Кухня іде на війнуШість історій про їжу на фронті, в блокаді, в окупованому селі, в евакуаціїОлена Струк, для УП

Їжа під бомбами

Початок березня в Маріуполі видався морозним. Випав сніг. Це було, ніби манна небесна. Бо з'явилося джерело води. Сніг збирали, щоб топити. Хоча скип'ятити його під обстрілами було майже неможливо. 

− Наприкінці лютого я ще допомагав разом з іншими місцевими жителям з приготуванням коржів, яке налагодила азербайджанська діаспора у волонтерському центрі. Роздавали жінкам і дітям, яких евакуювали зі східної частини міста до центральної. Тістоміс ми крутили руками.

Ті коржі для мене стали символом виживання.

Після другого березня, коли зникла електрика і вода та посилилися обстріли, все, що я міг, це рятувати свою родину. Маму, тещу, дружину, доньку та кішку. Тоді ж ми остаточно переселилися у підвал п'ятиповерхівки.

До війни запаси продуктів у нашій сім'ї, звичайно, були. Консервація, крупи, цукор, макарони. Крім того, восени я зазвичай закуповував картоплю, яку зберігав у підвалі гаражу. Але гараж був у зоні активних бойових дій. І там все зруйнували.   

Ще лічені дні працювали продуктові крамниці. У них були шалені черги і обмаль продуктів.

Звичайний хліб зник вже на початку березня. Мабуть, у блокадному Лєнінграді були більші дози того хлібу, ніж у нас у Маріуполі.

На 4 березня всі магазини розбомбили, тільки один працював. Але і його розбомбили, коли там були люди.

Почалося мародерство. Хоча я б його так не називав. Просто заради виживання люди виносили зі зруйнованих магазинів продукти харчування, які там ще лишилися. 

Так робив і я. З одного з магазинів приніс сухарів до підвалу свого будинку, де ховалися три десятки людей. Виніс ящик крекерів і вцілілі пляшки з грузинським ситром. У нас було кафе "Пирогово". Його розбомбили. З його уламків я приніс два відерця з наповнювачем для тістечка типу медовик. Мішали його з джемом і їли всім під'їздом. Це був делікатес.

Більшість чиновників поїхали з міста в перший же день війни. Я пригадую історії моїх баби й діда про 1941 рік, як заходили німці, і як тікали радянські функціонери. На жаль, в нашому українському Маріуполі влада тікала так само.

Разом з магазинами зникла і питна вода. Її привозили волонтери. Стара газелька зупинялась поблизу нашого будинку. Вишиковувалася величезна черга. Давали по одній баклажці на людину. Але і це припинилося. Дві машини з водою рашисти просто розстріляли. І відтоді води не було. Люди шукали кринички, джерельця. Для технічних потреб воду зливали з систем опалення. 

Збирали дощову воду. Але вона була чорною. Уявіть, що снаряд потрапляє в другий поверх будинку і протягом доби будинок вигорає, бо ж пожежники не приїжджають. Полум'я з'їдає поверх за поверхом. А потім весь той попіл стікав разом з дощем по жолобах. І ту воду треба було відстоювати хоча б 2-3 доби.

Готували ми так. Дрова і розпалювання вогнища − моя турбота. Виявилося, що власна сокира − то є справжній скарб. Але багато міст України потерпають від такої пошесті − комунальники пиляють дерева. Маріуполь не був виключенням. У нас у дворах дві третини дерев були обрізані. Я тоді часто згадував комунальні служби незлим тихим словом.  

За те, що в казанці, відповідала дружина. Картопля в мундирах, каші − варили все, що знаходили в будинку, але так, щоб на вулиці знаходитися якнайменше часу. Адже кожен вихід міг стати останнім.

Вийдеш надвір, а там починається артобстріл чи бомбардування.

Багато людей загинуло, коли намагалися готувати і кип'ятити. Фактично кожного разу ти ризикував життям, щоб мати змогу хоч щось з'їсти. Якась інша система координат з'явилась. Просто треба було вижити.

Ми восени придбали морозильну камеру. Така мрія була у дружини − робити заготовки овочів, фруктів. Коли електрика пропала, то воно почало розмерзатися. І ми поступово його з'їдали. Обмаль калорій, але максимум вітамінів.

