Жінки і війна
Спікер – Діана Берг, українська громадська діячка, активістка за права жінок та ЛГБТ-людей, дизайнерка. Засновниця маріупольської платформи "ТЮ", організаторка руху "Донецьк – це Україна".
Емма Грем-Гаррісон – британська журналістка, старша кореспондентка з міжнародних питань газет "The Guardian" і "The Observer". Висвітлювала війни в Україні, Іраку, Сирії та Зімбабве. Іноземний кореспондент року 2018 за версією National Press Awards.
Лідія Качо – журналістка, громадська активістка та письменниця, яка спеціалізується на гендерному насильстві та організованій злочинності. Посол доброї волі Управління ООН з наркотиків і злочинності та співзасновниця Мережі журналістів Мексики, Центральної Америки та Карибського басейну. Отримала 55 нагород за міжнародні роботи з журналістських розслідувань.
Джанін ді Джованні – понад 30 років репортерка бойових та військових подій. Висвітлювала 18 воєн і опублікувала 9 книг про війну та конфлікти, в основному присвячених правам людини та воєнним злочинам. Висвітлювала три путінські війни в Чечні, Сирії та Україні. Співзасновниця та директорка The Reckoning Project (проєкт "Розплата"), організації, яка документує та перевіряє воєнні злочини і створює справи для механізмів міжнародного правосуддя.
Вікторія Амеліна – українська письменниця та правозахисниця. Лауреатка літературної премії імені Джозефа Конрада. Засновниця літературного фестивалю у Нью-Йорку Донецької області. Цього року вона документувала воєнні злочини.
Ярина Чорногуз – українська письменниця. Авторка збірки "Як гнеться військове коло". Бойовий медик. На передовій, у лавах Збройних сил України, з 2019 року. Воювала в Луганську, на Донеччині, в Сєвєродонецьку та в Бахмуті.
Ярина Чорногуз: До 24 лютого 2022 року, коли в нас була окопна війна, ми стикались із дуже упередженим ставленням інших феміністичних організацій як українських, так і закордонних на тему війни й участі в ній жінок. Війна та армія багатьма феміністками у світі сприймалася як суто чоловіча справа.
Якраз повномасштабна війна і жінки – учасниці бойових дій, яким вдалося її пройти живими, які загинули, які отримали поранення, які потрапили в полон – є тією нагодою для феміністок з усього світу багато що переусвідомити.
Таких дівчат, як ми, на жаль, небагато. Дискримінація в армії щодо жінок на бойових посадах досі доволі сильна, тому пробитися на передову вдається одиницям. Але я вірю, що вмотивованих жінок ставатиме більше, і це рано чи пізно зміниться.
Інше питання – жінки, які стали учасниками або потерпілими в інший спосіб. Це волонтерки і жінки, які продовжують проживати на окупованих територіях разом із дітьми, жінки, які евакуювалися, які змогли пережити окупацію і стали свідками окупації.
Особливо ті жінки, які зараз долають наслідки насилля, зґвалтувань, фізичної наруги від російських окупантів.
І ось в цьому плані наш досвід має повернути глобальний феміністичний рух до питань, як пересікається колоніалізм, тиранічний імперіалізм, який є в Росії, та сприйняття жінки як жертви і трофея на цій війні.
Тому що цивільні жінки, яких застала війна й окупація, часто для загарбників і окупантів є саме трофеєм, який асоціюється з перемогою. І це найогидніше.
Загалом я пишаюся, що є українкою, бо в цій війні якраз українські жінки показали себе з дивовижного боку – як вільні.
Не хотілося б в цій війні залишатися в лавах пригноблених патріархалізмом росіянок, чиї сини, чоловіки і брати чинять безпрецедентне в історії насилля над нашим людом, над нашими дітьми і рідними. І через яких гинуть наші найкращі хлопці та дівчата в лавах ЗСУ.
Слава Україні!
Діана Берг: Ярина – одна з 50 000 жінок у Збройних силах України. Лише 37 000 з цих жінок офіційно зареєстровані. Це близько 12% нашої армії, що приблизно відповідає середньому рівню країни НАТО.
Запитання до Емми. Чи бачите ви якісь нові тенденції в армії та гендерній динаміці в цій війні порівняно з іншими війнами, які ви висвітлювали? І як ми можемо побачити цю гендерну динаміку з історичної точки зору?
Емма Грем-Гаррісон: Ми переживаємо час, коли переглядаються погляди на історію. Якщо ви озирнетеся в минуле – жінки завжди брали участь у війні як бійці. Вони воювали – як і в Україні – за свою країну, народ, родини.
Очевидно, між жінками і чоловіками є фізичні відмінності. Так, війна майже завжди ведеться чоловіками в патріархальному контексті. Безумовно, сьогодні жінки як бійці – в меншості. Але жінки завжди боролися і боролися дуже ефективно та потужно. І, коли вони хотіли, могли стати могутніми воїнами.
Отже, коли ми говоримо про жінок на війні, ми повинні говорити про те, що вони завжди мали можливість бути учасниками певного контексту. Історично жінки хотіли битися.
Діана Берг: Джанін, ви були свідком 18-ти війн. Ви також були свідком трьох геноцидів і трьох воєн, які розпочав Путін: Чечня, Сирія і тепер Україна. Чи змінюються гендерні ролі під час цих війн? Чи війни завжди мають однакові наративи?
Джанін ді Джованні: Роль жінок у війні я бачу зовсім з іншої точки зору – крізь лінзу конфлікту.
