– Як у Вас минув день перед початком повномасштабного вторгнення, 23 лютого?

– 23 число, це було чергове вже "вторгнення". Памʼятаєте, там було декілька разів, декілька хвиль, коли воно могло статися. Ми десь до першої ночі сиділи в кабінеті у президента. І нічого так і не дочекались. 

Я тоді перший не витримав, сказав, що поїхав додому спати. Я живу за містом, приїхав і ліг спати. Я, як і зараз, чесно кажучи, просипаю всі ці повітряні тривоги, так і тоді все проспав. І в мене завжди на вібро режимі телефон в режимі "не турбувати".  Він працює таким чином, що спочатку збиває дзвінки, а потім, якщо ти повторно дзвониш, тоді він розуміє, що це щось термінове. 

І ось так повторно зателефонував мені Андрій Єрмак. Ну, я бачу, це було близько четвертої ранку. І він каже: "Почалось, приїжджай". Я не зрозумів, що почалось. Але скочив, розбудив свою дружину і кажу: "Щось почалось, збирай дітей і сидіть вдома, до мого сигналу". 

Сів у машину і поїхав. От коли я їхав, а я живу на Одеському напрямку, де Віта Поштова, і там справа щось спалахнуло так і дуже гучно бахнуло, там була якась база. Там є Академія Міністерства внутрішніх справ, полігон. Отоді я так почув, що щось таки почалось. 

Ну, я тоді по газах, на червоне світло… Зазвичай їду десь 40 хвилин, а тут за 15-17 хвилин доїхав до Офісу президента. Коли прийшов в кабінет, там вже був президент, Єрмак, Данілов, здається, Сибіга був, Подоляк. От десь так, наскільки я пам'ятаю.

– Яка була атмосфера в тому кабінеті?

– Всі такі трошки, знаєте, розсіяні були. Тому що не було ж такого, як показують в американських фільмах: там в тебе екрани такі з даними із супутника і ти кажеш: "Дай мені квадрат 43". 

Просто всі всім дзвонили, там телефони червоні у всіх були: "Тут розбили, тут вдарили, тут вдарили, тут розбили". Ну, тобто, такий відбувався збір шматочків інформації про те, що трапилось. 

І так я більше, чесно кажучи, додому не повертався. Я в телефонному режимі зробив так, що дружина, вона в мене дуже самостійна, у нас шість дітей, то вона вміє менеджерити процеси. І дружина зібрала валізи і поїхала. Я кажу: "Їдь в напрямку Львова, наприклад". І вона сіла в мінібусік із усіма дітьми і поїхала. 

Це було насправді важко, нервозно. У нас немає охоронців чи чогось такого. Я сказав їй: "Їдь через Одеську трасу. Тому що я думаю, що всі зараз їдуть трасою Київ – Чоп, і там не можна буде проїхати. Тому їдь на Одеську, потім повертай на Вінницю. Ну, і там вже є багато розвилок". 

– Потім одразу було РНБО і перше засідання Ради. Памʼятаєте перше засідання Ради?

– Так, пам'ятаю, звичайно. У нас же був план попередній, були там конверти, все було секретно. У мене такого конверта не було, тому, на жаль, я не можу сказати, що конкретно там було.

Я прийшов до Ради, Стефанчук вже був там. Кажу: "Давай щось будемо робити". Я тоді, враховуючи те, що були ракетні удари, кажу, що дуже небезпечно збирати людей в Раді під куполом. Але протокол каже про те, що якщо ти збираєш поза куполом, то тобі треба встановлювати спеціальний режим. Ми ніколи таке не робили. 

Хоча я, до речі, до війни, десь за два тижні, коли чуток вже було багато, пропонував зробити так звану "пожежну тривогу" і зробити репетицію, як голосувати поза Радою. Щоб ми знали, хто за що відповідає. Але чогось мене всі затюкали, сказали: "Навіщо ти це робиш? Це буде сигнал, що зараз точно розпочнеться війна і таке інше". І ми так тоді вирішили це не робити.

І от зараз я кажу: "Давайте будемо збиратися в альтернативному приміщенні і голосувати руками. Нам фактично треба одне голосування – воєнний стан ввести". І потім вирішили, що це дуже багато буде якоїсь механіки, якої ми не зрозуміємо, як воно буде працювати. І вирішили, що просто швидко зайдемо в зал, проголосуємо і потім розійдемось. 

