– 23.02.2022 року. Зеленський збирає олігархів і бізнесменів. У вас в той момент була якась комунікація з військовими чи з владою, що ось, щось насувається.
– 23-тє минуло дуже цікаво, тому що перед ним було 22-ге. Відбулися збори моєї команди, і ми якісь плани вибудовували. А ми тоді тільки повернулися з відрядження у Кропивницький і Херсон. От 22-го числа я повідомив своїм колегам, що я сьогодні ввечері збираюсь виїжджати на Львів, тому що у мене 23-го починається модуль в Українському Католицькому Університеті. Всі колеги були максимально проти цього, тому що ситуація нагніталася.
Якусь віру й уявлення, що це повномасштабне вторгнення може статися – розум відкидав. Але волонтерські руки робили свою роботу. В лютому ми з Андрієм Римаруком з "Повернись Живим" якраз передали обладнання для штабу Сил територіальної оборони. Тому що наше ТРО тільки народилося за місяць до цього, у них не було ще рахунків в казначействі навіть. І ми запакували їх технікою, яка, власне, і відпрацювала в момент повномасштабного вторгнення. Потім було дуже приємно відвідувати цей штаб, ще Юрій Алімович (Галушкін - ред.) тоді був командуючим ТРО.
Але повертаємось до 22-го. Команда мені люто заборонила кудись виїжджати. Так і говорили: "Боронь Боже, завтра москалі підуть на Київ, а тебе в ньому нема. Будуть казати, що щось ти неправильне робиш".
23-го зранку я прокидаюсь, москаль на Київ не йде. В суспільстві, звичайно, таке нагнітання, якась істерика навіть. Але я для того, щоб в мене була совість чиста, купую 10 дронів "Мавік" і завожу їх в офіс ПЖ. Зустрічаюсь з Римаруком, кажу: "Ви як будете везти конвой на Схід, мої прихопіть з собою, там порозкидайте по підрозділах".
І ввечері, 23 числа, спочатку ми виставляємо в ютуб-каналі відео "Чому Україна переможе", таке заспокійливе. Я записую ще якісь такі зворушливі відео, не пам'ятаю, чи для соцмереж, чи просто колегам щось відправляв. І тихенько від всіх своїх сідаю на потяг і їду у Львів. Тому що перший день навчання я пропустив цього лютневого модуля в УКУ, але ж я не можу пропускати більше, бо я старанний слухач магістратури.
І я собі заснув спокійнесесенько десь в районі другої ночі. Сплю я міцно. І тут ранок 24-го. Я відкриваю очі в потязі, який прибув з Києва до Львова. Першим ділом я беру в руки телефон, бачу мільярд пропущених. Одразу набираю дружину, яка доводить до мого відома, що відбувається.
Виходжу на перон, записую якогось грома своїм одногрупникам відео, що мене не буде на парах. Тобто була якась така прострація: ти спросоння, а тобі факт вторгнення таким обухом по голові.
Але я розумію, що перше, що треба робити – це повертатися в Київ. Але, зрозуміло, авіасполучення відпадає в принципі, найближчого потягу треба було чекати десь до 11-ї години, але не було впевненості, що він поїде до столиці. І тому розпочався квест на залізничному вокзалі, який називався "Знайти таксиста, який захоче повезти тебе в Київ".
До кожного, до кого я підходив, питався: "Чи ви вільні?". "Так". "В Київ?". "Ні". Потім мені це набридло, я зібрав консиліум таксистів. І кажу: "Хлопці, ви все знаєте, все вмієте. Знайдіть мені когось, хто відвезе мене в Київ. Гроші – не питання". Через пів години приїхав Михайлович і повіз мене в Київ.
Дорога на Київ в той день – це коли ти йдеш проти течії. Тобто все рухалося в напрямку Заходу і тільки поодинокі машини – в бік столиці. По ходу відбувалася різноманітна комунікація. Наприклад, Дмитро Коцюбайло скидав якісь відоси, вони у мене в телефоні є. "Да Вінчі" тоді розвернувся нарешті, йому дозволили робити все, що тільки можна.
І, приїхавши до Києва, першим ділом, звичайно, я поїхав в офіс. Тобто на той момент команда вже зробила певні кроки, ми там сформували якісь чати, почали стягувати на Гончара насамперед найближчих своїх друзів, колег і так далі. Почали розгортати одразу ж волонтерський штаб.
Ми ще тоді не називали це Фондом Притули, як зараз. Це був такий волонтерський штаб. Я приїхав, ми розібралися по зонах відповідальності, хто з ким комунікує, хто кого заводить, хто де шукає логістику і тому подібне.
