– Як ви запам’ятали перші години після початку повномасштабного вторгнення?
– Із того, що я точно пам’ятаю – це дзвінок Валерія Залужного (Головокм ЗСУ 2021-2014 - УП). Це був початок пʼятої, десь четверта з чимось ранку. У мене стояв телефон на алярм на шосту, тому що напередодні прилетіли міністри закордонних справ дружніх нам Латвії, Литви та Естонії, і Дмитро Кулеба (глава МЗС - УП) попросив мене звозити їх в ООС.
Я замовив наш транспортний літак, поставили ми його на виліт з Жулян, щоб було зручно нашим гостям-міністрам. І ми думали, що о восьмій годині ранку ми вилітаємо з Жулян військово-транспортним літаком у Краматорськ і там ми влаштовуємо проїздку по військах наших, організовуємо спілкування з тодішнім командувачем ООС Олександром Павлюком.
Залужний зателефонував до того. Я беру слухавку. Він каже: "Олексій Юрійович, вони напали". Коротко дуже. Ми ж до того все це прораховували, тому цієї фрази мені було достатньо… Я кажу: "Зрозумів, буду через 20 хвилин".
Моя дружина почула цю розмову, почала запитувати, що сталося. "Таки вони напали, – кажу, – я поїхав в офіс, протягом дня сконтактуємось". Я зразу вдягнувся і приїхав.
У нас кабінети з Валерієм Залужним поруч були розташовані на Повітрофлотському, в основній нашій будівлі. І я пішов до Валерія. У нього вже сиділи Сергій Шаптала (Начальник Генерального Штабу 2021-2024 рр. – УП) і Євген Мойсюк (заступник Головнокомандувача ЗСУ 2021 – 2024 рр. – УП), якщо я не помиляюсь.
І вже там прямо проходила вся комунікація: і по телефонах, і по всіх месенджерах, і по спецзв’язку, і не по спецзв'язку – зі всіх боків Залужний заслуховував доповіді. Була там карта, і ми от стояли біля цієї карти і вже розуміли, де, з якого напрямку, що летить: там в Одесі зруйнували нашу станцію РЕБ, там ракетний удар по Броварах, по нашому підрозділу ССО.
За якийсь час я отримав повідомлення від Олексія Данілова: "Збираємося на термінове засідання РНБО". Я одразу поїхав туди, це була девʼята чи десята ранку. Майже всі члени РНБО були присутні, окрім Дмитра Кулеби, бо він був за кордоном в цей період. Він був у Сполучених Штатах і десь приблизно в цей час повертався.
– Після дзвінка Залужного, що все почалося, Ви одразу зрозуміли, що йдеться саме про повномасштабне вторгнення?
– Звичайно, я ж тому і підкреслюю, що ми настільки детально всі нюанси обговорювали протягом останніх двох місяців. Мало того, у нас же було засідання РНБО за декілька днів до того, де ми ввели надзвичайний стан. Там ще була дискусія: одразу оголошувати воєнний чи все ж таки надзвичайний. Зійшлися тоді на надзвичайному. Але ми тоді з Валерієм Залужним не виключали можливість і воєнного стану.
Після того були дві важливі зустрічі у президента – з бізнесом та з керівниками основних політичних сил парламентських – де ми всі були присутні. Ось це відчуття нападу було зрозуміле. Тому коли був дзвінок від Валерія Федоровича, то було чітко: "Вони таки напали". Не треба було зайвих слів. Десь о пʼятій ранку я вже був у нього в кабінеті.
– А засідання РНБО було на Банковій?
– Так, РНБО було на Банковій. Тоді ще, в той перший день, чи то перші години, ще не було розуміння, що треба дбати про безпеку. З точки зору, що не слід збиратися усім разом в одному приміщенні або що треба збиратися в захищеному приміщенні і так далі. Але вже протягом цього дня це все відбулося: переміщення перших осіб у бункер, переміщення Залужного з його Генштабом в бункер і так далі.
Я до того бачив своє місце в бункері – мені його показували, коли я прийшов на посаду. Але я в нього забрався тільки через три дні, здається. Перші три дні я займався міграцією по Києву.
Після РНБО я всім своїм працівникам сказав розʼїжджатися, щоб в одному офісі ніхто не знаходився: розпорошити всі підрозділи, особливо ті, які займаються фінансами, оплатами, контрактами, постачанням зброї. Ми розподілили ще раз відповідальність, визначили ключові фактори, і решту, яка не стосується забезпечення зброєю, паливно-мастильними матеріалами, їжею і так далі, заморозили.
