіїв", дружина Олександра Тодорчука

"Олександр – достатньо ніжний, щоб танцювати балет, і достатньо мужній, щоб захищати країну зі зброєю в руках", – написала британська The Guardian, коли СТБ анонсував, що холостяком у новому сезоні шоу буде Терен. Такий він і є – в балансі любові та сили, розважального і значущого.

Робити доречного "Холостяка" у час великої війни – це щось схоже на "Місія неможлива". Тому нам і потрібен був наш Том Круз, але з однією поправкою – володар красивої усмішки мав бути носієм реального, а не художнього, бойового досвіду та цінностей.

Поки наші західні колеги-журналісти дивувалися, як українське суспільство, що має стільки бар'єрів та стереотипів щодо людей з інвалідністю, сприйме такого холостяка, Терен після подвійної ампутації підіймався на скелі, ставав на вейксерф, танцював, їздив за кермом мотоцикла та квадроцикла, показував, якою може бути сексуальність і близькість після травми, смішив, закохував і закохувався… Написав книгу "Історія впертого чоловіка", взяв участь у балетній постановці в США та Invictus Games, знявся у фільмі, що спродюсувала Сара Джессіка Паркер… 

Він невгамовний. Поки ми кліпнули очима, він вже поїхав у тур з мотиваційним стендапом, а в його календарі з'явилась ще пара нових проєктів. Хтось має сказати цьому чоловіку, що в людському вимірі доба все ще налічує 24 години. Чи краще не треба?

Є один із епізодів "Холостяка", який запам'ятався мені найбільше: Олександр Терен, який піднімається по кам'яних схилах на протезах після подвійної ампутації, простягає руку, щоб підтримати дівчину, яка піднімається поруч із ним. 

Я дивлюсь на цей кадр і думаю: це постер для модного глянцю чи номінація на кращий соціальний проєкт? Це загалом характерна для Терена риса – коли він досягає чогось нового, озирається на те, чи спростило це шлях іншим людям, зокрема ветеранам, ветеранкам та людям з інвалідністю. 

У своєму ютуб-проєкті "Відвал ніг", де Терен посадив на крісла колісні селебрітіз та вирушив у мандри українськими містами, щоб дослідити їх на безбар'єрність. Те, що безбар'єрність їхня близька до нуля, ми і так знаємо, проте Олександра це не зупиняє – він шукає, знаходить і мотивує тих, хто може це змінити бодай в окремому закладі. 

З ним легко говорити про важливе. Так само можна щиро сміятися, розглядаючи власні шрами часу війни. Поруч із ним можна отримати відчуття безпеки і нормальності, навіть у нашій реальності, яку нормальною назвати надзвичайно складно.

Ганна Калина, директорка студії Starlight Production, шоуранерка проєкту "Холостяк"

У нас з Катею було стільки спільних подій та пригод, що я не можу згадати момент знайомства. Катя доєдналася до нас на другому злеті ветеранок, і далі понеслася спільна робота та співпраця. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона сміливо взяла на себе управління Рухом і з підтримкою інших посестер організувала один із найбільш результативних волонтерських центрів у Києві, де надавали допомогу не тільки військовим, а й цивільним мамам з дітками. 

Катя креативна, енергійна, яскрава, швидка. Мені імпонує її комунікабельність та досягання результату.

Галина Клемпоуз ("Перлинка"), військовослужбовиця та ветеранка

Найбільш шанована в країні демографиня. Перша жінка – член президії НАН України. Авторка сотень наукових і методичних праць, вчена, яку поважають у міжнародних організаціях. Навіть при побіжному погляді на її нагороди, відзнаки і заслуги стає очевидним, що це непересічна особистість.

Але є дещо ще більш важливе, на мою думку.

Елла Лібанова сміливо порушує серйозні, складні питання, на які нам вкрай важливо знайти спільну відповідь.

Це питання депопуляції – скорочення населення України до 30 мільйонів осіб, що вимагає радикальної зміни демографічної стратегії.

Це необхідність скоротити передчасну смертність – а отже, переглянути ставлення до здоров'я в країні.

Це необхідність підготуватися до реалістичного сценарію залучення трудових мігрантів – до 300 тисяч на рік, людей з інших культур, іншого способу життя.

Саме її сміливий, чесний погляд у майбутнє України та у виклики, які постають перед нами, імпонує мені в цій неймовірній жінці, вченій, державниці.

Її відданість справі, здатність аргументовано відстоювати необхідність подолання патерналізму й популізму в соціальних питаннях є прикладом, як ми, громадські експерти, повинні діяти для побудови інклюзивних інституцій людиноцентричної держави в країні можливостей.

Андрій Длігач, д.е.н., голова Центру соціальних змін і поведінкової економіки

Дора Хом'як – одна з тих, хто, народившись у США, зробила Україну частиною свого життя. Випускниця Принстонського та Колумбійського університетів, вона вже з 1980-х років активно підтримує українську громаду в Америці.

На початку 90-х Дора приїхала в Україну, щоб допомогти створити незалежні медіа через програму Internews. Працювала над розвитком першого незалежного телебачення та підтримувала інші важливі ініціативи.

Після багатьох років у міжнародному корпоративному секторі Дора в 2014 році приєдналася до "Razom for Ukraine". Очоливши фонд у найкризовіший момент для країни, вона змогла не тільки втримати, а й розширити підтримку, яка надходила.

Дора вірить, що "Razom" – це не просто фонд, а платформа для спільної дії, об'єднана метою допомогти Україні реалізувати свій потенціал як демократичної, суверенної, процвітаючої та інноваційної держави. 

Її підхід базується на тому, що "Razom" має стати "акселератором і підсилювачем" проєктів, які надихають і змінюють світ, демонструючи силу українського громадянського суспільства.

Для Дори підтримка України – це не лише про фінансову допомогу, а й про створення довготривалих змін. Вона впевнена, що розвиток української економіки є ключовим, тому "Razom" закуповує все можливе в Україні, щоб кожна гривня працювала на зміцнення країни. 

Дора вважає, що кожен проєкт має відповідати трьом основним критеріям: він повинен надихати, сприяти системним змінам і бути вірним основній місії "Razom".

Цінності, на яких Дора будує "Razom", – відкритість, відданість, адаптивність і командна робота. 

Вона зосереджена на створенні простору, де кожен може зробити свій унікальний внесок, де ідеї народжуються і втілюються спільно, попри різні погляди та досвід. 

Вона постійно наголошує, що любов і повага до України об'єднують усіх учасників команди "Razom", незалежно від того, на якому континенті вони працюють.

Україна завжди в її серці, і навіть у розмовах вона жартома називає свої рідні Нью-Йорк і Вашингтон "нью-йоркщиною" та "вашингтонщиною", вплітаючи зв'язок між двома берегами, які для неї однаково важливі.

Евеліна Курілець, директорка БФ "Разом для України" 

Just business – це точно не про В'ячеслава Климова, який понад 20 років тому разом із Володимиром Поперешнюком заснував "Нову пошту".

Зараз це група компаній, яка стрімко росте за межами країни і має всі шанси стати українською сервісною компанією, про яку знатимуть в кожному європейському місті.

Климов виважений, спокійний та добре знає, що відбувається в його бізнесі в різних куточках світу. Складається враження, що він є невидимим працівником у кожному з тисяч відділень, розкиданих по Україні та за її межами.

Успіх "Нової пошти" сьогодні – великою мірою винагорода її засновників за постійну включеність у роботу компанії на різних рівнях та філософію, яку вони цим транслюють.

Дана Гордійчук, журналістка "Економічної правди"

Андрій різний. І ми б, можливо, і не дізналися, який він насправді, яким він може бути, якби не війна.

До цього Андрій був людиною-святом. Про це знали вся Одеса і половина Києва. Легкий. Дружній. Позитивний.

Але настала велика війна. Вперше я зустрічаю Андрія у Львові, у студії радіо НВ. Чую історію про те, як окупанти зайшли в його будинок під Києвом, як він побачив це на камерах і як він наводив артилерію на власний будинок, де зібралася "хороша колекція" з військових і техніки.

Напевно, це мало бути боляче. Звісно, це тільки речі, але це речі, з якими в тебе є персональна історія. Це дім. На жаль, він не розказав цю історію в ефірі. Не знаю, чому…

Вдруге я зустрів його в Києві. Просто на вулиці. Це був 2024 рік. Я встиг упіймати його разом із Ольгою Руднєвою, з якою вони приділяють весь свій час розбудові Superhumans. І, здається, можуть говорити тільки про це. Принаймні з очима, що горять. По-справжньому, а не так, як у футболістів "Динамо" (Київ).

Тепер Андрій віддає не речі, він віддає свій час. Віддає його людям, які, можливо, встигли вирішити, що втратили все, коли віддали країні своє здоров'я. Андрій має довести їм, що українському суспільству не байдуже, дати можливість пережити втрату і жити, повернути їх до повноцінного життя і надихнути цим інших. Це стає сенсом життя. Зовсім іншого життя, ніж до 2022 року.

Це, звісно, не про бізнес. Не про порти. Не про інвестиції. Це про людину.

Сергій Фурса, заступник директора Dragon Capital, радіоведучий, письменник

***

Андрій Ставніцер – людина, яка завжди має мрії, більші за себе. Якщо завтра з'явиться потреба побудувати ще один Superhumans – на Марсі, він запитає: "Коли?". Він уміє збирати команди та робити неможливе можливим.

