– 24 лютого Львів став головним хабом, який звʼязував якийсь нормальний світ за нашим кордоном із тим хаосом, який відбувався в Україні. 

Ви памʼятаєте останній мирний день, 23-тє число, що ви робили у той вечір?

– По-перше, до Львова переїхало дуже багато корпунтів з різних країн світу й орієнтовно сто посольств. І у мене ввечері 23 лютого вдома був прийом для послів, їх було дуже багато. І, починаючи десь з девʼятої години, потрошки посли вибачалися, казали, що вони мусять терміново піти, бо мають дуже важливі справи. 

Залишився до кінця посол Нідерландів, який мені сказав: "Ти знаєш, я пройшов Афганістан – я можу бути до кінця". 

Але я мав твердий намір 24-го ранку вилітати до Києва, тому що в мене була домовлена зустріч з міністром Чернишовим. Ми мали говорити про питання стосовно побудови нових альтернативних можливостей по генерації тепла. І десь до дванадцятої я розпрощався з гостями – Британія, Канада, Ізраїль, Фінляндія – весь спектр. І пішов спати.

О четвертій ранку я прокинувся, дивлюся Інтернет, а там почалася вже активність. І я думаю: "Боже, що ж тепер мені робити, я ж маю вилітати на Київ". І тут мені дзвонить водій з Києва, каже: "Андрій Іванович, тут трошки проблема. Я напевно не зможу поїхати в аеропорт Вас зустріти". "Дивно", – подумав я. А я ж налаштований їхати, дивлюся, що там стріляють – ну, думаю, всяке може бути. 

І тут я отримую інформацію, що аеропорт Бориспіль припиняє свою роботу. І до мене вже приходить розуміння, що все надзвичайно серйозно. Я даю команду терміново скликати наш штаб, який був ще задовго до початку війни, і о шостій ранку в Ратуші ми вже всі по своїх напрямках переосмислюємо роботу. І цей день так і триває до сьогодні. 

– Коли у Львові були перші прильоти, і куди вони тоді вцілили?

– Перші прильоти були в ту саму ніч, вони були в межах Львівської області. Тоді ж були атаковані всі регіони України. Ну, можливо, за кількома винятками – Закарпаття і Чернівці. А Львівська область була атакована, тому що там мілітарні обʼєкти в межах області є присутні. 

Ми не були такими оптимістичними, як Офіс Президента. Тому ще за пів року до війни почали вибудовувати у Львові альтернативну систему подачі електропостачання до станцій водоканалу. Якщо нема електроенергії – нема води, якщо нема води – нема життя. Ми до війни цю систему вибудували. Плюс за два місяці ми почали готуватися до прийому переселенців. 

Я навіть тоді організовував "зуми" з мерами західних міст України і давав рознарядку, скільки хто може прийняти. Всі так з повагою мене слухали, все нормально. Але я це робив за власною ініціативою, ніхто мені таких команд не давав. Там Франківськ – стільки-то, Житомир – стільки-то, Рівне – стільки-то, Луцьк – стільки-то. Тернопіль там мав свою особливу позицію. Але ми цю систему закрутили. Тому що одразу 24-го на кінець дня вже мали у Львові переселенців. 

Куди їм їхати, хто їх там чекає? І фактично з 24-го числа Львів отримав новий статус найбільшого міжнародного гуманітарного хабу світу. І що не могли зрозуміти західні журналісти – як це все працює. Тому що вони всі були тут, ходили, вони чекали безладів, вони чекали нестандартних ситуацій. А все працювало, як у мурашнику. Кожен знав свою функцію, всі були наготовані.  

З лютого-березня з України втекли всі міжнародні організації. Особливо ті, які мали би займатися допомогою в складні часи, і біженцям в тому числі. Ми у дворику Ратуші робили постійно брифінги, і один з брифінгів я присвятив виключно міжнародній спільноті. Кажу: "Альо, де ви є? Ви ж фінансуєтесь Організацією Об’єднаних Націй, різними структурами світовими. Приїжджайте, ми вас чекаємо, ви нам потрібні". І десь після цього часу потрохи почали вони з'являтися. Міжнародна спільнота не була готова. Вони всі думали, що це якось відбудеться дуже швидко, і не треба буде жодні штаби розгортати. 

– Вранці 24-го згаданий Вами Олексій Чернишов відповідав за те, щоб евакуювати частину уряду десь на Захід України. Він нам розказував, що вони поїхали потім у Франківськ, але він кільком людям повідомляв, що їдуть вони до Львова. Ви були тоді залучені у цей процес?

– Дивіться, ми мали непоганий контакт зі всіма очільниками української влади, але більше це був контакт особистий. Хоча були і Zoom’и. Памʼятаю, на початках і президент такі проводив. 

Ми прийняли дуже багато державних структур, які важливі для функціонування нашої держави. Зі всіма з ними були відповідні зустрічі, тому що треба було забезпечувати їхню роботу, починаючи з постачання, питання допусків – усе працювало. Ви знаєте, не чув жодного нарікання. Ну, можливо, хіба деякі силові структури, які хотіли, щоб їм там палаци повіддавали, а я на це не пішов, тому маю проблеми. 

– По суті, залізничний вокзал Львова став одним із символів початку війни. Коли Ви вперше туди прийшли на початку повномасштабного вторгнення, яким він був? 