Я пам'ятаю, мене досі депутати мої пинають і дорікають цим. Я написав всім: "Завдання кожного – вижити. Потім вже чекайте інструкції в чаті". І все. Після цього голосування. Тому що не було відомо, що далі буде, і яким чином. І ми розуміли, що треба, щоб парламент був дієздатний. А щоб він був дієздатний, треба мати 226 голосів по всьому парламенту. Тобто якщо когось вб'ють, когось в полон візьмуть, але треба було зібрати всіх в якомусь місті.  

А ми не знаємо, в якому, може завтра це буде в Ужгороді чи у Львові, чи в Одесі, ніхто не розуміє. Тому я кажу: "Ви всі зараз маєте вижити. Яким чином – я навіть не маю знати, бо хтось, хто буде знати, може теж бути захоплений". Насправді зараз воно трошки як жарт виглядає, а тоді було все дуже так на нервах і серйозно.

– Після голосування в Раді була зустріч голів фракцій з президентом?

– Так, ми потім зібрали всіх голів фракцій, пішли до президента. Президент сказав, що почалася війна, що треба зараз триматись всім, як одна команда, забути про всі політичні стосунки, які ми мали до війни. Просто мають бути депутати, має бути парламент, має бути президент. Має бути просто влада без, як то кажуть, різноманіття і цих кольорів. 

І всі підтримали це, сказали: "Чим можемо допомогти – давайте включайте нас". І ми розійшлися отримувати зброю. Тоді всі вірили на 100%, що цією зброєю будуть користуватися для захисту Києва.

– І що Ви взяли собі?

– Я не брав, тому що в мене багато зброї, я мисливцем колись був. І в мене багато такої напівавтоматичної зброї, у мене і карабін є і багато іншого. І я сказав, що зараз щось візьму, потім точно загублю і буде мені ще кримінальне покарання за це. Я своєю буду захищатись.

– До речі, є якісь історії про те, що депутати щось десь загубили?

– Так, є. Зараз навіть є перевірки. Більш-менш вони все знайшли. А в мене були чотири карабіни, я їх роздав у своєму котеджному містечку. А потім через три місяці намагався повернути, і дуже було це важко. Мені розказували, що хтось комусь передарував це на територіальну оборону. Я кажу: "Так давайте, це ж на мене все оформлено, зараз хтось когось приш’є, і я потім буду відповідати". Ну, і я так, важко-важко, але повернув це назад.

– А ця нарада у президента, наскільки нам відомо, закінчилась тим, що зайшли охоронці і сказали, що там на Печерську щось відбувається, і треба йти в бункер. Ви пам'ятаєте з тієї наради якісь яскраві моменти? Наприклад, там же був Юрій Бойко?

– Я не хочу зараз компліментарно казати, бо це зараз не трендово. Але тоді Бойко дуже чітко і змістовно казав: "Дивіться, я, як кажуть в народі, "рускій сапог". Якщо треба мене використати, відправити до Путіна, до когось ще – я до них вже літав – використовуйте мене. Те, що вони зробили зараз, те, що вони напали на Україну – це взагалі неприйнятно. І я буду робити все, що від мене залежить, для того, щоб на користь України зіграти будь-яку роль, яку ви мені надасте". 

Там не було якихось державних секретів на тій нараді, і тому не було ніяких страхів, що хтось комусь щось перескаже, бо всі ті, хто мав втекти, уже втекли.

Юлія Володимирівна поводилась мужньо достатньо. Вона казала: "Що треба від нашої фракції – ви кажіть". І просила зброю, щоб видали всій фракції. Казала, що треба, на її погляд, зараз збиратися в парламенті. Вона казала, що, незважаючи на те, що в мирному житті парламент – один із лідерів по негативному іміджу серед народу, але під час війни і великих криз, люди мають бачити, що парламент працює, і він разом, і в Києві. Бо це для людей такий сигнал, що влада зберігається.

