– 24 лютого 2022 року ви казали, що "Повернись живим" на той момент зібрали рекордну для фонду суму грошей.
А як справлявся сам фонд із початком повномасштабної війни, як ви готувались? Чи були у вас напрацьовані якісь алгоритми?
– Тут треба почати ще трохи раніше, бо ми увійшли в 2022 рік з рекордними балансами на 1 січня. На той час у нас було щось більше 10 мільйонів гривень. Це прям було дуже багато для нас по тому курсу, в тих об'ємах. І січень, і перша половина лютого – вони теж були доволі активні, динамічні.
Пік цього зростання – це були дійсно 20-ті числа. В один з днів я вертався з 19-ї ракетної бригади з Хмельницького. Ми хотіли з ними робити на той час великий проєкт по модернізації і дооснащенні ракетних комплексів "Точка-У".
Вторгнення почалось в четвер, а це був вівторок. Трошки не встигли. І тоді комунікаційниця наша Оля подзвонила і каже: "Ми за день зібрали більше, ніж за весь минулий рік. Тут все несеться. Давайте, зробіть якесь хоча б відео просто там з машини. Подякуйте людям, бо це щось нереальне".
І в той період почався стрибок надходжень від людей. Для них це була відповідь на питання "Що робити?". До нас прийшла Мінцифра, і ми з'явились в "Дії". До нас почали приходити деякі нинішні великі партнери, які хотіли щось робити. До нас зразу ж пішли різні іноземці.
І ще так історично сталося, що на той період часу з таких великих плюс-мінус медійно впізнаваних фондів більше не було нікого. Були якісь локальні ініціативи, там з 2014 року. Але вони не були на тому інституційному рівні, на якому був ПЖ. І, як результат, просто величезна кількість коштів повалила нам.
Плюс була історія з "Патреоном". Це якийсь твітерський жарт, який вийшов з-під контролю. Макс Іщенко з DOU, це один з наших найбільших партнерів, почав качати наш "Патреон". Там тоді було у нас щось $3000 доларів на місяць. І ця сума виросла за дуже короткі терміни. Щодня вона подвоювалась: було 3 – стало 6 тисяч, 6 – 12, 12 – 25 – 50 – 100. Твітер розкачав наш "Патреон" до найбільшого у світі – і нам його заблокували 26-28-го лютого, десь от в ті дні.
– У ті дні, двадцяті числа лютого, відбувались різні зустрічі Зеленського з бізнесом, з олігархами, з політиками. Вас на якісь такі закриті зустрічі кликали?
– Нікуди, ніхто і ніде.
– А з військовими?
– З військовими – інший трек. Залужний – це наш давній теплий контакт, я його знаю з 2015 року, ще коли я служив, а він був полковником і командувачем ОК "Північ" в Чернігові.
Ми теж багато взаємодіяли, в тому числі по аналітиках, по трансформації організаційної культури у Збройних силах. Він був одним з тих, хто вичитував наш звіт і давав на нього рецензію. Це наш такий флагманський, топовий продукт аналітичного відділу.
Коли Залужний прийшов на посаду головкома, ми організували закриту зустріч волонтерським колом із ним. Там було десь близько 15 людей, які на той час так чи інакше займались волонтеркою.
Це був жовтень місяць 2021 року. Скільки треба – стільки сіли і поговорили. Після цього ми створили спільно так звану дорадчу ініціативу. Це щось типу пулу людей, спеціалістів у вузьких напрямках, які допомагають армії.
Наприклад, в ППО. Є дядько один, який з 2014 року активно займається розбудовою протиповітряної оборони. Він всіх знає, його всі знають. І додана вартість його інформації для головкома в рази вища була, ніж поради будь-яких інших медійних людей або якихось там політиків.
І частина з напрямків була або складна, або мертва, а частина була прям жива. І ми збиралися раз на тиждень із Залуним, Шапталою, Шевцовим, Мойсюком і іншими полковниками по конкретних напрямках. Ми їздили на підприємства ОПК, вивчали їхні спроможності, ми перебирали дослідно-конструкторські роботи, бо у головкома була ідея перестати розпорошувати кошти на все і визначити ключові флагманські проєкти.
У нього це була ракетна програма, у нього це були стволи для артилерії, у нього це були ракети "Нептун" і комплекс "Вільха". Словом, багато з того всього, про що медійно зараз кричать "злочинна влада закривала ракетні програми".
