– Згадаймо ранок 24-го… 

– Мені було б дуже цікаво, щоб ми поговорити два слова, а що було до того, бо це був жах. Україна – не готувалася і не була готова до війни.

Я з жовтня місяця всім волосся рвав, починаючи з прем’єра, хоч він там ні до чого. 

Починаючи з 30 жовтня 2021 року я мав тверду інформацію, що впродовж  двох-трьох місяців відбудеться напад. 

Ми не змогли переконати виділити фінансування на найнеобхідніше. Більше того, ми отримали публічну реакцію, яка заперечувала загрозу вторгнення. Причому з аргументацією, що "нас міністр оборони Білорусі запевнив, що нападу не буде".

Закінчуючи тим, що Петро Олексійович, "не турбуйтеся, не треба піаритися, підрозділи територіальної оборони розгорнуті в повному обсязі".

Якщо ви подивитесь, там мій законопроект, який я подав по збільшенню фінансування збройних сил на 50 мільярдів, то там було дві позиції: забезпечити фінансування розгортання стратегічних резервів та купити шоломи і бронежилети. Це січень місяць! А мені кажуть, "ви що, хочете зняти гроші з дорожнього будівництва?" Так, на повному серйозі таке казали.

Пропозиція була – розгорніть перший резерв, доукомплектуйте бригади, щоб їх чисельність була не 50%, а 100% для бойових бригад. 

Це ж я розгортав бригаду з Чорнобильського напрямку, звідки її зняли. Чого ви її звідти зняли?

95-ка тоді ще мінувала Чонгар. Укріпіть, поверніть десантну бригаду туди! Влада перебувала в абсолютному переконанні, що нападу не буде. А якщо й буде, то це буде виключно за рахунок Донбасу. І тому основні всі сили із Києва, із Чонгара, із Гостомеля  і багатьох інших місць знімались і переводилися туди, на Донбас.

І от якщо ви подивитесь, ще раз кажу, законопроект мій: розосередити ракетні війська та артилерію, доокомплектуйте терміново протиповітряну оборону. От зараз дивишся, і нібито знав детальний план росіян.

Вони слухати не хотіли. Навіть коли 18 лютого нас зібрали в РНБО, то були дуже жорсткі там розмови. Я особисто мав перепалку, на жаль, з Олексієм Даніовим. Вони збиралися вийти 18-го і сказати, що вони гарантують, що нічого не буде.

Я сказав тоді, що я вийду сам і скажу свої реальні оцінки. І тут же були жорсткі атаки, що ми піаримось на війні. Але всі, хто там доповідав, казали, що війни не буде, що у Росії немає достатньої кількості військовослужбовців, вони не завели необхідну кількість озброєння, наша розвідки нічого не підтверджує.

З цього усього я роблю висновок, що Україна не готувалася до війни.

23 лютого о 17:00, мені здається,  за безпосередньо моїм наполяганням ми зібралися саміт Європейської народної партії. Виступало кілька прем’єрів, європейські чиновники, я виступав і сказав, що впродовж 24 годин буде напад.

Скільки мені тоді дзвонили, починаючи від Білого дому, закінчуючи посольствами: треба терміново евакуюватися, ми готові надати допомогу по евакуації. Але я поїхав додому ночувати.

24 лютого вибухів я не почув. Мене розбудили дружина Марина. Перші ракети прилетіли в район Борисполі і Василькова, це ми все чули. Стекла дрижали, телефон червоний одразу, бо всі почали дзвонити: перелякані жінки, які знали Марину, Михайло Забродський прислав мені СМС з одним словом "Почалось".

Я перше, що сказав: "Марина треба їхати. Я залишаюся, коли виїду і чи виїду невідомо, але я країну не кину. І я тішуся і пишаюся Мариною, що вона сказала: "Я з тобою".

Ми одяглися і о шостій вирушили на Київ. Я був здивований, бо стояла вже довжелезна черга машини, як це вони так організувались, що буквально за годину були уже в напрямку із Києва неймовірний пробки, відсутність будь-якої координації, хаос, паніка. А треба було з холодною головою просто розпланувати, що ти будеш робити в перший день війни. Ви мали можливість подивитися, ми тут у себе все організували.

Що мене вразило, що не було поліції на трасі, ніхто не регулював рух. 