Я дав команду заступнику Вʼячеславу Шаповалову забезпечити харчуванням мінімум на два місяці весь гарнізон Києва, порахувати з військовими, скільки це тисяч, десятків тисяч душ. Наказав, що на складах у Києві має бути запас води і їжі мінімум на два місяці, на випадок облоги. І він мені через два дні доповів, що розпорошено на складах по всьому Києву двохмісячний запас їжі.
І потім, коли вже орки відійшли від Київщини, треба було робити заміну по певних видах продукції, через їхній термін придатності. І я кажу: "Все одно робимо заміну поки що". Усю свіжину, яка підлягає заміні, віддавайте на продаж чи на війська. На продаж я маю на увазі, що ми тоді попросили всіх – від рестораторів до мережевиків – зробити для нас запаси. Я не міг це купити – у мене не було бюджету, тому ми в різний спосіб це зробили. І ті, хто нам тоді допоміг, сказали: "Ми для вас цю їжу тримали, тепер можемо відпускати". Так би ми у них викупили потім, якщо було б… Мені головне було, щоб був гарантований запас на два місяці на підтримання величезного гарнізону Києва, який ми тоді прорахували з генералом Сирським (на момент вторгення командувач Сухопутних військ, нині – головком ЗСУ - УП).
Протягом всього дня займалися такими речами, які приходили в голову зненацька. Це ж ніде, в жодній інструкції не написано. Єдине написано, що треба переміщатися в ЗКП (запасний командний пункт – УП). Але ЗКП, який був закріплений за моїм персоналом, за моїм колективом, – він знаходився, будете сміятися, в Гостомелі, в захищеному місці, яке перше потрапило в засідку. І там наші офіцери дуже героїчно відбивалися, це відома історія.
Але теоретично, якби ми туди перемістилися хоча б за день-два, то в мене половина міністерства була би там, майже в полоні. Тому ми просто розпорошилися по різних будівлях, які належать Міністерству оборони. Слава Богу, їх вистачає в Києві. Підрозділи розпорошилися і в такий спосіб могли реагувати. Фінансистів я взагалі скомандував вивезти за межі Києва, щоб вони були в більш-менш безпечному місці – ми їх вивезли на інші військові об’єкти, за межі Києва.
Друге – я почав їздити і дивитися як ростуть "грибочки"-блокпости. Це була ініціатива громадян насправді. Я тоді взяв і по периметру весь Київ проїхав, подекуди вискакував з авто. Звісно, вже з бронежилетом, з шоломом, зі зброєю. Тому що я розумів, що в будь-який момент могли вискочити росіяни, і довелося би просто відстрілюватись.
Вже був тоді, здається, факт, що БМП (бойові машини піхоти – УП) там десь прорвались, ще щось. Мало того, купа ДРГ (диверсійно-розвідувальних груп – УП), які бігали по Києву, перевдягалися в одяг Національної поліції, провокації влаштовували. Обстріл будівлі Генштабу в тому числі був пробний. "Стрілкотню" я маю на увазі.
І тому я розумів, що в Києві може бути що завгодно, тому ясно, що ми зі зброєю всі їздили. У мене була своя мисливська зброя, яка дозволяла мені бути більш-менш впевненим у собі.
Виїжджаю з Києва на один напрямок – нікого немає. Ми повернулись, бо вже бої йшли на Василькові, по тій стороні. А я дивився, які напрямки перекриті, які – відкриті, щоб розуміти, куди евакуаювати людей. Повертаюсь назад – уже стоїть бусік білий, вже стоять хлопці з якимись там мисливськими рушницями, вже перевіряють рух машин. Ну, ми зупинились, поступово теж рухаємося. Ніяких ще тоді спецперепусток не було, нічого, ніяких паролів в перші години.
А біля бусіка сидить такий дядько, кілограм 150, в нього табуреточка, тому що йому важко. У нього автомат біля пуза, термос стоїть, канапки. І я так бачу, коли в кого якісь сумніви – вони до нього: "Петро!" Петро каже: "Що? Пускай!"
Я виходжу до того дядька, кажу: "Добрий день. Хлопці, а ви хто?" – "Ми місцеві". – Кажу: "А що ви робите?" – "Ми блокпост зробили". – "А чого?" – "Щоб орки не пройшли. Ми фермери, тут наша земля. Ми її хєр кому віддамо".
І тут я зрозумів цей настрій, що хєр кому щось хтось планує з українців віддавати. Вони будуть битися за свою землю, вони на своїй землі, і тут варіантів немає.
Дзвонить Герман Галущенко, бо збирали нас і на уряд теж, і каже: "Я не можу проїхати, мене обличчям в асфальт поклали. Я їм кажу: "Я міністр енергетики". А їм байдуже".