Нам вдалося виїхати з Маріуполя 18 березня. Врятувало те, що у мене був кишеньковий приймач, який приходило послухати пів будинку. Завдяки радіоприймачу дізналися про зелений коридор. Ми не були впевнені, що все спрацює, але на власний страх і ризик спробували.

Зараз ми в Дніпрі. Не одразу оговталися. Але одразу накупили хліба.  Але ж люди з Маріуполя виїжджали і в середині квітня, і пізніше. Мені навіть важко уявити, як вони там виживали. За 18 діб воєнних дій у Маріуполі я схуднув на 18 кг. 

Один із фотоальбомів Олега, де він публікує світлини з рідного міста, має назву "Залишилось море".  

− Те, що було, те загуло. Рідний Маріуполь наразі зруйновано, − каже Олег. − Залишається тільки пам'ять і віра в те, що ми ще колись повернемось додому.

 − Який на смак Маріуполь?

− Як грецькі чебуреки. У нас це популярна страва. Мабуть, кожна господиня має свої секрети приготування.

Їжа в евакуації

"Я не дозволю їм відібрати в мене і це", − думала Світлана, коли заздалегідь почала збирати бляшанки з-під консервованого горошку. Дістала їх напередодні Великодня. Пекла в них паски, бо ж де знайти у Франції формочки.

"Кому "їм" − зрозуміло. А що "це" − я й сама погано розумію. Але ось не дозволю і все!" − напише вона у Фейсбуці. Щоб заспокоїти нерви, зварить борщ, приготує банош, пофарбує яйця і пригостить сусідів − шість квартир біженців з України. 

Її дім залишився в Горенці. Живий, але поранений. Вибите вибухом скло у вікнах. Вікна тимчасово втратили зір і не бачать, що сусідніх будинків більше немає.

Друг зняв відео з підвалу її будинку: імпровізовані ліжка, поличка, якась їжа, консерви. Так і стоїть чашка з недопитим чаєм. Кожного разу, коли ненадовго переставало гупати, вони бігли нагору і робили чай, поки могли. Чай слугував і за їжу, і за пиття. 

На півдні Франції, де зрештою знайшла прихисток велика родина Світлани Паніної − двоє дорослих, четверо дітей та три кішки, − місцеві надають перевагу каві, соку або мінералці. Тут важко знайти "творог", а огірки розміром з пів руки, зате сезон шпараги у розпалі. Немає гречки, але все ж таки вдалося відшукати в супермаркеті варений буряк для борщу. Є магазини "Катюша" для емігрантів, але туди не хочеться навіть зазирати. А магазинів "Катруся" немає.

− Напевне, кожен, хто приїжджає до іншої країни, стикається з тим, як важко підтримувати свої кулінарні звички. Ще одна думка, яка відвідує за кордоном: треба відкрити ресторан української кухні. Чому ніхто не знає, що українська кухня така смачна?

У Франції нас на деякий час прихистила місцева родина. І коли ми переїхали в окрему квартиру, то на знак вдячності влаштували для них обід. 

"А тепер оцініть, будь ласка, від 1 до 10 балів, наскільки ця страва французька", − кажу їм, а сама подаю на стіл м'ясо "по-французьки". Вони дуже сміялися. Ні, вони не готують м'ясо під сиром з томатами в духовій шафі.

Потім ще був майстер-клас з нарізання капусти. Знаєте анекдот? Жінка з нічого може зробити три речі: зачіску, салат та істерику. Я зробила салат, який у нас зветься "Дністер". Ковбаса, трішки цибульки, зелений горошок, капуста і майонез. Найбільше вони дивувалися, як можна так тонко нашаткувати капусту...

З Горенки ми вибиралися під обстрілами і вибухами. Київ, Львів, Краків. Далі Словаччина, Австрія і нарешті Франція. Чотири країни, шість переїздів за шість тижнів.

У перші дні діти нічого не їли. Бо це перше, що "злітає", коли людина поринає в тривогу.  

"Мам, це було смачно, як удома", − я почула лише за кілька тижнів. На маленькій кухні в словацькому гуртожитку я приготувала оладки і суп, "як удома". Ми стягнули тумбочки на середину кімнати, сіли всі разом і вперше відчули смак їжі.  