Після того я набрав колегу, в якого стояв мій бус тут в Києві, бо я не мав де його тримати. Тримав у районі Жулян. Він знайшов хлопця-водія, приїхав бусом до цирку. Я посадив в буса сина, колишню дружину з її сім'єю, дружину свого двоюрідного брата і відправив на Тернопіль. Після того спакував якісь там речі першої потреби та переїхав в наш офіс на Гончара, 65.
Перших кілька тижнів я більше ночував на волонтерському штабі, ніж вдома. Мені було дуже страшно, що поки я буду спати вдома, росіяни прорвуться в Київ і відріжуть мене від своїх. То я так тримався з хлопцями купи. У нас в команді була частина людей з досвідом бойових дій, хлопці, які прийшли АТО, ООС.
Потім, коли вже Київщину і північ України звільнили, починаючи з квітня 24-го, зі структури фонду на війну пішло 18 чоловік. Ми підтримуємо зв'язки, контакти. Зараз якраз одного з наших Лео, який проходить службу в 3-їй ШБ, було поранено під час штурму Андріївки (розмова записувалась восени 2023 року - ред). І ми тут його зараз відвідували в нас в шпиталі.
– Я хотів ще коротко запитати, а були якісь напередодні повномасштабного вторгнення підготовлені в команді протоколи на випадок вторгення? Чи все створювалось з коліс?
– Якихось чітких протоколів не було, тому що, давайте відверто, досвіду подібного ні в кого не було. Було якесь приблизне уявлення, що ми робимо, куди кого можна відправити. Ну, і було чітке розуміння, яка команда людей залишається в Києві в будь-якому випадку. Тобто півтора десятка чоловіків насамперед прийняли рішення, що залишаємося. Потім почалася цікава взаємодія з військовими фактично з першого ж дня. Тому що у нас була перед цим достатньо добре налагоджена комунікація з продавцями всього, що можна було купити на території Києва й України в цілому.
І з 24 лютого у нас на Гончара кожного дня стояло дві черги: черга зверху – це були люди, які несли допомогу, черга знизу – це військові, які одразу ж її отримували. Ми щось брали, розфасовували, видавали пачками порційно. Про якийсь на той момент системний підхід не йшлося, тому що був такий хаос.
Ми намагалися налагодити нашу логістику навколо Києва, розвозити допомогу централізовано. Це було достатньо стрьомно. Тому що хлопців, які в мене возили конвої, кожного дня клали мордою в асфальт.
Класика жанру: кінець лютого і десь до середини березня... У мене є відео, як ти просиш, що: "Будь ласочка, ось ця людина, вона наша, пропустіть на блокпостах, не розстріляйте нікого".
Комунікації з ТРО була ускладнена. Умовно кажучи, маючи якийсь пароль, ти міг з ним проїхати один блокпост, але на чотирьох тебе по-любому покладуть мордою в капот. "Хлопці, ви хто?" – "Ми ДФТГ". – "У нас пароль". – "Ми не знаємо, наш старший ні про які паролі не казав – ми кладем всіх".
Найсмішніше було, коли хлопці з СБУ попросили наших хлопців політати дроном, десь їм там треба було. А тоді ресурси у всіх були обмежені, а у нас були вже на той момент хороші дронщики з досвідом. Вони поїхали літати, і їх просто дуже жорстко прийняло якесь ДФТГ. І я, як зараз пам'ятаю, мені кинули номер телефону командира цієї групи озброєних людей. Я пишу, дзвоню – не беруть трубку.
І я записую відео: "Шановний "Лютий", щиро дякую вам за пильність", – треба ж подякувати спочатку, перш ніж щось просить. – "Але відпустіть їх, будь ласка!" І так кожен день по надцять разів.
Оскільки вісім років до повномасштабного вторгнення ми працювали в системі волонтерського середовища в Україні, то всі, хто продавав якусь оптику, зв'язок, амуніцію, дрони, першим ділом виходили на нас. Тому склади DJI і Autel, які були в Києві, ми випотрошили буквально за перші днів п'ять. Назбирувалися якісь солідні суми коштів – і одразу викупалося на десятки мільйонів гривень те, що тут залишалось.
– Як в перші дні загалом ви визначали пріоритети, на що ви будете витрачати гроші? Чи просто те, що було під руками, те й купляли?
– Це був той період, коли не було якогось чіткого визначення пріоритетів. Тоді все, що можна було десь дістати – діставали. Що не могли дістати – просили у людей. Зрештою, була дуже добра налагоджена комунікація з іншими дружніми організаціями й фондами. Тобто включно до того, що я особисто на своїх сторінках у фейсбуці, у соцмережах просив людей принагідно донатити на "Повернись живим".
Бо абсолютно неважливо було в той час, куди саме прилетить донат, якому волонтеру чи волонтерській ініціативі. Важливо було, щоб цей донат кудись летів. І, оскільки я дуже чітко розумію різницю між несистемним волонтерством і системною роботою фондів, звичайно, що треба було максимально підставляти плече не тільки армії, але й один одному.