Він значить телефонує покійному Денису Монастирському (колишній глава МВС - УП)… А його викликали до президента, в тому числі, на розмову по критичній інфраструктурі. "Денис, когось можна мені, Нацпол якийсь, щоб провели мене? Бо я не можу проїхати". Герман жив за межами Києва, якраз на тому напрямку, де один з боїв був.
А Денис каже: "Напевно, зараз я тобі не організую безперешкодний проїзд, бо блокпостів більшість неконтрольовані". Тобто Гуляйполе певне почалося. Ну, Германа, слава Богу, відпустили. Добре, що не пошкодили нам міністра. Йому довелося день просидіти вдома. Бо ми не могли гарантувати йому реальну безпеку проїзду.
І тоді ми вже зустрілися з Монастирським і вирішили, що треба давати цьому раду. Тому що блокпости були на кожній вулиці: зліва, справа квартал, хто де що хоче. І в тому числі – з застосуванням зброї. Люди були напружені, люди були перелякані, тому все могло бути. І дружній вогонь теж міг бути. І були випадки, на жаль.
Потім поступово привели це в порядок. Паролі, перепустки, обов’язкове чергування представника Нацполу, Нацгвардії на блокпостах. Вони – старші, плюс військові, плюс ТрО вже запрацювало. І ДФТГ стали народжуватися теж.
Паралельно мені сказали, що стоять величезні черги в воєнкомати, центри комплектації зброєю. Що почався ріст, люди почали записуватися в ТРО, не вистачає автоматів.
Я тоді даю команду везти автомати, звідки тільки можна. Один із найактивніших, хто реально декілька тижнів героїчно возив зброю, закриваючи всі потреби, це був Олександр Лієв (колишній в.о директора департаменту Міноборони – УП), який просто підіймав цивільні фури, цивільних водіїв, і під обстрілами вони возили зброю, в тому числі на Миколаїв Віталію Кіму. Я би так сказав: це був один із чинників того, як вдалося так швидко озброїти цивільних миколаївців, і що стало причиною доброго, якісного опору, і не дало можливість оркам пройти далі на Одесу.
І ми тут же зробили нормативно-правовий акт, яким ми дозволили особам віком старше 60 років вступати в ТрО. Тому що багато таких міцних людей у 61 рік готові були боронити свою країну, але їх не брали в ТРО, тому що є обмеження.
Якщо не помиляюсь, за дві доби тільки в Києві було роздано більше двадцяти тисяч автоматів всім, хто записувався.
– Руслан Стефанчук розповідав, що вони намагалися навіть не перетинатися з президентом, бо якщо з президентом щось станеться, то спікер, за Конституцією, мав його замінити. Тому він протягом перших двох місяців постійно змінював локації навколо Києва. Ви також так переїжджали?
– Так і було. З того моменту я жодну ніч не провів в одному й тому самому місці двічі. Тобто я мав можливість раз на 3-4 доби заскочити додому, погодувати кішку, взяти свіжу білизну в рюкзак з собою. А кожну ніч я ночував в якомусь іншому місці, у друзів. Причому це завжди відбувалося зненацька. Тобто я собі приймав рішення відносно того, де я знаходжусь і коли звільняюсь. Я набирав когось і казав: "Я до тебе". І мене всі приймали.
Були друзі, які поїхали, в яких великі родини багатодітні. Просто я знав, де лежить ключ, я міг заїхати, відкрити їх помешкання і переночувати. Так це і відбувалося, напевно, більше місяця. Це були квартири, дачі, гаражі.
Було декілька днів і в бункері теж. Але мені там не сподобалось дуже, і я втік звідти дуже швидко. Я, напевно, в бункері провів дві ночі тільки.
– Чому?
– Психологічно важко. Там і повітря інше, це ж зациклена система. Ти дихаєш повітрям, воно ніби очищене, але ти розумієш, що там багато людей паралельно знаходиться. Ми там снідали разом із Залужним і з його заступниками-командувачами. Балан (заступник головнокомандувача ЗСУ Микола Балан – УП) ще там був. Ми там снідали разом, могли й повечеряти. Дуже проста їжа була.
Дві ночі я там провів – усі включення, спецзв'язок там проходили, все зрозуміло. Але я думаю, що бункерне життя – це не моя історія. Я звідти втік і почав переміщатись по різних кабінетах. Зі зброєю спав з першого вечора.
А 28-го лютого вже було перше відрядження – поїздка в Білорусь, де невідомо було взагалі, чи повернешся назад живим-здоровим, чи не повернешся.
Я почав брати свіжі перці, помідори, і Залужному їх привозити в бункер. Кажу: "Піднімайся до мене в кабінет". Він каже: "Вау, повітря!". Я його на каву запрошував. Тобто я сидів в кабінеті нагорі, а вони – внизу.