В мене один із наших членів ради партії живе на Саксаганського. Він вночі мені пізно 23-го подзвонив і каже: "Петро Олексійович, буде починатися". Я кажу, що з чого ти взяв. А він живе навпроти ДБР. "Вони вже декілька годин евакуються, вантажить коробки, архіви всякі і тікають". 

Вони знали, вони втікали і нікого не попередили. І, звичайно ж, це скотство.

Частина з наших "Братів по зброї" стоїть на обліку в СБУ, і перше, куди вони поїхали 24 лютого, це в СБУ, виписувати там якісь папери. Поцілували зачинені двері, які були кинуті. Та сама ситуація була з усіма правоохоронними органами.

Ми встигли тут в штабі своєму організувати роботу і на сьому приїхали в парламент. Вони теж хотіли евакуюватись. 

"Будь ласка, як хочете, але з "Європейської солідарності" ніхто не поїде", – кажу. 

Не бійтеся, давайте збиратися в кінозалі, давайте швидко, ну що ж нам там треба –  проголосувати воєнний стан і мобілізацію? Це хвилина, ніякого обговорення, зайшли, проголосували і пішли. І це було зроблено.

А далі вже, я думаю, що відсотків 70-80 здриснули. 

Потім в цей день відбулася зустріч моя Зеленським. Ну ми залишилося після цієї зустрічі в ОП з керівництвом партій. І відбулася дуже змістовна, гарна розмова. Ми домовились, що чистий лист, починаємо заново, я більше не лідер позиції, а ви не мій опонент. У нас є єдиний ворог – Путін. 

Це дослівно було так. І це не тільки я сказав, це Зеленський сам запропонував. І принаймні точно, поки Київ був в напів оточенні, ця домовленість діяла.

Зеленський мене спитав, що нам треба. Я сказав: Зброю".

Бо я навіть пам'ятають цифри, що за дві доби в Теробороні роздано по країні 800 столів. А нам лише в Києві треба роздати було, за моїми підрахунками, 30-40 тисяч.

Я кажу ще, що за моєю інформацією, київська зброя знаходиться не в Києві і є ризик, що вона буде захоплена в найближчі години. Як це сталося в окремих областях, починаючи від сходу і закінчуючи Херсонською областю. Зеленський одразу ж дав команду Монастирському і спитав: "як ви будете розподіляти зброю?" 

Я кажу: "Ну, у нас там є зараз 2000-3000 членів "Братів по зброї", депутатів ЄС – тих, за кого я особисто готовий підписатися і нести відповідальність.

Ми домовились з Зеленським, що Монастирський видасть мені 10 тисяч стволів в перший день. Правда, потім обрубали на двох тисячах, а ті, що видали, то дали без рожків і патронів. 

Ніхто нічого не робив. Я подзвонив сам Ковальській, взяв бетоноблоки за готівку. Зв'язалась із Крищенко, з Князевим, з міськадміністрацією і вони погоджували, де я казав облаштовувати блокпости.  

Я Кличка хвалю, але ми його два дні не могли знайти. Я поїхав і захопив автобуси для того, щоб батальйони розвозити в другу зміну по блокпостах. А потім ми з цими автобусами евакуювали Бучу, Ірпінь, Гостомель і Ворзель. Загалом тільки ми всього евакуювали 23 000 людей. Уже з-під підірваного Романівського моста.

Слава Богу що військомати направляли добровольців до нас, і до кінця 24 лютого у нас уже було більше півтори тисячі волонтерів, які готові були навчатися, просили зброю, готові були нести військову службу. Причому не тільки стояти з автоматами. Ми пригнали екскаватори, крани для розвантаження фундаментних блоків, ми погодили місце, де будуть розташовуватися блокпости. І отримуючи розпорядження, виставляли на їх всіх необхідних напрямках. 

Тут по точках у нашому штабі стояли два крупнокаліберних кулемета на висоті, для того щоб вести бойове спостереження. Були виставлені розрахунки з протитанковими комплексами: один "Джевелін" був, кілька "Стугн", "Стінгери" у нас були, у нас були крупнокаліберні кулемети, бронемашини – і це вже був бойовий підрозділ, який здатен був виконувати бойові завдання по обороні Києва.

І всі бачили, що на відміну від хаосу, тут був повний, наскільки це можна під час війни, порядок.

Тут працював харчоблок, де були забезпечені всі бійці їжею, були місця, де організований перепочинок, був лазарет, медикаменти, хоч продовольчі магазини і аптеки були зачинені.