Включно з тим, що у нас навіть з ПЖ були спільні криптогаманці в перший місяць повномасштабки. Така от була історія.
Такі дуже цікаві, відверто кажучи, були часи тотальної комунікації, взаємопідтримки і якогось адреналіну дикого просто. Ніхто не спав, всі пахали.
– А якщо порівняти донати до 24-го та донати з 24-го?
– Так то ж нема, що порівнювати взагалі. Ще одна причина, чому ми просили донатити, наприклад, на фонд колег – тому що я ж займався волонтерством як фізична особа до повномасштабного вторгнення.
Фонд, який вже був зареєстрований з липня 2020 року, він працював в системі немілітарної допомоги. Ми закривали гуманітарні проєкти всякі. До повномасштабного вторгнення за 8 років я зібрав порядка 52 мільйони гривень. За 8 років.
Після повномасштабки, мені здається, що в мене в перший же день прилетіла десь така сума на картку, і вона була заблокована. Не "ПриватБанком", який теж офігів, бо їхня система не чекала, що на картку фізичної особи, навіть якщо вона волонтерська, може одночасно прилетіти така глиба. Картку блоканули десь на рівні Visa чи Mastercard, я вже не пригадаю, яка вона там в мене була.
І я просто, як кошенятко, бо люди кидають, мені всі пишуть. Там істерика: платіж не пройшов, платіж не пройшов. А оскільки в мене ще й смс-банкінг, у мене просто на екрані купа повідомлень – і все не проходить, не проходить.
І ми дуже оперативно почали переводити фонд з гуманітарних на мілітарні рейки. Тобто це так само займало час, це нові рахунки, це комунікація з Нацбанком, який в той момент явно теж не в найкращій кондиції для комунікацій був. І що порівнювати: за попередні 8 років – 52 мільйони гривень, а тут рік – більше чотирьох мільярдів було зібрано.
Це тільки по військовому напрямку, тому що фонд насправді займається і гуманітарним напрямком. У нас дуже така моцна структура, яка працює з деокупованими територіями, зі шпиталями.
Нам допомагало і те, що ми набили руку на Харківщині після нашого контрнаступу блискавичного, і ми вже готові підійшли до Херсонщини, коли відбулася деокупація Правого берега.
Ми вже зрозуміли, що спочатку заходять Збройні сили. Наступна хвиля – це волонтерські конвої. Ми вже точно розуміємо, що їжу, воду, гігієну, частково медицину, одяг можуть інші організації провозити. Але мало хто має ресурс для того, щоб забезпечити найважливіше на той момент – це зв'язок. Росіяни, відходячи, кладуть всі вишки, зв'язку немає.
Загалом не треба порівнювати волонтерські потуги до повномасштабки і після, бо це дві дуже великі різниці: окупація Криму і війна на Донбасі не торкнулася всієї країни так, як повномасштабне вторгнення.
– Ви казали що 24-го вас зібралося 15-16 людей, які вирішили залишатися в Києві. На випадок, якщо росіяни прорвуться в Київ, у вас був якийсь план? Що робити, якщо вони сьогодні прийдуть?
– Це був вечір 25-го чи 26-го. На той момент на Гончара нас було 13 чоловік. Кілька дівчат серед нас, у нас є трохи зброї.
І, не буду казати хто, прибіг з фразою: "Рускі зайшли у місто". Комунікація тоді дуже збоїла, але перед тим же відбувалися різні речі, і, на жаль, у страху очі великі.
Стільки френдлі фаєра, як було в лютому, в березні, не було ніколи більше… Це було жахливо. І всім всюди вважалися ДРГ, всюди марились проникнення росіян. І ось людина приходить і каже, що "рускі зайшли в місто", будуть рухатися в напрямку центру.
А ми на Гончара, це якраз центр. І та паніка, яка в цей момент панувала серед нас, людей цивільних…
Було кілька людей з бойовим досвідом, які спробували взяти ініціативу у свої руки, але це було приблизно так само, як намагатися достукатися до свідомості людини, яка тоне, що "будь ласка, мені дуже треба, щоб ти повернувся до мене спиною і ліг на спину, я тебе буду рятувати". Ні, ніфіга.
Тут людина каже: "Давайте рухатися в бік КМДА, бо хтось там сказав, що там точно буде оборона, і там є джавеліни".
Хтось каже: "Треба йти в урядовий квартал, бо той буде триматися до кінця".
Хтось каже: "Нас покрошать ще на підході до урядового кварталу".
Хтось каже: "Давайте, у нас є три машини, розіб'ємося і вийдемо в бік Обухівської траси. Десь на заправці переночуємо і зранку будемо розуміти: так-так, ні-ні".
Найбільш гарячі голови сказали: "Будемо тримати оборону тут. Тут хороша позиція, тут все прострілюється в той бік".