– Якою була атмосфера в кабінеті у Залужного, коли Ви вперше 24-го числа вранці туди приїхали?
– Такого особливого чогось, щоб прям надзвичайно нічого не було. Так само в нього у приймальні були військові. Ну, вони і до того у нього завжди були. Єдина, мабуть, відмінність – коли ти раніше заходив у будівлю Міністерства оборони, то всі хлопці-чергові стояли просто в формі. А коли я зранку 24-го числа заїхав, то всі вони вже були в бронежилетах, в шоломах, з автоматами, з рожками. Тобто по повній бойовій одягнуті. Це відразу кидалося в очі. І вже почали рости моментально мішки, з яких робилися укріплення, відповідно бойові позиції.
І в моєму кабінеті вже теж почали закладатися мішки. Тобто кожне вікно – це стрілкова позиція, на випадок нападу на міністерство. Чергові офіцери зі зброєю мали право зайти в мій кабінет у разі нападу, тому що це вже тоді перетворилося на укріпрайон. І відповідно будь-яке вікно вони використовують як стрілкове місце, якщо треба.
– А що відбувалося тоді в кабінеті Залужного?
– Приймалися доповіді відповідних командирів з різних напрямків, що відбувається, де, на якому напрямку. Приймали доповіді і давали якусь реакцію відповідну. Якщо Валерію Федоровичу доповідали, що десь потрібна підтримка артилерії, бо насувається ворожа колона, він одразу телефонував тим, хто там відповідав за арту, казав: "Можеш нанести ураження?". Ну, тобто йшло реальне живе керування.
– Це була комунікація через телефон?
– Через все. От всі види телефонів, які вам відомі. Є спецзв’язок наш, військовий, є телефони захищені, а є просто звичайні месенджери, які теж використовувалися усіма.
– І президент у перший день війни тільки у месенджерах з усіма комунікував?
– Ну, не готовий сказати, чи з усіма так. У президента спецзв’язок є теж. Тому тут, я думаю, залежало від того, з ким він говорив. Не забувайте, що президент же почав говорити з усіма лідерами світу, в тому числі з кимось – по вотсапу, з кимось – по спецтелефону.
Ми бачились з президентом 24-го числа і, звісно, були у нього. І потім кожен день я в нього вже був у бункері. Що мені сподобалось – у нього в бункері у хлопців вже стояло спортивне спорядження. Може, воно і до того там було, я не знаю. Там можливість була і на турніках підтягуватися, і маленька штанга була, гирі. Щоб хлопці з УДО могли там тренуватися. Я тоді думаю: "О, клас, все нормально, життя продовжується".
– Тобто спортзал у бункері?
– Ну, такий умовний спортзал, у коридорі прямо.
– 23-го ввечері, на зустрічі з бізнесом Ви бачили і Зеленського, і Залужного. 24-го вранці Ви теж бачили і одного, і другого. Яка різниця у цих людях відбулася ту ніч?
– Я не скажу, щоб цього не було, але в моїй пам’яті не зафіксовано якоїсь особливої зміни, яка би з Залужним відбулася. Він робив свою роботу. Він був сфокусований, зібраний завжди. Тобто для нього нічого не змінилося, він робив свою справу. Він готувався все життя до цього, і от цей момент настав. Це дає завжди таку впевненість. Мойсюк такий же, Шаптала такий. Абсолютно спокійні.
По телефону там приймають доповідь: "А, красавчик, молодець". Ну, там багато матюків, звісно, було включено в команду. Коли йшла команда "Стріляй!", вона звучала іншими словами.
Президент був абсолютно зібраний теж. Жодного переключення, тому що він теж був внутрішньо готовий. Ми з ним багато до цього обговорювали. І коли в Мюнхен літали на конференцію, і коли назад поверталися. Тому ми всі були внутрішньо готові.
Для нас насправді нічого не сталося неочікуваного. Ми не хотіли цього, ми молилися, щоб цього не сталося. Але ми розуміли, що у нас по всіх даних внутрішньої нашої розвідки, це було якраз це вікно можливостей, яким росіяни або скористаються, або ні. Точно таке вікно, один в один, було на пасхальні дні 2021 року. Вони мали напасти. Просто тим не скористалися.
Кінець квітня – початок травня – це було їх вікно 2-тижневе, коли вони планували напасти. І відбувся дзвінок новообраного президента Байдена, і потім домовились про зустріч з Путіним в Женеві. Це відтягнуло напад.
Але ми це прожили, ми виїжджали на Херсонщину з президентом, робили засідання РНБО там напередодні, ми готувалися, проговорювали. Просто не всі рішення, які були тоді прийняті на тій нараді, були виконані в результаті тими, хто відповідав за захист Херсонського напрямку, і ми знаємо результат, на жаль.