Ми були на всіх цих підприємствах. Ми були на "Південному", дивилися весь цикл можливого виробництва ракетного комплексу "Сапсан" ("Грім-2"). Ми були на КБ "Луч". Дивилися, як збирають в грудні 2021 року "Нептуни", закуплені державою для потреб військово-морських сил. Вони якраз в перші дні повномасштабки запускались по російському флоту.
Плюс, ми за проханням РНБО вписалися в запуск Сил ТРО. Там було дві концепції: одна – Андрія Шараскіна з "Голосу" і його групи, інша – яку просував Офіс президента. Тому у нас був один законопроєкт, потім інший законопроєкт, і ми втратили рік на цьому, на жаль.
Але в кінці року у нас з'явилась територіальна оборона, сили ТРО, окремий рід сил Збройних сил. І тоді вже стало зрозуміло, що ТРО – це один з тих факторів, які можуть дозволити нам не програти цю велику війну. Часу на розгортання ТРО було аж майже два місяці, тому як вийшло, так і розгорнули. Але якби цього не сталося, я не певен, що ми змогли б вистояти. Скоріше за все, ми б могли посипатися.
Тому з військовими ми працювали дуже щільно.
– Аж до останнього моменту у офіційної влади була така позиція, що не нагнітайте, насправді це все просто розборки "великих дядьків", американці тиснуть на росіян чи там росіяни провокують американців і так далі.
А у військових, з якими ви були на контакті, яка була головна робоча версія?
– Військові готувалися до війни тими силами, які мали. Військові, по-перше, вони завжди мають готуватися до гірших сценаріїв. Відповідно, були плани розгортання, плани дій. Вони були, напевно, ще з 2014 року, їх коригували залежно від зміни викликів, реалій.
Військові були налаштовані плюс-мінус ок. Ми з Залужним тоді бачилися раз в три дні, раз в два дні, як на роботу ходили. Були плани, була детальна розвідувальна інформація по групах противника: де, звідки, що.
Військові готували свої сили по тому, як протидіяти по різних можливих сценаріях. Питання – яких сценаріях? От прям в такий сценарій, як він вийшов, я не певен, що всі вірили.
Спроба виходу на кордони Донецької і Луганської областей була найочевидніша. Їх "включили" повністю (у склад РФ – УП), відповідно зараз буде двіж. Відповідно командуючий ООС Павлюк, герой України, зараз перший заступник міністра оборони (інтерв’ю писалось у 2023 році - УП), готувався там тримати нормальну оборону, вести бій. Він трохи раніше був призначений на цю посаду. Це одне з призначень, з яким нам дуже пощастило.
Другий сценарій – це спроби виходу з Криму, але це вже про Запоріжжя, про Херсон. Тут вже складніше.
Чи буде спроба виходу з Криму на Дніпро і з півночі через Харків на Дніпро і оточення найбільш боєздатного і найбільш крупного угруповання військ на Сході? Це видавалась ще менш вірогідним варіантом…
Як це, велика війна? Анріал. Повномасштабне вторгнення в Київ – ще менше сприймалося, бо це дуже страшно всім. Але військові готувалися до різних сценаріїв, і, як бачимо, їхні рухи техніки та людей в останні дні дали свій результат.
Головне – це те, що ППО не подавили, авіацію не знищили. І фактично перший масований удар ми вистояли, лінія фронту не посипалася фактично ніде. Можна дискутувати про Херсонщину, але ми були на цьому напрямку десь з літа 21-го і пробували там працювати з військовими. Там реально сил було дуже мало. А чого мало? Тому що в армії не вистачало людей.
Хто би що не говорив, там від сили була бригада, хоча, по факту, 137-й Окремий батальйон морської піхоти з купою переданих сил і засобів посилення. Нам фізично не вистачало людей для того, щоб тримати таку величезну лінію.
А збільшувати армію до 300-350 тисяч означало б збільшення суттєво бюджету. Була позиція президента про те, що в нього інше бачення. Тому вийшло, як вийшло. Але якби військові не готувалися, ми б програли повністю.
– Вечір 23 лютого. Що ви робите?
– Йду з роботи додому. Мені подзвонила одна людина, десь між 20:00 і 22:00. Це людина, з якою у мене дуже складні стосунки. Ми рідко спілкувалися і спілкуємося. Це теж медійно-політична особа. І він подзвонив, типу, що "завтра зранку рускі нападуть". Я такий: "Наскільки це точна інформація?". Він каже: "100%". Кажу: "Ну, що робить? Ну, значить нападуть. Будемо зранку рішати щось". І пішов додому дивитися фільм.