Я тоді змушувала себе готувати і збирати сім'ю докупи, бо знала, що це може стати рятівним колом для нас.

Подібний досвід я вже мала колись, коли ми тікали від Росії з Криму. Ми залишили дім через погрози і небезпеку. І все це я привезла з собою в душі до Києва.

Стосунки з їжею зруйнувалися. Я не тільки не могла готувати, мене нудило навіть від запахів та вигляду їжі. 

Тоді допомогло, що до кухні долучився чоловік. Він готував не з обов'язку, а з душею і смачно. І до мене поступово почала повертатися любов до їжі і задоволення від приготування.

Це для мене стало сигналом, що я одужую від свого невиліковного суму. І одночасно їжа і готування були кроком до звільнення від депресії. А потім приготування їжі стало для нашої родини ще й сімейним ритуалом. Приміром, з'явилась традиція пекти різдвяні штолени. 

Я можу пояснити, як це працює, і як людина, що переживала скрутні часи, і як психолог.

З їжею пов'язана вся дофамінова система − заохочення і задоволення. Саме тому, перше, що має спитати у вас психіатр чи психолог, коли ви звертаєтесь з проблемами: а як ви спите і їсте? Якщо людина не отримує задоволення від їжі, то в ній щось зламалось.

Дофамін − дуже капризний нейромедіатор. Для його вироблення важливо, щоб ми самі розпочали процес і завершили його. До того ж не абияк, а саме добре. І отримали задоволення від цього: я це зробив і зробив добре. Тож одна справа із задоволенням поїсти, але ще краще − приготувати. І отримати "подвійну дозу" дофаміну. Це дуже потужне відчуття.

Тому я благала волонтерів, аби вони знайшли нам варіант житла з можливістю готувати. Змога щось робити самій в ситуації, коли відчуваєш, що від тебе мало залежить, надважлива.

Є такий термін − інстинкт волі. Ми маємо потребу орієнтуватися в просторі і вільно рухатися. Якщо людина в скрутні часи спирається тільки на інших і не може спиратися на себе, вона травмується набагато більше. Не відчуває, що щось може. А нам життєво необхідно почуватися самостійними, дорослими, спроможними. І регресувати до дитини, яку годують, то важкий стан. 

Хазяйці на замітку. Паски в бляшанках виходять не такими гарними, як у керамічних тарілках для котів. 

− Довелось і її пристосувати в якості формочки, − сміється Світлана. − В ній паска найліпша. Але ми нікому не розповідаємо, в чому пекли.  

− Що означало те "це не віддам" ви вже зрозуміли? − допитуюсь в неї. 

− Усе, що хочеться зробити з початку цих подій − лягти і померти. Бо навіщо жити? Навіщо радіти? Народжувати дітей та їх ростити, якщо прилетить ракета і все скінчиться?

У мене були такі думки, коли ми сиділи в підвалі і відчували, як трясуться стіни будинку від вибухів. Ось ми святкували Новий рік разом. Зібралася вся родина. А тепер все висить на волосині. Що цьому протиставити?

Пам'ятаєте бабцю з Горенки, яка в розбомбленій пічці пекла паски? Думаю, ми б одна одну зрозуміли. Це не про традиції, ні. Це можливість вирішувати щось самостійно і чомусь радіти.

Ви не зможете відняти в мене те, що я можу щось робити для своєї родини. Навіть якби у мене не було б де пекти, в чому пекти, або з чого, я би все одно щось вигадала.

За п'ять хвилин після закінчення розмови, Світлана надішле мені повідомлення: знайома француженка попросила рецепт салату "Дністер".

Їжа під час блокади

Під обстрілами треба переходити на стрес-меню: чашка гарячої води, тільки-но з'являється бажання їсти, і так 3-4 літри за добу. У жодному разі не їсти через силу, якщо немає апетиту.

Цей рецепт Володимир винайшов ще у 2014 році. У Чернігів він переїхав із сім'єю з Донецька у 2015-му, коли зрозумів, що Україна ще не скоро звільнить Донбас. Той рецепт знадобився знов.