І тому лютий 22-го – це було точно таке абсолютно морально-психологічне випробування для нас, як і кінець квітня 21-го. Тому що вони могли напасти, а могли і відтягнути. І ви зараз знаєте по останніх витоках, що Патрушев вмовляв їх цього не робити, в цей період, а перенести на весну, тому що вони знали, що не готові.
І це насправді так і сталося. Бо ударних угруповань вони ж не встигли сформувати насправді, що і допомогло нам з точки зору послабленості їхніх позицій. Тому сказати, що президент Зеленський або генерал Залужний якось сильно змінилися, – ні.
Президент Зеленський змінився для мене потім. Починаючи від зовнішнього вигляду – змучений, неголений, зрозуміло, що це недосипання, напруга – і насправді в нього і погляд змінився. В очах – інше. Менше добра, скажімо так. Але от за що я йому вдячний – у нього не пропало почуття гумору, а це дуже важливо. Бо для мене почуття гумору – це те, що рятує, дозволяє психіці бути гнучкою, витримувати всі ці навантаження і той стрес. Тому в нього воно теж не втрачене, і значить він теж тримає цей стрес.
– Коли президент вперше за час повномасштабної війни почав жартувати?
– Знаєте, він досить швидко почав оптимістично реагувати. Коли ми були в нього на нараді в бункері близьким колом, і прийшов запит на дзвінок Лукашенка, який запропонував своє посередництво, врегулювання. І, по суті, народилася ідея гуманітарних коридорів, і 28-го лютого ми вирушили делегацією на ці перші перемовини. Ми були всі свідками цієї розмови і слухали Лукашенка.
Після цієї розмови президент в притаманному йому стилі дав оцінку цій розмові і, скажімо так, нещирості його опонента телефонного. Але ми прийняли тоді рішення, що треба їхати, тому що це шанс вивезти людей з декількох напрямків. Там от якраз на сході, включаючи Маріуполь, організувати гуманітарні коридори. І ми цим шансом скористалися.
– А ця розмова була якого числа?
– Ну, давайте порахуємо. Якщо 28-го ми вже були там, значить, напевно, 26-те. І це вже точно мені був дзвінок від генерала, від міністра Хрєніна з пропозицією капітуляції. Я про це, звісно, розказав президенту.
– 24-го було прийняте рішення поділити Кабмін, вивезти частину людей у більш безпечні місця. Ви були залучені в цей процес?
– Знаєте, я не впевнений, що це було 24-го числа. Я не знаю просто. Це настільки робоча була взагалі ідея, що вона навіть не була якоюсь важливою. Це логічно. От як я у себе повикидав, у хорошому сенсі цього слова, працівників максимально за межі столиці, а залишив тільки кістяк в самому Києві, щоб мінімізувати ризики, щоб управління не втратити.
Навіть якщо я там буду в облозі, умовно кажучи, в Києві, головне, щоб канали комунікації, зв’язок залишався. У столиці лишився Іван Степанович Руснак (заступник міністра оборони - УП), він не хотів нікуди їхати. Каже: "Мені що втрачати? Я вже старша людина". І Аня Маляр залишилася безпосередньо в офісі, а всіх решту я вигнав працювати і забезпечувати стійкість роботи міністерства в забезпеченні Збройних Сил.
Так само було з роботою уряду. Треба сказати, що уряд Дениса Шмигаля отримав подарунок у вигляді пандемії Covid-19. Тому що ми були призначені 4-го березня 2020-го року членами уряду. І вже буквально через тиждень прилітає пандемія всім на голову в світі з коронавірусом. Всі країни розгублені. Що з цим робити? Де брати маски? Де брати кисневі апарати? Як це перевозити? Вакцини, смерті… В Італії, пам’ятаєте, були страшні відео взагалі.
І от тоді легалізували можливість проведення онлайн-засідання уряду. Михайло Федоров цю штуку розробив, вніс, і ми це офіційно визнали. Ми могли по два-три рази на день спокійно включитися, проголосувати якісь речі, окрім, звісно, чогось ДСК або таємного. Для цього ми збиралися обмеженим колом, якщо треба було, раз на декілька тижнів.
А так під час пандемії ми навчилися працювати урядом дистанційно, не втрачаючи руку на пульсі. Апарат прем’єра налаштувався, всі наші служби і т.д. І у нас абсолютно ідеально все це відбувалося. І ти вже звик бачити картинку, коли хтось п’є чай в себе вдома чи в машині їде і включається. Я з котом дуже часто, мейнкуном своїм, всім казали "привіт" в екрані.