– Що за фільм?
– Я навіть не пам'ятаю. Ну, тобто, у мене був вдома зібраний рюкзак базовий, на випадок чогось такого. Це не тривожний рюкзачок, такого не було. Дуже смішно, бо все моє життя вмістилося у дві папки документів і рюкзак, де якийсь одяг, мінімум речей. Папки треба було, якщо місто буде окуповане, передати кудись: або до батьків, або на Захід. І ще був автомат і бронік, з яким ще колись служив.
Я прийшов додому – 10 година вечора, вже пізно щось робити. Якщо буде вторгнення, значить зранку будемо дивитися по ситуації. Де, яке, наскільки успішно, і будемо щось робити.
Якщо ні, а до цього така інформація часто була – кожен день телефонували, що "мені тут з МЗС", "західні партнери кажуть" і так далі. Тобто це вже була якась п'ята-сьома історія про те, що точно буде. Тому був певний скепсис.
Але зранку о 5-ій я прокинувся, як і всі, від роботи ППО.
Ми як фонд були жахливо підготовлені до всього – тобто взагалі ніяк. Але у нас була чітка домовленість про те, що якщо щось відбувається, всі приїжджають в офіс на Хмельницького, а далі дивимось по ситуації.
Одна єдина задача для всіх – прибути в офіс. Відповідно, я встав, сходив в душ, поки є вода, зібрався, пополивав вазони. І мені до офісу йти було десь 25-30 хвилин. І по абсолютно порожньому Києву я спокійненько прицшов в офіс десь о 6:30. Якраз приїхали два наших інструктори по артилерії, відкривали офіс, стояли курили. І потроху почав підтягуватися народ, решта. Так почалася війна велика.
– Був якийсь план того, що ви робите?
Не було ніякого плану. Ми збиралися десь на початку лютого всією командою. Ця ж суспільна істерія, вона до нас доходила. Ми зібралися поговорити, хто про що думає, буде вторгнення, не буде, які шанси, що робимо, що у нас є для цього.
У благодійної організації не було нічого. У нас не було ні броніків, ні аптечки в офісі. У нас не було ні зв'язку аварійного, ні живлення, ні зброї. Ми були класно підготовлені: нічого не було.
Потім почали думати про якісь базові речі. Трошечки нам ГУР підсобив в певних питаннях, за що йому окремо подякувати треба. Ну, і придумали, що ключова задача — приїхати і далі подивимося по ситуації. У нас завжди був резерв тепловізорів, десь на той період близько 100 штук. Це н/з на випадок якогось загострення. І це добре спрацювало.
А 24-го просто всі включилися в роботу. У нас є фотка у мене в кабінеті з частиною команди. Ми сфоткалися, дали пост, що фонд є, працює, віримо в Сили оборони. Кожен робить, що може. Всі стоїмо, працюємо, якось так.
Перше, що почали, це Андрій Римарук і менеджери Олег Карпенко, Олексій Безручко і інші одразу почали комунікувати з армією, що в кого відбувається. Повісили велику карту, включився Антон Муравейник в цей процес. Тобто, перше завдання – це взагалі зрозуміти, що відбувається.
Тут же з'явилась проблема, що у військових була трохи порушена координація, подекуди треба було заводити у спільний чат в месенджері одного комбата з другим, бо вони десь виявилися на одній ділянці.
Друге – це ми почали купувати те, що можна було купити. 24-го ми скупили плюс-мінус всі коптери в Києві, це прям дуже ок було, в "Ібісі" майже вже нічого не було, в інших магазинах теж.
Почали просто скуповувати все, що могло десь в когось бути, і тягнули це все в офіс. Почали приходити якісь люди, щось говорити, щось допомагати. Десь знайшли машини, тому що транспорту теж не було.
В той момент ти пишеш в твіттері: "Нам треба мільйон доларів". В тебе з'являється мільйон доларів. Ти кажеш: "Мені треба вертоліт" – і в тебе з'являється вертоліт. Тобто тоді все було максимально швидко. Проблема з тим, що безнал не працював. Проблема з тим, що, магазини не працювали. Умовно, є склад, а сторож де? А нема сторожа.
