По той бік німоти

Я ніколи цього вам не розповім. 

Як влітає куля крізь лобове скло. Як вона прорізає його, пускаючи по боках зморшки тріщин. Як вгризається в моє тіло, долаючи опір шкіри. 

Як кров, пульсуючи, виривається назовні, шукаючи свободи. Як вона каже моїй смерті: "Можеш входити, на свіже повітря, він готовий". Як холоне моє тіло і відпускає свою вагу туди, де зимно й високо. 

Як відчуваю дотики чужих тіл, натиск чужих рук, що давлять на рану, заганяючи розлючену, випущену на волю кров назад, у в'язницю моєї плоті. 

Як я втрачаю відчуття дотику, як знімаю з себе своє тіло, немов просякнутий потом одяг, згрібаю його з себе, як ковдру, випаровуюся крізь розкрите бокове скло, крізь маленькі отвори в лобовому, крізь мереживо тріщин і візерунків, залишених тут на згадку кулями крижаної зими.

Я ніколи вам цього не розповім. 

Ви ніколи не відчуєте, як це, тягнутися вже безтілесною рукою до волосся твоєї дитини, рукою, що проходить повз, вливається крізь її тіло, немов крізь туман. Бачити її плач, бачити, але вже не чути, бачити, немов ув уповільненому кіно, віддаляючись від її тіла. Запам'ятовуючи назавжди сузір'я її веснянок, контури блакитних динозавриків на її рюкзаку. 

Полегшенням є лише те, що вона жива, а я – ні. Що вона ще дізнаватиметься, як це – вдихати в себе запах соснового лісу, злизувати крем із заварних тістечок та бризкати водою з вузької прозорої річки. 

Я віддаляюся від моєї дитини, бо я легший за повітря. Всотуюся крізь потріскане бокове скло, здіймаюся над пораненою машиною, чую звуки пострілів і попередження ангелів. 

Я ніколи вам цього не розповім. 

***

Ви ніколи цього не почуєте. 

Як це, бути вдома, ставити чайник на газову плитку, торкатися хутра кота, якого минулої весни притягла додому твоя донька, відчувати тоненькі кісточки-хрящики під його шкірою, прислухатися до вибухів у сусідніх районах. 

І раптом опинятися в полум'ї, що пече тобі ноги, облизує твою шкіру, підіймає тебе у повітря, у повнісінькій тиші, розриваючи твоє тіло на кілька дрібненьких шматочків, які летять разом із тобою. У повній невагомості, вдаряючись об стелю і об підлогу, вибиваючи вікно у кухні, впускаючи всередину холодне повітря. 

Як багатоповерхівка складається, немов картковий будинок, як людей накриває велика товща бетону, що падає з небес. Як ми дихаємо в унісон, усі ці тяжко поранені, як маємо одні легені на всіх, та й вони невдовзі випускають останню цівку повітря.

Ви ніколи цього не почуєте.

Як це, дихати, коли в тебе на грудях лежить бетонна плита. Дихати зламаними ребрами, без жодної надії підняти ту злощасну плиту, відчайдушно, на міліметр, впускаючи крізь розірвані ніздрі тоненькі ниточки кисню. 

Відчувати тільки частину обличчя, так, немов решта тіла розлетілася по різних країнах. Рахувати видихи згори вниз, від більших до менших: четвертий, третій, другий, перший. Останній. 

Ви ніколи цього не почуєте. 

***

Чи, може, ви ставали колись попелом і можете щось про це розказати? Поділитися, так би мовити, досвідом? Раптом він комусь ще знадобиться.

А я – так, я став своїм власним попелом. У Бородянці це сталося, в тому самому будинку, навпроти Тараса з простріленою головою. В тому самому будинку, частина якого впала від російської бомби, а частина згоріла. Я був у тій, другій. 

Вона згоріла так, що все перетворилося на попіл. Зокрема і я. І мій кіт. І моя бабуся. І її ще дівочий одяг. І моя мама. І светр, який вона щойно зв'язала. І її до тата любовні листи з 1980-х. І книжки, які я купив тиждень тому та ще не встиг їх відкрити. 

