Україна: складний шлях до свободи

Складно говорити про відбудову України, коли російські війська продовжують цілеспрямовано знищувати житлові будинки, церкви, школи, лікарні. 

У мене вдома у Києві на кухні усю зиму лежала цеглина. Я нагрівала її на газовій конфорці, щоб вона тримала тепло під час тривалих відключень електрики й опалення. Мені пощастило: у мене досі є дім та кухня. 

А от жовта кухня з яблучками на столі з відомого знімка в Дніпрі вже більше не тішитиме свого господаря. Батька двох маленьких доньок вбила російська ракета. Дівчатка та їхня мати вижили, бо в цей час були на прогулянці.

Уся міжнародна система ООН не може зупинити вбивств цивільного населення, знищення цілих міст, масові депортації, катування у фільтраційних таборах, викорінення української ідентичності та появу нових братських могил на окупованих територіях. 

Ми знаходили масові захоронення вбитих росіянами людей після звільнення Київщини. Тіла цивільних із видимими ознаками тортур та зв'язаними за спиною руками. Такі самі безіменні могили ми бачили на звільненій Харківщині. І ті, хто там був, вже більше ніколи не зможуть забути цей запах.

Під час війни говорити про майбутнє складно, але після її завершення – пізно. Надто, що відбудовувати треба не тільки зруйновану інфраструктуру, але й віру людей у те, що відносини треба регулювати за допомогою права, а не грубої сили. 

Ця війна має ціннісний вимір.

Росія намагається переконати, що демократія, верховенство права та права людини – фальшиві цінності. Бо під час війни вони нікого не захищають. 

Росія намагається довести, що тільки фізична сила має значення, і тому держава з потужним військовим потенціалом та ядерною зброєю може диктувати світу свої правила та змінювати міжнародно визнані кордони.

Це не війна двох країн, це війна двох систем – авторитаризму та демократії. 

Тому під час війни так важливо говорити про те, за що ми боремося. І про такі речі, як мир, справедливість, міжнародна система, відбудова та майбутнє. 

Про мир

Україна як ніхто прагне миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю та перестає захищатися. Тоді це не мир, а окупація. І це просто інша форма війни. 

Це добре розуміють люди на окупованих територіях. Росія запровадила терор, щоб утримати їх під контролем. Росія свідомо винищує активних людей: мерів, громадських діячів, журналістів, волонтерів, священників, митців. 

Люди в окупації не мають жодної можливості захистити свою свободу, власність, життя та найрідніших. 

В одній із безіменних могил у лісі під Ізюмом під номером 319 знайшли убитого письменника Володимира Вакуленка. Він писав твори для дітей, і ціле покоління виросло на його "Татусевій книзі". 

Під час російської окупації Володимир зник. Родина до останнього сподівалася, що він живий і, як і тисячі інших, перебуває в російському полоні. Їм складно змиритися з результатами ідентифікації тіла.

Дитячого письменника Володимира Вакуленка росіяни вбили на Харківщині за проукраїнську позицію. 

Музиканта та диригента Юрія Керпатенка росіяни вбили у Херсоні за відмову грати на їхньому концерті. 

Руслана Нечепуренка, який із сином намагався знайти ліки та продукти в Бучі, росіяни вбили просто так – тому що вони могли. 

Ці убиті люди не мали зброї взагалі.

Мир – це свобода жити без страху та мати довгу перспективу. 

Тому заклики не давати Україні зброю для захисту, бо це нібито сприяє ескалації конфлікту, не просто помилкові. Вони аморальні. 

Досвід попередніх років переконливо свідчить, що можна не помічати страждання людей на окупованих Росією ще у 2014 році територіях. А от не помічати боротьбу людей, які сміливо захищаються та відстоюють свою свободу, вже важче. 

Такими закликами окремі політики просто намагаються виправдати своє небажання брати на себе відповідальність та щось із цим робити.

Росія на момент повномасштабного вторгнення мала неспівмірний із Україною військовий потенціал, в рази більшу кількість населення, а її економіка вважалася 11-ою у світі. Якщо за цих умов ви не допомагаєте Україні захиститися від нападу Росії, то це значить, що ви допомагаєте Росії окупувати Україну. 

Не можна бути нейтральним щодо порушень міжнародного права та людських страждань. Треба називати речі своїми іменами, інакше це не нейтральність, це – байдужість.

У цій війні Україна бореться за свободу в усіх сенсах. 

За свободу бути незалежною державою, а не російською колонією. 

За свободу мати власну ідентичність, а не виховувати українських дітей як росіян. 

За свободу мати демократичний вибір, а не жити в суспільстві, де влада визначає у що тобі вірити, кого тобі любити, що тобі говорити і заради чого йти та вмирати.