− В перші дні після 24 лютого я навіть не пам'ятаю, щоб хтось щось готував. Тільки десь за чотири дні я прибіг додому, а на столі стояв борщ. Нічого особливого. Борщ без м'яса, переважно юшка. Але я налазився, бо робив барикади, тож сів за стіл і з'їв. А потім думаю: "Ух ти! З'їв". Тої миті я усвідомив, що нерви трохи вгамовуються.

Коли ми зрозуміли, що це війна, зібрали всі гроші − і в магазин. Я так зробив і в 2014-му. Купили консерви, тушкованку, гречку, рис, цукор, сало, яйця, молоко − нагребли так, що були схожі на дурнів. З нас навіть сміялися, але недовго.

Назбирав цеглини, бо приготувався складати пічку. У мене були ще донбаські креслення. Але нам пощастило. У квартирі все зникло, крім газу. Тож ми готували на плиті, але майже весь Чернігів перейшов на багаття.

Чи не одразу я помітив, що людям почало бракувати соціалізації. Біля магазинів люди стояли в шалених чергах, спілкувались, не реагуючи на сирену повітряної тривоги. Часто навіть не розуміли, чи є в тому магазині хоч щось купити.

Одного разу я для практики постояв. Страшно… Відчуваєш себе, як мішень в тирі. Мої побоювання щодо черг виправдались: 12 березня обстріляли чергу за водою, 16 березня − чергу за хлібом.

Через те, що Чернігів опинився в повному оточенні, порожні магазини закривалися один за одним. Потім літаки розбомбили міст, і магазини миттєво зачинилися. Ранок починався з того, що треба піти і "вполювати" якусь їжу. Що знайдеш − з того і буде страва.

Пам'ятаю такий момент: йдеш по вулиці і заглядаєш, що у людей в руках. Звідки вони йдуть і що тягнуть. Побачив щось їстівне, одразу ж питаєш: "Де взяли?". Біжиш туди, але, як правило, вже не встигаєш. Одного разу побачили так лоток яєць. Цілий лоток! Стали як укопані і не можемо повірити в те, що бачимо.

Коли ми несподівано натрапили на картоплю, то накупили її на "відрив рук". Картоплю дуже хотілося. Ми перейшли в основному на рідке − супи. А тут наварили картоплі в мундирах, сіллю присипали і просто так їли цілими картоплинами!

На відміну від православної церкви, яка ніхєра не допомагала, адвентисти сьомого дня возили їжу. Я в них навіть взяв молоко, десяток яєць, борошно. П'ятидесятники, баптисти, усі церкви допомагали своїм громадам. А наш піп поминальними свічками торгував по 5 грн. А свічки тоді були ходовим товаром. Мужики наші не втримались і батюшку відлупцювали.

З хлібом намагалися експериментувати. На пательні робили. Двічі зіпсували, був, як підошва. А потім якось підлаштувалися. Тісто витримали, плюхнули не на гаряче, а поступово нагрівали сковорідку. І нарешті пляцок вийшов такий, як пух. Пам'ятаю, як я його розрізаю, беру скибочку − то якесь щастя неземне.

Не знаю чому, але хліба хотілося. Бо, мабуть, хліб − як повітря. Воно є, і ти на нього не звертаєш уваги. А коли тебе за горлянку взяти, то повітря вже дуже не вистачає.

Якось на вулиці зупинилась автівка, водій відкрив багажник, а там повно хліба, і він, знаєте, як те золото виблискує. Люди вдихнули, як побачили, а видихнути не можуть, так із заклякли на секунди. А потім − всі до нього. Розмели за мить.

Гірше за все було з водою. За нею доводилося далеченько йти. Чернігівський водоканал, геройські хлопці, зробили "вихід" і сиділи там на відкритій місцині цілими днями, розливали воду людям. Але були суворі правила: став в чергу − телефон вимикай.

Ми протрималися 40 днів. Думав, що буде гірше, тож прораховував, як садитиму городину вприсадку.

Знайомі зізналися, що придивлялись до голубів як до їжі на майбутнє. І я, щиро кажучи, підгодовував їх, бо не знав, як піде далі. Добре, що наші відігнали песиголовців так швидко.

А висновки мої такі. У першу чергу, треба мати великі запаси питної води. Робити максимальні запаси їжі, що не потребує холодильника. Купити 20-30 пачок сигарет. Це потужна валюта, бо під час скрути курці віддадуть за них все, що завгодно.