У перший тиждень великої війни він створив найбільший логістичний хаб у Європі, об'єднавши тих, хто має цю суперсилу: "Нова пошта", "Укрпошта", Rozetka та "Сільпо" працювали разом, щоб доставити та розподілити в Україні зібрану за кордоном гуманітарну допомогу.

Перші місяці колцентр HelpUkraineCenter працював без зупинок, а черга з фур на відвантаження тягнулася на кілометри. В Україні діяв хаб, який сортував медичну гуманітарну допомогу та розподіляв її разом із МОЗ.

У квітні 2022-го Андрій сказав, що ми працюємо "сьогодні на сьогодні", а маємо думати про проблеми, з якими зіткнемося завтра. Так з'явилася ідея Superhumans Center – центру воєнної травми, завдання якого – повертати людям втрачені можливості та вибудовувати медичну експертизу в країні.

За півтора року роботи центр надав допомогу понад тисячі пацієнтів, розпочав надскладні операції з реконструкції обличчя, будує осередки в Дніпрі та Одесі, запускає франшизу.

"Superhumans та гуманітарний хаб – те, що рятує мене під час війни", – каже Андрій, поєднуючи бізнес, благодійні проєкти та час з родиною.

Попри десятки зустрічей та робочих завдань він щодня робить відеодзвінок до родини, де б не був: підтримує доньок та дружину Діану, яка, незважаючи на війну, розвиває власний бренд одягу. Жінки мають залишатися жінками.

Ольга Руднєва, керівниця Superhumans Centre

За останні 13 років Олександр Конотопський перетворив Ajax з невеликого бізнесу, який привозив і продавав китайські охоронні системи, на глобального лідера й одну з найбільш інноваційних компаній на цьому ринку.

Продуктами Ajax користуються понад 2,5 мільйона людей у більш як ста країнах світу. Вони виграють галузеві нагороди в Австралії та Британії, Німеччині та ОАЕ. Вони побудували команду з 3 тисяч спеціалістів і створили виробничі лінії, де виготовляється понад 100 найменувань складної електроніки. Ця екосистема керується операційною системою Malevich. І все це – не знижуючи обертів під час війни.

Саме в Ajax оперативно розробили додаток "Повітряна тривога", яким користуємося всі ми.

Ajax – одна з компаній, якими має пишатися країна. Цей успіх не був би можливим без засновника.

Конотопський – максимально відвертий технократ, інженер і підприємець, який любить повторювати: "Маржа там, де складно". Його талант і підхід, помножені на два десятки років методичної праці, зробили Сашу одним із найзаможніших українців. Чим не "українська мрія"?

З-поміж іншого, цього року Саша відкрив навчальну лабораторію Next, присвячену інтернету речей при реформованому НАУ. Я читав цю новину, радів і думав про інженерні та підприємницькі школи, які свого часу побудували Bell Labs, IBM та Hewlett-Packard. Такі речі, як і чимало інших, якими займається Саша Конотопський, ми не можемо повністю оцінити в моменті, але вони закладають потужний фундамент на майбутнє.

Ярослав Ажнюк, засновник та президент компанії Petcube, засновник компанії The Fourth Law

Я вперше зустріла Олену Кошарну в листопаді 2023 року, коли вона завітала до нас в офіс у Нью-Йорку на запрошення нашого СЕО. Я вже знала її як СЕО Horizon Capital, найбільшого інвестиційного фонду України, але зустрілися ми вперше. Я одразу зрозуміла, що це надзвичайно потужна і сильна жінка, яка вміє спрямовувати свої зусилля, енергію та думки в правильне русло.

Ми спілкувалися про нашу компанію, обговорювали наші історії, і вона щиро ділилася своїм досвідом. Олена народилася в Канаді, а в 20 років ухвалила свідоме рішення повернутися в Україну, яке я дуже поважаю. Сьогодні вона залишається в Україні під час війни, приймаючи це як особисту відповідальність та громадянську позицію.

Олена випромінює врівноваженість та внутрішній спокій. Вона завжди впевнено й чітко висловлює свої думки, спокійно дає поради, фідбек. Завжди дає більше, ніж ти очікуєш. Вона активно підтримувала нас, запрошувала на конференції та заходи, за що ми дуже вдячні. Я брала участь у панельній дискусії в Давосі, яку модерувала Олена, і її питання розкривали кожного спікера, робили дискусію максимально цікавою.

Для мене Олена є прикладом справжньої рольової моделі жінки: упевненої, професійної, без зайвої уваги до своєї гендерної ролі. Яка постійно вдосконалюється та працює, щоб бути кращою версією себе, залишаючись при цьому дуже людяною. 

Як інвесторка й бізнесвумен вона – професіоналка із "залізною хваткою" і добрим поглядом, справедлива, справжня та чесна.

Анна Белеванцева, співзасновниця та СОО Esper Bionics

Катя Загорій для мене є прикладом жінки, чиї дії змінюють ситуацію навколо нас. Ми знаємо багато людей з цінностями і переконаннями, але в Каті є хист перетворювати свої переконання на конкретні проєкти.

Вона – співзасновниця Zagoriy Foundation, сімейного фонду, який показав приклад сучасної філантропії, займаючись проєктами збереження культурної спадщини. Під час війни вони почали допомагати військовим та зайнялися проблемами прифронтових територій.

Для Каті важливо, щоб благодійність була гучною. Вона впевнена, що це надихає інших. Для неї також важливо особисто брати участь в усьому. Пам'ятаю, як після підриву греблі Каховської ГЕС ми обидві опинилися в тих містах. Катерині було важливо все побачити і зрозуміти, яка допомога потрібна і як організувати все найкраще. Вона має правило: результат завжди там, де є персональний фокус уваги.

Дуже правильно, що фонд "Загоріїв" багато уваги приділяє навчанню волонтерів та невеликих громадських організацій. Адже ці люди роблять сильнішим і стійким українське громадянське суспільство.

Катерина також директорка ради директорів фармацевтичної компанії "Дарниця". Я бачу, що для неї це не просто великий сучасний бізнес. Це ще й інструмент, який формує нову культуру підприємництва та закладає базу для майбутнього країни.

Ще мені запам'яталася її фраза: "Якщо щось неможливо зробити сьогодні, то треба зробити більше і спробувати ще раз завтра".

Ірина Чечоткіна, співвласниця Rozetka

Побудувати таку компанію може тільки неймовірна людина зі сталевими нервами, сильним характером та великими цілями.

Описуючи таку людину, уява вимальовує кремезну постать, однак Філя Жебровська – це неймовірно витончена пані, яка змогла об'єднати в собі такі протилежності як жіночність і силу.

Компанія "Фармак" під керівництвом Філі Іванівни досягла найвищих показників і багато років поспіль є беззаперечним лідером фармацевтичної галузі України. Це надійний партнер мережі аптек "Подорожник", і ми бажаємо подальшого розвитку та успіхів усій команді "Фармаку".

Андрій Паніматченко, комерційний директор мережі аптек "Подорожник"

Попри пандемію та повномасштабну війну "Київстар" залишається найбільшим мобільним оператором в Україні, та ще й з неймовірно лояльною аудиторією. Переживши наприкінці 2023 року масштабну кібератаку, яка зруйнувала 40% його інфраструктури, співробітникам "Київстару" не просто вдалося доволі швидко відновити послуги, а й не втратити лідерські позиції.

Під час цієї кризової ситуації Олександр Комаров проявив найкращі менеджерські якості: робив правильні кроки для швидкого усунення проблеми та проводив відкриту комунікацію з медіа та клієнтами.

Під керівництвом Олександра "Київстар" продовжує активно розвиватися. Компанія оголосила про план інвестувати у відновлення цифрової інфраструктури України до 1 мільярда доларів, розширює мережу GPON-інтернету в українських містах.

Олександр Комаров вважає, що бізнес має бути соціально відповідальним. Під його керівництвом "Київстар" бере активну участь у соціальних проєктах на підтримку освіти та підвищення цифрової грамотності. Програми для школярів та студентів, спрямовані на вивчення IT-технологій, допомагають молодому поколінню адаптуватися до вимог сучасного світу навіть в умовах війни.

Тарас Міщенко, головний редактор Mezha.Media

Є речі, які нерозривно пов'язані між собою. Як Ейнштейн і теорія відносності, Шекспір і театр, Ford і автомобіль. Для мене ще один очевидний приклад – це Тарас Кицмей та українське ІТ.

Тарас – один із небагатьох, хто стоїть біля джерел нашої ІТ-індустрії. Це людина, яка, без перебільшень, будувала ІТ-галузь та продовжує невпинно вкладати себе в її розвиток.

Якось він сказав: "Наша мета – зробити так, щоб фраза "Розроблено в Україні" стала брендом та маркером якості, що буде посилювати довіру інвесторів". Історія SoftServe – яскраве втілення цих слів.

Завдяки його зусиллям та цілеспрямованості компанія стала флагманом у сфері розробки програмного забезпечення й консалтингу, об'єднуючи понад 10 тисяч фахівців в усьому світі та працюючи із сотнями клієнтів.

Сьогодні Тарас Кицмей також є президентом спілки Diia.City.Union, що об'єднує резидентів "Дії.City". Для мене велика честь працювати з людиною, яка власним прикладом доводить, що успіх і відкритість можуть йти пліч-о-пліч.

Тарас Кицмей щиро вірить у важливість обміну досвідом і робить це без жодних бар'єрів. Завдяки його інвестиціям в освіту та підтримці нового покоління українських розробників багато молодих талантів отримали можливість розвиватися.