І це тривало, щоб не збрехати десь півгодини. Тахікардія дика. І тут в цей момент приходить інша людина, яка возила допомогу для 72-ї бригади. Людина заходить, а ми в фойє стоїмо, нервуються всі.
Каже: "А що ви такі якісь нервові всі?". "Ну то ж рускі в місто зайшли". Він каже: "Вибачте, з якого хєра вони сюди зайшли? Я он тільки від 72-ї, вони сказали, що фіг вони сюди зайдуть".
Ми такі: "Так що, не зайшли?". "Не зайшли, йдемо спати". Всі на підлогу полягали, як ті тюлені. Десь на камінцях повирубувалися зразу. Страху було багато.
– Про співпрацю з військовими. Як у вас була вибудувана комунікація в перший день? З ким і на якому рівні?
– Був хаос, відверто.
Я не знаю ні одної структури в Києві, яка могла похвалитися, що: "Ви знаєте, з моменту повномасштабного вторгнення ми налаштували ідеальну комунікацію з військовими. Вони до нас приїжджали такі гарні, в чистій формі, і одразу привозили з собою бланки прийому-передачі. Матеріальні відповідальні телефонували нам і казали: "Ви до нас приїдете, щоб поставити мокру печатку, чи ми до вас маємо приїхати?".
Був пісєц, насамперед тому, що не було координації військових між собою. Вибачте, але з одного і того ж батальйону ТРО за день могло приїхати 40 людей, які дупля не різали в тому, що перед ними приїхали інші побратими по допомогу.
Ми ж все одно якісь акти прийому-передачі складали. І там формували по якихось вже папках, по підрозділах.
І там: "Ще раз, хлопці, ми на 206-й вже сьогодні віддали три рази, вже ваші приїжджали". "Ми таких не знаємо". "Це ж не наша проблема, що ви їх не знаєте. Їдьте, ми вам не можемо вже дати". "Дивіться, ми вам сьогодні на батальйон вже видали 10 тепловізорів, 10 коптерів, 70 рацій…"
І це був великий напряг, насправді, з військовими. Хто був хитріший трохи, як 72-га… Ну, тут насправді перед хлопцями треба капелюха зняти, тому що левова частка того, що столиця була врятована – це їхня заслуга. І Льоша Халабуда, на той момент начштабу, він до нас приїжджав там, умовно, раз в два дні.
Тобто вони воюють, воюють, воюють. Потім він приїжджає там ще з кимось зі своїх. Ми їх посадимо на кухні. Вони поїдять, чуть-чуть кємарнуть за тим же столом і назад. А комбриг Славян, по-моєму, не приїздив, ми вже з ним познайомилися трохи пізніше.
Але важливо, що їхня присутність на фонді була ледь не кожного дня. Якщо не начштаба приїжджав, то хтось з його підлеглих. І це дозволило налаштувати дуже чітку комунікацію з ними, попри весь хаос навколо.
Зрозумійте, кожного дня до нас приходило 600-800-1000 військових. Це була така річка, яка не висихала. Тобто люди заходили, мінялися, транспорт під'їжджав – від'їжджав, і у нас просто в нуль вичищалося все за день. Не важливо, яка номенклатура: від спальника до кевларового шолома, від аптечки до упаковки з водою – це все виміталося.
У нас навіть була така група людей на фонді, яку ми називали Секта "по нам в’їб*ть". Був у нас один, що постійно казав: "Якби я був руским аналітиком, який сидить перед монітором і бачить, що в одну точку в Києві кожного дня з'їжджаються сотні і сотні військових, а це легко відстежити, я б сюди влупив ракетою". Ми казали: "Та припини".
А потім в один прекрасний момент ми зайняли майже всю будівлю, тому що вона опустіла 24-го числа. І ми попросили керуючу: "Ми ж волонтери, а не мародери, відкрийте самостійно нам поверхи".
Нам віддали підвал, перший поверх, другий, шостий. Сказали, на один поверх не ходіть, там люди працюють. Я не буду казати, хто, що і які. В один прекрасний момент, коли ми дізналися, хто, то секта сказала: "От тепер точно треба звідси з'їжджати, бо сюди в’їб*ть".
Повністю подолати хаос комунікації з військовими було неможливо. Але в якийсь прекрасний момент ми вже вийшли на розуміння. Коли командуючий Сил територіальної оборони каже нам: "Хлопці, я вам кажу, нижче ніж посада командира батальйону ТРО – не комунікуйте. Бо вони вас роздеруть, у вас нема стільки людей, у вас нема стільки майна, щоб ви комунікували з кожним окремим бійцем". Ми такі: "Ну ок". Вислуховували від вояк все, що тільки можна.