– Ну, по-перше, ми до війни завершили реконструкцію площі перед вокзалом. Якщо би ця площа не була зроблена, це був би Армагеддон. Оскільки велика площа, громадський транспорт має свою частину, приватний транспорт – свою частину. Було багато місця для того, щоб поставити відповідні пункти, щоб люди могли отримувати інформацію. 

Звичайно, ми підсилили і роботу людей на самому вокзалі. Керівник вокзалу – молода людина, не зовсім інфікована системою української залізниці. Тому достатньо швидко були прийняті всі гнучкі рішення для того, щоби люди могли перечекати той час, коли приїжджають поїзди в сторону Польщі. І також було організовано сполучення через автобусні маршрути в сторону Польщі. Багато хто лишався у Львові. 

У нас у відповідних районних адміністраціях були пункти прийому мешканців. Тобто система працювала. Ну, щоб ви розуміли, за весь цей час пройшло більше п'яти мільйонів людей. І в нас були дні, коли жило два мільйони. Тобто фактично кожна родина приймала переселенців. У мене вдома була сімʼя з Запорізької області. Катерина як волонтер працювала в районній адміністрації, і вона побачила одну сімʼю з маленькою дитиною, з песиком, і вона їх запросила додому. Потім, коли я прийшов ввечері з роботи, та сімʼя була трошки здивована. Песик там "нагуляв", потім ми це прибирали (сміється). Були такі веселі історії, хоча час був дуже складний. 

Тому що в той самий час ми кожного дня очікували атаки зі сторони Білорусі. І наша задача – це максимальне сприяння територіальній обороні. Потім був цей меседж, який я дав стосовно "бандера смузі"... Це ж тоді надійшла інформація, що десь в одному з районів Львівської області висадився російський десант. Мені подали цю інформацію, я її оприлюдив. І почалася істерія. Всі, хто має силу, почали звертатися в районні адміністрації, записуватися в добровольчі об'єднання. І масово всі почали робити "бандера смузі". Тобто чи не в кожному будинку були ящики, і я вже почав переживати: "Боже мій, а якщо щось станеться, і десь воно щось взірветься". 

Тобто все місто було готове з дробовиками, не знаю, хто що вдома має, з рушницями, з вікон стріляти і кидати "бандера смузі" в танки, якщо вони будуть їхати. Тому ось цей меседж, що висадилися росіяни в області, це спрацювало неймовірно. Потім були розбірки польотів, чи вони висаджувались, чи хтось їх бачив. 

Тоді кожен з тих днів я виїжджав, перевіряв блокпости. І деколи цей самоконтроль був настільки глибокий, що навіть військові чи поліція не могли проїхати, бо їх подвійно, потрійно перевіряли, знаєте, така активація людей була.

Дзвонили міністри, просили допомогти з родинами, прийняти їх, переселити. Посли дзвонили іноземних країн: "Допоможіть, там спільнота в пʼятсот людей потребує виїзду". Працівники посольств – "допоможіть переїхати через кордон". Тобто у нас був такий великий-великий штаб.

Представників різних органів влади приїхало чимало. Але, на щастя, вони мені не заважали, за що велика їм подяка. Тому що ніхто не забрав і не може у мене забрати ті повноваження, які я маю робити. Вони всі були схвильовані, збентежені. Розмістилися, ми там допомогли тим, хто потребував допомоги. Номерів у готелях не було, ви прекрасно розумієте. 

Були ще ці розмови про те, що хтось там десь підняв ціни. Щоб ви розуміли, багато хостелів і готелів знизили ціни – але про це чомусь ніхто не говорить. Якщо там якийсь один придурок здавав квартиру і вирішив заробити, то про це всі вже розказують, ну, я бачив, як пабліки це розганяють, були такі моменти.

– Як ви реагували на події першого дня? Адже столицю майже оточили…

– Гостомель, Васильків ішли бої… Постійно я моніторив, що там робиться. Тому що ми ж прекрасно розуміли: якщо вони зуміють захопити Київ, то буде складно потім Київ відвойовувати. Слава Богу, цього не сталося. 

Але у нас була постійна напруга упродовж кількох місяців стосовно Білорусі. Тобто ми готувалися до самих складних часів. Ми готувалися до того, що ворог може прийти сюди, і тут буде бійня.

Я для себе прийняв політичне рішення, що я лишаюсь тут до кінця. Тобто я маю бути з громадою, незважаючи ні на що. Хотів переконати свою дружину, щоб вона брала малих і їхала. Вона сказала, що вона нікуди не поїде. Це ще один головний біль був – ти мусиш дбати про місто, ти мусиш дбати про родину, маму, сестру, у неї там четверо малих дітей. Ми всі вирішили бути тут до кінця, тому я не розглядав ніяких інших сценаріїв, там, комусь щось передавати.

Звичайно, що ми працювали з нашими музеями з тієї точки зору, щоб у разі потреби найцінніше можна було достатньо швидко евакуювати. Документація міста – також ми мали окремі протоколи, щоб там печатка і інші речі не попали в чужі руки. Але в цій частині держава має зробити дуже великі висновки, тому що зі сторони держави не було готовності працювати в екстремальний час. 

Тут спрацювала вроджена українська риса самоорганізації, самодисципліни, самоврядності. Самопоміч, одним словом. Те, що я називаю "код бджоли".

Вони не розуміли, що українська армія – це не двісті чи чотириста тисяч, українське військо – це сорок мільйонів, це всі ми з вами. І я побачив великий героїзм у людей, до яких, можливо, мав скепсис до того.