Тому прийняття рішення, що треба розділити уряд на дві частини: одна, яка має кворум, і якій все одно в Києві нема що робити, – вони зможуть провести будь-яке рішення уряду, якщо раптом з нами щось станеться, або якщо ми поза зв’язком. І тоді під керівництвом першого віце прем'єр-міністра вони всі виїхали. А ті, хто потрібен бути тут для стійкості оборони – всі залишилися в Києві.
Але все одно ми не збиралися на засідання уряду офлайн. Хтось сидів у бункері, хтось – в кабінеті якомусь невідомому, хтось – в бані у друзів, судячи з дерев’яних якихось стін, хтось – в дорозі. А друга половина включалася з Заходу України, і це давало нам безпечну стійкість урядової системи.
Знаєте, що цікаво? У нас була інструкція, як діяти в разі початку повномасштабної війни. Всі міністерства повинні, за інструкцією, мати свої ЗКП. Всі, навіть Міністерство спорту, Міністерство культури. Переважно всі ЗКП в наших міністерствах, як ви думаєте, де знаходились офіційно? Харківщина, Чернігівщина, Сумщина. Тому що з радянських часів загроза ніби з заходу мала би бути. А російський "братній дружній сусід" – не загроза, і тому всі ЗКП – там, звідки почалася агресія.
Тому сьогодні нам всім треба приймати абсолютно нові рішення і нові ЗКП робити для кожного міністерства в інших містах. От єдине, в кого їх багато по Україні, – це у Главкома і у міністра оборони. І от воно розпорошено… Тобто у нас з Валерієм Залужним є формально купа кабінетів по всій країні. Там, де різні військові ЗКП – там ми можемо, якщо треба, оперувати. Тому ми з ним проговорювали, що в разі, якщо вже зовсім погано, то ми знаємо, куди ми переміщуємося, де ми зустрічаємося. Бо завжди, в кожному ЗКП, кабінет міністра і главкома – вони мають спільну умовну приймальню, кімнату робочу, там же зразу маленька кімнатка відпочинку і санвузол.
– Які моменти 24-го лютого першими виринають у вас в пам’яті, коли згадуєте той день?
– Мені повістку двічі воєнкомат присилав, але це вже потім було. Мені здавалося, що я заброньований, а тут син телефонує, каже: "Тато, принесли повістку". Але це не 24-те було, це пізніше, десь аж влітку було.
Я кажу: "Так скажи, що я законослухняний, завтра прийду. Я візьму всі документи, військовий квиток і прийду". А потім прийшов, каже: "Просять повернути повістку". Кажу: "Ні, не віддавай, скажи, що я завтра прийду". І вони виклянчили повістку назад. І, дійсно, з’ясувалось, що у мене в обліковій справі там не всі документи були додані, що я змінив, в тому числі, робоче місце, яке передбачає, що я маю бронювання.
Більше того, мого першого заступника Ростислава Замлинського в розшук оголошували, бо не могли його знайти. То він набрав воєнкома, каже: "Якось так дивно, ти ж мене особисто знаєш. Ти знаєш, де я працюю?". "Ой, Ростислав, та звичайно знаю!" – "Так а чого ж ти підписав?" – "Ну, ви ж розумієте, стопку принесли, я всі їх підмахнув".
Такого, щоб прям веселого саме 24-го числа, крім цього дядька з термосом, бутербродами і бусіком, напевно, не було.
Мене приємно тоді здивувало декілька речей. Перше – я зрозумів, що українці настільки здатні самоорганізуватися та чинити спротив, що не треба жодних інструкцій. От ті блокпости народжувались, і, знову ж таки, цьому навчив Майдан. Або це вже в нас на якомусь етнічному генокоді записано. І от ця фраза – "Моя хата скраю" – вона ж насправді має продовження: "Першим ворога стрічаю".
Друге – це дуже швидко всі ДРГ повиловлювали, тому що відчували свій-чужий. Служба безпеки, треба віддати належне, відпрацювала, майже всіх там повиловлювала. Пам’ятаєте, ловили всіх, хто там робив позначки для ракет, наведення. А ми зробили інструкцію тоді, у мене був пост щодо відновлення старої пам’яті – коктейлів Молотова – і тоді мені почали дзвонити мої колишні колеги, коли я працював заступником міського голови в Києві.
І Віталій Кличко мене набрав, каже: "Олексію, 10 тисяч пляшок ми вже розлили. Бабці розливають, всі комунальні підприємства. А внуки готові жбурляти коктейлі Молотова". Тобто Київ готувався, я це дуже добре пам’ятаю. Я об’їздив декілька черг, подивився, як в центрах комплектації видають зброю всім, хто хоче записатись у тероборону. Тобто, такий потужний був тоді рух. І це надихало.