Їжа в місті, що борониться

Інна вимішувала тісто для хліба. Через нього вона ніби відчувала зв'язок з жінками свого роду. З тими, чиї обличчя бачила хіба що на пожовклих світлинах зі старого сімейного альбому. З тими, кого знала лише за спогадами мами та тітки. Це надавало сили.

− "Мам, спечи мені булочки, як у Паддінгтона". Прохання молодшого заскочило зненацька. Ми намагалися хоч якось зберегти звички мирного часу. Тож щовечора дивилися мультсеріал "Паддінгтон".

То був 44-й день повномасштабної війни. Жахливий обстріл Краматорського вокзалу. Перед очима світлина з закривавленою іграшкою. 44-ту добу мозок просвердлює те саме питання: а чи правильно ми з чоловіком зробили, залишившись з дітьми вдома у Києві? Однозначної відповіді й досі немає. 

Я готувала усе своє подружнє життя. Але була переконана: будь-яка випічка, а особливо дріжджова − то не моя історія. Це щось посильне лише тим, хто пізнав кулінарний дзен. 

Але ж дитина попросила, та ще й за таких умов. Так, я не в змозі гарантувати дітям головного − безпеки, але зрештою, булочки − це те, що я можу зробити тут і зараз, попри власну безпорадність перед ситуацією. 

Прохання сина трансформувалося у посильну турботу про своїх. Утім, ці булочки тоді врятували і мене: хоч на якусь годину я випала з новинних стрічок, в яких живу 24/7.

Я зрозуміла, що все вдалося, щойно вийняла випічку з духової шафи. "Як у Паддінгтона, як у Паддінгтона!" − радісно волав молодший. Здивовані очі чоловіка, з яким ми разом 18 років, пам'ятаю й досі: "Ого, а ти що, так умієш?". 

Після успіху "паддінгтонських" булочок усе понеслось само собою. Ватрушки, пончики, чіабатта, берлінери і, барабанний дріб, перша власноруч спечена паска − баба святкова за рецептом Дарії Цвек. При всьому різноманітті панетоне та краффінів, мені не хотілося нічого заморського. Хотілося свого, українського.

Зрештою я наважилися на найскладніший за власною кулінарною шкалою виклик −  спекти хліб. Першим став традиційний український житній.

І тут відбулася геть неочікувана для мене річ. Бо, вимішуючи хліб, я відчувала зв'язок з жінками свого роду. Це була своєрідна жіноча ініціація, активація гену "жінки-берегині". Адже ж, напевне, моя прабабця, її мама, мати її матері і так далі так само вимішували тісто для хліба руками, переймалися, аби все вдалося, турбувалися про рідних, як і я це роблю. Попри століття, покоління, різницю у способі життя. 

Мені трохи ніяково про це говорити, бо ж війна, а тут я зі своєю випічкою. Але ж ця історія про дещо більше.

Кожен з нас зараз відчайдушно шукає точку опори − хоч щось, на що можна було б спертися. І у кожного це своє. Навіть якщо з першого погляду воно здається чимось недолугим та малим, варто спробувати.

Почати з того, на що можеш впливати, що під силу твоїм рукам, ногам чи голові. Віднайти зрештою бодай тимчасовий спокій та повернути ґрунт під ногами. І далі крок за кроком. Бо насправді ми часто недооцінюємо силу маленьких речей, які зовсім поруч.

Їжа на фронті

Польова кухня, проста їжа. Сосиски із сухпайка. Енергетичні батончики, які розлітаються на ура. Пиріжки з тилу поштою. Суші, за якими найбільше сумуєш. І заварна гаряча кава, яка одного ранку перетворюється на напій богів.

− Воєнна їжа виконує свою утилітарну функцію, і все зайве відпадає. Зазвичай це польова кухня, де готують каші, передовсім перловку, пшонку, "пшеничку", супи. Тобто це досить непогана за армійськими мірками їжа: поживна, корисна, смачна. Але все ж до домашньої вона не дотягує.

Це й зрозуміло. Польова кухня годує одразу багато людей. Там апріорі дуже складно зробити так, щоб все було, як удома.