Валерія Кушнерчук, виконавча директорка Diia.City.Union

Травень 2022 року. Олег Гороховський створює в monobank геніальний та надійний інструмент для волонтерських зборів – так звану банку. Одразу на прикладі розіграшу набору марок "Укрпошти" з російським кораблем показав, як за кілька годин прозоро, швидко і зручно збираються мільйони на добрі справи. Ми вже не уявляємо, як жили без "банок" mono, і нема в Україні людини, яка б колись не донатила через них.

Це лише один із багатьох прикладів його швидкої реакції, миттєвих менеджерських дій та прагнення до простих та зручних рішень для клієнта. За що Олега поважають та цінують.

Про його бізнес-досягнення кажуть цифри. Складно буде знайти інший такий приклад, як стартап Олега з партнерами. Стартап, який за п'ять років виріс у капіталізації з нуля до мільярда доларів. Тепер monobank – чудовий приклад клієнтоорієнтованості, зручності, простоти та поваги до людей.

Ще для успіху надважлива довіра, і monobank тут показовий приклад. Але довіру формують не тільки професіоналізм, а й особиста залученість Олега. Попри зайнятість він доступний для клієнтів. Багато разів споглядав, як у ФБ він встигає реагувати, відповідати та створювати контент і робить це від душі. Так не зможе жодна PR-служба, бо це одразу помітно.

Олег Гороховський – це завжди про бізнес, але не завжди про гроші. Якщо більшість бізнесменів воліють тихенько працювати і за можливості не виходити в публічний простір, Олег робить усе можливе для поліпшення в країні бізнес-клімату. Він виступає адвокатом багатьох підприємців, які зіткнулися з упередженим тиском. Мало хто здогадується, скільки за останній рік він у складі Ради підприємців при президентові провів невидимої для спільноти роботи зі зменшення тиску правоохоронців на бізнес.

На жаль, ця його непублічна робота замість вдячності або пропозиції допомогти інколи піддається знеціненню або навіть хайпу з боку тих, хто ніколи навіть не намагався вплинути на створення в країні справедливих та єдиних правил гри. Я дякую йому від усіх і бажаю більше сил, енергії та натхнення.

Олександр Соколовський, власник групи компаній "Текстиль-контакт"

Місто Дніпро – Мекка українського підприємництва. Андрій Здесенко, один із найуспішніших українських бізнесменів, теж побудував бізнес у Дніпрі.

Андрій уособлює класичного підприємця: пробує різні напрями, не боїться заходити в "червоні океани", робить помилки, згортає невдалі проєкти, стає лідером у "синіх океанах", масштабується, планує довгостроково.

Здесенко приносить Україні валютну виручку. Його корпорація "Біосфера", яка виробляє товари для дому та особистої гігієни, експортує більшість продукції. За десять років він хоче довести компанію до оцінки 10 мільярдів доларів.

Олександр Колесніченко, журналіст "Економічної правди"

У 2019 році "Київстар" розглядав можливість поглинання "Датагруп" і проводив відповідні перемовини з менеджментом та акціонерами. Після чергової зустрічі один із членів наглядової ради "Київстару" сказав: "Ми повинні купити цей актив, тому що один Михайло Шелемба вартує половини його капіталізації".

Ця метафора цілком відповідає дійсності. Молодий, талановитий, вільний від корпоративних забобонів менеджер, який не тільки витягнув цю компанію із системної кризи, продемонструвавши неабиякі лідерські якості, а й зміг перетворити її на одного з лідерів телеком-ринку України завдяки низці угод.

Часто під час зустрічей з молоддю запитують, як досягти успіху. Мені здається, якості та досвід Михайла можуть бути зразком складників досягнення успіху в бізнесі. Гарна освіта, експертиза в різних галузях, досвід роботи в консалтингу найвищого світового рівня, емпатія, розуміння важливості команди, справжнє лідерство, помножене на довгострокове бачення своєї компанії та індустрії.

Що сильно відрізняє Михайла від більшості керівників великих компаній, яких я знаю? Здатність думати та діяти і як корпоративний топменеджер, і як підприємець одночасно. Це і створює того Михайла, який привів "Датагруп" до однієї з найбільших інвестиційних угод в Україні.

Олександр Комаров, президент компанії "Київстар"

Знаю Дмитра Шимківа багато років. Крім менеджерських талантів, мені завжди імпонувала його готовність брати на себе відповідальність та прихильність до інновацій. Перебуваючи на посаді генерального директора Microsoft в Україні, в одному з інтерв'ю одразу після Революції гідності Дмитро сказав, що хотів би, щоб Україна швидше розвивалася.

Одним із головних поштовхів для розвитку він тоді бачив прозорі державні закупівлі. У наступні чотири роки Дмитро Шимків працював в Адміністрації президента, де, зокрема, просував усім відому зараз систему електронних державних закупівель ProZorro.

Крім того, на рахунку Дмитра допомога із запуском в Україні мереж 3G та 4G. Зараз вони сприймаються абсолютно буденно, але ще десять років тому більшість українців не могли користуватися швидкісним мобільним інтернетом.

Розуміння Дмитром глобальних тенденцій та бажання долучити Україну до світового технологічного простору привели до реалізації багатьох проєктів, які підвищили конкурентоспроможність українських компаній на міжнародному ринку. 

Дмитро як ніхто вірить, що технології – це не лише про бізнес, а й про можливості для суспільства, освіти та культури.

Зараз Дмитро Шимків є одним із інвесторів MillitaryTech стартапу AeroDrone, що розробляє військові безпілотні системи, які дуже потрібні для фронту.

Тарас Міщенко, головний редактор Mezha.Media

Якщо пошукати, скільки в Шостака грошей, то актуальних даних ви не знайдете. До великої війни ЗМІ оцінювали його статки в 140 мільйонів доларів. Зізнаюся: щойно я побачив цю цифру, зрозумів, що хочу такого друга.

Мій друг (а тільки так я його називаю після отриманих знань) активно займається благодійністю. Скромність бізнесмена дозволила йому створити іменний фонд. Він так і називається: фонд Руслана Шостака. Попри не найбільш вдалу назву, фонд багато допомагає дітям-сиротам.

Ще в Руслана прекрасне почуття гумору. Я давно не зустрічав такого смішного і доброго чоловіка. На вигляд – це суворий підприємець з пишною бородою, з яким краще зайвий раз не зв'язуватися, але за цією брутальністю ховається неймовірно глибока і тепла людина.

Шостак багато чого досяг, побачив, пережив у своєму житті, але йому цікаво дізнаватися нове. Він вміє вчитися і визнавати помилки (хоч і не відразу). Взагалі Руслан дуже людяний.

Велика радість бачити його в списку УП-100.

Це заслужено, друже.

Роман Кравець, журналіст "Української правди"

Віктора Петровича вирізняє візіонерське бачення, здатність передбачати та визначати парадигми розвитку галузі й бізнесу загалом. Ми познайомилися в 2006 році, коли "Астарта" першою з українських агрокомпаній здійснила IPO.

Незабаром вона стала першою цукровою компанією, яка отримала кредит ЄБРР. Першою українською агрокомпанією, яка отримала пряме кредитне фінансування американського банку під гарантії Ексімбанку США. Цей список "першостей" можна продовжувати.

Недавно "Астарта" стала першою компанією, з якою уряд України уклав договір у рамках програми підтримки великих інвестпроєктів. Усі ці досягнення стали можливими завдяки бездоганній репутації та ціннісному підґрунтю, яке завжди вирізняло бізнес "Астарти". Це вкорінено в ДНК компанії й відображає бачення та світовідчуття її засновника. Не просто отримувати прибутки, а розвивати галузь та країну, робити це прозоро й відкрито, створювати робочі місця, чесно сплачувати податки.

Віктор Петрович є амбасадором ідеї партнерства, створення екосистем за участю великого бізнесу та менших підприємств, вбачаючи в цьому можливості для подальшого стійкого розвитку країни. "Астарта" своїм прикладом доводить правильність і виняткові переваги цього вектора, який, сподіваємося, стане вектором інших представників нашої бізнес-спільноти.

Урівноважений, скромний, уважний, сповнений прагнення розвиватися і давати можливості для розвитку іншим, мудрий та ціннісний Віктор Іванчик може по праву вважатися одним із батьків-засновників сучасного українського агробізнесу.

Яна Кавушевська, голова Національної асоціації цукровиків України

Я знаю Альону 10 років. Неймовірна жінка, організаторка масштабних подій, засновниця фестивалю "Кураж", мама двох синів та моя близька подруга.

Альона вміє створювати навколо себе простір, де кожен може знайти щось особливе для себе. Це місце і для мистецтва, і для самовираження, і для добрих справ. Вона – втілення нестримної енергії, натхнення та щирої любові до людей, що відчувається в кожному її проєкті.

Особливо вона вразила мене своєю роботою з темою безбар'єрності. На кожній локації проводять аудит на доступність, додають пандуси, подіуми під сценою, занижені барні стійки, а з 2016 року всі концерти перекладають жестовою мовою.

Ще більшої важливості це набуло після 24 лютого 2022 року, але, що найголовніше – надихнуло інші бізнеси на зміни. 

Я досі пам'ятаю їхню співпрацю з Superhumans, яка дозволяє зробити видимими людей з протезами, надаючи їм простір для зустрічей і консультацій. Для команди "Куражу" важливо створювати безпечне і доступне для всіх середовище, в якому можливо побудувати комунікацію і розуміння між військовими та цивільними.

Альона – людина не лише масштабу, а й глибокого серця.

