Повернений голос

В ніч, коли почалась війна, мені наснився сон. Я бачила, як кричу щосили й поволі втрачаю голос. І з цим голосом ніби втрачаю, видихаю з себе саме життя. 

Я прокинулась о 5.40 24 лютого і побачила повідомлення на телефоні: "Вони почали".  Це був найжахливіший сон і найстрашніше прокидання в моєму житті. 

Вже за годину я почала давати перші коментарі іноземним медіа. Мій голос незмінно тремтів перші три дні. Вже понад рік голос – мій основний інструмент боротьби проти Росії. 

Війна породжує біль. А біль – німоту. 

Після Голокосту євреї здобули свій голос не одразу. Вони почали говорити за понад десятиліття після закінчення Другої світової. 

Після Голодомору українці не могли говорити аж до здобуття Незалежності. В кого нема історії про те, як бабуся мовчала і лише в глибокій старості зізналася, які жахіття довелося пройти в 30–40-х роках? 

Люди, які сиділи в таборах – чи то німецьких, чи то радянськи, – часто приховували татуйовані номерні знаки все життя.

Діти "ворогів народу" соромилися говорити про свої родини, аби не накликати нову біду. 

Ми, покоління, що народилось напередодні смерті радянського левіафана, тривалий час не мали голосу, боячись, що наша мова – "неправильна" для того, аби говорити. 

Я добре пам'ятаю своє здивування, коли з'ясувалось, що майже всі мої однокласники вдома були україномовними, як і я. В школі ж ми спілкувались російською. 

Ми соромилися своєї мови, а відтак не могли розповісти свою історію. Бо якщо ти розказуєш її мовою свого ґвалтівника, значить, твоя історія мертва і на порятунок чи справедливість ти вже не сподіваєшся. 

Нам здавалось, що нас не слухатимуть – ми надто малі й незначущі, аби говорити. 

З початку повномасштабного вторгнення і дотепер я постійно чую від західних колег запитання. Як вам вдалося так розказати на весь світ про війну, про свій біль? Хто ці чарівники, які так вибудували комунікацію війни? 

І я щоразу відповідаю: нема чарівників, немає магії. Ми просто усі не боїмось говорити. Голосно. Ми не боїмось кричати, не боїмось плакати і не боїмось сміятись. 

Ми надто довго мовчали. Нас надто довго притишували. І ось зараз із нами нарешті голос свій і всіх тих, хто боровся до нас. Боровся у значно важчих умовах – з німотою навколо. 

Ми промовляємо голосом розстріляних у Сандармосі, голосом спухлих від штучного голоду на вулицях українських сіл, тих, хто тікав з Радянського Союзу і ховав свої рукописи від радянських спецслужб. Ми промовляємо голосом закатованого Георгія Ґонґадзе і тих, хто вишкрябував своє ім'я на стінах розвалин в Маріуполі. 

Ми – покоління тих, хто, попри біль, не заціпенів. Попри сльози і лють наш Голос прорізався з новою силою. Він може гриміти – як помста, а може шепотіти – як колискова. Ми почали контролювати його і вже опановуємо різні діапазони. 

І далі буде більше. Ми знайдемо ще більше слів, відтінків для передачі наших почуттів. Ми закарбуємо свій досвід різними мовами, але найперше – своєю. Це те, що не змогли зробити сповна наші предки. І це те, на що заслуговують ті, що прийдуть після нас. 

Ми навчимось говорити про найскладніші явища цієї війни, не дозволяючи страху паралізувати нас. 

Показово, що голос колонізатора, голос нашого ворога перетворився на нерозбірливий рик або жалюгідне ниття. Він втратив чіткість, виразність, рельєф. Його досі чути, але він поволі втрачає силу. 

Росіяни так і не змогли артикульовано пояснити, чого вони хочуть. Не змогли це зробити ані прихильники кремлівського режиму та війни, ані так звані ліберальні опозиціонери. 

Навіть їхня така розтиражована мова їм зрадила. Виявилось, що у вустах самих росіян вона просто не містить в собі тих сенсів, яких вимагає час. Світ змінився і російська мова росіян за ним не встигла. 

Російська була мовою поневолювачів надто довго. Тепер чи то сидячи в тюрмах у Росії, чи то переховуючись від переслідувань у країнах Заходу, нібито найкращі, найгуманніші з них не можуть говорити про людяність. 

Вони не можуть висловити співчуття, аби не звучати холодно і зверхньо. Не можуть сформулювати, за що вони борються і якою може бути майбутня Росія. Власне, останнє вражає найбільше. 

Як у такій величезній країні за стільки місяців великої війни не віднайшлось бодай одного притомного голосу, який би сказав, якою може бути Росія, якщо не імперською? 

Чого очікувати світові, якщо раптом в Росії з'являться передумови для демократії? 

Хто такі вільні росіяни? Чи можливі вони?

Погодьтеся, до чого ж дивно, що з усіх можливих битв ліберальні, або хороші росіяни, як ми їх називаємо, обрали для себе головною битву проти русофобії. 

Мені досі не дає спокою лист російських так званих інтелектуалів, написаний невдовзі після вторгнення у 2022-му. Він починався словами "Война в Украине – это позор".  Чому саме "позор"? Як російська мова могла так зрадити тим, хто нею найкраще володіє? 

"Позор" – це про них самих, про незручність, ніяковіння, про те, "що скажуть люди". І це точно не про каяття або сумління. 

Чому навіть у час, коли російська армія вбиває тисячі невинних, російська еліта торочить про себе? Мабуть, тому що ніколи в історії Росії вони не говорили про страждання інших. Саме поняття "іншості" чуже сучасним росіянам. Звідси нездатність відчути та висловити емпатію.

Під час суду над "архітектором Голокосту" Адольфом Ейхманом, оберштурмбанфюрером СС, в Єрусалимі журналісти та судді намагались достукатись до його "голосу совісті". Проте, як писала Ханна Арендт, "йому не потрібно було  "закривати вуха на голос совісті", як сказано у вироку. Не тому що він його не мав, а тому що його совість говорила до нього "поважним голосом", "голосом поважного суспільства навколо нього". 

Російське суспільство роками звучало для світу поважно та переконливо. Роками оманливо звучало для нього музикою Чайковського. І тільки велика війна дала зрозуміти, що звучання Росії – це хрускіт людських кісток під російськими танками.  

Ця країна роками обґрунтовувала зло, не даючи нам говорити і тримаючи монополію на голос. Тепер вона цієї монополії позбулась. 

Для України нарешті відкрилося вікно можливостей, про яке ми могли лише мріяти. Ціна його дуже висока, саме тому ми не маємо права його не використати. 

Ми мусимо достукатись, поки нас слухають, до тих країн, де роками не було нашої присутності. Відкрити цим країнам свою культуру, мову та історію. 

Розвіяти нарешті нав'язаний світові міф про те, що Україна належить до сфери впливу Росії, і донести, що сама концепція поділу світу на сфери впливу незворотно застаріла. Розказати на повний голос, хто ми є.  

Це буде тривала війна. Навіть коли ми виборемо свої території, повернемо усіх депортованих і отримаємо відшкодування від Росії за завдані збитки, вона не закінчиться.

Тоді ми почнемо війну за справедливість. За притягнення до відповідальності усіх російських злочинців. І до неї нам треба готуватися вже.

Минув рік від початку повномасштабної війни, і чого я вже не боюсь, то це втратити голос. Ані від страху, який, як казав класик, вбиває розум, ані від шоку, ані від надмірного крику.

Ми вже не втратимо здатність розказувати про свій пекучий досвід.