Якщо ти військовий, твій раціон дуже залежить від того, де ти знаходишся. Одна історія, коли ти на бойових позиціях. Там не до перебирання харчами. Їсти, звісно, хочеться, хоча, мабуть, більше − пити. Бо багато копаєш, витрачаєш багато калорій. На "бойових" у нас сухпайки, ті що "Паляниця". Там є кілька різних наборів: гуляш, консервовані сосиски, квасоля, горішки, енергетичні батончики, джем чи мед.

Доставка їжі відбувається своїм ходом. Нам, приміром, треба було пройти приблизно два-три кілометри, щоб спуститися в село, там взяти сухпайки і воду. І знову своїм ходом нести все це під обстрілами на позиції. Від того, скільки притягнеш, залежить, скільки їстимеш.

Хто йтиме за їжею, визначає передусім фізична кондиція хлопців. У нас же не тільки молодіж, але і старші люди воюють. А нести доволі великі вантажі вгору, перебігцем, в бронежилеті, касці і з автоматом, то не так вже й легко. Тож зазвичай хтось з молодіших йде і приносить на чотирьох-шістьох побратимів.

Зрозуміло, що взяти з собою гаряче нереально. Розводити багаття на місці заборонено. Тому приготувати щось дуже складно. Але одного разу наші хлопці примудрились дуже-дуже потайки зварити каву. Повірте, це було божественно! Чиста насолода.

Бо тобі сказали, що за годину-півтори прийдуть росіяни. І ти всю ніч пролежав під посадкою, очікуючи на них, змерз. Ще ніколи так сильно не чекав на росіян, як тоді. Ранком повернувся на позиції, і тут тобі приносять горнятко кави. Може, це ефект несподіванки, не знаю. Але смачнішої я не пив за все своє життя... Навряд цей момент можна було б назвати "як удома". Коли поруч б'є артилерія, то це не дуже схоже на "як удома". Хоча... На початку війни в Ірпені, де я жив з родиною, десь так і було.

Інша справа, коли ти знаходишся трохи далі від лінії фронту або в глибокому тилу. Там можна собі дозволити більше. Замовити, приміром, піцу, або купити полуниці, чи морозиво, якщо дуже хочеться. Та й Нова Пошта працює. Нам надсилали молоко, мед, сало. Знайома якось передала булочки. Одного разу продавчиня з магазину пригостила нас печивом і лимонадом. Ми шукали запчастини, а вона нам винесла все це. Такий дуже теплий момент і неймовірно приємний.

Так чи інакше всім періодично хочеться різноманітності. Чогось не армійського. Щоб нагадати собі, що ти не тільки військовий. З того, за чим я скучив, то це суші. Улюблена страва з мирного життя. Мене дружина на них підсадила колись. Вона їх дуже любить. І понеслося.

Загалом їжа зараз багато думок не займає. Принаймні в мене. Основна потреба − це калорії все ж таки. Бо багато витрачаєш, і треба їх поновлювати. За три місяці служби довелось пробити декілька додаткових дірок в ремені.

Іноді наші хлопці самі щось готують. Приміром, у нас є традиція, якщо є можливість, готувати бограч, бо бригада закарпатська і більшість у нас із Закарпаття. Одного разу готували на печі. Вони кажуть, що то виходить не справжній бограч. "Ось приїдеш до мене в гості після війни, то я тобі покажу, що таке справжній бограч". 

Ігор спитав у хлопців, що для них значить приготування бограча на фронті. І надіслав аудіозапис. Чоловічий голос сміється, почувши питання:

− Ти знаєш історію бограча? То є венгерське блюдо. Його робили кочові пастухи, які випасали вівців. Ти кидав у казан все з того, що лишилося з твого кочового путя, і варив. М’ясо, сало, цибуля, перець − солодкий, гіркий, рис, квасолю, бринзу, капусту чи моркву, або ж навіть замішували рідке тісто і кидали туди ложкою − усе, що маєш під рукою. Фактично це є польове блюдо. Головне, щоб воно було таким наваристим, як холодець, і гострим. Бо венгр без перцю, то як гусар без коня. 

Якби ти попав до нас на Закарпаття на фестиваль гентешів (різників) в Берегові, ти би поняв, що таке бограч. Ти би там їв бограч всякий, який лише може тільки існувати. І якби ходив від столу до столу, то кожний би тебе запевняв, що в нього самий істинний бограч. А тут зварити бограч, то кайф, то бомба.