Ми не розуміли, чи залишаться засоби зв'язку. Тобто, якщо уявити, що телебачення не працює, радіо не працює, тоді дезінформація буде розповсюджуватися дуже швидко по телеграм-каналах. І Тимошенко казала, що нам треба надсилати сигнали по всіх регіонах, що центральна влада працює і контролює ситуацію. В неї, насправді, досить така велика була мобілізація. 

– А Ви на цій нараді, до того, як зайшов президент, теж, здається, читали якісь телеграм-канали депутатам?

– У мене є такий захисний механізм природний, що коли кризові ситуації трапляються, то треба бути дуже-дуже спокійним. 

Я розумів, що треба збирати дані. Ну бо що толку сидіти і волати, що все скінчено? Нам треба зберегти владу. Тоді ж ми вирішили, що Стефанчук не має бути в Києві. Він відмовився їхати на Захід, але фактично його генерал Штучний пересував – кожного дня він був у новому місці. 

Але Руслан казав: "Я буду курсувати десь поблизу. Але не хочу їхати, щоб ніхто не казав, що я поїхав від епіцентру дії". Але президент чітко сказав, що він – друга людина в країні, якщо раптом щось трапиться, то Стефанчук має взяти на себе владу. 

Те ж саме ми зробили з Кабміном. Тоді вирішили, що половина Кабміну поїде на Захід України, інша половина залишиться тут. Якщо половина десь відключиться чи загине – щоб Кабмін теж був повноважний. Насправді це були досить спокійні дискусії, незважаючи на всю динаміку подій навколо. 

– Пам’ятаєте на тій нараді Порошенка?

– Він теж поводився досить нервово, тому що він думав, що одні з перших ракет, куди вони будуть цілити, полетять до нього додому. Тому що його будинок відомий, і він там вважав, що будуть бити теж по ньому. Ну, я йому кажу: "У вас же є охорона, беріть і теж змінюйте локацію". 

Він теж сказав, що треба зберігати парламент, щоб люди бачили, що він працює. Всім лідерам фракцій треба залишатися в Києві, а депутатів навпаки можна тасувати десь в різних місцях для того, щоб не накопичувати всіх в одному місці. Щоб умовно розподілити ризики, і щоб нас було завжди 226. Це було, насправді, трошки важко організувати, бо це ж близько чотирьохсот депутатів. І треба було, з одного боку, не зберігати інформацію про локацію кожного, а з іншого боку – мати якийсь механізм, яким чином їх зібрати дуже швидко, протягом декількох годин чи хоча б доби. І це теж було важке завдання.

– Президент із Андрієм Єрмаком і прем'єр-міністром прийшли на цю зустріч із головами фракцій. Що вони говорили? 

– Пам'ятаю, що президент розповів про те, куди удари були нанесені, що ми зараз мобілізуємо всіх військових і весь мілітарний сектор, щоб побудувати якісь можливі лінії фронту. Попросив прем'єра, щоб він займався всією операційною роботою, а він зосередився на міжнародних питаннях, тому що дуже важливо було всім зателефонувати, всім розказати, попросити про допомогу і таке інше. 

Я пам'ятаю, що перший місяць, насправді, президента було важко в спокійному стані побачити, тому що він завжди комусь телефонував чи хтось йому телефонував. У нього був такий собі колл-центр.

– Чи була різниця в тому, як поводилися президент під час цієї зустрічі і тоді, коли ви бачили його з самого ранку 24-го?

– Звичайно, трошки вже була відома ситуація. Коли ми тільки зібрались, взагалі нічого не відомо було, ми не знали, що відбуватиметься. Може, через годину Київ вже буде захоплений. А тоді вже згодом розуміли, що є тут бої, тут бої, тут бої, але є якийсь час на те, щоб мобілізуватись і почати нормальне планування. 

– Що відбувалося, коли зайшли охоронці і сказали, що в урядовий квартал вже заходить ДРГ?

– Я тоді почав думати, яким чином дістати ці мої карабіни, які були тоді вдома, чи може в кого взяти автомат. Я розумію, що нормально стріляю. Ну, думаю, якщо буде якесь захоплення, то треба чинити опір, а чим чинити – немає. Я пам'ятаю, що в мене перша думка була, що треба якимось чином знайти зброю. 