Ключове рішення тоді було, чи вивозити офіс. Бо було незрозуміло, динаміка у росіян в перший день була доволі непогана, і не зрозуміло було, чи ми зупинимо цю навалу, чи вона дійде до Києва. І ми прийняли рішення про те, що ми вивозимо офіс, хоч ми були не готові до цього.
Тобто у нас в офісі був такий хаос, як в американських фільмах-катастрофах: знищуються які папери, пакується якась документація, якісь персональні дані, карти, ще щось.
Але в офісі лишили чотири людини, тому що фонд не може покинути Київ, поки Київ стоїть. З іншого боку, фонд не може і не має бути паралізований в Києві, якщо Київ оточать, наприклад. Ми маємо працювати.
Тому ми вивезли бухгалтерію, фінслужбу, комунікаційників. Зібрали щось там 4-6 машин, всіх людей, котів, собак і почали вивозити на Івано-Франківськ. У нас там був домовлений резервний офіс, тобто було приміщення, яке було готове під нас на випадок чогось. Ми ним скористалися.
Було ще інше резервне приміщення, з яким нам допомогли колеги з СБУ в іншому місті, на іншому напрямку. Там була перевалочна база, теж СБУшна, яку ми могли використовувати.
Тобто прям крайні треки були пропрацьовані, були контакти, якісь там паролі, явки, позивні, координати і так далі.
Лишились чотири людини: я, керівник аналітичного відділу Антон, Іван Білєнко, зараз керівник департаменту стратегічних ініціатив, і Тарас Шпук, який в нас займався ветеранами.
Ідея була в тому, що фонд має бути тут, у нас є якесь майно, ми можемо зараз його роздавати. Ну і ще ж Київ не взяли – значить можна ще бути тут, щось робити.
І ми почали зразу підтягувати людей. Мені треба був водій, я подзвонив хлопцю, з яким в Миколаєві колись жили, теж військовий. "Що робиш?" – "Та що, як всі. Дивлюся, як працює ППО". – "Підтягуйся". І так почали дьоргати різних людей.
Паралельно почали знаходити десь якийсь забутий богом склад, де було 200 тепловізорів. "Ух ти, давайте сюди". Ще не розмитнена якась партія оптики. "Давайте сюди". І так почали скуповувати.
Крипта, нал, якісь взаємозаліки – тобто максимальний хаос. Так само максимально хаотично все роздавалось. Прилітає якийсь військовий, в пилі, в землі, в диму. Ви їм два мішка звалили всього, що просто під рукою, і вони полетіли назад. Дуже хаотичний процес. Тисячі дзвінків, мільйон запитів, всім все треба, ні в кого нічого немає.
Ці всі історії про "Іл-76 збили у Василькові", "десант під Вінницею", купа вбросів в інформаційному полі. Абсолютна нескоординованість військових. Все як в великій війні.
– А от коли ви відкрили карту, повісили її, почали наносити на неї відмітки. Пам'ятаєте оце відчуття, що реально з усіх боків насувається?
– У нас є відос, хтось зняв в офісі, де я заходжу, несу свій великий монітор Антону, заходжу в кімнату. Антон сидить за компом і такий: "Походу Херсон прорвали, бл**ь". І це якраз, коли росіяни зайшли в Херсон. І на цій карті Херсон викреслено.
І коли ти маркером кожен райцентр відмічаєш – Бердянськ, Мелітополь в напів оточені, кілька днів – Маріуполь, воно зсовується-зсовується, то воно, звичайно, неприємно. Прям дуже.
Але давайте дивитися… Карта велика. І що, у нас там перший день, ми такі – протрималися. Там ППО працює, авіація літає – нормально тримаємося.
О, другий день. О, тиждень. Десять днів уже. О, перший місяць. І воно так кожен день вселяв все більше віри і давав все більше надії. Плюс, у нас була величезна інтегрованість в цей процес.
Приїжджали… Хто тільки не приїхав. Тобто ГУР, СБУ могли приїхати, які разом воювали в одному селі, тільки з різних боків, і ми їм: "Так це ж ви тут були, а ви – тут. Так обміняйтесь контактами, спишіться по "Сігналу".
Генерали СБУ заходили через день. Тобто це була норма, що це такий поінт, де можна випить каву, поговорить, дізнатися новини. Військові приїжджали: "А що вобщє проісходить? Ми виграєм чи програєм?". Ми такі: "Ну, давайте подивимось".
Ми взяли величезний монітор, як телевізор, туди вбудували купи різних карт, там вже дельта була, всі ці доступи були.