Їжа в окупації

Після того, що відбулося в Бучі, Наталя вирішила: залишатися вдома з двома доньками − то наражати їх на небезпеку. На початку травня їм вдалося вирватися з окупованої Херсонщини, де російські війська вже два місяці "покращували умови життя" українців.

− Техніку, марковану літерами z, ми побачили в перший день широкомасштабного вторгнення російських військ. Кругом паніка, коли щось гупає, то люди падають на землю, бо не знають, як реагувати. Всі побігли по магазинах.

Я жінка запаслива − отримали зарплатню, поїхали на закупи. Коли все почалося, ми саме чекали на зарплату і мали їхати закуповуватися. Довелося витягнути гроші, ті, що на чорний день. Бо ж от він прийшов. 

Що в першу чергу купуєш? Борошно та дріжджі, щоб спекти хліба. Та їх вже ніде не було. У мене трохи залишалось своїх дріжджів, і я навчилася їх ростити. Це така закваска. У нас так багато хто робив.

Не знаю, чому так хліба хотілося. Коли трішки заспокоїлися, ми з чоловіком сміялися. Дивись, як не було війни, то ми одну хлібину таскаємо-таскаємо всією сім'єю і ледь з'їдаємо. А коли почалася війна, то хліб дуже цінували. Можливо, тому що він зник?

Нам у селі, звісно, легше. Є своя городина, в морозилці якесь м'ясо. Раніше я могла викинути якусь давнішню гречку, бо негарного кольору, висохла. То потім вже ніхто не перебирав.

У місцеві магазини почали завозити продукти з Криму. Ті ж крупи, макарони. Масло... Ми звикли, що ти їси його і відчуваєш, яке воно смачне. Хай воно коштує 250-300 грн за кг, але це масло. А тут за ту ж ціну взяв масло, але їсти його неможливо. Потім почали завозити ковбаси з Криму. У нас навіть найдешевші смачніші. 

Росіяни дуже люблять наші харчі. Пам'ятаю, як ще на початку стояла в черзі до магазину, і в сусідній крамниці хлопець вивантажував ящик з нашими ковбасами. Йому два російські солдати кричать: "Эй, пацан, дай сосиску". − "То не сосиска, то сарделька". − "Ну, дай сардельку". − "Не можу, зайди в магазин і купи".

Росіяни зайшли в магазин. Виходять вдвох з довгою косою сардельок. І ті сардельки з двох боків гризуть. Повні щоки напхали: "Cлышь, эти хохлы конченые, как они живут хорошо. У них даже сосиска вкусная. У них все вкусное. Как они жрут классно. Вот поэтому они и жирные все ходят". Ось так вони розмовляли.

З питною водою та сама історія. Вони до нашого села приїжджали по воду. Спочатку люди не давали, і вони почали погрожувати зброєю. Наш голова тоді сказав: "Давайте не будемо провокувати". І довелося чоловікові, у якого була криниця, дати їм воду. Якби ви бачили, як вони її пили... Хто чашкою, хто флягою, хто долоньками, хто як. П'ють і п'ють. "Почему она у вас такая вкусная? Даже хлоркой не воняет".  

Все, що наше, їм смачне. Все, що наше, їм гарне. Їм треба, щоб ми думали, що нас Україна кинула, що ми нікому не потрібні, що Росія нас приєднає і все буде добре. Але ж люди розуміють: ми їх годуватимемо. Це те, що відбувається вже зараз. Все розтаскують, крадуть. Зерно вивозять, трактори, комбайни вивозять.

Не дивлячись на війну, люди посадили теплиці. Пішов сезон редиски, зелені, моркви, то росіяни почали з Криму заганяти до нас машини і купувати все це за безцінь. "Редиску покупаем у вас по 5 грн". − "Ви що, смієтеся? На базарі вона по 70 грн!" − "Не хотите? Не покупаем".

Люди спочатку не продавали. Казали: "Нехай вона гниє, ми її не віддамо". Але потім, коли пройшло часу, грошей не стало, то люди почали віддавати за копійки. Край плодючий і родючий, і фактично вони захапали кусок, який буде їх забезпечувати.