Охоронці зайшли, забрали президента і мене. Тобто я за ними сам пішов, фактично. Ми взяли Руслана Стефанчука. От тоді ми і домовились де він буде. Тобто таке, знаєте, організаторське коло. І коли я прийшов, то вже не було нашого приміщення в бункері, бо Подоляк зайняв приміщення Стефанчука. І я, пам'ятаю, тоді був з Іриною Верещук, там у нас дві такі койки були. І я фактично прожив з Верещук у такій маленькій казармі, одинадять-дванадцять квадратних метрів.

– А як взагалі цей спуск і вхід у цей бункер виглядав?

– Він такий вигляд мав, чесно кажучи, як у фільмі "Сталкер". Можливо, хтось був у Первомайську у музеї ракетних військ, там, де стратегічна ядерна зброя була колись, "Сатана" і таке інше. І там є спуск до шахти ракетної. От десь так воно і виглядало.

Там дуже багато було охорони. У перші дні було дуже багато метушні, не було нормально організованих процесів взагалі. На цьому обʼєкті є так звані сектори, але в нас фактично цього поділу не було, тому що всі одне до одного бігали, доповідали і таке інше. Там є спецзв'язок, відеозв'язок, мобільний зв'язок. І інформація спочатку йшла через всі можливі канали. Це потім воно вибудувалось в нормальний процес. 

Пам'ятаю, що дуже погана була їжа, ці сухпайки у перші дні. Ми всі набрали десь 10-15 кілограмів тоді на цій їжі. А потім ми з Подоляком десь на п'ятий чи на шостий день згадали, що в Кирила Тимошенка в кабінеті був холодильник з вином гарним. І ми тоді пішли його грабувати, фактично.

Вночі це було. Я тоді побачив, як виглядає будівля ОП вночі, коли там ці прожектори були, наче в якомусь фільмі жахів. Все завалено мішками з піском. І там курсує охорона. Ми пробиралися тоді, наступили на якогось нацгвардійця, потім вибачались. Там всі коридори, вони ж були без світла, і ми там з ліхтариками з телефонів ходили. Я пам'ятаю, це тоді найсмачніше вино було. Ну, коли ти сидиш на нервах, і немає нічого такого, і потім ми знайшли це вино і спустили. І було свято таке маленьке.

– Ви памʼятаєте, коли в цій історії вперше прозвучало слово "переговори"?

– Здається, це було 24-те чи 25-те лютого. Славнозвісний депутат Євген Шевченко якимось чином дістав Лукашенка. І через Буданова, на мій телефон, в мене досі записаний Олександр Лукашенко, на WhatsApp подзвонив Лукашенко. І президент відмовився з ним розмовляти, а я попросив. Кажу: "Давай на гучномовці, щоб просто ми могли почути, тому що з цього боку ж наступають вони. Треба просто розуміти, може він просто щось скаже, надасть якусь інформацію, яка буде мати якусь цінність". 

Ми спілкувалися про те, де можна зустрітися з ними, щоб проговорити. Це не переговори були, а ми просто хотіли з'ясувати, що вони вимагають. Ми ж не розуміли, що це денацифікація, чи ще якісь там незрозумілі терміни, які були публічно Путіним в відеозверненні озвучені. Що це конкретно означає – в принципі ж ніхто не зрозумів. 

Ми хотіли це зробити у Волинській десь області чи в Сумській, на кордоні Україна-Білорусь. І ми домовились так спочатку. Далі з їхнього боку, з російського, це робив Козак (заступник керівника Адміністрації Президента РФ Дмитро Козак – УП), а з білоруського там був покійний вже міністр закордонних справ Білорусі. А з нашого, я не пам'ятаю, хтось з охорони. 

І потім через кілька годин з'ясували, що ні українська сторона, ні білоруська сторона, ні російська сторона не може дати ніяких гарантій безпеки будь-якій перемовній групі, яка поїде, тому що там такі бої точаться, що немає взагалі розуміння, на чому їхати. На літаку точно не можна, тому що вже ППО там всіх шмаляє. Бронетехнікою – теж не зрозуміло, де і що заміновано. І тоді якраз Лукашенко запропонував альтернативу – цей його літній будиночок в Біловезькій Пущі. 

Він каже: "У мене там є умови, там же було підписання колись СНД чи щось таке, розвал Союзу" (Біловезька угода – документ, що засвідчив припинення існування СРСР та створення СНД – УП). І він каже, що може надати це приміщення і гарантувати безпеку обох сторін. 