Я переконаний був на 1000%, що Київ не здасться, не впаде, і його нереально, неможливо захопити. 4-мільйонне місто, навіть якщо там виїхало з нього половина населення, але 2 мільйони залишилося, які точно будуть боронити себе. 2 мільйони. Це яким угрупованням треба його захоплювати, це просто нереальна історія.
– Коли Ви з офісу свого виїжджали 24-го числа, то вже було очевидно, що ця будівля буде однією з пріоритетних цілей для росіян?
– Так, і тому я намагався мінімально там проводити час, якщо не в бункері. Тобто я там проводив час спочатку в бункері, але єдине, що ночувати в бункері я тільки двічі залишався. Мені некомфортно там було вночі. Я придумав, що я краще буду спати десь в нікому невідомому місці. Я завжди казав моїм хлопцям-офіцерам з УДО, які зі мною були: "Наша з вами перевага – в непередбачуваності". Тому навіть офіцери УДО не знали, де ми ночуємо сьогодні.
Я просто придумував, де ми ночуємо. Кажу: "Ми сьогодні їдемо от сюди". Вони кажуть: "Ми ж маємо передову групу направити, перевірити". Але я пояснив, якщо ти поїдеш з передовою групою – значить ще хтось дізнається. А так знаю тільки я і приймаюча сторона. І все.
Я навіть домовився з кількома друзями, що поїхали з родинами, що я можу зайти в їх помешкання, але навіть вони не знали, коли я це зроблю.
– Як ви оцінювали перспективи України у перший день повномасштабного вторгнення?
– Найскладнішим для мене був психологічний фактор. Приблизно двадцять один день я майже не спав. Тобто навіть коли десь ночував, то все одно десь в телефоні, на зв’язку, і ти там виключався на дві години, якщо пощастило – на три. А далі – все, ти підриваєшся.
Перше, що ти робиш – перевіряєш, чи ти не пропустив дзвінок президента, прем’єра, главкома, які могли дзвонити в будь-який момент, і своїх заступників, які набирали з якихось задач.
Друге – перевіряєш всі телеграм-канали, всі новини, чи нічого не пропустив. І я піймав себе на двадцять першому дні, на третьому тижні, на відчутті, що я скоро закінчусь. Що мені не вистачає моєї нервової енергії, психіки, щоб тримати стійкість внутрішньої оборони.
Я два дні витратив на сеанс такої психологічної підтримки сам із собою, як близнюк за знаком зодіака: "Що тебе турбує, ти хочеш про це поговорити?". Протягом двох днів я їздив по своїх справах, продовжував функціонувати. Але кожну вільну хвилину я намагався розібратися з собою. І я знайшов проблему. Кожний раз, коли я піднімався зранку і починав дивитися в телефоні, що відбулося в світі, я ловив себе на одній і тій самій думці: "Коли це вже все закінчиться?". Я став себе питати: "А що ти маєш на увазі "це все", що ти маєш на увазі "закінчиться"?
І я зрозумів, що моя психіка шукає стану до 24-го лютого. Вона була би з цим згодна внутрішньо. Ми же звикли, що у нас є війна на Сході? Звикли. Вся Україна звикла і весь світ, що є війна на Сході, є загибель, є трагедія. Вони незначні в порівнянні з тим, що потім почало відбуватися. Ризиків на інших територіях України немає. Нормальні ресторани, кафе, кінотеатри, якийсь спорт і все що завгодно. І я зрозумів, що моя психіка готова погодитись на розмін, що давайте повернемося на 23-тє, а далі будемо щось з цим робити.
І я зрозумів, що моя психіка каже: "Ну, день-два-три ми почекаємо, зараз американці включаться, британці, щось відбудеться, світ встане, санкції запрацюють, і вони скажуть: "Все-все-все, психанули і йдемо назад". А ні. І от коли я це в себе розібрав, я кажу: "О ні, друже, це не спринтерська дистанція. Це не "сотку" тобі пробігти". І я собі пояснив, що це не спринт, це – марафон, і невідомо, коли він закінчиться.
А якщо ти будеш жити в розумінні, що війна закінчиться завтра, – кожен раз ти будеш розчарований. Результатом твого розчарування є відчуття зради, помсти, агресії. Тому треба свій ресурс розтягнути на 42 кілометри. І мало того – навчитися відновлювати його.
Коли я себе в цьому переконав – як бабка пошептала: я почав спати вночі по 4 години, і навіть вдень, жертвуючи ланчем, по 35-40 хвилин відпочивати. З того моменту я живу в режимі марафону, і вже мене з цього ніхто не зіб’є.