Ця війна має геноцидальний характер. Йдеться про саму можливість нашого існування. 

Якщо ми припинимо боротися, то нас просто не буде. Тому у нас немає іншого вибору, окрім як чинити спротив. 

Про справедливість

Це історія одного відомого під час Балканських війн фото. На світлині – сербський військовий б'є ногою літню жінку, яка разом із двома чоловіками у цивільному одязі лежить на землі. Під ними – калюжа крові. Виглядає так, що всі ці люди – мертві. 

Минув 31 рік, але журналісти взялися розслідувати обставини, за яких було зроблено той знімок. Робота з відкритими джерелами та нові технології дозволили їм ідентифікувати чоловіка з фотографії. Виявилося, що він так і не був покараний. Після закінчення війни він збудував кар'єру діджея та досі грає у клубах та на фестивалях. 

Нові технології дають нам такі можливості документувати воєнні злочини, про які 31 рік тому ми не могли навіть мріяти. 

Звичайні люди мають доступ до різних цифрових інструментів: Google Street Maps (вуличні карти Google) допомагає визначити місцезнаходження, Google Lens (гугл-лінза) – шукати в мережі подібні на конкретні фото зображення, існують ресурси для перевірки метаданих, для з'ясування, де і коли вперше було розміщено відео і багато чого іншого. 

Ми можемо відтворити картину подій та ідентифікувати воєнних злочинців, навіть не перебуваючи на місці злочину, як це роблять розслідувачі Bellingcat та інші організації. 

На жаль, міжнародна кримінальна юстиція не може похвалитися стрімким розвитком – на відміну від цифрових технологій. Розвиток міжнародного права стримують політичні інтереси та наші упередження. 

Ми досі дивимося на світ крізь призму Нюрнберзького трибуналу, де нацистські воєнні злочинці були засуджені тільки тоді, коли нацистський режим пав. 

Але ми не маємо чекати, коли закінчиться війна. Мовляв, якщо агресор програє, то повторить долю нацистських злочинців, а от якщо ні – то можливі варіанти. 

Правосуддя не має залежати від міцності авторитарного режиму. Зрештою, ми живемо у новому столітті. Сучасне міжнародне право визначає міжнародні злочини як такі, що загрожують існуванню всього людства як виду. Бо саме безкарність зумовлює їх повторення в різних куточках світу. 

Тому не буде стійкого миру без справедливості, особливо коли Росія звикла використовувати війни для досягнення геополітичних цілей, а воєнні злочини – як метод ці війни вигравати.

Мене іноді питають, чому росіяни розстрілювали цивільних людей у Бучі, тіла яких лежали на вулиці до моменту звільнення. Ця жорстокість є прямим результатом безкарності, якою Росія насолоджувалася протягом десятиліть. Російські військові коїли воєнні злочини в Чечні, Молдові, Грузії, Малі, Сирії, Лівії. І вони ніколи не були покарані за це. 

Росіяни повірили, що можуть робити все, що їм заманеться. Насильство та заперечення людської гідності стали частиною російської культури. Тому рідні російського солдата Вадима Шишимаріна не виказують жодних сумнівів, коли журналісти питають про вбивство ним 62-річного фермера Олександра Шеліпова просто біля дому. Росіяни переконані, що під час війни можна вбивати цивільних.

Люди, які вижили в російському полоні, розповідали мені, що росіяни, які їх били, ґвалтували та катували електричним струмом, були переконані у своїй безкарності. 

Демократичний світ має демонструвати конкретними діями, що російські злочинці не сховаються за абстрактним Путіним і рано чи пізно за скоєне доведеться відповідати. 

Така активна позиція демократичних країн може справити охолоджуючий ефект на жорстокість порушень, що їх росіяни й надалі чинять в Україні кожного дня. А значить, це може зберегти людські життя.

Війна перетворює людей на цифри. Тільки правосуддя може повернути людям їхні імена, а із ними – і людську гідність. У хаосі війни складно розібратися, що відбулося з сотнями тисяч постраждалих. Але, як свідчить історія одного фото сербського військового, нові технології дозволяють це зробити. 

Ми маємо дати шанс на те, щоб домогтися справедливості для кожної людини. Незалежно від того, хто вона, який її соціальний стан, жертвою якого саме злочину вона стала чи якого рівня жорстокості зазнала. Незалежно від того, чи цікава її справа медіа, чи згадують про неї у звітах міжнародні організації. 

Ми маємо забезпечити справедливість усім постраждалим. Бо життя кожної людини має значення.