І, дійсно, коли ми туди прилетіли, на кожного члена делегації було по пʼять УДОшніків їхніх. Вони за нами там, як хвости, ходили – і за нами, і за росіянами. Тобто Лукашенко дуже серйозно до цього поставився. І тоді ми вирішили, що поїдемо. 

Як тільки вирішили, вже треба було виїжджати, тому що логістика займала фактично два дні. Тільки Резнікову зателефонували, щоб він під'їхав.

– А він був в іншому бункері?

– Так, він був в іншій локації. 

І все, ми зібрались і поїхали. Я пам'ятаю, на мені ще ця форма була, Нацполіції, здається, патрульки. У мене не було ж речей ніяких. Я був у якомусь там незрозумілому вигляді. Я кажу: "Дайте мені хоч щось, якусь уніформу". І мені тоді хтось привіз чорну цю форму і кепку. Ми сіли і поїхали. Все було дуже-дуже спонтанно.

– А як, наприклад, опинився у тій делегації Михайло Подоляк?

– Подоляк знав Макея з білоруського МЗС. Він мав з Білоруссю якийсь звʼязок колись давно. Його тоді ж депортували, здається. І він каже: "Я цього Макея знаю". Я кажу: "Тоді поїхали з нами, якщо ти маєш персональний контакт". Резніков по Мінському процесу знав Бориса Гризлова. А ми не розуміли, до речі, хто буде з того боку. Це вони визначали. 

Щодо мене – якось не обговорювалось, чому я маю їхати. Тому що з мого телефону дзвонили, я там потім обговорював. Якось взяли і поїхали. Не було там такого, що давайте зробимо делегацію, тому що часу не було на це. І де, наприклад, взяти людей з МЗС, де цей МЗС? От хто був навколо – з тих зібрали і поїхали. 

Єдине, що покійний Денис Кірєєв, якого вбили, – його додав Буданов, сказав, що ця людина відповідала за зв'язки з росіянами, добре зналася на їхній розвідці. Він мені казав, що Кірєєв надасть максимально повну інформацію, хто там рулить і таке інше, тобто орієнтацію таку дасть. 

Він не мав сидіти з нами за столом, він мав бути аналітиком на бекграунді. Але коли ми приїхали, і там нас 6 чи 7, а їх там 35 чи 40, і в них там 6-7 сіли за стіл, а потім позаду там 3 ряди – люди, які профайлінгом займаються, психологічним портрети нам малюють. А я повертаюся, там у нас тільки Денис сидить один. Ну, і якось воно не солідно. Я кажу: "Денис, сідай до нас". 

І тоді було нервово насправді. Ми не розуміли, по-перше, куди ми будемо повертатись. Тоді ж були такі бої, що коли ти два дні їдеш до місця, а потім два дні повертаєшся – вже ніхто не розумів, куди повертатись. 

 – Що відбувалося в Києві на той момент, коли ви виїжджали на перемовини?

– Були такі, знаєте, ознаки раннього оточення. Я пам'ятаю, що коли ми відʼїжджали, хтось прийшов і доповів, що можуть захопити Одеський напрямок, і тоді можуть взяти в кільце місто. І президент дав розпорядження Кирилові Тимошенку, каже, що треба закупити все і завезти все, що можна, до міста: всі продукти, все, що взагалі можна купити. Борошно, макарони і таке інше. Сказав зателефонувати всім супермаркетам, всім торговим мережам, щоб просто в місті було багато продуктів. Тому що, якщо столиця потрапить в оточення, місяць чи два, щоб була якась їжа і вода в місті. 

Потім, коли настали відносно спокійні часи, приїхали чиновники, які почали перевіряти і людей на допити таскати. Кажуть: "Чого ти купував без тендерів?" Але тоді, чесно кажучи, тобі дають завдання – і через чотири години ти маєш вже щось купити. Ти що, будеш там розбиратися, тендер – не тендер? Фактично, що є в наявності – те і купуєш. 

