– Як почалося вторгнення для вас?

– Ми з моїм першим заступником зібрались у мене в кабінеті і в якийсь момент вранці чуємо таке "бабах" – і вікна затремтіли. 

А у нас в міністерстві немає сховища. Є маленька кімната на 5 людей, там людей не розмістиш. Тому ми вирішили одразу вранці переводити всіх кудись у безпечніші місця, десь на Захід.

Після наради з прем'єром ми почали шукати поїзд, щоб можна було вивезти міністрів, їхні родини і важливу секретну документацію. 

А навколо ж війна, безлад. Я обдзвонив ледь не все керівництво "Укрзалізниці", поки ми тих два поїзди зібрали з того, що було. Ніяких розкошів – але люди були раді і тому.

Але вже подали ті потяги, а вони все не відправляються. Мали о 12-ій виїхати – стоять, о 13-ій теж не виїхали. Десь аж о 14-ій перший відправився. А мені Чернишов (міністр регіонального розвитку - УП) раз за разом телефонує: "Ну, де той поїзд? Ну, коли? Ну, чому не їде? 

– Коли Вам вперше зателефонував Зеленський після початку повномасштабного вторгнення?

– Це було 24-те лютого, в кінці дня вже, десь десята вечора. Пам'ятаю, що ми десь були з колегами, і у всіх настрій був такий, трохи неспокійний. Але президент просто зателефонував, все нормально, в робочому режимі, спокійно. Воно схоже було на якийсь його регіональний візит. Десь він там їде і каже: "Тут потрібно міст побудувати новий, тут дорога дуже погана", щось у такому форматі. 

"У тебе є телефон Залужного?" – "Ні, нема", – кажу. – Ми з Шапталою тільки працювали до війни". Каже: "Тобі зараз скинуть контакт, їм потрібно з Львівської області бригаду терміново доставити в Київську область, це потрібно максимально швидко зробити". 

Я зателефонував Залужному, поговорив. Він каже: "Так-так, ми готові, о котрій, можемо зробити ось так і ось так". Я набрав президенту, доповів. Він каже: "Ні, це дуже пізно, потрібно на 4-5 годин швидше. Ми тоді знову поговорили з Залужним, він каже: "Питання не в УЗ, мені потрібно їх доставити з їхніх місць дислокації до станції". Кажу: "Давайте ми там допоможемо". Так все і почалось. 

– Тобто не було якогось відчуття того, що іде війна?

– Відчуття було навколо. Були люди з мого оточення, жінки, які плакали, ридали. У всіх був різний стан. Хтось просто нічого не говорив пів дня. А там просто людина в такому робочому, максимально конструктивному настрої. Максимально сконцентрований, але спокійний. Ключове слово – спокійний.

– Як пройшла Ваша перша розмова з Залужним?

– Теж все було суто конкретно: "Так, нам потрібно з цієї станції на цю станцію… Нам потрібно це зробити максимально швидко". Потім розібралися, що їм там ще допомога потрібна була з тим, як дістатися до цієї станції. Поговорили, і з першого дня війни почали спілкуватися. Теж нормально, все спокійно було, паніки не було ніякої.

– Пізніше Ви вже стали основним органом логістики, для військових у тому числі. Чому ви відповідали за транспорт для військових, вони самі не справялись?

– Це не військові не справлялись – це не справлялись інші. Що сталося в перші дні вторгнення? До цього, до останнього дня, десятки вантажних великих карго-літаків прилітали в Бориспіль. Кожного дня там був величезний розклад, 60 літаків від однієї країни, 10 від іншої. Вони прилітали, привозили, звичайно, зброю. Мені директор аеропорту каже: "Тут нас накачують зброєю! А що вони привозять?". Я дивлюсь, а там NLAW, Javelin, і так далі. 

І потім 24-го закрили повітряний простір, вся ця логістика зупинилась. Жешув, звичайно, був готовий як запасний варіант. Там ще, здається, в грудні 2021-го вже американці розгорнулися, і, звичайно, все поїхало туди. А відстань від Жешува до наших сил логістики – ніхто цим не займався, ніхто не був готовий. 

