– Як почався Ваш день 24-го лютого?

– Ну, почалося все, мабуть, як і у всіх, десь близько п’ятої години ранку. Отой перший вибух – я прокинувся з дружиною, з дітьми в своїй квартирі на лівому березі Києва. І вона питає: "Це що, почалося?" Я кажу: "Ну, мабуть, так". Після цього першим мені одразу зателефонував покійний Денис Монастирський. Він повідомив, що почалося, що тепер вже росіни почали рухатися з кордонів. 

Після цього другий дзвінок буквально одразу ж був від Олексія Данілова з тим, що президент збирає РНБО. Я буквально одразу вдягнувся, спустився вниз і поїхав до Офісу президента. Коли я приїхав, я боюсь помилитися, але були президент, Данілов. Я вже точно не памʼятаю, але можливо ще хтось був. 

– Це о котрій годині відбувалося?

– Це ще не було шостої години ранку, мені ж з лівого берега швидко доїхати було. Президент вийшов у білій сорочці і каже: "Ну, що ж, почалося". І тоді сказав таку фразу: "Доля обрала нас". У принципі настрій у всіх був не можна сказати, що якийсь панічний. Усі чітко розуміли, що треба щось вирішувати і треба думати, як зробити так, щоб Україна не впала у ці дні.

Після цього приїхали інші члени РНБО. Ірина Венедіктова приїхала, міністр оборони – всі були там. Було прийнято рішення, що кожен займається своїм блоком. Проговорили одразу в кабінеті президента те, що готуємо указ на запровадження воєнного стану в Україні, і що я маю скликати засідання Ради. Я одразу приїхав у Раду, разом з керівником Апарату В’ячеславом Штучним почали вже збирати парламент. 

Але напередодні ми домовлялися, що ми повідомимо всіх, і у разі, якщо зв’язок впаде, то ми будемо збиратися не в приміщенні Ради, а в іншому місці. І деякі з наших колег почали рухатися туди. Але приїхали лідери фракцій і груп, і один з великих хайпожерів почав включати відео: "От, я вже йду туди, у нас буде засідання Ради в "Батьківщині-матері", і от я вже йду туди". 

Ми це все побачили і вирішили: ні, ми будемо збиратися на місці Верховної Ради України, на Грушевського, 5. 

Будемо проводити засідання саме там і винесемо два основних питання: перше – запровадження воєнного стану, друге – як нам рухатися, щоб Верховна Рада як інституція не втратила свої можливості приймати рішення. 

Я вийшов з такою пропозицією. Перше – надати можливість мені або комусь з віцеспікерів у разі, якщо я фізично не зможу, оголосити збір Верховної Ради. Друге – дати головуючому право визначати місце, час і спосіб голосування за рішення, які нам треба буде приймати. І ми це одразу проголосували у ВРУ. І третє – я попросив Апарат підготувати для моїх двох заступників порядок переобрання голови парламенту у разі мого фізичного знищення. І до цих пір ця папочка у мене зберігається. Тобто ми готувалися юридично, зробили все, щоби Рада у будь-якому разі могла діяти. Оце так почався ранок.

– А що означало це голосування за можливість визначати місце, час і спосіб голосування?

– Мається на увазі, що могло б бути прийняте рішення голосувати, якщо б ми збиралися не в межах Грушевського, 5, а десь в іншому місці, були різні пропозиції: і підземка міста Києва, і інші локації в інших містах України. Ніхто ж не знав, що має відбутися. Тобто могло бути прийняте рішення голосувати не через систему "Рада", а, наприклад, руками. Це право того, хто збирає Раду. Для того, щоб ми могли швидко і ефективно визначати місце, час і спосіб голосування. 

Після цього ми домовилися з колегами-віцеспікерами, що на цей час ми роз’їжджаємося: я залишаюся в Києві, хтось їде в одне місце, хтось їде в друге місце для того, щоб ми не були в одній локації і могл забезпечити подальшу діяльність ВРУ.

– Коли ви голосували за воєнний стан, у залі парламенту були присутні депутати із, мʼяко кажучи, проросійських сил. Вони були взагалі здивовані тим, що відбулося, чи вони чекали на це?

– Ви знаєте, мені складно оцінювати їхній внутрішній стан, але вони прийшли, вони голосували "за". Мені здається, що у них теж був шок від того, що відбувається. Але краще це запитати у них. Я оцінюю людей по їхніх вчинках, по тому, що вони роблять, а не по тому, що вони говорять. Тому я можу констатувати, що ті, хто були, проголосували за введення воєнного стану в Україні.

– Після того була нарада президента з головами фракцій. Можете згадати, що там відбувалося?