Восени минулого року було проведено всеукраїнське опитування. Соціологи питали українців, що стане для них найбільшим розчаруванням після закінчення війни. Переважна більшість, а це 65,8%, відповіли – безкарність за російські воєнні злочини. 

Із запитом мільйонів людей на справедливість треба рахуватися. Інакше запит на справедливість може перетворитися на запит на помсту. 

Правосуддя не має чекати на закінчення війни. Потрібно створити спеціальний трибунал щодо агресії та притягнути Путіна, Лукашенка та інших винних у цьому злочині до відповідальності. 

Та боротьба за справедливість не має цим обмежуватися. Україна потребує підтримки міжнародних фахівців – суддів, прокурорів, детективів, – щоб ефективно розслідувати злочини росіян та притягати їх до відповідальності за десятки тисяч вже відкритих кримінальних проваджень відповідно до стандартів правосуддя.

Про міжнародну систему

Міжнародна система миру та безпеки більше не працює. Створена у минулому столітті державами-переможницями після Другої світової війни, вона надала окремим країнам невиправдані преференції. 

Тепер ми опинилися в ситуації, коли постійний член Ради Безпеки ООН може розпочати повномасштабний акт агресії та системно вчиняти воєнні злочини проти цивільного населення, щоб зламати спротив та окупувати країну. При цьому вся архітектура міжнародних конвенцій та організацій не може це зупинити.

Зараз увага багатьох країн світу тимчасово прикута до України. Приклад України демонструє людям, що гарантії прав людини та твоя особиста безпека залежать не від міжнародного права та порядку, а від того, чи пощастило тобі жити в країні з могутнім військовим потенціалом та/або ядерною зброю. 

Якщо цю ситуацію не виправити і міжнародний правопорядок не відновити у найближчому майбутньому, це матиме довготривалі негативні наслідки для розвитку світу. Уряди будуть вкладати гроші не в освіту, науку, охорону здоров'я, соціальний захист, вирішення глобальних викликів, таких як зміна клімату, соціальна нерівність, подолання бідності тощо, а у зброю.

Нові технології дають широкий простір для експериментів зі зброєю масового ураження та створення роботизованих армій. У такому світі буде небезпечно жити усім без винятку.

Сьогодні говорять армії, а право не працює. Але я вірю, що це тимчасово. Ми повинні розпочати кардинальну реформу системи миру та безпеки, яка має захищати людей від війн та свавілля авторитарних режимів. І права людини мають посісти у цій новій системі центральне місце. 

Мир, прогрес та права людини нерозривно пов'язані. І проблема не тільки в тому, що в авторитарних режимах свобода звузилася до рівня тюремної камери. Проблема в тому, що навіть у розвинених демократіях почали відкрито ставити під сумнів принципи Загальної декларації прав людини. 

Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Люди почали сприймати права та свободи як даність. Вони виступають як споживачі демократії та верховенства права, а не як носії цих цінностей. І тому легко обмінюють свої права та свободи на комфорт, обіцянки економічних благ, ілюзію безпеки, демонстрацію величі тощо. 

Але права людини не виборюються раз і назавжди. Цінності сучасної цивілізації необхідно захищати.

Зараз в Ірані та інших країнах світу люди борються за свої права та свободи. Від їхнього успіху залежить і наше майбутнє. Бо держава, яка вбиває журналістів, ув'язнює активних людей чи розганяє мирні демонстрації, становить загрозу не лише для своїх громадян. Така держава становить загрозу для всього регіону та миру у світі в цілому. 

Це добре видно на прикладі Росії, яка послідовно знищувала власне громадянське суспільство. Але країни демократичного світу тривалий час закривали на це очі. Вони продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести "business as usual".  І навіть після повномасштабного вторгнення тільки 6% іноземних компаній вийшли з російського ринку. Інші продовжують працювати та приносити прибутки до російського бюджету і тим самим фінансувати цю війну. 

Тому на системні порушення світ повинен реагувати. Права людини мають бути не менш вагомим чинником при ухваленні політичних рішень, ніж економічна вигода чи безпека. Цей підхід потрібно застосовувати і в зовнішній політиці. 

Про відбудову

Коли говорять про відбудову, то насамперед уявляють собі відновлення зруйнованих будинків, доріг, мостів, церков, лікарень та інших об'єктів інфраструктури. Це важливо та дуже потрібно, але серед пріоритетів відбудови також має бути людина, яка постраждала від війни. 

Необхідні програми, спрямовані на підтримку жертв злочинів, які б включали компенсаційні механізми втрати майна, психологічну та медичну допомогу. 

Потрібна підтримка вимушених переселенців та повернення людей на зруйновані території. 