І такі: "Ну дивіться, отут ми тут отак". Вони такі: "Ага, ну окей, понятно, завтра заїдем" – і далі воювати.
І це дуже типова історія, тому що військовий, в нього дуже обмежене поле зору. У нього є якась його позиція, рота, батальйон. Він не знає, що у 10-ти кілометрах від нього вже відбувається. Тут він приїхав, і йому за 15 хвилин дали ситуацію по країні, що все не так погано.
– А з військовим командуванням, Залужним і його командою в перші дні була комунікація?
– Я не люблю задовбувати людей зайвий раз, бо ти можеш написати комусь, подзвонити і так далі. Я йому може двічі писав 24-25-го. Дзвонив один раз. По "Нептуну". Я набрав його сказати, чи знає він, що у нього є дивізіон "Нептуна", але ще не прийнятий. Тобто не в нього ще, але він вже зроблений. І до нього є мінімум десяток-два ракет. Теж ще не в ЗСУ, але вони є.
Він сказав, набрать Коростельова (керівник КБ "Луч" – УП), уточнить, що з "Нептуном". Це, здається, було 24-те вночі. Друга ночі. Набрав Коростельова, спитав, що з "Нептуном", де він. Він сказав, що його вивезли. Я сказав: "Окей". Набрав береговий ракетний дивізіон. Спитав, чи вони готові робити пуски. Вони сказали: "Ми готові, дайте чим – все полетить".
Я набрав Главкома, сказав, скільки ракет, де, що є, і розрахунки навчені готові запускати. І ми запускали в перші дні "Нептуни". Не зовсім успішно, але сам факт того, що щось з Одеси летить в бік російських кораблів, які на рейді, був гарним стримуючим фактором.
І потім, за результатами перших пусків, знайшли ще купу проблем і помилок. В тому числі, якщо я не помиляюся, там навіть якийсь російський слід був, когось там затримали.
– Там, наче як в головці наведення було впаяно щось не те.
– Так, так. Потім знайшли проблему, знайшли прізвище і поправили цю всю історію.
І все, більше я Залужному не дзвонив, бо у людини вистачало роботи. Ми на контакті були з його помічниками, назвемо це так. Десь в перші дні, в перший тиждень, напевно, вони заїжджали до нас на офіс. Ну і десь вперше на початку березня я приїхав до нього на Ставку.
В цей центр підземний, де оця велика красива кімната. Всі там сидять, як в фільмах, монітори, оце все.. Ми прийшли з Шапталою і зайшли до нього. Дуже мені сподобалося… Ну, видно втому, видно це все напруження. Але прямо позитивний, такий бойовий настрій, немає якоїсь зневіри, виснаження. Це дуже заряджає і мотивує.
– Якщо детально про цей центр прийняття рішень. Що це за місце? Яка там була атмосфера?
– Ми ж розуміємо, що в армії там від рівня роти є командний пункт. КП роти, батальйону, бригади, напрямку, командування і так далі.
Зазвичай просто змінюється рівень захисту, глибина занурення під землю і кількість людей, які там працюють. У головкома це така велика, супер підземна на багато поверхів будівля.
Це цілий об'єкт, в якому можна пережити ядерну війну, це все ж радянська інфраструктура. І, слава Богу, Совєти колись набудували багато гарних укріплень, де можна це все розміщати.
Там купа офіцерів, генералів, полковників працюють по своїх напрямках. Там монітори, величезні карти. Ну, уявіть, центр, де керують всією війною. Тобто не просто ви керуєте напрямком, ділянкою чи областю. У вас вся країна, вам треба зараз прийняти рішення, що ви робите на півночі, як ви обороняєте Київ. Потім – що там в угрупованні ООС, потім Запоріжжя, Дніпро, потім Миколаїв-Херсон, Одеса і так далі. Купа карт, купа людей, купа всього. Ну і всі працюють.
– Як фонд жив перші дні вторгнення?
–Величезна операційка була. Умовно, ти говориш по телефону, і у тебе за одну хвилину розмови шість різних вхідних.
Телеграм у мене вмер десь в перші п'ять днів, напевно. Я перестав в нього заходити, бо там просто якісь тисячі чатів. Всім щось треба, всі щось пропонують, всі щось хочуть. І ти фізично не можеш це переварити.
Тоді в фонді було 27 людей, розділені на два офіси: франківський і київський. То київський – з чотирьох людей виріс десь до 30.