Ви ж зрозумійте, що тоді не було піхоти, тоді приїжджав тільки "спецназ". Всі, хто до нас приїжджали, це був "спецназ". Треба було надати якоїсь ваги, щоб отримати якесь майно, – мабуть так військові думали. І ми такі: "Хлопці, ви хто? Ви спецназ ССО, ГУР чи хто?" – "Ми спецназ". – "Який?" – "Голосіївське ТРО".
Але смішки смішками. Часом було дуже не смішно, тому що цей збій комунікації військових між собою призводив до конфліктів з нами.
І в якийсь момент перестало бути смішно, коли приїхала машина з озброєними людьми, які були невдоволені тим, що фонд, як їм здавалося, не допомагає їхньому підрозділу. Підрозділ дуже відомий, дійсно бойовий, героїчний.
І коли до тебе в офіс заходить чоловік п'ять з автоматами в дуже поганому настрої, ти трошки напрягаєшся. Але слово за слово. Ми отак розклали перед хлопцями на столі всі акти прийому передач, які були в їхньому підрозділі. Вони подивилися на прізвища тих, хто отримував, верифікували, що то їхні. Вибачилися, ми пообіймалися, хлопці поїхали воювати далі, а ми – окей, сьогодні без friendly fire.
– А як виглядав чисто побутовий рівень вашого життя в офісі перший день-два-п'ять?
– Я, чесно, не пам'ятаю, тому що я дуже важко пам'ятаю перших три тижні. Тобто уривками якісь речі. Плюс у мене є прекрасне відео… Це відео, березень місяць. Зараз я його знайду. Дуже милий Сергій Дмитрович на цьому відео каже: "Зараз зліг, з температурою 40".
Я пояснював своїм, чого мене не буде сьогодні на офісі. Я цепанув корону, тому що коли до тебе сотні людей за день приходять, ти ж не будеш казати: "Е-е-е! Дистанція! Маска!"
І я, людина, яка два роки ходила в масці, тримала соціальну дистанцію, окроплював себе антисептиками – злягаю з короною. Я думав, якщо відверто, що відкину копита. Дуже тяжко переніс це все. І потім, коли я оклигав, я прихожу на штаб, ходжу по поверхах, дивлюся, у мене половини людей немає у фонді. І я кажу: "Ви шо, ви офігіли, хто давав вихідні? Де люди?". Вони мені такі кажуть: "А ти думаєш, що один з короною зліг?". Викосило половину штабу тоді.
А щодо побутових умов… На другому поверсі у нас була спальня. І оскільки побутові умови, типу вода чи душ, м'яко кажучи, були відсутні, то це було ще те випробування вночі приходити поспати пару годин в приміщення, де вже спить з десяток-півтора дорослих чоловіків, кожен з яких має якусь фізіологію. Даруйте за натуралізм.
Спали на шостому, туди дівчат в основному відправляли, бо там було два тапчана, там можна було на них поспати. А так – підлога, спальники. І ніхто не жалівся.
Кожен щось волік з дому, хто там що мав із їжі. Потім скидалися, відправляли когось в магазини. Пізніше одна мережа магазинів почала нам підкидати воду, консерви, і щось подібне. Це вже потім, починаючи десь з кінця березня, над нами почали брати шефство волонтерські заклади громадського харчування, відправляли нам якісь гарячі обіди, потім навіть дві одночасно структури нами займалися. Ми тоді вже такі: "Ого, жируємо".
Харчів часто не вистачало, тому що величезна кількість військових, які до нас приїжджали, це були замучені, обсмалені люди з порепаними руками, з жахливою втомою в очах. І, окрім того, що ми видавали їм якусь допомогу, якісь засоби, банально хлопців хотілося просто погодувати.
Побутові умови були нормальні, на них немає чого жалітися. Мені було трохи складно, бо я живу на 21-му поверсі, ліфти не працювали. І коли в мене була потреба сходити додому, прийняти душ – це треба було вийти на той 21-й. Приходиш, а води немає. І ти такий: "Камон!".
Потім стало легше. У нас домовий чат з'явився, який теж додавав прикольчиків. Справа в тім, що юридична особа – Фонд Сергія Притули – був зареєстрований за адресою мого фактичного проживання, про що я не пам'ятав. Мені було не до того.
І ось в якийсь чудовий момент мені маячать сусіди в чаті, що Сергій, тут якісь два мужика приходили, питалися за вами. І десь щось там труться зараз біля гаража. А мені на той момент уже колеги з різних структур почали передавати звісточки, що трохи подбай про власну безпеку. Зроби так, щоб сім'я не була за адресами проживання. Розберися. І за собою трохи приглянь, сам не ходи.