– Ми попередньо одразу домовилися з лідерами фракцій і груп. Ми спустилися одразу після засідання вниз і домовилися про одну дуже важливу річ: що на цей період немає фракцій і груп, у нас єдина фракція – Україна. Ми створюємо антивоєнну коаліцію у ВРУ, і з цим я зателефонував президенту. І сказав, що нам треба зустрітися та обговорити це.

Ми домовилися з колегами, оскільки, відповідно до Конституції, ви знаєте, що посада голови Верховної Ради перебуває у ваємній замінності із президентом. Ми домовилися про те, що ми будемо намагатися не пересікатися в одному місці з президентом. 24-го лютого ми домовилися, що від імені парламенту комунікувати буде Давид Арахамія, а я вже буду тримати зв’язок з ним. Давид мені пише: "Їдь в Хмельницький". Я думав, що це питання. Кажу: "Ні, я на місці. Хто тобі сказав?". Він каже: "Рішення головного". 

Після цього ми приїхали і мали тривалу розмову з президентом. І вже коли ми розходилися, знову піднялося питання, що я маю поїхати з Києва. І я президенту вже практично один на один сказав, що я під час воєнного стану готовий до будь-якого його рішення, окрім цього. І ми домовилися таким чином, що він залишається в тому місці, в якому залишився він. Я залишаюся в Києві, на відстані 10 хвилин досяжності до центра міста. 

І далі в нас почався місяць "карусєлєй" навколо Києва: кожного дня ми змінювали локацію, ночували в іншому місці, в якихось випадкових людей. Але ми були в Києві для того, щоб в разі чого мати можливість всім разом бути тут.

Саме з цих місць ми записували всі звернення від імені ВРУ. Кожного дня, ви знаєте, виходило одне-два звернення від імені парламенту. До речі, в цей же день ми зробили дуже таке, мені здається, потужне звернення, коли виступили всі лідери фракцій і груп з цією заявою, що ми тепер єдині, ми рухаємося, і парламент буде жити і буде діяти стільки, скільки дозволить Господь Бог і ЗСУ.

– Після того якийсь час залишалося ще це почуття єднання в Раді серед депутатів?

– Єднання реальне було, безальтернативне упродовж перших місяців чотирьох-пʼяти, можливо шести. Потім, звичайно, включилися якісь політичні речі. Але, слава Богу, до цих пір я можу констатувати, що Рада в переважній своїй більшості єдина. Якщо у нас є якісь суперечки міжпартійні – ми запровадили дуже хорошу річ. Я вважаю, що вона себе виправдала як під час перших днів війни, так і в подальшому. Ми перші місяці війни перед тим, як виносити будь-яке питання в зал, кожного дня по 6-8 годин в Zoom`і обговорювали кожен пунктик, кожен підхід, щоб правильно виписати, приходили в зал, голосували за це і швидко йшли з залу. 

Зараз це вже переросло в більш такі тривалі засідання, але все рівно ми, враховуючи те, що Рада є центром прийняття рішень, намагаємося не афішувати час, дату засідання. Тому що всі знають: для нас принципово, що ми не змінюємо місце. Ми у Раді на вулиці Грушевського, 5. Єдине, що ми не хочемо, щоб люди, які воюють проти України, більш спрощено дізнавалися про те, коли засідання відбувається. 

Хоча дуже складно це вдається, тому що є декілька народних депутатів, які чомусь вважають, що вони більше блогери, ніж народні депутати, і які піддають загрозі єдиний законодавчий орган в Україні. А для мене це питання виключно виживання інституції. 

Тому що я чітко усвідомлюю, що в період воєнного стану не можна проводити перевибори. Я чітко усвідомлюю, що Рада – не вищий, не нижчий, а єдиний законодавчий орган. Я чітко усвідомлюю, що парламент має приймати найскладніші рішення, які будуть пов’язані з цією війною і з її завершенням. І тому просто так нехтувати питаннями безпеки Верховної Ради як інституції… 

– 24-го лютого було голосування за воєнний стан, і більше депутати у Верховній Раді не збиралися? 

– 24-го – ні. Тому що ми проголосували воєнний стан, ми проголосували цю постанову. Після цього я зібрав лідерів фракцій і груп, ми поговорили. Потім поїхали до президента, проговорили, як будемо рухатися далі. 

Після цього я повернувся до Ради, тому що мав підписати документи, які готувалися: і закон про указ президента, і постанову. І вже десь під вечір ми поїхали з Верховної Ради. 

Єдину річ, яку ми забрали з будівлі, – це прапор Незалежності. Ми вважали, що ці скотини не мають права його отримати. І цей прапор два місяці в рюкзаку в хлопців проїздив зі мною по околицях Києва. І зараз він знаходиться на своєму місці, тому що ми чітко знали, що ні прапор, ні примірник Конституції, ні примірник Акту про державний суверенітет, про державну Незалежність, не має права дістатися оркам. І це речі, які ми забрали звідти. 