Даша Кацуріна, засновниця бренду Katsurina

Кінець лютого 2022 року. В бік Гостомеля з цивільних машин їдуть лише швидкі "Добробуту". Саме вони будуть вивозити з аеропорту поранених захисників столиці. Бездоганно налаштована система медичного сервісу "Добробуту" працює навіть в умовах повної невизначеності й управлінського хаосу, продовжуючи нести добро і світло.

Для мене це чи не найкраща характеристика успішного підприємця і менеджера, яким є Олег Калашников.

Зізнаюся: важко бути об'єктивним до людини, яка, крім безлічі бізнесових заслуг, ще є близьким другом і товаришем, співрозмовником на найскладніші теми – від геополітики до великого тенісу.

Мрію, щоб таких підприємців було якомога більше. Це і буде запорукою успішної та сильної України.

В'ячеслав Климов, співвласник "Нової пошти", президент Спілки українських підприємців

Тарас Панасенко регулярно бігає. Полтава, Київ, Бухарест, Вашингтон – куди б він не їхав, Тарас завжди бере з собою бігові кросівки. В цьому він дуже схожий на компанію, яку очолює: "Аврора" підкорює ринок спринтерськими темпами.

Мережа мультимаркетів масштабується супершвидкими темпами: за десять років "Аврора" виросла з кількох магазинів на Полтавщині до третьої за розміром у Європі мережі непродуктового ритейлу. Зараз "Аврора" – це майже 1600 магазинів та понад 14 тисяч співробітників.

Принципова позиція Панасенка та його партнера Лева Жиденка – "Аврора" працює на 100% "у білу". Платити податки під час війни – важливіше за донати, кажуть підприємці. Хоча і благодійність – невід'ємна частина діяльності ритейлера та її співвласників.

Зі спринтерського темпу Панасенко перемикається на марафонський: він вивів "Аврору" на іноземний ринок і готується до IPO.

Олександр Колесніченко, журналіст "Економічної правди"

Юлія Орлова асоціюється для мене з її містом – Харковом. Стійка, цілеспрямована, життєствердна. Прагматична й конструктивна, інколи може здатися дещо відчуженою, але насправді яскрава, емпатична, світла особистість. Вона вміє тримати дистанцію і вміє долати її, коли потрібно підтримати й надихнути.

Про успішність і професійні якості пані Юлії говорить успіх видавництва Vivat, де я мала за честь видати свою першу та єдину книгу про генерала Залужного. Власне, сама ідея написання й віра в актуальність і своєчасність цього видання належить Юлії Орловій. Вона допомогла побороти сумніви і терпляче чекала, доки я завершу та погоджу рукопис із героєм.

Коли я вагалася, чи розповідати про особисте життя залізного генерала, політичні хитросплетіння і деталі військових операцій, то завжди могла покластися на мудрі поради пані Юлії. Прикметно, що на перший план видавництво ставить етичність і суспільні інтереси.

Одним із висновків мого досвіду співпраці і з Валерієм Залужним, і з Юлією Орловою є те, що лідерство потребує вміння зазирати за горизонт та об'єднувати команду. І те, й інше чудово вдається Юлії Орловій. Я щиро зичу їй успіхів і пишаюся знайомством.

Людмила Долгоновська, ексрадниця зі стратегічних комунікацій головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного

***

Познайомилися з Юлею років 20 тому, коли вона запропонувала створити в Харкові величезний книжковий супермаркет за зразком cash and carry. З відкритим доступом, кавою, майданчиком для автограф-сесій. Тоді цей проєкт не запрацював, бо обігнав свій час. Тоді навіть не було такого асортименту українських книжок – на українському ринку домінували російські видавці.

Наведу кілька прикладів роботи Юлі, де я був безпосереднім свідком.

2019 рік, народний депутат від ОПЗЖ Віктор Медведчук позивається до журналіста Вахтанга Кіпіані з вимогою заборонити його книгу "Справа Василя Стуса". Її видавав Vivat. Причина позову – "висловлювання, які не відповідають дійсності".

Уявіть ресурси мільярдера Медведчука і видавництва Vivat. Юля достойно боролася і робила все, щоб якнайбільше людей дізналося про суд. Кіпіані виграв справу, а книжка здобула популярність.

У квітні 2022 року російські війська стояли на межі Харкова, місто обстрілювали щоденно. Постійно заходили російські ДРГ. З перших днів великої війни ми з Юлею зідзвонювалися, обговорювали роботу і те, як допомогти командам. Підтримували одне одного. Це мені допомагало. Сподіваюся, Юлі теж.

Юля залишається незмінною директоркою Vivat з 2013 року. Невеличке видавництво виросло до лідера галузі, який працює з дитячою та підлітковою літературою, нон-фікшном, фентезі та суспільно‐політичними виданнями.

Перевага Юлі в тому, що вона раціональна і водночас дуже емоційна керівниця. Емоції в книговидавничій справі багато важать. Без них не буде залученості.

Наші підприємства розташовані в Харкові, який особливо потерпає: то вимкнення електрики, то відсутність інтернету, то ракетні обстріли. Десятки тисяч книжок "Ранку" та "Вівату" згоріли після бомбардування харківських друкарень. Що мене вражає – оптимізм Юлі та віра у свою правоту.

Віктор Круглов, генеральний директор видавництва "Ранок"

Kernel системно допомагає нашій бригаді з 2022 року. Для всієї країни це лідер аграрної галузі, а для нас –— ще й надійний партнер, на якого можна розраховувати. Автівки, дрони, засоби РЕБ, рації та багато іншого – їхня команда сама шукає і знаходить все необхідне і передає нам. 

І ця підтримка виходить за межі матеріальної допомоги. Співробітники-волонтери Kernel відвідують наших поранених побратимів у шпиталях по всій Україні, підтримують їх протягом реабілітації. Хлопцям ця увага особливо цінна!

Ми знаємо, що війна –— це завжди про людей, які стоять за зброєю. Так і з допомогою військовим – нас підтримує компанія, але за виконанням кожного нашого запиту також стоять люди. І не лише ті, які з нами на зв'’язку 24/7: знаходять, купують, передають, привозять все необхідне, а й ті, які приймають управлінські рішення – залишатися надійним тилом.

Іван Віннік, полковник, командир 72 окремої механізованої бригада імені Чорних Запорожців

2022 рік, вересень, Байо – пасторальне містечко на французькому узбережжі. Тут щорічно вручають нагороду воєнним кореспондентам, і Мстислав Чернов – серед переможців.

Чернову не подобається зайва увага, костюми, софіти. Все це виглядає бутафорним після крові, великої війни та оточеного Маріуполя. Замість чергової пафосної вечері Мстислав запрошує подивитись чорновий монтаж "фільму про Маріуполь". Я з колегами радо погоджуюсь. За кордоном просто хочеться до своїх. 

Я ридаю всі дві години фільму – це концентрована смерть і болісний триб'ют всім, хто бився за місто. Опісля кажу Мстиславу: "Там має бути більше тебе". Чернов сперечатиметься: "Ця історія не про мене, ця історія про Маріуполь і його людей".

2023, червень, Київ, кінотеатр "Жовтень" забитий вщент – це українська прем'єра "20 днів у Маріуполі". Вдруге дивитись так само боляче – так і має бути з чесним відбитком реальності. 

На монтажі в фільмі з'явилось більше Мстислава, його серця і його родини. Зал ціпеніє на титрах, режисер запрошує до слова героїв із фільму – медиків та поліцейських. Ніхто не може представитись – їхні слова тонуть в оваціях. Наче це групова терапія і єдина форма подяки тим, хто бився. 

Чернов знову зробив по-своєму: віддав всі оплески людям Маріуполя. У мене вперше в житті болять долоні.

У 2024 році Мстислав Чернов отримає головну кінопремію світу. "Я хотів би ніколи не робити цей фільм. Я хотів би мати змогу обміняти це на те, щоб Росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окуповувала наші міста", – лунають його слова з оскарівської сцени.   

Це велика удача, що у нас є Мстислав Чернов і його велике серце.

Юлія Кочетова, фотожурналістка

З Тетяною Пилипчук ми знайомі вже років зо 20. Але для мене особливо пам'ятною є наша зустріч у Харкові на початку червня 2022 року. Ми зустрілися на подвір'ї Свято-Дмитрівського храму, де в ті важкі для міста дні збиралися військові, викладачі, режисери, письменники, художники. 

Це була одна надзвичайно згуртована волонтерська спільнота, в якій дуже важливу роль відігравали Тетяна і Харківський ЛітМузей. Десь у той самий час Тетяна під обстрілами евакуювала із загроженого міста музейну колекцію, а незабаром увійшла до групи митців і юристів, яка займається документуванням злочинів Росії проти української культурної спадщини.

Стежачи сьогодні за повними залами на культурних подіях, пов'язаних із періодом Розстріляного Відродження, я щоразу думаю, яку колосальну роботу до цього етапу нашого усвідомлення своєї історії і культури проробив Харківський літературний музей. 

Саме в цьому маєтку із затишним старим садом на вулиці Фрунзе (нині завдяки тривалій боротьбі музею – Багалія) зберігали, повертали, осмислювали, пояснювали спадщину українських митців, насамперед наших розстріляних авторів та письменників-дисидентів радянського періоду. 

ЛітМузей завжди був простором, де зберігалася тяглість культурного процесу. І, що надзвичайно важливо, цей музей ніколи не був тією застиглою культурною інституцією, яких і досі лишилося чимало з радянського періоду, де все регламентовано і "за склом". 

