До Землі в чотирьох кадрах

Львів – Київ 

– Ти не боїшся їхати до Києва? – раптом запитує київська подруга, яка з лютого не була вдома.

Запитує в останню мить, коли вже треба прощатися: її авто блокує проїзд на львівській вулиці.

– Та ні. Ракетами вони однаково можуть вбити нас і тут, у Львові, – кажу перше, що спадає на думку.

Не встигаю сказати більше, біжу на вокзал. Втомлена, одразу засинаю в потязі. Не чую, як він стоїть і вичікує, поки мине повітряна тривога десь на шляху. 

В мене немає одного з цих мобільних застосунків для українців: обираєш свою область, район чи місто – і чуєш усі "свої" повітряні тривоги. Де б ти не був. Можеш прокидатися від них навіть тоді, коли їдеш у хиткому вагоні:

"ПОВІТРЯНА ТРИВОГА. ТЕРМІНОВО ПРОЙДІТЬ В УКРИТТЯ".

Я покладаюся на вий сирен на вулиці – як у кіно про Другу світову. В кіно, бо в окупованому німцями селі мого дідуся не було сирен – лише бомби, від яких він ховався за кущем, і окупанти, які тягали його за вухо. 

Що роблять з дітьми в дідовому селі російські окупанти, я боюся подумати. А їхати в Київ не боюся, звичайно.

– А якщо не почуєш сирену? 

– Ну, не почую. 

Тож я не чую, сплю в потязі й не знаю про повітряну тривогу там, за спиною, на заході. Не знаю про те, що одна з ракет влучає неподалік залізничної колії, яку я проминула вві сні. Не знаю, що гинуть львів'яни і ті, хто втекли до Львова, бо Львів у "безпеці". 

А мої друзі не знають, що я все ще сплю і їду, далі й далі від "безпечного" Львова:

– Як ти?

– Як ти?

– У Львові вибухи.

– Як ти?

– Ти у Львові? 

Мене будить провідниця: "Вставайте, Київ". 

– Як ти? – пишу подрузі, яка запитувала мене, чи я не боюся їхати.

Київ – Буча

Зупинка на околиці Києва. Маршрутний автобус: пункти призначення великими літерами на склі. Мені казали, що таких напрямків регулярного пасажирського перевезення більше немає. 

Але я запізнилася на волонтерський бус, а цей – стоїть на зупинці, з дверима, відчиненими, наче спеціально для мене. На табличці: "Гостомель (с. Мостище), м. Буча, смт. Ворзель".

Якби я заплющила очі, я й тоді могла би сказати, коли за вікнами з'явилися перші розтрощені будівлі. Я би почула, як – поруч зі скелетом заправки – жінка на сидінні біля мене втягує повітря, напружується всім тілом, наче запізно готуючись до удару. Перестає дихати – це згорілі авто. Не дихає – прострелені блакитні віконниці. 

Я боюся дивитись на жінку.

– А який інтервал? – запитує чоловічий голос позаду.

Я хочу перепитати: дихання, інтервал дихання?

– Пів години, – відповідає водій.

– А коли останній із Бучі?

Цей чоловік позаду вже знає: не зможе залишитись вдома, нехай навіть там все ціле. 

Або раптом це він, той самий, just a stranger on the bus tryin' to make his way home (з англ. "просто незнайомець в автобусі, який намагається дістатися додому" – ред.). Що як справді це Він, один з нас, наївно, по-божому, хоче, щоб всі ми запам'ятали: поверення з Бучі можливе. 

Принаймні оцим автобусом.

– О сьомій нуль п'ять, – водій дивиться в розклад, до якого не звик.

Жінка поруч втискається в сидіння, ніби намагається втримати у собі якийсь внутрішній звук. Але я його чую. Він високий і монотонний, як сирена повітряної тривоги, яка запнулася і заклякла в єдиній ноті. 

Звук про Гостомель. Чи звук про Ворзель. Чи звук про Бучу. 

Я так і не дізнаюся, куди вона поверталася. 

Я вискакую з автобуса. Видихаю. 

Але звук не зникає. І по сьомій – не зник.