Ми навіть казали тоді людям, що ми зробимо якусь амністію на перші два-три місяці, тому що вам треба приймати рішення, які не зовсім законні. І ми зробимо амністію чиновникам, які робили такі рішення. А потім якось, бачите, ці люди попали, якщо чесно. Тобто дуже багато людей порушили свої прямі функціональні обов'язки і закон – для того, щоб виконувати такі розпорядження. А зараз фактично їхні дії оцінюються як в умовах мирного стану, що не є правильним на мій погляд.

– А хто взагалі був у бункері Зеленського в перший день, окрім охорони?

– Були президент, Єрмак, Сибіга, Шмигаль, ми з Подоляком… Роман Машовець. Іра Верещук. 

– А Ви були у бункері військових?

– Був пізніше.

– Там така сама атмосфера була?

– Я там був, коли заїжджав до Валерія Федоровича Залужного. Атмосферу не відчув таку. Там треба пожити день чи два, щоб зрозуміти, яка атмосфера. 

– А візуально різниця в чому між бункером військових і президентським?

– Президентський, він же називається "Об'єкт №1". Він більш схожий на постійний, капітальний об'єкт. А у військових – там такий, більше тимчасовий.

– Були якісь цікаві історії з бункера, якісь людські, побутові?

– У Подоляка був свій туалет, а в нас він був лише на коридорі, там, де всі кабінети. Тобто у нас до Подоляка потім класова ненависть була, тому що він взяв цей кабінет Стефанчука. Ну, що ж, вже ж не будеш його виселяти. Я намагався там делікатно казати, що це парламентська власність, і треба виселятися. Дратували ще черги в душ…

– Президент теж стояв в чергах у душ?

– Ні, у президента була там маленька душова, але ми всі туди ходили. Потім вже якось у нас порушилися ці кордони, і ми в президентський душ ходили, багато людей. Ну, тому що не вистачало там для всіх на коридорі. 

Ми жили умовно трохи в ізоляції. Я пам'ятаю, що коли хтось приїжджав, це прямо така подія була. Хоча охорона завжди дуже заважала. Не хотіла, щоб взагалі цей об'єкт якимось чином багато людей розуміло.

– А в яких умовах взагалі жив президент?

– У дуже поганих насправді. Якщо як для президента, так точно. Кабінет, у якому пʼять людей майже постійно сиділи. Цей кабінет менший, ніж ця кімната, де ми зараз сидимо. От стіл такий прямокутний. А спав він взагалі в такому закутку, навіть мені було його шкода. Я кажу: "Давайте мінятися". Тому що там, де ми з Ірою були, кімната була трошки побільше, ніж в нього. У нього були спартанські, я б сказав, умови.

Мені це було незрозуміло. Колись же президентом був Янукович, він же точно перевіряв цей об'єкт. Коли ти стаєш президентом, тобі цей об'єкт демонструють. Мені було цікаво, чому він не переробив для себе нічого.

– Якою була перша ніч після повномасштабного вторгнення? Ви спали взагалі?

– Ми спали, але мало. Перші декілька ночей ми спали по три-чотири години, десь так. Взагалі, завжди вмикався Валерій Федорович з новинами по відеоконференції. І він завжди повідомляв, де і що відбувається. І завжди були погані новини. Тут те забрали, тут вбили, тут розбомбили... 

У першу якусь декаду ми там залишались, а потім якийсь був момент, я не знаю, з чим це було пов'язано, напевно, що з цим можливим оточенням Києва. Пам'ятаю, що прийшла охорона і так прямо настирно сказала, що зараз треба евакуюватися. Є година на прийняття рішення. 

Тоді президент зібрав нас, сказав: "Хлопці, я все зрозумію, але я залишаюсь. Тому що навіть якщо оточать Київ, а люди будуть знати, що президент тут, – це буде такий символ спротиву, і тоді через якийсь час вони відіб'ють. Хоча б буде можливість. А якщо ми поїдемо, то точно всі поїдуть і Київ здадуть". І каже: "Але у вас є діти, сім'ї. Я вас не буду засуджувати. Кожен приймає рішення – це рішення про життя. І тому ви маєте для себе зробити вибір, можливо, зараз вам треба евакуюватися". 