Складно назвати інший музей у країні, який завжди ініціював стільки різних мистецьких подій і форматів, а головне – який творив таке активне середовище однодумців. Частина цього шляху збіглася з непростими роками для Харкова, коли місцеву владу не те що не цікавила українська культура, а вона відверто вважала її ворожою (пригадайте знищену меморіальну дошку Юрію Шевельову). Те, що всі ці роки ЛітМузей залишався незалежним за будь-яких обставин – свідчення великої любові до своєї культури і віри у свою справу.

Харківський ЛітМузей зробив надзвичайно багато, щоб і для харківців, і для всіх українців за на позір радянськими силуетом Харкова проступила спадщина тих, хто тут творив і чиє ім'я затерла чи кого фізично знищила імперія. 

Робота музею після повномасштабного вторгнення лише підсилила це відчуття спадку, який у нас стільки століть забирали і який проступив назовні – як здатність до опору і стійкості. Проєкти ЛітМузею "Власні назви" та "Іменем міста", реалізовані у співпраці з художником Костянтином Зоркіним – одні з найсильніших у нашій культурі в останні роки.

Харківський ЛітМузей – це приклад того, що муніципальна інституція може мати вплив не лише на своє місто, а й усю країну. Серцем цієї спільноти сьогодні є Тетяна Пилипчук і її тихе і таке вагоме лідерство.

Тетяна Терен, журналістка, виконавча директорка Українського ПЕН

Злюся на неї щодня, бо відчуваю провину. Коли я, пробігши два кола "короткими перебіжками", відклала думки про службу в армії в дальню шухляду, Олена продовжувала тренуватися. Важко й марудно, долаючи і власні фізичні труднощі, і недовіру до жінки у війську, і своє багаторічне небажання мати справу з кондовими ієрархічними системами.

Олена Апчел підписала контракт із Нацгвардією, полишивши посаду співдиректорки Theatertreffen (Berliner Festspiele), найбільшого театрального фестивалю Німеччини. Рік перед тим вона керувала відділом соціальних проєктів Міжнародного центру культури Nowy Teatr у Варшаві. 

Я могла би злитися на неї і тут, адже ця робота була важливою для нас усіх: вперто і планомірно Олена протягала українське сьогодення на європейську сцену. Витискала з програм російські театри. Несла український голос як театральна менеджерка, режисерка, дослідниця, авторка. 

Цієї ж осені Олена постулювала свій вибір так: "Я хочу мати право власноруч спалити мою хату на Донеччині. Ту, де на вишитих білим по білому руками моєї бабусі простирадлах російські солдати залишили свій кал, і скільки б я не прала, жити там більше не зможу".

Олена хоче спалити свій дім. Хоче розвіяти вітром усе ще живучі залишки патріархальної негнучкості в Силах оборони. І, навіть у формі, продовжує працювати над тим, щоб подолати сприйняття української культури як меншовартісної. Її висловлювання незручні й болючі, її прямолінійність – одна з тих гігієнічних процедур, яких ми так потребуємо. 

А ще Олена активна учасниця SEMA Ukraine – об'єднання жінок, які постраждали через сексуальне та гендерно обумовлене насильство на цій війні. Вона бореться за голоси "вчорашніх мовчазних" і за світ, в якому ми зможемо почуватися без страху. 

Злюся, звісно, я не на неї. А на реальність, у якій театральні режисерки мусять вести свою боротьбу – так. І на власну неготовність до завтра, коли нам усе одно доведеться стати у стрій.

Іванна Скиба-Якубова, виконавча директорка Радіо Хартія

На світовій прем'єрі "Мирних людей" на Berlinale одна з глядачок із зали перепитувала в Оксани Карпович, чи усі записи перехоплених телефонних розмов російських солдатів зі своїми сім'ями, що звучать у фільмі, є справжніми. Чи, мовляв, може, щось із цього масиву жахіть режисерка довільно відтворила або вигадала для глибшої виразності? І Оксана детально розповідала про дійсність російської війни проти України, яка подекуди виявляється химернішою за будь-яку художню вигадку.

Відтоді фільм був показаний на багатьох подіях і фестивалях у різних куточках земної кулі – від Буенос-Айреса до Гонконга, щоразу зриваючи зі світу зручну, запилену вуаль наївності під назвою "це лише путінська війна".

Оксана поєднала в собі талановиту режисерку, що володіє безперечним даром дивитися вглиб речей, але не втрачати їхню поверхню, і українську амбасадорку – переконливу спікерку та глибоку співрозмовницю, що своєю уважністю і чуйністю прокладає для українського голосу дорогу до найбільш скептично налаштованих сердець.

Попередній повнометражний фільм Оксани "Не хвилюйся, двері відчиняться", чия світова прем'єра відбулася в Монреалі на фестивалі RIDM у 2019, змальовував українське суспільство, яке крізь теплий погляд режисерки немов трясеться старенькою незручною електричкою в часі, виснажливо прямуючи до своїх сподівань і до кращого майбутнього. І яке, в очах Оксани, обов'язково дістанеться своєї мети.

Перефразовуючи Ханну Арендт, за темних часів вкрай важливо не давати надії приспати дієвість. На мою думку, Оксані Карпович вдається саме це: не облишаючи надії на ліпший завтрашній день та віри в можливість кращого світу, сміливо дивитися на похмуру дійсність сьогодення і діяти, щоб не дати світу заснути під покровом наївності.

Юлія Коваленко, кандидатка культурології, програмна директорка Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA

Безперечно, Грозовська потрапила до списку УП100 через блискучий проєкт "Алла Горська. Боривітер" в Українському домі, співкураторкою якого стала. Історія, що її було розказано на цій виставці, поцілила в суспільний нерв. Адже точно і детально розкрила питання відповідальності перед спільнотою, яку бере на себе митець у моменти, коли спільнота постає перед загрозою, а її ідентичність потребує опіки. 

Безперечно, історія Алли Горської та її мистецтва була представлена так цікаво і влучно ще й тому, що Олена досліджує підрадянське українське мистецтво, зокрема і шістдесятників, вже давно – як галеристка, кураторка і колекціонерка. Системність і тривалість досліджень дозволили Грозовській охопити історію непересічної мисткині Горської широко – не просто як художниці, а як ядра спільноти однодумців. Осягнути мережу, яка своєю діяльністю і своїм мистецтвом зберегла потяг до боротьби проти тоталітаризму в майбутніх поколіннях. 

А ще Грозовська і сама є чудовою мисткинею. Вона складає пісні та співає в "Грозовська бенд". Вона є іронічною художницею. І це ще одне важливе "безперечно". Олена – втілення суспільного запиту на міждисциплінарність, на вихід митця за межі вузької та комфортної спільноти однодумців, на залучення до взаємодії з мистецтвом якомога більшої кількості людей. 

Міждисциплінарність вимагає сміливості планерувати між мистецькими мовами та спільнотами. Сміливість говорити просто, шукаючи щонайточніших слів і щонайвлучніших образів. І я дякую Олені саме за цю сміливість. 

Тетяна Пушнова, редакторка УП.Культура

Мене попросили написати про Сергія Жадана, надавши приклади анотацій за шістьма напрямками – від "Державного управління" до "Спорту". І поки я чекав на відповідь, у якому саме кластері нашого життя цього року буде прописане ім'я Сергія Вікторовича, почав перебирати можливі варіанти. 

"Державне управління"? А хіба захист Харківської облради від Мотороли та йому подібних беззубих гастролерів не був проявом державного управління? Коли більша частина місцевої влади в гіршому випадку розпаковувала "аквафреш", а в кращому – сиділа на березі та чекала, кого останнім поведуть Клочківським узвозом?  

"Захисники"? Що б там собі не домислювали, Жадан узяв залізо в руки й склав присягу. І я не бачив багатьох у горячих точках Донбасу фази АТО. А його бачив. І фонд Жадана робив сотні гарних справ. Вчасно і задовго до. Якщо це не захист, то що?     

Далі йде "Суспільство". Тут ще простіше: Сергій Вікторович вже давно – один із головних локомотивів й постерів нашого громадянського суспільства. Більш ніж за заслугами.  

"Бізнес". Ну, тут будуть поважні люди з гарними фотосетами, висока конкуренція. Але я можу прикинути відсоток від прибутку всіх медійних проявів номінанта: окрім збору донатів це – частка з гонорарів, роялті, тепер ще й з реклами. Там точно буде захмарний company turnover. 

"Спорт". Як колишній ліберо літературної збірної України, в якій голкіпером стояв Жадан, міг би й тут підняти руку, але добре: тут просто fun. Можна хоча б одну номінацію лишити напризволяще.   

"Культура" – зовсім просто. Флагман. Лінкор. Наше все. Нарешті багаторічна праця віддає всі борги, а натовп юних не дасть збрехати. 

P.S. Дуже шкода, що два роки тому не склалося з Нобелівкою. Ото б булькнуло на всю планетку! Ну, шанс ще буде. Потримаємо кулаки.    

P.P.S. Якби ця анотація писалася, скажімо, для "Тєлєнєдєлі", редактор обов'язково попросив би вкрутити якийсь заголовок типу "Більше, ніж поет". Але ті часи пострадянських алюзій давно й безповоротно минули. Й одним із тих, хто одразу впрігся в цей караван, був наш номінант.

Олександр "Фоззі" Сидоренко, учасник гурту "ТНМК", письменник

У цьогорічній музейній ретроспективі "Кола Сільваші" кураторська команда назвала Тіберія Сільваші "анкерною фігурою" української мистецької сцени. Він є однією з тих постатей, на яких тримається хиткий сюжет ще ненаписаної історії сучасного українського мистецтва. Надто скромний, щоб почуватися комфортно у світлі софітів, але активний організатор, учасник та свідок багатьох явищ і процесів в українському мистецтві кінця ХХ – початку ХХІ століття.