І тут мені сусіди кажуть: "Якісь два штемпа". Ми – в машину, під'їжджаємо. Прочесали район, нікого не знайшли. Ще більше впевнилися в тому, що десь, певне, за мною ходять. Це вже потім, забігаючи наперед, ми зрозуміли, що люди, шукаючи фонд Притули, шукали адресу і приходили там, де в інтернеті вони її побачили. Але, оскільки в нас на той момент ні охорони вже в будинку не залишилось, ні консьєржів, сусіди самостійно визначили чергування, хто залишився в будинку.
Потім відбувається цирк, бо я сказав сусідам, що в разі, якщо ще хтось там буде, то в якийсь спосіб затримайте цих людей, скажіть, що зараз, Сергія покличемо. А тоді ж Київ пустий, правил дорожнього руху немає, машин немає, "подльотноє врємя вєртушки" з офісу додому – 2 з половиною хвилини.
І тут мені маячать, що хтось увірвався в під'їзд і погнав десь нагору. Якийсь мужчина в капюшоні прорвався. Сусіди нагнітають, я беру дві машини, ми блокуємо подвір'я.
А, і ще вони пишуть: "Якась вантажівка без номерів заїхала на подвір'я".
І тут вибігаємо ми, вісім чоловіків з автоматами і пістолетами. Я собі уявляю, як, перепрошую, мали обіс*атися люди, які просто вантажили меблі в машинк, щоб виїхати з Києва, бо місто майже оточене. Ми такі: "А, добре, вибачте".
Прийшли в під'їзд, пішли шукати диверсанта, ліфт не працює – по сходах. Всі в броніках, зі зброєю. Вилізли на 22-й поверх – нема. Сусіди посипали мукою вихід на горище, дивимося – слідів нема. Ну, коротше, спускаємся на 14-й. Спустилися, і сусідка стоїть, каже: "Диверсанта знайшли?". Ми такі: "Ні". Вона: "А он там єсть".
Ми знов полізли наверх шукати. Потім вже виявилося, що це племінник однієї з жінок, яка живе в під'їзді, який не був у нашому домовому чаті і не знав, що він, виявляється, становить загрозу.
– Як швидко закінчились запаси на складах і у всяких магазинах в Києві, і що в цей момент ви робили?
– Щось закінчилося одразу. Приїхали, наприклад, на Софіївську Борщагівку, забрали залишки дронів, які у них були, десь під 200 штук. Все, у них закінчилося. Логістика була відсутня. Як, що, куди волочити – ніхто не розумів. Тому одразу, що почали робити – це шукати дистриб'юторів в країнах Євросоюзу і в США.
З Америки, насправді, вилучили величезну кількість всякого різного в автономному режимі. Хтось привозив нам, хтось забезпечував військових самостійно. В Європі ми познаходили контакти.
Десь в районі місяця-півтора, вже фонд почав виглядати отак, яким ми його знаємо зараз. Це достатньо оперативно, я вважаю.
Найепічнішою була історія з "Мілітаристом", в яких були склади в Києві, і там була величезна кількість різної амуніції. Мені маячить, здається, Рома Сініцин і каже: "Знайшлись люди, які вирішили закинути 12-14 мільйонів гривень на викуп складів "Мілітариста", що там в них є". Ми відправляємо нашого Антона туди.
Я виходжу в паблік і пропоную людям правильну, прозору, чесну систему: "Ми не будемо приймати індивідуальних заявок, бо менеджерити це неможливо. Якщо вашому підрозділу потрібна якась амуніція, форма, фліски, шкарпетки, берці, то заповніть заявочку. Ми її опрацюємо і вам спробуємо допомогти".
За три дні було заповнено, боюсь помилитися, порядка півтори тисячі заявок. Ми допомогли п'ятдесяти підрозділам, і ресурс закінчився.
Я не буду казати, хто ці люди, бо це знані поважні волонтери, але вони зробили краще ніж ми. Ми хотіли відкритої комунікації, а вони просто приїжджали, тихо забирали якесь майно і розвозили саме тим, кому воно треба було. Без цих пафосних моментів: "Друзі, давайте ми вам допоможемо".
А ми стільки лайна тоді отримали… Місяць нас довбали після того, що "Притула все викупив і ні з ким не ділиться". Бо люди подумали, що я викупив повністю склади "Мілітариста".
А ми просто коли на свою суму вибрали товару, нам сказали: "Ну все, бувайте, хлопачки".
– Початок 24-го ви пам’ятаєте, Ви прокинулися у Львові. А як закінчився цей день?
– Я не пам'ятаю, чесно. Перші тижні три, це якась така була абсолютно дика гонка. Я ж оце чому відео поліз дивится – я відтворюю якісь дні по відосах: хто приходив, шо говорили, кому я записував які відео, де я кого про що просив. Воно так якось допомагає скласти там більш-менш якусь картинку. Мені вкрай важко зараз зліпити якусь системну картинку тривалістю місяць часу.