7-го березня ми вже були в офісі на Хрещатику. І фактично в Києві розгорнули паралельну організацію. В нас був свій склад, своя логістика, свої люди – це все з'явилось за плюс-мінус тиждень.
Франківськ розгортав те саме в себе. Ми почали ділити зони. Наша робота – це постійно казати "ні" і пріоритизувати.
Ми прийняли три стратегічні рішення на той час. Перше – що ми не відкритий фонд. Не приходьте до нас, ми нікому нічого не даємо, ми вас не чекаємо. Ми самі знайдемо тих, кому треба зараз допомогти з точки зору не програти війну. Для нас це – Чернігів і Київ. Поки стоїть Чернігів, тримається Київ. Поки тримається Київ, Україна воює.
Якщо падає Київ, президент не поїхав би з Києва. Головком точно не поїхав би з Києва. Відповідно, якби впав Київ, я думаю, все посипалося би. Відповідно, акцент був на сили оборони Півночі, Чернігів.
Чернігів був в оточенні, прорватися туди… Кожен раз, коли вдавалося, кожен раз туди їхало по максимуму. Решта напрямків – по можливості.
Приходили волонтери: "Ми їдемо на Сумщину, дайте щось на 92, 93". – "Беріть, що там є".
Рома Костенко заїжджав: "Я їду на Миколаїв, буду якось прориватися туди". Запакували машину, що там було. Якісь такі точкові історії ще були. Десь Дніпро, Запоріжжя.
Франківський офіс почав так само посилювати Північ. Ті частини, які там формувалися, і куди просто діставала логістика. Знову ж, тоді переїхати з Франківська в Київ – два дні, 1038 блокпостів, на чотирьох з яких тебе обстріляють, на вісьмох тебе покладуть обличчям в землю, а на двадцяти чотирьох в тебе щось заберуть.
Дуже якісно ми увійшли в взаємодію з патрулькою, вони супроводжували наші машини з Франківська по областях. Але навіть це не убезпечило від того, що в Києві на в'їзді нас обстріляли.
В другу чи в третю ніч ми виконували одну задачу ТРО. Нас теж нормально обстріляли. Ми прийняли рішення, що тепер ми не їздимо нікуди вночі.
– Перше стратегічне рішення – ми не відкритий фонд. Друге і третє?
– Друге і третє – це у нас є напрямки роботи. Зараз їх уже 17. Ми займаємося ними і не більше. Тобто ми не займаємося формою, їжею, медициною і купою всього іншого. У нас є наші напрямки. Фактично це технічне і технологічне переоснащення армії. От ми про це. Все решта – не до нас.
Ми не займаємося полоненими, ми не займаємося пораненими. Ми не вивозимо дітей, людей і так далі. Хоча точково все це було. Це друге рішення.
Ну і перше чи третє – це не виїжджати з Києва.
Тобто у нас не було того, що люди приходять, а у вас нічого немає. Бо немає, що купляти. Не було цього суспільного негативу, що "у вас мільйони грошей, а ви нічого нікому не роздаєте".
Плюс, з другої-третьої ночі ми почали вести "Поплаву", відновили її. І це був максимально якісний комунікаційний інструмент. Його слухали десятки, якщо не сотні тисяч людей. Ти один раз детально пояснюєш якийсь процес… Просто розказували, що по війні. Годину розказуєш по кожному напрямку, що відбувається, чого так, чого не так.
Друге – ти пояснюєш, що ви сьогодні робили, кому ви допомагали, скільки, чого так.
Тоді був максимальний рівень згуртованості, довіри, єдності суспільства, військових, держави. Ну, тобто все рішалось, все робилось. Дуже круто було у цьому плані. З квітня це все пішло на спад.
– Пам'ятаєш вечір 24-го?
– Дуже смутно насправді. Воно змішалось все в один такий нонстоп період. Вивозили людей, вивозили команду, залишалися в Києві. Вночі завжди було краще, тому що ніхто майже не їздив.
По-перше, військові всі боялися їздити, бо всі один одного обстрілювали постійно. І можна було відпочити. Що таке відпочити? Це випить чаю, посидіть мовчки, або поговорить, або взагалі якось подумати. Що ми робимо, що ми не робимо, що відбуваєтья. Це можна було тільки вночі.
Лягати спати ми десь пробували о четвертій, щось таке. Вставали десь восьма-дев'ята. Ну, от в офісі, просто на підлозі, там навіть, не знаю, спальника у мене не було тоді. Ну, просто на підлозі на пуфі лягаєш, спиш.