Тіберій Сільваші встиг перетнутися та відчути на собі безпосередній вплив головних дійових осіб української культури ХХ століття: Тетяни Яблонської, Сергія Параджанова, Данила Лідера, Григорія Гавриленка і Георгія Якутовича. Якимось неймовірним чином він пов'язує собою драматично різні історичні епохи, але в кожній знаходить власне, відведене лише йому місце. Сільваші вміє бути актуальним, поза мінливими трендами сучасного мистецтва, залишаючись вірним лише своїм професійним виборам. 

Можливо, найбільш екстремальний приклад такого вибору стався навесні 2022 року. Тіберій був серед небагатьох художників, хто з початку повномасштабного вторгнення не полишав Київ і продовжував свою звичну нефігуративну практику. 

Спорожнілими вулицями він ритуально ходив до себе в майстерню, дорогою фотографував небо, фіксував тріщини на асфальті, а в майстерні звично варив каву, працював із фарбами і спостерігав за світлом. Коли катастрофа порушує звичний штиб життя, продовжувати відтворювати такі звичні рутинні речі здається вершиною безглуздя. 

Пізніше я запитала у нього чи не хотілось йому змінити щось у своїй практиці, реагуючи на виклики часу. Він відповів:
"Якщо найбільша катастрофа у вашому житті змушує вас відмовитись від того, що було вам важливо раніше, можливо, тоді воно і не мало жодної цінності". 

Всі тоді кудись бігли і щось рятували – країну, себе, інших. Тіберій рятував людське в собі та культуру в найширшому сенсі слова.

Ольга Балашова, голова правління і співзасновниця ГО "Музей сучасного мистецтва"

Ми познайомилися з Максимом років п'ятнадцять тому, коли він здавався скромним початківцем. Його перша постановка моєї п'єси (це було "Зерносховище") для великої сцени закінчилася печально: перед самою прем'єрою керівництво театру в Коломиї скасувало її з політичних причин. Це мало б відвернути Голенка від сучасної драматургії, державних театрів і особисто від мене. Але ні. Здається, саме ця історія зробила його потужним бійцем театрального рингу, вірним і послідовним адептом сучасного тексту.

Саме він стає головним режисером незалежного і яскравого "Дикого театру", який фокусується на гострих темах сучасності, де за епатажем, чорним гумором і провокацією завжди відчуваються небайдужість і включеність в українські й ширші реалії. 

Саме Голенко вже в квітні 2022 року ставить у бомбосховищі Українського Одеського театру Василька сучасні п'єси про війну.

Для мене він людина не одного року, а багатьох. Ми мали безліч спільних справ. Наприклад, "Клас Акт: Схід-Захід" – театрально-соціальний проєкт з підлітками зі складних регіонів України, в якому Максим був головним режисером і зробив неможливе за кілька днів репетицій. 

Взагалі, братися за неможливе, приймати виклики – здається, його життєве кредо. Із шекспірівським розмахом втілювати на сцені кіносценарії, ставити мюзикли та амбітні вистави в провінційних театрах, займаючи всю трупу, чи виставу-хоррор на сцені цирку.  

Або взятися за керування великим академічним театром. У театральному вимірі це все одно як керувати країною з усім спектром людських і технічних проявів. Але, на мій погляд, у нього це виходить блискуче. 

Там, де він, вирує життя, але не навколо нього, а горизонтально. Бо Макс запрошує інших талановитих режисерів, відкриває двері новому, цікавому і живому. 

Ну і ще він не зраджує нас, українських драматургів, разом із нами відчуває нерв і ритм часу. Дозволю собі сказати, що в нашому театрі він такий єдиний, і я хочу, щоб його цінували вже зараз. 

Комусь може не подобатися його режисерський стиль або чорна сукня – це справа смаку. Але Макс тут і зараз творить історію українського театру, засукавши рукави по лікті, не зупиняючись ні на хвилину. 

Дивлюсь на нього і думаю: він взагалі був колись у зоні комфорту? Знає, що це таке? Думаю, що ні. Ціную і поважаю.

Наталка Ворожбит, драматургиня, кінорежисерка

Художню практику Каті складно переказати в словах. Можливо, це художня стратегія. Хоча картинки теж не дуже допоможуть. Інструменти радянського і пострадянського мистецтвознавства – описові, формалізуючі – теж не будуть помічні. 

Традиційно опис практики художниці чи художника починають з основного медіума. Тут можна сказати, що Бучацька – живописиця (коли розглядатимемо її "Мощунську умбру" чи "Гостомельську червону"). Або, розгадуючи її "Рекорд болю", шукати в її практиці додаткові підтвердження, що вона майстриня спекулятивної фікції. 

А якщо згадати 14-годинну відео-інсталяцію "Ізюм – Ліверпуль" чи практики взаємодії з нейровідмінними художницями та художниками, то може закрастися підозра, що Катя хоче нас заплутати.

Тож через медіуми Бучацьку не розгадати. Через теми? Доісторичні істоти, матеріальність мистецтва, музеєфікація, історія. Навряд ми зможемо помістити практику художниці до тематичної теки.

Катя Бучацька – про життя, про себе, про нас. А в мисленні й матеріальному вимірі – про точність у моменті. Її мистецтво можна дивитись нелінійно, випадково, хронологічно, в документації та переказах, читати як книжку в процесі написання, ставити питання. Воно вимагає бути чесними перед собою. 

Цікаво, що Катя Бучацька зробить наступним. Мабуть, це головне.

Ксенія Малих, кураторка, мистецтвознавиця, дослідниця сучасного мистецтва

Олег Сенцов у цьому рейтингу абсолютно закономірний, бо він – потужний приклад людської цілісності, коли переконання та цінності повною мірою підкріплюються діями. Це про його стійкість і відповідальність, коли він залишається вірним собі і своїй країні в складні періоди, як-то у застінках російських тюрем чи на нулі на фронті разом зі своїми побратимами. 

Він уміє дотримуватись власних принципів, навіть якщо це йде врозріз із очікуваннями оточення чи політичних гравців, тому часто буває для них незручним. Він чесний та подекуди безапеляційний у своїх судженнях, що може зачіпати людей, які погано знайомі з ним; але коли він усвідомлює це, то вміє перепрошувати. 

У нього талант реалістично-художньо передавати дійсність у фільмах і книжках та не прикрашати її гламурною мішурою: зрештою його нова документальна стрічка так і називається – "Реал", де зафіксовані бої на позиціях його підрозділу і яку він зняв на GoPro-камеру. 

Коли зустрічаю двометрового Олега з його усмішкою, то кожен раз зустрічаю надійного кримського  друга, з яким познайомився в Києві після його звільнення з російського полону в 2019 році. 

Наші діалоги з Олегом можуть деколи зрозуміти не всі, бо в них буває багато "кримського": жартів, назв та імен, специфічних слів типу "пайта". Хто його добре знає, підтвердить, що це не лише людина, яка буде боротись до останнього, але й людина з високим рівнем емпатії та класним почуттям гумору. 

А ще у нас із ним є одна мрія на двох – повернутись до рідного та вільного Криму. Хочу побачити потім його фільм про це та випити разом вина десь біля підніжжя Аю-Дагу.

Алім Алієв, заступник директора Українського інституту

Кліматом керує Сонце, мікроклімат творять місцеві особливості, а погодою управляють потужні, невидимі нам через їхню масштабність, атмосфері утворення. Циклон може зародитися із малесенького вихору і за певний час досягти неймовірного масштабу та нездоланної сили.

Ще задовго до масового шаленства я потрапила на спектакль режисера Івана Уривського "Конотопська відьма" в театрі Івана Франка. І я одразу зрозуміла, як мені пощастило.

Я відчула ще тоді, що була присутня не на спектаклі, а стала свідком унікального явища – народження нового театрального циклону, якому годі опиратися, він захоплює тебе одразу і з неймовірною силою.

Довершена естетика, краса, міцний фундамент традицій, унікальність, незалежність від догм, українська ексклюзивність. 

Мені пощастило двічі з "Конотопською відьмою", і я навіть була рада порівняти свої перші враження – вони виявилися і вдруге такими ж сильними та приголомшуючими.

Потім я ходила ще й ще, як кажуть, винятково "на Уривського". І щоразу це була якась містика, культурний гіпноз, захоплення і радість від появи нового символу молодого українського покоління.

"Пер Гюнт", "Безталанна", "Конотопська відьма", "Марія Стюарт" у Національному театрі імені Івана Франка, "Камінний господар", "Хазяїн" у Київському театрі на Подолі, опера "На Русалчин Великдень" у столичному театрі оперети – це зовсім різні, кожна унікальна по своєму, режисерські роботи Івана Уривського, які я змогла подивитися. 

Ніхто не змусить людину вірити в щось, коли вона сама не захоче. Віра – штука тонка і дуже сильна водночас.

Івану Уривському неймовірним талантом, потужно-циклонічним творчим масштабом та своїми театральними шедеврами вдалося зміцнити і віру в театр, і в українську культуру, і віру в нашу непереможність.

Бо ніхто не може перемогти націю, яка під час війни під виття сирен повітряної тривоги стоїть сім годин по квитки на "Конотопську відьму".

Наталка Діденко, синоптикиня, телеведуча

Соломія Опришко – чудова співачка і дуже приємна молода дівчина. Вона заслуговує на таке велике визнання та повагу від колег і слухачів, які має зараз. Не кожен досвідчений артист із багаторічним досвідом на сцені та з портфоліо може зібрати два "Палаци спорту" підряд. А це зробила така юна дівчина. Вона – молодець!