Ну, і почуття гумору, звісно. Всі ті поїздки, неприємні навіть. Вони насправді були як привід переключитися. Типу "О, прикол. Тут загроза по Києву їздити зі зброєю, а там ти без зброї, у Біловезькій Пущі, там взагалі з тобою все, що завгодно можуть зробити. Оце прикол!". Хоча я тоді займав принципову позицію: я взяв з собою воду і шоколад в Польщі, по дорозі, і пив тільки свою воду і шоколад їв. А Давід Арахамія лупашив ковбасу. Я кажу: "Давід, ти себе не шкодуєш". "Та пофіг", – каже.
– Ви знаєте, де у нас що на складах знаходилося станом на ранок 24-го лютого. Чого не встигли закупити?
– Всього. Бронежилетів нема, шоломів нема. Літньої форми трошки є, зимової взагалі нема. А ті снаряди, які є на складах, вони є. А інтенсивність ведення бойових дій – Валерій Федорович мені чітко намалював, що там, умовно кажучи, 2 місяці – 80 днів, а далі "привіт". І в мене була задача організувати бронежилети, шоломи, одяг, харчування кратно зростаючим Збройним Силам, паливно-мастильні матеріали. І далі – набої і снаряди, всі види від "градів" до артилерії. Тому я жив в режимі "джетлег".
З 24-го числа у мене вже були перші розмови з моїми колегами, міністрами оборони різних країн. І з цього моменту по 2-3 розмови на добу як мінімум, а то і більше. Причому ти говориш з Америкою, Австралією, Новою Зеландією, Японією, Європою, тобто ти живеш за їхнім часом, тому мені що в першій годині ночі, що в третій, що в п’ятій поговорити, що в 12-тій дня у нас – не мало значення.
У мене є там одна прикольна фотка, коли я ночував в одному місці у товариша, у нього помешкання за містом,і там маленька сауна така електрична. І я думаю: "О, я хоча би скористаюсь нагодою". Зайшов в сауну погрітися, щоб хоча би такий детокс собі зробити і лягти відпочити. От я, значить, в сауні, і моя приймальня пише, що погодився розмовляти міністр оборони Австралії, включення – через 15 хвилин, він десь перелітає, переїжджає, він готовий. Я кажу: "Окей". Я в тих чунях від сауни, в халаті, знімаю цю шапку, на халат вдягаю зверху свою флісову кофту, – там прізвище, посада на ліпучках. І отак в телефоні по відео розмовляю з міністром оборони Австралії
Але саме головне, розуміючи це, буквально вже перші дні березня ми з моїм заступником Володимиром Гавриловим сиділи розбиралися по снарядах, по всьому. І ми тоді прийшли до висновку, що забезпечення нас партнерами радянськими калібрами не призведе до успіху, тому що ті калібри закінчуються на складах у всіх країнах. Виробництво налагодити швидко не вдасться, а в недружніх країнах ми їх не візьмемо. І тоді ми почали думати альтернативи і прийшли до того, що нам потрібен 155-ий калібр.
Тоді я набрав Залужного і кажу: "Валерій Федорович, зараз до вас Гаврилов спуститься". А Валерій був в бункері. І Гаврилов спустився, переговорили по 155-му, вони послухали, кажуть: "Ну, давайте спробуємо. Але це ж навчання…" Ну, в принципі, погодили ідею нашу. Володимир повернувся, я поговорив з президентом. Він каже: "Ну, це стратегічне бачення. Давай усіх штовхай, щоб вже везли нам снаряди".
І в результаті я домовився з Беном Воллесом і зустрівся з ним в 20-их числах березня в Лондоні. Це був такий виїзд перший, погоджений теж з президентом.
Кажу: "треба не по телефону, треба вживу". І ми з ним закрилися на 6 годин, з його командою всією міністерською, всі фахівці були. І от тоді я сказав: "Бен, дивись, треба змінювати філософію вашої підтримки нам. Давайте вже вчити нас на артилерійські системи 155-мм. Чому? Тому що ви нам все одно будете їх давати, бо закінчиться ваша опція шукати 152-ий, шукати 122-ий та інші.
А паралельно моя зустріч у Варшаві із паном Блінкеном і з президентом Байденом, де він каже: "Ми тобі "Гради", "Смерчі" шукаємо". А я кажу: "Давай змінювати, давай вчити нас на Himars і М777". Серйозно, ти все одно мені їх даси. Просто тому, що в тебе закінчаться "Гради" і "Смерчі". І от з цих двох принципових ключових розмов, ви знаєте, в травні місяці перший "геймченджер" був – це 155-ий калібр, перші М777 приїхали від Штатів. І це відкрило зразу двері і поїхали "Цезарі", "Краби", "Панцегаубіцен", М109 – весь цей наш "артзоопарк". А потім другий "геймченджер" – HIMARS.