Привіт, зброє! Нотатки з армії

Я не дуже розумію, як писати про війну. Постійно боїшся скотитися в пафос. Він поруч, він липкий і його важко відтерти.

2014 року, коли російська армія захоплювала Крим, мені здавалося, що існує дефіцит розуміння. Що потрібно розставити крапки над "i". Я писав тексти та включався до ефірів. 

2022 року на другий день війни я пішов до армії. Цього разу все кришталево ясно. Якщо комусь щось треба пояснювати – отже, пояснювати не потрібно.

Наша армія раптово виявилася найнароднішою з усіх можливих. 

Тільки у нас на одному блокпосту можуть стояти цирковий мім та шкільна вчителька з очима оленяти. 

Тільки у нас в одному взводі служать тато-кулеметник та донька-снайпер. 

Тільки у нас мати бере до рук зброю, щоб помститися за сина, який загинув на фронті.

У нашому батальйоні служать два геї, ми з ними стояли в одній черзі до військкомату. 

Колишні вододіли зникли. Вони більше не мають значення.

При цьому загальне для всієї країни почуття – це почуття провини. Повсякчас здається, що робиш замало. Що збираєшся заїхати в майбутнє на чужій спині. 

Твоїх внутрішніх драконів активно "підгодовує" оточення – коли дякують, співчувають чи намагаються допомогти. Зброя та форма вказують на твою причетність до військової касти, але завжди є батальйон, якому важче, і тому є відчуття, що ти віддзеркалюєш інше світло. 

У дитинстві я хотів стати вчителем російської мови та літератури. Ба більше, саме такий запис є у моєму дипломі. Думаю тепер про те, що моя спеціальність перетворилася з філологічної на антропологічну. 

Можна читати лекції про те, як політика успадковує культуру. Загадкова російська душа виявляється не настільки загадковою, коли заїжджає батальйонно-тактичними групами у твою країну.

У швидке прозріння "маленької російської людини" я не вірю. 

Соціологія всіх воєн приблизно однакова. На початку крива патріотизму завжди йде вгору. Пацифізм починає набирати силу згодом – і пов'язано це не лише з перемогою холодильника над телевізором. 

Якщо дорожнеча та дефіцит компенсуватимуться відчуттям швидкої перемоги, обиватель буде готовий з ними миритися. Тому порожнього холодильника недостатньо. Війна для росіян має стати "тією-яку-не-можна-виграти".

Інакше кажучи, "прозріння" прийде не тоді, коли з'являться "похоронки" і бідність. Воно відбудеться тоді, коли "похоронки" і бідність втратять сенс і виправдання. 

Втім, не варто від цього прозріння чогось чекати. Російський виборець обміняв свої політичні права на іпотеку двадцять років тому. А тому йому залишається лише спостерігати за тим, як авторитарний режим у Росії перетворюється на тоталітарний.

До речі, щодо режиму. До війни багато хто "пояснював" Володимира Путіна лише грошима. Шукали його капітали, викривали корупційні схеми, зводили всі мотиви до особистого збагачення. 

А виявилось, що Путін – це зовсім не про гроші. Що він – про імперії та війни. Що палаци та яхти – це не мета режиму, а лише побічний ефект. Що весь цей час на чолі країни був не "злодюга", а "кровожер".

Думаю, що вже зараз українці знову можуть сказати про себе "ми": ми витримали, ми відстояли. 

А що зможуть сказати про себе росіяни? Який займенник оберуть? Який висновок до нього докладуть?

Адже ми зовсім нічого не знаємо про російське завтра. Не знаємо, як виглядатиме їхня нова норма. На якому рівні зупиниться їхнє падіння. Що саме з радянського минулого повернеться до їхнього вжитку. А головне – ми не знаємо кордонів майбутньої Росії.

У цьому й полягає парадокс. Росія хотіла змінити наші кордони, але в результаті поставила знак питання на власних. У межах таких потрясінь уже ніщо не занадто.

Ми живемо у ситуації ідеального шторму – і висота хвиль лише зростатиме. Ми оцінимо ландшафт лише тоді, коли вщухне землетрус.

А от для російського президента зараз настав момент істини. Він ішов до нього, починаючи з 2000-го року. Таке собі роздоріжжя Достоєвського, на якому зазвичай мають визначитися з тим, "тварь лі ти дрожащая ілі право імєєш". 