– Що відбувалося на зустрічі голів фракцій у президента?

– Нарада була нетривала, тому що була перервана тим, що зайшли хлопці з охорони президента і сказали, що йде рух якийсь в сторону Банкової, і тому президент має вже йти. Але от за цей час ми вже обговорили питання того, що ми сказали, що ми працюємо разом. Всі фракції і групи по одному підтвердили, що це так, включно з тодішньою фракцією ОПЗЖ, яка була там представлена. Вони всі підтвердили перед президентом, що парламент – це орган України, і ми будемо працювати на нашу спільну перемогу. 

Президент справді от щиро подякував за це. Далі ми сказали, що ми йдемо робити свою роботу, ми будемо збиратися кожні 5-7 днів для того, щоб демонструвати, що ми є, що ми присутні, що ми приймаємо рішення. Разом будемо погоджувати і координувати, які рішення потрібно напрацьовувати, і разом будемо рухатися. 

Наступного разу ми зібралися 28-го, здається, числа. Тоді була заява про кандидатство в Європейський Союз, тоді підписували президент, я і голова уряду. Після цього 1-го березня я робив виступ для Європарламенту, здається. 

От коли був виступ до Європейського парламенту, для мене це теж було принципово зробити його з ВРУ. Ми приїхали. Там фактично був тільки я, Штучний, хтось із хлопців-операторів і там ще хлопці з охорони. Ми попросили змонтувати нам "заднік" з відео про те, як все вибухало в Україні. Тому що я вважав, що в Європейському парламенті мають бачити, що відбувається в Україні. І я приїхав і виступав саме з Верховної Ради.

А далі ми вже налагодили все. Тобто ми обговорювали, наприклад, тиждень законопроєкти, які вкрай треба. Там були прийняті і про колаборантів ціла низка законів, і про питання підтримки української армії, і питання соціального забезпечення, і переведення економіки на воєнні рейки. Там великі пласти законодавчих актів, і ми одразу з президентом, з урядом це все проговорювали. 

Вони кажуть: "Нам потрібно зараз перше, друге, третє". Ми пропрацьовували, проговорювали з фракціями і групами. Консенсусні питання заводили в зал, голосували і йшли.

Звичайно, були від деяких народних депутатів буквально істерики: "Чому ви збираєтесь там? Ти це все робиш для власного хайпу! Ми можемо зібратися десь на заході Україні. Ми не приїдемо, наша група не буде голосувати". Кажу: "Дивіться, хлопці, це ж от ваші справи. Ми збираємося там, де ми домовилися. Роби, що маєш, і будь що буде".

І 24-го ще був у мене дзвінок з Ненсі Пелосі (спікер Палати представників до 2023 року – УП). Я його проводив з гаража Ради, тому що ми тоді їхали якраз. Ми взяли прапор, а вже вечір пізній. Я ще зранку попросив, щоб мене сконтактували з Пелосі. Але вже вона от вийшла на зв’язок десь увечері. І це так було дивно: вона мені дзвонить на телефон, ми з нею вперше говоримо без перекладачів, без нічого. 

І я кажу: "Ви знаєте, це ситуація страшна. Я вас дуже прошу: розбудіть Конгрес. Конгрес, Сполучені Штати повинні підтримати Україну". Вона дуже так спокійно каже: "Ви не переживайте, пане спікере, я зроблю все, що від мене залежить. Я вам обіцяю, що підтримка США буде у вас". І в цей час знову почало гупати. Я кажу: "Я перепрошую, я мушу переміщатися з місця на місце, тому давайте: Ви зробіть свою справу, і ми з Вами ще обов’язково зустрінемося. А може й ні…"Т

Вона ж приїздила сюди, у нас з нею взагалі дуже фантастичні відносини, тому що вона справді глибоко зрозуміла сутність українців, за що вони воюють. І це вона мені постійно говорить. Вона каже: "Ви знаєте, коли я спілкуюся з усіма вами – я надихаюся". І коли приїжджала президентка Європейського парламенту Роберта Мецола в перший раз – вона теж, ви знаєте… Ми намагаємося взагалі всі парламенти підгортати під Україну, щоб реально вони приїжджали, бачили. 

І це теж була ідея і президента, і моя з тим, щоб ми сюди почали возити голів парламентів. Вони приїжджали, і у них абсолютно змінювалася свідомість, абсолютно. 

Тобто вони приїжджали одними, а їхали зовсім іншими. А Мецола, коли поїхала в перший раз, вона мені дзвонить, каже: "Ти знаєш, що я тобі скажу. Я поїхала з України – я стала на десять років старшою".