І була ситуація, коли на другий-третій день війни всі кажуть, що їм термінова потрібна зброя. Ми бачимо, що вона десь повинна бути. Президент каже: "Ми з лідерами спілкуємося". Борис Джонсон каже: "Я направив", ті кажуть: "Я направив". Військові кажуть: "Немає". Ми почали розбиратися. 

Це день третій був, здається. Десь вночі вже, о другій, приїхав заступник міністра оборони. Ми тоді почали зʼясовувати, і я зрозумів, в чому проблема: літаки доставляли в Жешув, а всі нпші сили логістики сконцентровані всередині України, від аеропорта до кордону нічого нема. І я одразу ухвалив рішення. Думаю: хоч би наші люди з команди, які у Львові, ще не спали. 

Олександра Азархіна, заступниця моя, Андрій Івко, перший заступник голови Агенції автомобільних доріг тоді він був, він раніше працював керівником логістичної компанії. Я одразу подумав, що ось цих двох людей направлю туди. Вони вже зранку знайшли львівських перевізників, перші вантажівки. Перші рейси всі вони робили як волонтери. Упродовж перших, мабуть, кількох тижнів. 

Польський уряд надавав нам пальне безкоштовно. І ось так це все почало закручуватись. Ми буквально за два-три дні все, що там було в Жешові, завезли в Україну. І потім ми почали думати більш системно, тобто всюди влазити. 

Потім був Штутгарт, там починалося планування всіх речей, і Саша там перебувала теж, здається, близько місяця. Потім зʼявився Вісбаден. Далі, на якийсь умовно третій день були вантажівки, на четвертий-п'ятий додалась залізниця. Ми тоді з польською стороною зробили декілька терміналів і підлаштували їх, де це можна було робити, щоб проводити постачання. 

Паралельно зрозуміли, що нашим хлопцям, нашому Генштабу для планування своїх операцій теж потрібна ця інформація, коли на що можна розраховувати, дати постачання і так далі. 

А паралельно перетворили цей процес на щось більш стабільне, тому що у волонтерів  закінчувалися гроші, і людям потрібно було платити зарплату. І через одну з львівських ГО тоді почали з ними розраховуватися. От як воно тоді почалось, з перших місяців, так і зараз продовжується. Багато компаній великих це фінансують. Півмільярда гривень загальних виплат ми вже давно переступили. Тобто про що це говорить? Що все, що в'їжджає в країну і передається силам логістики, – воно робиться за кошти бізнесу, починаючи з третього дня війни. 

Це різні компанії: з аграрного сектору, з будівельного сектору, з ІТ-сектору, банківського сектору. Хтось стабільно підтримує, хтось – тимчасово. Компанії, які пальним займаються, теж допомагали якийсь час. Ось так ми з'явилися в цій історії.

– У перші дні багато компаній, які займалися пасажирськими перевезеннями, наче в один момент зникли. Було таке враження, що залишилася одна тільки Укрзалізниця, яка і вигребла країну. Чи були в той день, 24-го лютого, якісь такі яскраві історії, повʼязані з УЗ?

– Насправді, у мене їх особливо не було. Тобто я більш-менш у фоновому режимі перепитував, що відбувається, як відбувається. З важливого було те, що запустили вже в перший день, ввечері, електричку зі Львова до Перемишля. Тобто ми розуміли, що всі їдуть зараз до Львова, а там на вокзалі вже просто нікуди людям діватись. І тут, знову ж таки, потрібно віддати належне польським колегам, бо вони це зробили просто моментально. 

Потім вони приїхали на другий день, самі проїхали кордон, подивились, що там відбувається, сказали: "Ні, стоп, так, не працюємо. Будемо всіх просто впускати". Ну, тобто, ось це були досить яскраві моменти.