Ірпінь – Київ 

Жінка з хлопчиком на руках заходить на станцію Академмістечко. Хлопчик жує рукав куртки. Жінка озирається: в усіх касах – "Технічна перерва".

– А як оплатити?

– Проїзд безкоштовний. Ви звідки?

– Ой да? З Донецької області, – вона обережно проходить через турнікет і спускається до метро.

– У вас є де жити, все добре? – перепитую на всяк випадок.

– Так-так, – жінка дивиться мені в очі, наче щойно мене помітила.

За нею йде чоловік у запиленій чорній куртці. Він впевнено прямує крізь натовп – щоб зарядити телефон від USB-розетки на платформі.

Бабуся на лавці поруч озирається з цікавістю, вартою юного інженера:

– А що це за розетка така, для яких телефонів? – питає російською.

Ми пояснюємо.

– Поки наступний потяг приїде, у вас якраз і зарядиться! – іронізує бабуся над теперішнім графіком київського метрополітену.

Жінка з Донецької області розпитує нас, як добратися до Охматдиту. Ловить сина за капюшон. Бабуся, плутаючись у станціях, радить їхати до Вокзальної.

Наче на зло її песимізму потяг уже торохкотить, а телефон ще точно не зарядився.

Але чоловіку і не потрібен потяг. Він прийшов на станцію метро з Ірпеня саме для того, щоб зарядити свій телефон. У нього досі немає електрики. І в мами також – немає. Він зараз живе у мами, пояснює, бо в неї навіть вікна цілі. Воду дали дні три тому.

Він і російськомовна бабуся залишаються на платформі.

Натовп вливається у вагони.

Жінка з хлопчиком виходять на Вокзальній. Я їду до Театральної.

Нагорі, на літніх майданчиках в центрі Києва, люди п'ють каву й бесідують. П'ють каву і бесідують так, наче діти, які грають у доросле життя. Ці дорослі – грають у мирне. 

У чоловіка на станції Академмістечко вже, мабуть, 100% заряду. Він вже іде додому вздовж траси. Чорна куртка ще більше пилиться.

Жінка з Донецької області вже, мабуть, у лікарні. У черзі з жінок: "А ви звідки?" – "А ви?" – "А ви?"....

А бабуся?

І тут до мене доходить: не сіла на потяг, розпитувала, як зарядити телефон, плуталася у станціях і пересадках...

Може, це їй немає, куди піти?

А я спитала лише у жінки з дитиною. Не у неї.

Поки я йду додому, гра в мирне то з'являється, то зникає. На дошці біля кіоску з кавою замість акцій і пропозицій ще чесно написано крейдою: "Путин, гори в аду".

Ніхто не стирає цей напис з березня: дощі не йдуть, і продавчиня кави – не повертається.

Ірпінь

– А в Ірпені ти була?

– Була.

– А чому не розповідаєш про нього?

– Ну, там центральний парк гарний – я завжди про нього розповідаю. Парк в Ірпені такий ідеальний, знаєш, як рай у брошурах Свідків Єгови. Ми туди приходили…

– Ні, про зараз. Про те, що ти там бачила зараз.

– Нічого.

– Нічого не бачила?

– Нічого не можу про це сказати. Може, потім. 

Потім: 

– А знаєш, давай я тобі поки не про місто скажу, а про міст через річку Ірпінь. 

Там, біля зруйнованого моста така кам'яна брила. На брилі написано фарбою великими літерами: ЗЕМЛЯ. І номер мобільного – ну, для продажу. 

Але через те, що українською і ділянка землі, і назва планети звучать однаково, мені щоразу тепер здається, що це такий іронічний підпис. Підпис до всього, що починається за цим підірваним мостом через Ірпінь: мовляв, дивися уважно, людино, ось це і є – твоя планета Земля. А все, що до моста – лише декорація, гра в мирне життя. 

Я щось не те зараз кажу. Тому я й стараюсь поки що про Ірпінь мовчати. Просто мовчати. Бо всередині монотонний звук, як у тої жінки в автобусі, яка їде додому. 

А раптом це вона – Бог, а не той чоловік, який питав про останній автобус з Бучі?