Потрібні проєкти розвитку для місцевих громад та підтримка українського бізнесу, який  через російську агресію втратив виробничі потужності й активи. 

Потрібна робота з відновлення та захисту навколишнього  природного середовища. 

Щоб відбудова не обмежувалася великим будівництвом, необхідне включення місцевого самоврядування та громадянського суспільства як на етапі планування, так і в ході реалізації програм і контролю за використанням коштів. 

Відбудова має стосуватися відновлення демократії та зміцнення демократичних інституцій, на які під час воєнного стану були накладені додаткові обмеження прав людини, зумовлені вимогами безпеки. 

Наразі Росія прагне силоміць затягнути Україну в "русский мир", ми ж повертаємося назад до Європи. Цей вибір люди в Україні зробили ще дев'ять років тому, коли виступили проти авторитарного та корумпованого режиму президента Віктора Януковича, який на вимогу Росії згорнув євроінтеграційний процес.

Тоді на центральній площі столиці поліція розстріляла близько сотні беззбройних демонстрантів. Люди вмирали під прапорами України та Європейського Союзу. 

Вони не знали, як працює Єврокомісія та як ухвалюються рішення в Раді міністрів. Але вони боролися за те, щоб Україна стала частиною європейського цивілізаційного простору – за шанс будувати країну, в якій права кожної людини захищені, влада підзвітна, суди незалежні, а поліція не розганяє студентів, які мирно протестують. 

І коли після Революції гідності авторитарний режим Януковича зазнав краху й Україна отримала шанс на швидку демократичну трансформацію, Росія розпочала цю війну, окупувавши Крим і частину наших східних областей. 

Путін боїться не НАТО, він боїться ідеї свободи, яка підійшла близько до його власних кордонів.

Від того, як ми боремося сьогодні, залежить, якою буде Україна в майбутньому. 

Коли ми говоримо про євроінтеграцію, то мова не просто про відкриття міжнародних ринків та кордонів, а про утвердження в суспільній свідомості певної ціннісної моделі. 

Важливо, але недостатньо визначитися з унікальною нішею у глобальній торгівлі. Важливо, але недостатньо ухвалити правильні закони та створити нові формальні інституції. 

Цінності суспільства все одно будуть сильніші. Саме вони дають енергію, яка змушує закони та формальні інституції працювати в тому чи іншому напрямку.  

Усі ці роки до вторгнення 24 лютого ми мусили захищатися від російської агресії та одночасно проводити демократичні реформи. І навіть зараз, під час повномасштабної війни, у нас немає розкоші зосередитися виключно на чомусь одному. 

Під час війни існує загроза стати дзеркалом ворожої сторони та почати копіювати їхні методи. Але виграти війну й самим перетворитися на Росію – в цьому немає жодного сенсу. 

Після закінчення війни існує загроза замкнутися у своїй травмі та почати зводити кордони між різними групами в суспільстві. Але ми маємо стати вище за власний біль, аби мати змогу будувати не хиткі конструкції, а стійкі демократичні інститути. 

Це наша відповідальність перед Україною та світом. 

Успіх демократичної трансформації України матиме вплив на демократичне майбутнє самої Росії та інших країн нашого регіону. Тому коли я питаю російських правозахисників, які всі ці роки допомагали мені у справах українських політв'язнів, як тепер я можу їм допомогти, вони завжди відповідають: "Будьте успішними".

І про майбутнє

Прогнозувати майбутнє – невдячна справа, особливо у нашому світі, який став дуже швидким, надскладним та взаємопов'язаним. Скажу так: я дивлюся в майбутнє з оптимізмом. Хоча не бачу його легким.

Я багато років працюю з правом і точно знаю: якщо ти не можеш покладатися на правові механізми, ти завжди можеш покластися на людей. Звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони самі уявляють. 

Голоси мільйонів людей у різних країнах можуть змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН. 

Ці випробування змушують нас проявити свої найкращі риси та боротися за свободу, брати відповідальність на себе, бути сміливими, робити правильний вибір, допомагати іншим. Ми зараз як ніколи гостро відчуваємо, що значить бути людьми.

Ми боремося за речі, які не мають національних кордонів. Мир, справедливість, відбудова, створення міжнародної системи, яка усіх захищає, та можливість самим визначати своє майбутнє – ці завдання зрозумілі всім людям, незалежно від їхнього громадянства, соціального стану, кольору шкіри, політичних поглядів та віросповідання. 

Демократичний світ надто довго йшов на поступки диктатурам. Тому така важлива готовність України протистояти російському імперіалізму. 

Світу необхідний успіх України в боротьбі за свободу та демократію. Оскільки лише поширення свободи робить наш світ безпечнішим.