– До 24-го лютого і перед цим західні наші друзі говорили про "два-три дні і Київ впаде". І 24 лютого не було впевненості взагалі, чим ця навала закінчитися. Був у вас якийсь момент 24-го чи пізніше, коли ви зрозуміли що таки відіб’ємось?
– Ну от якраз дійти до цієї впевненості зайняло так само десь два-три дні. Тобто перший день було взагалі нічого не зрозуміло. І там навіть коли ти набирав когось з комбатів знайомих, перепитати, як у вас справи, зрозуміло, що більшість людей навіть слухавку не брали, на повідомлення не відповідали, тому що були бої і було не до того.
Але потім, коли стало зрозуміло, що насправді вся ця галіматня, яку росіяни розганяли, що вони знищили одразу ж наше ППО повністю, знищили нашу авіацію і тому подібне, що це все фількіна грамота для свого російського обивателя, щоб "Ємєлюшка" не сумнівався, що у них все добре
Тобто, коли стало зрозуміло, що там на Донбасі, в багатьох місцях, де наші стояли закріплено впродовж багатьох років, і там нормальні були фортифікаційні споруди, і все, і там повідбивються.
З жахом прийшлось спостерігати за блискавичним просуванням росіян на Півдні. Причому, я ж казав, що ми повернулися якраз з відрядження до Херсона. І коли був в Херсоні, я зранку стрибнув в машину зі своїми хлопцями, поїхав вздовж адмінкордону з окупованим Кримом подивитися, що робиться. Тому що ж така нагніталася історія.
І я балакав з прикордонниками, кажу: "Хлопці, що там, як?". "Та все нормально, ніяких пересувань з їхнього боку не бачимо. В разі чого ми готові". І я кажу: "А як ви готові?". Я не бачу там ні системи окопів якихось, ні фортифікацій – нічого. Крім вас ще хтось є?".
Вони назвали який там розвідбат розкиданий, я знав ще які підрозділи на якій відстані потенційно можуть знаходитися. Але очевидно, що це не була така військова потуга, якою можна було зупинити ось це все.
І потім, коли вже балакали з хлопцями з ССО, вони кажуть: "Ми сидимо і дивимося, як по цій трасі від Сімферополя на Мелітополь в чотири ряда валять рускі танки. І ми розуміємо, що їх немає як зупиняти".
Тоді були ще такі дикі часи сафарі, коли маленькими мобільними групами хлопці брали, умовно, якісь гранатомети, вискакували і лупили танчик-другий і відходили. Але це такі були комарині укуси, а не якась системна робота.
Але в якийсь момент наша авіація почала показувати якісь неймовірні подвиги в повітрі. І протиповітряна оборона виявилася покоцана, але не знищена. І головне – ці черги добровольців у центрі комплектації. Це все вселило величезну віру в майбутню перемогу.
Зрозуміло було, що це буде тривати довго і важко. Скільки – поняття немає. Але в той момент, коли деякі красунчики з певних структур говорили про два-три тижні і "іссякнєт боєвой потенціал нашого врага", ми вже контрактували різну номенклатуру з оглядом на три-чотири місяці вперед. Ми вбухували вже на той момент ті ресурси, якими нас забезпечували люди, щоб мати горизонт планування хоча б квартал вперед.
Зараз наш фонд планує роботу з горизонтом десь мінімум на рік вперед.
– Окрім того, що вам продзвонювали знайомі комбати, чи була якась система, де ви відстежували просування ворога, що власне відбувається, де фронти, що захопили, що відбили?
– Ні, не було нікого такого спеціально закріпленого, щоб відслідковувати інформаційно, що це відбувається. Я думаю, що ми всі, черпали інформацію плюс-мінус з одних і тих самих джерел.
Виходили в прямий ефір керівники обласних адміністрацій, мери, хто не здриснув зі своїх міст. Навіть були смішні дядьки, які десь сиділи в більш безпечних місцях, але виходили в ефір, ніби вони сидять у своєму місті та керують ситуацією, хоча це було за сотні кілометрів. А потім вже, коли з військовими ми налагодили більш стабільні зв'язки, вже можна було складати якусь картинку.
Пізніше ми відкрили в Дніпрі наш логістичний хаб по мілітарному напряму і через короткий час в Краматорську. Тобто це дві точки: Дніпро – база по забезпеченню всієї лінії фронту, а в Крамі двоє людей сиділи, чисто гасити якісь нагальні пожежі.
Тоді, звичайно, ми уже розуміли всю лінію фронту, що відбувається, тому що конвої з нашого фонду кожного божого дня відправлялися чи на Херсонщину, чи на Миколаївщину, чи на Запорізький напрямок, на Донбас, на Харківщину. І ми дуже чітко розуміли, де росіяни просуваються, де ми контратакуємо і так далі.
– А були в перші дні комунікації з Офісом, зі Ставкою Головнокомандувача, Залужний, Шапталою?