Ми всі перетворилися на попіл. Ми всі з'єдналися в цих посмертних обіймах. Ми всі стали єдиною нерозрізненою матерією. Кілька сантиметрів попелу, що ліг рівномірно на підлозі нашої квартири, як останній у світі килим – м'який, однотонний, повітряний. 

І я вже не знаю, хто в цьому попелі я, а хто – моя мама, що – її любовні листи, а хто – наша кішка, хто – наша бабуся, а що – її дівочий одяг. 

Чи ставали ви колись попелом? Чи справді вам цікаво дізнатися, як це?

***

Це неможливо собі уявити. 

Як колесо чіпляє смужку вогкої в'язкої трави на узбіччі. Як автівка здригається і злітає у повітря, затримуючись у ньому, немов підчеплена цвяшком на стіні комаха. Як маленькі тільця уламків вриваються в твоє тіло, врізаючись своїми хобітками в твою шкіру – залізні, безжальні, смердючі. 

Як твій друг хрипить, шепоче і раптом замовкає. Як ти тягнешся по слова десь у глибині свого горла, але вони всі вже вилетіли на волю з твоїм останнім видихом. Як легені більше не стискаються, і ти хочеш їх струсонути рукою, але руки лежать безвільно поруч із тобою, розчиняючись у диму. 

Ось, я ж розповідаю про це! Ось мої тихі слова, ось мої беззвучні крики, ось мій замовклий хрип. 

Чому ж ви не чуєте? 

Чому ви досі нічого не чуєте?

***

Єдиний, хто за мене щось розповість – це мій складаний ніж. Він був зі мною в машині, коли ми виїжджали. Мій несподіваний побратим. Єдиний, хто в тій машині від мене лишився. Єдиний, по кому мене можна впізнати. 

Я знаю, що потім, улітку, мене впізнав мій друг. На цвинтарі машин у Бучі. Більшість уже розтягнули. Кілька десятків з нас все ще лишалися там. Брунатні від вогню та іржі. З розбитими лобовими та боковими. 

Єдиним моїм свідченням, єдиним моїм словом був цей складаний ніж. Теж брунатний від вогню та іржі. Але мій друг його впізнав. Впізнав тебе, побратиме. І так він впізнав мене. Ніколи не думав, що ніж буде моїм обличчям, моїм голосом, моїм номером телефону, моїм ім'ям. 

Я знаю, що мій друг плакав, коли тебе (і мене) впізнав. Я знаю, що він потім розповідав цю історію так, як він її розумів. 

Що ми їхали з Гостомеля: я, дружина і двоє наших доньок. Що в Бучі нашу машину розстріляли росіяни. Що дружина і доньки змогли втекти. Що меншій доньці довелося ампутувати руку. Що вона тепер носить протез. Що я згорів заживо. Що десь там, усередині машини, окрім ножика, є ще моя спалена кісточка. Біла від вогню. Єдина, що залишилася. 

Ножик і кісточка. Це все, що від мене є. Але цього вже багато. Вони вам точно щось зможуть сказати. Ви просто спитайте. Не бійтеся, підійдіть і спитайте. 

***

А є ще історії від уцілілих. Від тих, хто лишився в селах, розбомблених ворожим вогнем. Хто ховається в хатах без дахів, вкритих плівкою чи брезентом, хто п'є дощову воду, хто робить собі чай з розталого снігу, хто ловить самотні радіохвилі, щоб дізнатися, чи настав уже кінець світу, чи це поки лише репетиція. 

Вони ходять по дрова в сусідні зі своїми хати. Але ні, хат уже немає – тому вони ходять у те, що від них залишилося. Під згорілими дахами з чорними перекриттями, які схожі на ребра доісторичних тварин. 