Харків так само. Здається, це була ідея керівника Харківської залізниці. У Харкові теж почали збиратися десятки тисяч людей на вокзалі, і теж вони думали, що потрібно якомога швидше вивозити людей. І великими дальніми поїздами Інтерсіті це буде довго. Вони запустили електричку Харків – Полтава, і, знову ж таки, таким швидким способом вивозили якомога швидше туди людей. Тобто цікаві речі робили.

– Можете згадати, як ви вперше опинилися в укріпленому пункті у Зеленського, в так званому центрі прийняття рішень?

– На другий день я президента зранку набрав, кажу є такі і такі ідеї. Він каже: "Займайтесь укріпленнями навколо Києва, навколо великих міст, робіть блокпости і так далі, допомагайте військовим". Окей, зв'язалися з Генштабом, запустили цей процес.

Десь третій день це був, і я написав Марії (Левченко, помічниця Зеленського – УП) і кажу, що я хочу з ним побачитись. Тому що я бачу, де ми вже почали співпрацювати з військовими, – ми можемо набагато швидше їм допомагати якісь речі робити, з військової логістики в першу чергу. За рахунок того, що ми більш гнучкі, ми можемо допомогти їм робити все значно швидше. І помічниці його написав, вона каже: "Так, давай зробимо".

І ми приїхали до нього в бункер. Це пізно було, десь опівночі, здається, близько одинадцятої. І це був я, Мустафа Найєм, Юрій Васьков і Олександр Камишін. І я їм кажу: "Пішли разом". Хлопцям тоді охорона сказала почекати. Тоді я пішов, кажу: "Я швидко, на пів години".

Я зайшов туди і там приблизно 2-2,5 години пробув, тому що у президента були переговори: тут йому Макрон телефонував, тут Дуда, тут ще хтось. Прямо у WhatsApp. І бачу, що там так інтенсивно все. Потім кажу: "Слухайте, мене взагалі там хлопці чекають". Він каже: "Так поклич їх сюди". Ну, покликали, поговорили. Потім прем'єр теж прийшов з якихось переговорів, Андрій Єрмак прийшов. Він каже: "Давайте ви з цим усім залишайтесь, будете тут працювати". 

І Кирило (Тимошенко - УП) приїхав одразу, через пару годин, він доїхав теж на Інтерсіті зі Львова. Не пам'ятаю, кудись він родину вивозив, а потім звідти повертався. 

Ніхто не знав, де, хто, куди. І він каже: "Залишайтеся і все". Окей. Єдине, що ми речі залишили десь в готелі. Я кажу, що давайте ми сьогодні там вже переночуємо, заберемо речі і зранку вже спокійно заїдемо до вас. Так і домовились. Тобто ми втрьох заїхали до нього: я, Васьков і Найєм. І от весь цей час ми були як команда втрьох. І Кирило вже теж був. Тобто він теж залишився. 

– Можете описати, як все виглядало зсередини? Ніхто ж не був у бункері президентському. 

– Довгий ліфт, якісь там сходи потім, якісь такі важкі двері. І далі такі довгі коридори. Як в американських фільмах про апокаліпсис все і виглядає. А взагалі все таке радянське, і нічого такого. Десь воно глибоко під землею, це зрозуміло.

– На що по атмосфері схоже?

– На метрополітен. Воно відчувалось, що все ж таки це будувалось приблизно в одні часи. 

– А що найважче там було? Тому що люди, які так само перебували в бункері, казали, що у них була найбільша проблема – це повітря.

– Я не можу сказати, що саме повітря. Для мене – світло. Тобто ти не розумієш, чи день, чи ніч. Тобто воно там приблизно однаково відчувалося. Повітря, так, звичайно, теж важливо. Але для мене оце відчуття день-ніч, яка година зараз, воно не нормально для людини знаходитись постійно в такому стані. Це перше. 

Друге – коли інтернет пару разів пропадав. І все, ти не знаєш, що там відбувається, як воно там, тобто таке теж було. А повітря – просто стали потім виходити, дихати, хоча б в арку десь біля Офісу. Тобто на територію Офісу Президента намагались там виходити, хоч десь подихати. 