– Ні, абсолютно. Люди були на роботі. От вже коли Київщина була відбита, стало трошки легше дихати в столиці, і вже в частини посадових осіб, не важливо, чи це військові, чи це цивільні, але на посадах у міністерствах, почали з'являтися якісь вікна і можливості комунікувати.
А потім, десь кінець квітня-травень, стало трошки складніше, бо з "Мукачівського котла" повернулося дуже багато людей з різних органів контролю, які приїхали та почали "виконувати свою роботу".
– Були якісь уявлення про війну, які в ті перші дні абсолютно спростувалися або навпаки підтвердилися? Що було абсолютно не так, як ви собі думали?
– Я можу сказати, що змінилося після 24.02 у сприйнятті війни як такої. Тому що я відверто був переконаний, що я бачив війну в 14-15-му роках. Настільки, наскільки мене до неї підпускали військові. Я завжди був вдячний офіцерам, які співпрацювали з волонтерами за принципом "живий волонтер краще, ніж мертвий".
Звичайно, для якогось свого внутрішнього відчуття, що ти не лякався десь полазити по окопах в Пісках чи посидіти десь в бліндажі з морпіхами – це було.
Але коли водночас починає по країні прилітати все, що може прилетіти: всі типи ракет, вся авіація, коли задіюються Чорноморський флот і Каспійська флотилія, коли ці нескінченні колони танків і абсолютний безліміт живої сили – тоді ти розумієш, що бачене у 14-15-му було зовсім іншим, різниця дуже суттєва.
У мене ніколи не вийде з пам'яті картинка, яку я бачив потім на Харківщині. Це вже коли ми почали роз'їжджати з квітня місяця по всій лінії, коли я зміг виїжджати з Києва. Миколаївщина спочатку була, і потім один з енних візитів – Харківська область.
Під Чугуєвом ми передавали допомогу роті "Чарлі" інтернаціонального підрозділу. Приїхали хлопці: американець, німець, француз, італієць, грузин, поляк. А командиром був Тарас, хлопець з військової родини. Петро, старший брат його, теж воював у 14-му, Савур-Могила. Тараса вбили, на жаль.
І коли ми зустрічалися і передавали їм майно, я дивився на горизонт і бачив те, чого я ніколи раніше не бачив: весь горизонт в диму, в розривах і в клубах диму. Тобто от з умовної 9-ої до 15-ої години, 180 градусів огляд – а в тебе вся лінія горизонту горить.
Це було якесь жахливе відчуття і враження від того всього, враження такої тотальної війни.
Або Миколаївщина. Ми їдемо в машині. Шумно, коли їдеш, і ти не чуєш, як щось прилітає. Але зате дуже чітко бачиш на певній відстані, як здіймається в повітря земля від розривів снарядів.
Або ми приїхали до розвідосів, привезли якусь допомогу. Там кругом руїни, руїни, руїни. І вони десь серед цих у підвалі опорнік був.
Нас троє. Ми машиною заїхали під тент. Розвідоси повиходили, зробили нам чай, стали з папіросами. Всі – браві хлопці, всі – "рембо". Керівник служби безпеки фонду, військовослужбовець, кадр з бойовим досвідом… Він звуки дуже добре розрізняє. І він стоїть і каже: "Мужики, вертушка".
А розвідоси такі стоять, кажуть: "То наші, наші. Сюди якщо пі**ри залітають, ми їх зразу тут. Тут вабщє вони не появляються. Вони знають, що ми їх положимо".
В цей момент вилітає Ка-52, як лупане десь по позиціях, кілометра півтора від нас. Військові мали б показати приклад, і ми б мали заникатися в цей підвал. Але військові показують, що у них сталеві яйця, їм вобщє ось ця от хрєнь ні по чому. А ми, цивільні, не знаємо, як себе поводити. Але якщо ви показуєте, що у вас є такі сталеві balls, то ми теж покажемо... А страшно капєц, бо ця штука літає, нічого по ній не б'є. Звідки у нас ця бравада, я не знаю.
Але це зараз так, оглядаючись на якісь події, можна посміхнутися, розсміятися. Але це все, на жаль, страшенно жахливо вживу.
І є тільки одне прохання, я просто хочу звернутися до людей, які нас зараз читають – не припиняти допомагати волонтерським ініціативам.
Ви вже давно переконалися в тому, хто вартий вашої довіри. Це може бути ваш колега-волонтер, який опікується невеликим підрозділом. Це може бути волонтерська ініціатива, яку ви знаєте, яка допомагає системно певній кількості підрозділів. Це може бути системний великий фонд, який допомагає сотням підрозділів кожного місяця. Але велике прохання: не важлива сума донату, важливо, щоб це була регулярна історія.
Тому що ми не маємо права звикати, і ми не маємо права думати, що замість нас військовим допоможе хтось інший.