Там, у пошуках дров у чужих зруйнованих городах, вони підриваються, наступивши на "лєпєсткі". Більше немає ступні, більше немає ноги нижче коліна – а може й усієї ноги, а може навіть двох. А може, вони лежатимуть там цілий день і цілу ніч, доки не стечуть кров'ю. Вцілілі так легко перетворюються на тих, хто вже ні. 

Дав би мені Бог, я би вимкнув звук на цій радіостанції під назвою світ. Щоб тільки не чути вибухів більше жодних. І криків теж щоби не чути. Щоб тільки жити в білій вогкій подрібненій тиші. 

Щоб тільки нікому нічого не відповідати. 

Щоб тільки не мати більше ніколи ніяких слів – бо всі давно віддав своїм друзям і ворогам. 

Вимкни звук, Боже, дай хоч трохи поспати. 

Хай буде більше історій від уцілілих. Хай навіть вони мовчатимуть і відвертатимуться від тебе до холодних стін. Їхні тіла говорять за них. Зморшки на їхніх шиях, запах їхнього одягу, здіймання їхніх грудей, говорять за них. 

Життя, тут все ще є чимало життя. Ти маєш його набрати, запхати його в наплічник, розкласти по кишенях, як теплий, щойно випечений хліб – побільше, побільше, побільше. 

***

Дехто ніколи так і не не дізнається, як це – бути містом, у якого вкрали мир. Відкривати свої темні підземелля вбивцям і катам. Впускати їх у себе, як впускають у тіло отруту. А потім носити тіла своїх людей у собі, як ніколи не народжений плід. 

Дехто ніколи не почує цього болю, не вивчить мови поранених міст. Мови їхніх протяжних сирен. Мови свисту дронів над головами їхніх будівель. Мови темної тиші, де все перекреслюється, і лишається тільки звук і дотик. 

Мови криків у квартирі поверхом нижче, яка стала катівнею. Мови тремтіння стін, падіння піщинок пилу зі стель, коли останні ноти ударної хвилі трусять скло твоїх вікон. Мови будинків, викручених навиворіт, розрізаних навпіл ворожими ракетами і людською назавжди тишею.

Міста навчилися говорити, чи, може, кричати – тишею, темрявою, зламаними стінами, уламками часу, якого вже не буде. 

Там, у своїх глибинах, серед хащ коріння дерев, вони зберігають історії, що їх ніхто ніколи не розповість. Вони дають їм останній притулок, гріють чай для тих, хто все ще має ім'я, але вже не має життя. 

Там, у підвалах і підземних сховках, у лабіринтах зруйнованих коридорів, під руїнами колосів-будівель, сховалося місце вічного болю, незашитої рани, незагоєної безодні. Міста знають їхню таємну мову. Вони назавжди бережуть острови, де люди віддали тепло своїх тіл. 

Міста, німі, мовчазні, потоплені у темряві, навчилися мови, своєї, тихої, темної, вогкої, невблаганної.

Вони все збережуть. Вони не пробачать. 

***

Якщо ви хочете поговорити з тими, кого вже нема, ідіть до дерев.

Дерева вздовж трас, що поєднують наші поранені міста, наші спалені села. Дерева, що стояли міцно, коли в них цілилися вороги. Чиї відрізані руки лежать безсилі поруч із ними чи звисають на зрізаних сухожиллях, нагадуючи про бій, який спалив тут усе.

Дерева, що стали хрестами самим собі. Вони єдині, кого з поля бою ніхто ніколи не забирає. Кому не перев'язали рани, не зупинили кров. Вони єдині, хто бачитимуть ці бої завжди. У чиїй корі ви досі чутимете вий ворожих снарядів.

А є ще малі, зовсім паростки, що долають промерзлий льодяний панцир землі, знаходять у ньому розриви й подряпини, проповзають нагору, кидають прокляття цій чорній війні своєю нахабною зеленню. Вони скоро навчаться стояти прямо, ходити, читати, закохуватися. Вони скоро теж гордо називатимуть себе деревами, і їхні тоненькі гілочки ніхто ніколи вже не зламає.