Я перейшла від військового репортера до ведення проєкту про воєнні злочини під назвою "The Reckoning Project" з Наталією Гуменюк, чудовою українською журналісткою, та Пітером Померанцевим. Ми збираємо свідчення, використовуючи методологію, яка гарантує відповідність міжнародним правовим стандартам.
Зараз я дивлюся на те, як закінчуються війни, і помітила одну річ: жінки рідко сидять за столом переговорів, хоча, згідно з проведеними дослідженнями, коли жінки беруть участь у миротворчих процесах, цикл закінчення війни значно коротший.
Війною, яка по-справжньому розбила моє серце, була Боснія, де я жила під час облоги у Сараєві.
В Боснії зґвалтування жінок використовували як щось більше, ніж знаряддя війни – це було систематичне знищення мусульманського генофонду. Їх ґвалтували з наміром запліднити, і вони народжували дітей, які вже не були мусульманами.
І все ж після війни лише кілька людей були звинувачені та притягнуті до відповідальності за це.
Як ми зможемо залучити жінок до столу переговорів про мирні угоди у сексистському світі? Жінки на владних рівнях повинні пройти навчання, і ми повинні над цим працювати. Нам всім, хто представляє громадянське суспільство, слід подумати про те, щоб більше українських жінок навчалися роботі в дипломатії для Другого шляху.
Для тих, хто не знає: перший шлях – це еліта, ООН та уряди. На другому шляху відбувається справжня магія: об'єднання релігійних лідерів, громадських лідерів, громадянського суспільства та жінок для досягнення миру.
Це моє послання сьогодні.
Діана Берг: Я хочу запитати Лідію – наскільки важливо документувати, розслідувати чи підвищувати видимість? Чи це справді розширює можливості?
Лідія Качо: Я б почала з очевидного: війна є політичним інструментом, але вона також є портретом дійсності. Гендерне насильство існує по всьому світу.
Війна зазвичай проявляє найкраще і найгірше в людях. Але також війна демонструє боротьбу з гендерним насильством. Вона показує, як за ці роки жінки, завдяки фемінізму, навчилися на інтелектуальному та культурному рівнях брати участь у війні та в миротворчих процесах.
Переходимо до дуже складного завдання – розмежувати наше політичне становище: це має бути й етична складова, і моральна складова – розуміння, де є наші емоції, коли точиться сучасна війна. Яка наша політична стратегія для вирішення цієї проблеми?
Як репортер я відображаю дійсність і роблю це вже 35 років. Я заснувала притулок для жертв надзвичайного насильства у Мексиці. 1994 року почала розслідувати вбивства жінок у Сьюдад-Хуарес.
Зараз ми знаємо про 57 тисяч вбитих і 100 тисяч зниклих безвісти. Їхні тіла шукають матері та сестри – вони створили дивовижну систему пошуку тіл, залучили до роботи науковців із громадських організацій, оскільки уряд не бере в цьому участі.
Коли уряд протягом 20-ти років дивиться в інший бік, доки його населення вбивають за те, що вони мають право голосу – чи не є це ще однією формою геноциду? Думаю, що відповідь "Так".
Інша справа, що не всі жінки є хорошими людьми. Деякі хочуть стати військовими, щоб проявляти насильство і вбивати. Але є інші жінки: страшенно сміливі та неймовірно розумні, які вступають у цю війну, щоб виграти її, змінити країну та розпочати миротворчі процеси.
На жаль, більшість чоловіків повертаються додому з думками про помсту, в стані переживання страждань, депресії та відчаю і нічого не можуть зробити для суспільства. А жінки – ті, які пережили зґвалтування, тортури, ув'язнення, переслідування, навіть примусову вагітність, – стають активістками.
Це справжня роль жінок – розуміти владу в інший спосіб, поза патріархальним наративом війни.
Діана Берг: Моє запитання – до Вікторії. Ви – правозахисниця, тож чи вважаєте ви – оскільки я особисто в це вірю, – що війна може також принести певні емансипаційні тенденції? Гендерні ролі будуть зміцнені чи зміщені цією війною?
Вікторія Амеліна: Україна виграє цю війну, тому що, на відміну від Росії, є ліберальною демократією.
Нам справді ще доведеться реформувати деякі закони. Але ми вже маємо спосіб мислення ліберальної демократії. А це означає, що жінки відіграють дуже важливу роль у нашому суспільстві, як в уряді, так і в громадянському секторі. Тому це один із вирішальних факторів нашої перемоги.
З 2014 року, з моменту першого російського вторгнення в Україну, феміністки боролися за права жінок бути в Збройних силах, бути на передовій на рівні з чоловіками. І цього було досягнуто.
Хочу зазначити, що зараз я стала мішенню не тому, що я жінка – а тому, що українка. І це дуже важливий момент.
Жінки, які не на передовій, намагаються знайти своє місце, де вони могли б бути найбільш корисними для перемоги. Наприклад, закуповують боєприпаси, автомобілі, безпілотники, займаються постачаннями для армії або документують військові злочини та добиваються притягнення винних до відповідальності.
Зараз я працюю над книгою "Щоденник несправедливості війни: погляд на жінок, погляд на війну", і хотіла згадати деяких жінок, про яких пишу. Одна з них отримала Нобелівську премію.
Але першою буде Євгенія Закревська, яка була і залишається юристкою, боролася за справедливість для жертв, вбитих під час Революції гідності в 2014 році. В лютому вона вирішила стати до лав ЗСУ, зараз воює в Харківській області на передовій і керує безпілотниками.
Очевидно, що і чоловіки, і жінки роблять усе можливе для перемоги, для виживання.
Я думаю, що жахливий досвід війни врешті-решт зробить нас рівноправнішими.