Пам'ятаємо, як спочатку були досить скептично налаштовані до співпраці з Klavdia Petrivna. Мало вірилося, що нам вдасться створити щось разом, бо дуже ми різні: і музично, і жанрово. Знаємо, що в її команди також були сумніви. Ми вирішили поставитися до цього як до експерименту, і він, на диво, вдався усім!

Ми познайомилися на студії, і вже за годину почав народжуватися текст, музика, якось все дуже легко пішло. Так, усього за один день був створений трек "Орбіти" з Клавдією, який увійшов до нашого альбому "Planet X". 

Ми справді відчували задоволення під час нашої співпраці, була синергія, а це вкрай важливо для дуету. Можна сказати, що орбіти зійшлись!

гурт TVORCHI (Андрій Гуцуляк та Джеффрі Кенні)

Очолювати поважні інституції у великих містах, які мають сформовані колективи, напрацьовані алгоритми роботи, лояльну аудиторію, бюджети, по-своєму легше. Інша справа – як стати тією, хто бере на себе місію бути серцем маленького села, понищеного окупацією. Залишатися просвітом для громади, яка втратила своїх односельчан. І як створювати на згарищі (і це, на жаль, не красива метафора) безпечний простір для розвитку, дозвілля, пам'яті. 

Юлія Какуля-Данилюк – завідувачка бібліотеки в селі Капитолівка Харківської області. І так, це село тепер відоме на весь світ: саме тут жив Володимир Вакуленко з сином, і тут його арештували російські окупанти, щоб потім вбити. Саме тут організовувала вечори пам'яті за Володимиром Вікторія Амеліна. І цього року тут відкрився мурал із символом села і 8-ма чорними лелеками – рівно стільки жителів Капитолівки вбили росіяни. 

Сміливість Юлі вражає: вона продовжувала плекати свою бібліотеку, коли там жили росіяни. Потім врятувала 4,5 тисячі книжок, хоч більшу частину фонду було втрачено. Вона знайшла спосіб відремонтувати приміщення, заручитися підтримкою відомих українських організацій і забезпечити своїх читачів свіжими виданнями. 

Тут проходять кінопокази, книжкові клуби, лялькові театри, тренінги про піклування за психічним здоров'ям. І ця жінка не зупиняється, навчається на курсах, подається на гранти й реалізовує їх. І є для кого: в селі проживає 100 дітей. Коли я думаю про нашу майбутню відбудову, то хотілося б, щоб багатьом громадам пощастило з такою Юлею.

Оксана Хмельовська, головна редакторка медіа про книжки "Читомо", менеджерка культурних проєктів

Валерій – митець важливих непомітних істин, які існують у час тотальної й багаторічної воєнної оборони, але чомусь залишаються непроговореними, незауваженими, бо пізнати їх можливо лише бувши безпосереднім учасником бойових дій. 

Важливо, що ці істини Валерій висловлює унікально багатогранно – вільно володіючи кількома видами мистецтв, поєднуючи свою артистичну мову з великим фронтовим досвідом бойового військового. Він є воїном, письменником (і поетом, і прозаїком), а також талановитим режисером документальних кінострічок, художником, сценаристом – і невідомо, що з цих багатьох мистецьких іпостасей стоїть на першому місці. Та чи й потрібно щось ставити конче на перше місце? Адже головне це органічність, якою впевнено володіє цей митець у названих видах мистецтва. 

Серії експресіоністських за духом картин, створених на кришках з-під ящиків від БК та на академічних полотнах, авторство семи книг у найбільших українських видавництвах, різних за жанром та тематикою – і воєнних, і не тільки воєнних, режисура відеопоезій та короткометражок, гострі чесні поезії, що кожного разу після публікації їх у соцмережах дивують своєю точністю вловленого ракурсу істини та знаходять відгук і в колах воїнів, і в колах митців. Дев'ять років на фронті. 

Усе це разом змушує замислитися про те, що українському суспільству вже давно варто ширше познайомитися з цим ім'ям.

Ярина Чорногуз, поетка, солдатка, лавреатка Шевченківської премії та учасниця списку УП100 2023 року

Покоління тих, кому болить, виросло на піснях "Океану Ельзи". 

У часи тотальної русифікаціі, коли Росія вкидала мільйони доларів у пропаганду і культуру та давала привілейованість для вступу в московські виші, жила я – дівчина з російської школи в Запоріжжі. В моєму атестаті "рідною мовою" була "російська", але в моїх навушниках лунали пісні "ОЕ".

Слава і його гурт сіяли сумнів, що російська культура "вєлікая", і на рівних з різними "Иванушками" і "Любе" збирали "Палаци спорту" в моєму рідному місті. 

Вони завжди співали українською. Вони ніколи не змінювали своєї позиціі.

Кілька тижнів тому я питала Славу: "У чому склад вашої музичної ін'єкції?". Він відповів: "У нашому ДНК".

Їхня музика пробуджувала антитіла до російської попси в ДНК трамвованого пострадянського покоління. 

Цьогоріч "Океану Ельзи" 30 років: п'ять "Палаців спорту" і я сорокарічна на концерті гурту вже зі своїми дітьми. 

Ми змінюємось. Змінюється країна. Але "ОЕ" так само лишається справжнім голосом покоління тих, кому болить, хто нікому не віддасть своє ім'я і свою країну. 

Дякую Славі за це.

Яніна Соколова, журналістка

Для мене Оля – це не тільки сильний спортсмен. Про її результати та вміння бути наполегливою та впертою можна багато чого сказати. Але мені дуже хочеться показати її іншу сторону. Це ще дуже емпатична людина. Вона завжди тебе вислухає, зрозуміє та буде поряд у важкі часи. 

Я дуже добре пам'ятаю, як було нелегко, коли я втратила батька. Але ту каву з Олею в Портленді у звичайній американській кафешці я ніколи не забуду. Вона справді мене вислухала, дала мені підтримку та опору, яка мені була така потрібна. Вона дала мені зрозуміти, що я не одна, що є люди, які поряд та розуміють.

Юлія Бакастова, українська шаблістка, олімпійська чемпіонка 2024 року в командних змаганнях

До Ярослави я займалася з хлопцями-бар'єристами. Магучіх тренувалася в Олени Куценко. Я її побачила і мені сподобалися великі очі дитини. Вони були розумні. Так склалося, що ми почали разом тренуватися. Дівчинці було 12 років, хлопці були набагато старші. 

На тренуваннях я виставляла бар'єри і казала: "Ярослава починає першою". А вона ховалася за хлопцями. Але це було тільки перший час. Ми працювали місяць за місяцем, рік за роком. Вона завжди слухала мене, ми з нею були на одній хвилі. Ярослава покращувала власні результати. 

П'ять років по тому бачу Магучіх дворазовою олімпійською чемпіонкою і багаторазовою рекордсменкою світу. А також – мамою. Коли краще стати батьками, вже нехай Ярослава і Назар самі вирішують. Теоретично можна і не чекати, щоб був час відновитися і виступити на Олімпіаді в Лос-Анджелесі-2028.

Тетяна Степанова, тренерка Ярослави

Олександр Усик почав займатися боксом у 15 років. І за дуже короткий період досяг неймовірних результатів. І в аматорському боксі, і як професіонал. Завдяки чому? Лише завдяки своєму величезному бажанню, наполегливості, працелюбству та дисципліні. Він не мав якихось надвластивостей чи обдарування від природи. 

Не все було гладко під час його боксерської кар'єри. В аматорському боксі він програвав. Зокрема в нього був невдалий виступ на Олімпійських іграх у Пекіні-2008. Проте це не демотивувало його. Навпаки, він ще з більшою наполегливістю працював над помилками, удосконалювався.

У збірній України він був душею компанії. Завжди на позитиві. Жартував, танцював, співав та притягував цим до себе людей. Усі знали, що його чекає яскраве майбутнє. 

Пам'ятаю, як перед початком Суперсерії за звання абсолютного чемпіона світу в крузервейті ми із Сашком та його тодішнім тренером Сергієм Ватаманюком працювали над контрактом. 

Обговорювали важливі пункти договору, вносили корективи. Олександр сидів і щось малював на аркуші. Час від часу кивав головою. Коли ми закінчили, я глянув на малюнок і побачив намальований кубок Мухаммеда Алі та підпис "Олександр Усик". 

Тоді Сашко сказав: "Ось це для мене основне зараз. Все інше – другорядне, вирішуйте самі". Нагадаю, тоді в підсумку українець переміг в Суперсерії та завоював кубок Мухаммеда Алі.

Ця якість є дуже важливою для будь-якого спортсмена – вміти фокусуватись на цілі. Малювати в уяві картини того, як він буде переможцем. Вживатись у цю роль. І не припускати та ніколи не думати про поразку. Ще визначальну роль для нього грає віра, яка дає йому надзвичайних сил та впевненості навіть, якщо у нього не вірить ніхто. 

Цей хлопець, маючи досить скромні антропометричні дані – недостатню вагу, зріст та розмах рук, – щоразу всупереч законам фізики та традиції боксу доводить зворотне і змушує всіх говорити та захоплюватись ним. 

Його критикують і будуть критикувати завжди. Проте його справи, його допомога армії, його автентичність у ринзі говорить про те, що він – справжній українець. І легендарний спортсмен, який доводить світу що неможливого не існує, а Україна є країною справжніх воїнів та переможців.

Микола Ковальчук, президент WBC Ukraine, юрист Усика в 2017–2020 роках

На чемпіонаті світу 2024 року в Узбекистані футзальна збірна України вперше в історії здобула бронзові медалі. 