Дерева, осліплі, поранені, майже вбиті, безсмертні. 

***

А є ще дороги, які зв'язують країну вузлами. Тримають, щоб не розсипалася. 

Обабіч мінні поля, і просто, просто поля. Обабіч ліси, в яких заховалися душі померлих. Можливо, вони теж підриваються на мінах і вмирають вдруге.

Міни змішалися з листям, проникли в наші садиби, причаїлися на городах. Хижаки, які ніколи не вистрибують із своїх засідок. Які чекають на тебе, на твій невпевнений крок, необережний рух. Ними тепер просякнутий наш чорнозем. 

Дороги потрібні тим, кому треба йти. Вони стеляться перед нами аж до горизонту. Вони підіймаються вгору і спускаються в долину. Вони зв'язують нашу країну, щоб вона трималася купи. Нитки, мотузки, ланцюжки, стежки, асфальтовані, бетонні, ґрунтовки. 

Доки по них ходять, їздять, мчать, летять і навіть повзуть – доти б'ється серце цієї землі. Дороги, стежки, мости, кровоносні системи. 

Вони теж мовчать, немов набрали до рота води. Вони теж у собі багато чого приховують. Їх теж, я вірю, нам колись вдасться розговорити. 

***

В усій цій війні завжди буде дещо, про що ніхто ніколи нікому не розповість. Завжди буде досвід, який заберуть із собою під землю чи на небеса. Ми ніколи не дізнаємося, як це. Нікому було розповісти, нікому було почути. 

У будь-якій історії найважливішим є те, про що мовчатимуть завжди. Те, що люди беруть із собою на той світ, з якого не повертаються. Ми знаємо лише те, що сказано, а сказано завжди дуже мало. Або дуже багато – лише не того, що треба. 

Більшу частину своєї нещодавньої історії Україна була в ролі того, хто не встиг розповісти. У ролі водія на сидінні автівки, яку за мить розстріляють на блокпості в Бучі. У ролі родини,  яка разом зі своїм будинком злетіла в повітря від ворожої ракети – тільки замість крил у них були відірвані кінцівки та розірвані животи. У ролі бійця, який щойно тобі розповів історію з дитинства, з якої ви довго сміялися, а наступної миті йому від влучання зламало хребет. 

Історики називають це "білими плямами" – але часто вони не білі, а чорні від землі, червоні від крові. І не плями це зовсім, а залишки м'язистих, спраглих до життя тіл, відірвані голови, в яких народжувалися нові вірші та мелодії, сценарії та проєкти будівель, і в яких вони застрягли назавжди, без права на народження, без права на перший крик. 

Ми всі знаємо багато, але якщо придивимося, нам заб'є памороки маса того, чого ми не знаємо і чого ніколи й не дізнаємося. Ми дивимося на ріки історії, але дивимося лише на їхні поверхні. Ми женемося за свідками, але більшість свідків уже назавжди німі. 

І все ж, поки ми здатні говорити та слухати, ми не програли боротьбу з німотою. Німота несправделива не лише до тих, хто щось пережив – вона несправедлива до тих, хто має про це дізнатися. 

Говорити сьогодні є не лише нашим правом, а й нашим обов'язком. Слова нам даються складно, їх тяжко відірвати від землі, можна зірвати собі спину. Деякі з них, здається, приросли до землі назавжди. 

Але говорити – це завжди єднати людей. Бути свідком – це зшивати нас одне з одним. Говорити зі свідками – дати шанс німоті набрати в груди повітря й заговорити. 

Так, про дещо ми ніколи не дізнаємося. Дещо ніколи з нами не станеться. Про дещо ми ніколи не скажемо – як це.

Так, у темного й грізного океану німоти ми відвойовуємо лише маленькі острівці мови. Так, ми ніколи не витягнемо на поверхню той затонулий корабель. Так, ми ніколи не зробимо з цих острівців великої та ситої суші. 

Але на них можна жити. 

Коли маєш слова, тобі поки що твердо стояти.