Я пішов тоді, думаю, у мене шість дітей, це ж якась відповідальність, мама і все інше. Я кажу: "П'ять хвилин на консультації". Пішов у сусідню кімнату і зателефонував дружині. Ну і їй пояснив, кажу: "Зараз є велика-велика вірогідність, за словами охорони, що нас захоплять. Я не знаю, я не дуже вірю, що уб'ють, тому що їм треба шоу, вони ж люблять це. Може хіба під час захоплення будуть рандомно вбивати, а так взагалі їм треба шоу, тому будуть якось там тримати". 

Вона каже: "А де президент?". "Президент точно залишається там, – я кажу, – Просто діти, я ж нічого не підготував, заповіту немає, нічого". Я не був готовий до такої розмови. І вона каже: "Враховуючи, скільки часу ти проводиш з дітьми нашими… Краще один раз батько – герой, ніж батько – дезертир. Тому залишайся і йди до президента".

Я прийшов, це переказав. Це був такий момент, наче як у фільмах американських, там, де музика така ще грає. Всі погодились залишатися. Ніхто не покинув. У цей момент я, можливо, вперше за цю війну розумів, що 90% нас захоплять у полон. Так це охорона презентувала, щоб ми розуміли. 

Я потім пішов, знайшов коменданта цієї будівлі, давай дізнаватися, хто може теоретично знати про її місцезнаходження, про ці креслення, систему вентиляції і таке інше. Воно ж будувалося за радянських часів, і точно десь в КДБ можуть бути всі ці дані, і вони можуть пустити якийсь там газ у вентиляцію і так далі. Тобто, тоді була така нервова ситуація.

Потім якось ми звикли вже. Тому що зрозуміло, що є люди, які на передовій прямо зараз. Це ми тут: "евакуюватися чи не евакуюватися", а вони не можуть нікуди евакуюватися. Ти, коли порівнюєш, розумієш, що насправді в тебе люксові умови. Враховуючи те, що ми встигли пограбувати холодильник Тимошенка. В Ірпені люди не можуть взагалі вийти з домівки. У мене було таке порівняння завжди. 

– Після того, як ви залишились, чи змінилося ставлення президента до команди, яка була біля нього? Тобто відчувалося, що ви якось поріднилися, чи утворилося тоді якесь таке "бункерне братерство"? 

– Я думаю, що так. Це нормальний людський процес: коли хтось готовий не на словах, а на ділі померти поряд із тобою, тоді ти це будеш цінувати. Мені це розповідав теж міністр внутрішніх справ. Біля нього фактично там два начальники залишилися. Він каже: "Вони завжди будуть зі мною, тому що вони зі мною хотіли померти". Це нормально, мені здається, по-людськи просто.

– Чи була в бункері якась "зрада"?

– Ні, до речі, зрад не було. Маленький колектив, і якось без зрад було. Я пам'ятаю, дуже багато було міжнародних дзвінків, і хотілося завжди в них якось впригнути, взяти участь, щось там сказати. Потім, коли війна закінчиться, я вважаю, що треба буде розсекретити ці розмови, просто щоб побачили реакцію світових лідерів. Мені завжди було соромно за те, що я за три чи чотири дні перед війною хизувався в парламенті, казав, що західні ЗМІ гірше, ніж Скабєєва чи Соловйов, що вони там розганяють всю цю "зраду" про війну. І коли все почалось, соромно мені за ці слова було. 

А потім, коли я побачив інтерв'ю Джонсона і вживу з ним поспілкувався, і він мені розповідав, як все це відбувалося. Розповідав, що і він, і Шольц, і Макрон, маючи повний доступ до натівських розвідданих, не вірили в те, що це почнеться, тоді в мене трохи відлягло, чесно кажучи. Тому що ці люди, які набагато більше знали, все одно і вони помилились.

– У перші дні, під час цих переговорів з іноземними лідерами, чи пролунали тоді якісь слова, якісь обіцянки цих лідерів, які ти для себе запам'ятав?

– Розчарували. Майже всі. 

– Чому? 

– Всі боялися Путіна. Всі, хто телефонували, вони чим частіше телефонували – тим більше ми розуміли, що вони просто бояться і хочуть зупинити все, тому що хочуть просто з цим не стикатися. Насправді мені здається, що головне досягнення війни у тому, що вони перестали боятись. Вони самі перестали боятись Путіна. Це дуже важливо для світового порядку, який далі буде.