Від підопічних Олександра Косенка майже ніхто не очікував такого вдалого виступу на Мундіалі. Особливо після того, як вони програли 1:7 аргентинцям у стартовому матчі.

Проте самовіддача, віра у власні сили та сконцентрованість на грі до останньої секунди принесли "синьо-жовтим" історичний результат. Ба більше, в півфінальному матчі з головним фаворитом турніру Бразилією, яка в підсумку вшосте стала чемпіоном світу, українці грали на рівних і програли лише через шостий фол у другому таймі.

Особливо потішило те, як активно читачі "Чемпіона" та "Української правди" слідкували за виступом команди Косенка на турнірі.

Новини про футзал, який до того мало кому був цікавий, почав стабільно набирати десятки тисяч, а подекуди й сотні тисяч переглядів. І зацікавленість аудиторії збільшувалася разом із перемогами, які наші земляки здобували на своєму шляху.

Багато хто вважає, що українській збірній пощастило з турнірною сіткою і вона й так стрибнула вище голови. 

Проте конкурентний півфінал із Бразилією дає підстави сподіватись, що наш футзал як мінімум триматиме задану планку. А на другу медаль для нашої країни на чоловічих чемпіонатах світу серед дорослих в ігрових видах спорту доведеться чекати менше, ніж 33 роки.

Редакція сайту "Чемпіон"

Буквально за 20 днів до старту Олімпіади в Токіо-2020 Жан зазнав серйозної травми – жорсткого вивиху плечового суглоба. З усіма супутніми проблемами: розриви, гематоми, розшарування губи. 

Його участь в олімпійському турнірі була під великим питанням. Але Беленюк не відмовився від своєї мрії, попри обмежену рухливість суглоба. Я досі не уявляю, як він упорався з цією ситуацією. Нагадаю, в Японії Жан став олімпійським чемпіоном.

Після Токіо він трохи втратив мотивацію. Говорив, що в нього вже інші інтереси та цілі. Після початку повномасштабної війни я попросив його, щоб він залишився у спорті. Фактично ми вмовили його повернутись на килим. 

Через пандемію олімпійський цикл був короткий – лише три роки. Перший рік Жан не виступав – трохи тренувався для себе. Потім за пів року привів себе до тями. Йому було непросто набрати форму, вік уже давав про себе знати. Але зрештою все склалося добре. Беленюк завоював олімпійську ліцензію, а потім і бронзову медаль у Парижі-2024.

Паралельно Жан займався суспільно-політичною діяльністю – в США та на зборах у Франції перед Олімпіадою активно давав інтерв'ю міжнародним медіа, в яких розповідав реальну ситуацію з війною у нашій країні. Йому вдавалося поєднувати це з тренувальним процесом. Працював як робот – дивуюся, звідки в нього стільки енергії.

Коли звільнили Бучу, він одним із перших привіз туди гуманітарну допомогу. Не відходить від команди, завжди приїжджає та підтримує. Жан – гарний приклад для наших молодих хлопців.

Володимир Шацьких, головний тренер збірної України з греко-римської боротьби

Так вийшло, що з майбутньою чемпіонкою та її батьками я познайомився в тенісному клубі в Харкові, де вона почала тренування, як тільки переїхала з Одеси. Тоді їй було 12. 

Декілька років спостерігав, як маленька дівчинка вперто йде до своєї мети, як за рахунок волі виборює перемоги навіть у, здавалося б, уже програних матчах. Така вона і залишилася зараз. І черговим доказом є її стрімкий "камбек" у великий теніс після народження доньки Скай, яку вони з чоловіком так обожнюють. 

Я можу дуже багато розповідати про Еліну та її якості, та, мабуть, найбільш показовим для мене стало випробування 2022 роком. 

Ми списалися в перші ж дні ворожого наступу. Еліна була обурена і рішуча в бажанні допомогти своїй країні. Вона не тільки стала активною в міжнародних медіа та тенісній спільноті. 

Всі ці майже три роки наша чемпіонка була сфокусована на різноманітних благодійних ініціативах: брала активну участь у діяльності великого благодійного проєкту "United 24", сама організовувала аукціони та робила прямі пожертви від себе та Фонду Еліни Світоліної на підтримку сил оборони України, українських громадян, українських дітей. Одним словом, робила і робить дуже багато всього для нашої держави та співгромадян.

На моїх очах та маленька дівчинка перетворилася не тільки на велику спортсменку, але й на велику українку, громадянку і патріотку. Мабуть, інакше і не могло бути, бо одна важлива риса в Еліні не змінилась. Вона була, залишається і завжди буде справжнім бійцем!

Всеволод Кожемяко, український бізнесмен, учасник російсько-української війни

У шляху Ірини Коляденко можна побачити шлях України як держави. Він дуже показовий та вольовий. Як можна все життя прагнути до чогось, здобути це, вмить усе втратити, а потім знову "покласти долю на лопатки" і все-таки забрати своє. Борчиня зараз – уособлення більшості з нас сьогодні.

Ірина – доволі закрита людина, якій не властиво говорити про свої здобутки та вихвалятися. Вона мовчки робить свою роботу й досягає вершин крок за кроком. Тому про неї варто говорити іншим, щоб якомога більше людей дізналися про її характер, віру та працьовитість. Впевнений, що багатьох це надихне та змусить не опускати руки.

Метою Коляденко залишається золота медаль Олімпійських ігор. Навіть якщо вона сама про це ще не говорила публічно і навіть якщо сама цього не усвідомила. Просто це закладено в її характері – вона не може зупинитися, якщо не досягла найвищого результату. Шкода, що коли спортсмен стає на п'єдестал, не видно весь біль і складнощі, крізь які він пройшов задля цієї сходинки.

Ірина до останнього не хотіла покидати Ірпінь, коли той був в окупації. А коли таки поїхала, то в її квартиру прилетів снаряд. 

Ірина Коляденко заслуговує бути серед найкращих спортсменів України. Вона продемонструвала на весь світ не лише власну незламність, але й незламність усього українського народу. Бо сьогодні спорт – точно не лише про медалі та результати.

Владислав Дунаєнко, спортивний журналіст, учасник російсько-української війни

Євгеній – мій син і моя гордість! Пам'ятаю його захоплення футболом, а потім плаванням. Це був маленький хлопчик з великою мрією – стати чемпіоном! І він з наполегливістю йшов до цієї мети. З дитячих літ нескінченні тренування. Не завжди все виходило, як хотілося, але Женя знов і знов знаходив сили йти до мети. 

Все юнацьке життя пройшло на тренуванні, син майже не жив вдома. Миколаїв, Бровари, Дніпродзержинськ – там пройшли юнацькі роки Жені. 

Наполегливість і цілеспрямованість привели Євгена до першого золота. Але в якій країні він би не був, завжди знаходив хвилинку між змаганнями та тренуваннями і телефонував, знаючи, як я чекаю на його дзвінок. 

Коли розпочалася війна, Євген зайнявся волонтерською діяльністю, неодноразово допомагав хлопцям на Сумському напрямку. 

Женя – це приклад волі, витривалості, невтомності. Треба вірити в себе, і всього можна досягти.

Віталій Богодайко, батько

Коли почалася повномасштабна війна, збірна України була на турнірі в Болгарії. Наша команда отримала несподівану пропозицію від Федерації боксу Німеччини. Німці запропонували після турніру поїхати до них, обіцяли створити всі умови для тренувань із проживанням і харчуванням. 

Думки наших тренерів і боксерів розділилися. Але Саша зі своїм батьком-тренером Хижняком-старшим чітко сказали, мовляв, хто хоче залишатися, лишайтеся, але ми їдемо додому. І повернулися. На відміну від, наприклад, мого попередника, який на той час тренував збірну України. 

Що ж стосується спортивного складника, то Олександр на рівному місці отримав дуже складну травму. Сухожилля відірвалося спереду від біцепса. До Олімпіади лишалося 7–8 місяців. Хижняк переніс важку операцію. 

Майже рік, після перемоги на Європейських іграх у Кракові-2023 до Олімпіади в Парижі-2024, не виходив у ринг. І навіть у цій, здавалося, безнадійній ситуації зумів не тільки відновитися, але й виграти Олімпіаду. При дуже важкому жеребу. А той рівень боксу, який Олександр продемонстрував, наочно свідчить, що він – унікальна людина.

Дмитро Сосновський, головний тренер збірної України з боксу

З Ігорем Цвєтовим ми познайомились перед Паралімпіадою в Ріо в 2016 році, коли були на зборі в Києві. Його тренера Віктора Деркача я знав і до цього. Потрапив він до Ріо вже майже як в останній вагон, бо показав непогані результати на відбіркових чемпіонатах. Та саме в Ріо він і показав, на що здатен, коли одразу здобув золоті медалі у своїх дисциплінах.

Як спортсмен Ігор дуже цілеспрямований, впевнений у собі, вміє долати труднощі. Також вони з тренером завжди шукають новаторський підхід до тренувань, використовують сучасні технології та багато експериментують.

Перед Парижем мені вдалося з ним спарингуватися у вибіганні з колодок – для нас це було дуже весело та корисно для основного старту. Перемога в Парижі-2024 для Ігоря була дуже важливою, бо основними суперниками були росіяни, і до того ж у Токіо одному з них він поступився в боротьбі за золото. 

Бажаю Ігорю з тренером і надалі покращувати результати та ставити нові рекорди!

Владислав Загребельний, паралімпійський чемпіон Токіо-2020 у стрибках у довжину