Було багато всяких різних непублічних історій. Умовно, дзвонить один з дивізіонів ракетної бригади: "Нам потрібен блок 1Г13. Ми не можемо стріляти". Я зараз просто якісь цифри кажу. "Клас, де мені його взяти?" Пишу нашим, що треба отакий-то блок. З’являються контакт якогось генерала. "Бажаю здоров'я, треба блок один отакий". – "Кому? Куди?" Я пояснюю. Каже: "Є".
Або дзвонить якийсь СБУшник. "Я з СБУ. Ми хочемо робити бот, щоб цивільні на окупованих територіях кидали місця скупчення військ". – "Що треба?" – "Щоб ви підтримали".
Проходить тиждень. Бот є, а ми такі сидимо і думаєм, а хто це такий був? Мюллер, Міллер, хто? А він взагалі з СБУ? Блін, а його хтось знає? Та ні. Давайте розбиратися, хто це. Потім виявилося, що, дійсно, з главка, полковник. Приїхав, подякував, ще якусь там подяку привіз. А бот працював. Наприклад, там якийсь дід пише: "У мене тут 20 танків, через 15 хвилин туди прилітає "Точка". Знімає відео: "Це я навів, горять паскуди!".
– Пам'ятаєте момент, коли відчуття невизначеності переросло у відчуття: "Ну, по-моєму, стоїмо"?
– У мене була така історія з Римаруком, коли росіяни до Києва ближче, ближче, ближче. І питаю його: "Що, як у вас?". І він такий: "Виїжджайте, кільце закривається".
Це, умовно, зранку. Я кажу: "Ну давай почекаєм до обіду, ну на крайняк, поки Одеська траса є, можна на південь". О третій такий: "Ну, дивись, поки ще ні, давай до вечора, до восьмої".
Дивимося о восьмій – ні. Кажу: "Ну, вночі вже ніхто не поїде, давай вже до ранку". Зранку: "Ну, ще ж ні, давай до обіду". І отак от пару днів він прям пресував мене. Це було страшне рішення, бо ти несеш відповідальність за людей, за організацію.
Помилка могла призвести до катастрофічних наслідків. Це було дуже складно не виїхати, дуже складно. Тому що величезний пресинг був, що я маю виїхати, бо тільки я маю право підпису.
Але якось так, маленькими кроками – до обіду, до вечора, до обіду, до вечора. Потім я вже дивлюся, ну якось оточення типу і так, до Фастова доходять, але якось наче й ні…
Навіть у нас була якась ідея з човнами по Дніпру, якщо все перекрить. Зараз це доволі смішно звучить.
– Є така думка, що якби росіяни не хотіли цих спецефектів з захопленням Гостомеля, з великими літаками, оцієї висадки красивої, а просто ломанулися напряму на Оболонь, то ми б не встигли зупинити їх.
– Зараз легко казати. Росіяни стали жертвою своєї пропаганди і самих себе. Вони діяли трохи по книжці. Операції захоплення аеродромів, потім десант посадочним способом, нарощування і так далі. Вони прогадали з тим, що ми не посипемося. Вони не очікували тотального спротиву. Всюди, в Сумщині, де лісники відстрілювали їх з посадок.
Вони не очікували того, що перший удар, головний удар, не знищить нашу ППО. Якби вони отримали повний контроль повітря, все було б значно гірше. Але ППО вистояла. Так, були втрати, трохи людей, трохи техніки, але прям геть невеликі на фоні того, що могло бути. І ППО з першого дня почала працювати. Вони не очікували, що ППО доволі сильна. Вона стара, радянська, але вона сильна. І старенький "Бук", і старенька "С-300" прям нормально продовжують насипати.
Вони не очікували, що лінія фронту і війська на Сході, на Херсонщині, на Півночі, будуть прям вгризатися і стоять до останнього. Вони не змогли сходу взяти, окрім Херсону, жодного міста. Тобто в Харків, який 30 кілометрів до кордону, вони не змогли зайти. 92-га бригада, Нацгвардія, прикордонники, курсанти, студенти, люди – спалили 20 тисяч російських колон.
З великими втратами, але Харків вистояв, Суми вистояли, Чернігів вистояв. Перша танкова, ОК "Північ", купа інших частин. Максимально важко, але Чернігів вистояв. Як і Київ.