Кімнатки якісь невеликі, тобто є там десь спальні кімнати, є робочі кімнати. Вони всі дуже маленькі, все мінімальне, нічого надзвичайного. Все максимально радянське. 

– І там перебувало все політичне керівництво, крім Руслана Стефанчука, який по навколо Києва ховався? 

– Ні, половина уряду була в Івано-Франківську. Багато людей, хто залишався з Кабміну в Києві, вони теж були окремо. Наприклад, Герман Галущенко був окремо, Віктор Ляшко – у себе, Денис Монастирський теж був у себе. 

Ірину Верещук я бачив постійно в бункері. Тобто я думаю, що вона там жила. Прем'єр, звичайно. Олег Немчінов – теж, я його бачив майже постійно там. Мабуть, десь так, якщо про Кабмін казати. 

Із заступників голови ОП – бачив Романа Машовця, Олега Татарова бачив постійно. Я розумів, що він там знаходиться. Олексій Данілов – я розумів, що вони з Сергієм Дейнеко були десь в Києві, але на окремій локації. Звичайно, що Андрій Борисович там був, ну, це зрозуміло. Ну і військові окремо теж були 

– Були у вас якісь ритуали в цьому бункері, якийсь там, наприклад, сніданок, куди всі сходилися?

– Так, всі сходилися, але час різний був там: обіди, вечері. Там кухня невелика, якось намагалися по якихось графіках… Іноді з президентом, іноді без президента, іноді президент там сам був. Давид Арахамія приходив постійно теж.

– Приносив щось?

– Він навпаки під'їдав. Я шуткую, не знаю. У перші дні взагалі нічого ніхто не приносив. Я вам скажу, що взагалі не до цього було. Це потім вже почали думати: "Так, окей, а що взагалі в місті працює? Нічого не працює".

– Який ефект був від того, що президент, прем'єр, глава Офісу, якісь основні заступники, міністри – всі були в одному місці? Це якось допомогло вам?

– Я думаю, що точно допомогло. Тому що багато рішень про передачу якихось там штук військових, про підпорядкування якихось органів, які терміново треба було передати, або військові завдання – все це відбувалося швидко. Уряд проводили два рази на день, зранку і ввечері, але погодження й рішення – реально приймалися дуже швидко. 

Я взагалі вважаю, що це те, чого зараз не вистачає. Я зараз вважаю, що у нас в багатьох питаннях рівень забюрократизованості більший, ніж він був до війни. Тобто якраз в перші дні, тижні рішення приймалися, ніхто ні про що не думав – просто вперед і все. 

Ну, всі розуміли ризики, особливо коли ти відчуваєш, що відбувається навколо Києва. Коли бачиш цю інформацію: "Так, вони вже у Фастові", "Вони вже у Броварах". Ти розумієш, що в принципі залишається тільки траса Київ-Одеса, і ти хочеш військовим одразу допомагати якомого швидше: "Хлопці, чого вам ще не вистачає, можливо там щось передати потрібно, когось перевезти?".

– Чи відчуваться зараз якась така приналежність до такого собі "бункерного братства", умовно кажучи? Те, що ви там разом були у перші дні – чи впливає це якось зараз на роботу?

– У мене з моїми колегами точно впливає. Я розумію, що люди, які зі мною тоді були, Мустафа, Васьков, – вони цей шлях пройшли. Тобто я набагато більше їх зрозумів, і вони себе з найкращого боку показали. Це було круто. 

Що стосується взагалі відносин в бункері – звичайно, вони перейшли на якийсь там інший рівень, в усіх сенсах, тому що це як підводний човен. Там не завжди працює звання, ієрархія і так далі. Воно трохи по-іншому. І набагато відвертіші якісь речі були, це точно. І навіть після цього був період, коли ми могли досить спокійно, відкрито проговорювати навіть неприємні для себе речі, але відверто.