Путін схожий на гравця, який поставив на зеро абсолютно все – і тепер має намір не програти. Для нас це означає лише те, що найближчим часом він не припинить ховати своїх солдатів в українських полях.

Останні 70 років Москва створювала з Другої світової війни громадянську релігію. Назвала її "Великою Вітчизняною" та десятиліттями черпала легітимність із цього джерела. 

Перемога над нацизмом була оголошена головним "зате", покликаним виправдовувати все, що було до війни, і все, що було після неї. 

Російська влада щоразу оголошувала себе спадкоємицею переможців – і на цій підставі вимагала від решти світу вдячних поступок.

24 лютого 2022 року цей кінь помер, і стрибати на ньому більше не вдасться. Відтепер Москва успадковує не у переможців, а у переможених. 

Росія до останнього заперечуватиме свій новий статус, але навряд чи її думка когось цікавитиме.

Чим довше спостерігаєш за тим, що відбувається, тим частіше спадає на думку: а чи можлива альтернативна редакція російської культури? 

На що може покладатися той росіянин, який не хоче поводитися як варвар і шовініст? Чи зможе він знайти однодумців серед своїх прозаїків і поетів, художників і філософів? Хто, крім Герцена, здатний бути для нього слоном і черепахою? 

Катастрофа наявного неминуча, а це означає, що рано чи пізно Росії доведеться перепридумати себе. 

Але якою буде нова редакція? З якими іменами? І чи взагалі буде?

Від часів ірано-іракської війни та битви за Фолкленди більшість воєн у всьому світі були протистоянням регулярних армій та партизанських рухів. Наша війна стала винятком із загального правила. 

В Україні триває битва двох інституційних військових машин – з усією номенклатурою можливого озброєння. Регулярна армія проти регулярної армії. Рідкісний виняток за останні 40 років.

До цієї думки починають звикати навіть західні партнери України. І якщо спершу вони постачали лише легке озброєння, то тепер переключаються на важке. 

Українська армія подолала їхню інертність і позбавила забобонів. Виявилося, що король – голий, а у Колоса – глиняні ноги. Виявилося, що Давид вміє дати раду не лише з пращею, а й з гаубицею.

Ще я часто чую про те, що наша війна народить покоління Гемінґвеїв та Ремарків. Зазвичай про це говорять із передчуттям та очікуванням. Не готовий співати у загальному хорі. Найчастіше післявоєнна література – це вихаркування болю. Ти випльовуєш на папір усе, що заважає тобі жити. 

Військова муза рідко вирізняється гуманністю до автора. Література, яку ми отримаємо, буде наслідком чужого страждання. Натхнення для такого літературного процесу чимось нагадує прижиттєве донорство органів.

Війна в Україні перестала бути справою лише військових. Вона стала національною та вітчизняною. 

Фронт тримають волонтери та підприємці, айтішники та пенсіонери, ті, хто платять податки, та ті, хто розбирає завали. У своїй спробі довести несправедливість України Росія вкотре досягла зворотного.

Дивна річ. Просто зараз Росія переконує тих, хто вагається. Підштовхує нерішучих. Мотивує тих, хто сумнівається. На наших очах вона робить все, щоб стати синонімом токсичності – на тлі якого звичні автократії виглядатимуть зразком осудності. 

Просто зараз Кремль ховає роки та мільярди, витрачені на прикорм союзників у всьому світі. Вони б і раді знайти для Москви виправдання, але як його знайдеш, якщо Кремль воює з "нацистами-наркоманами" і з "птахами-розповсюджувачами з біолабораторій".

Це якийсь бог із машини. У сценаріях такі сюжетні повороти викреслюють за награність. Таке відчуття, що ми опинилися всередині блокбастера і десь зараз на Ородруїн має дертися Фродо. З тією різницею, що наш фінал все ще не прописаний.

Наша війна визначить контури континенту. Окреслить правила та межі. Про нашу реальність писатимуть книги і захищатимуть дисертації. 

Ми – це Гаррі Поттер та Вільям Воллес, Наві та Ган Соло. Ми тікаємо з Шоушенка і підриваємо Зірку смерті, воюємо з Харконненами та кидаємо виклик Таносові. 

Ми – найепічніше, що випадало цьому століттю. 

Ми ще не перемогли, але вже перемогли.

Наші діти заздритимуть нам. Наші онуки втомляться нас слухати.