Винайти нову мову
У грудні 2021 року дорогою додому й чітко зрозуміла, що буду робити, якщо почнеться повномасштабна війна.
У мене є інструмент – автори, є контакти з іноземцями, тобто без варіантів – я максимально включуся в промоцію українського.
Я мала план, запас ліків і – на найкрайніший випадок – людей, які приймуть мене за кордоном, якщо потрібно буде їхати.
Я розуміла, що не піду воювати у першій черзі, бо вояка з мене така собі. Мала досвід.
***
А було це так.
Війна почалася, коли мені було 16-ть. На той час я дуже добре знала, як надавати першу медичну допомогу. На Майдані у Франківську я прикидалася студенткою-першокурсницею медичного, і старші коліжанки з медслужби мене довчили.
Але починається війна – і я розумію, що не знаю, як тримати зброю, як захистити себе. Мене так образила моя безпорадність перед озброєним ворогом… Саме тому що я дівчина, саме тому що нас вчать мотати ноги, а не розбирати автомат.
Десь у цей момент відбулося моє навернення до фемінізму. Відтак я почала шукати організації, які проводили військовий вишкіл і могли навчити й мене. Одна відгукнулася. Тож я пройшла співбесіду – перш ніж мене допустили до тренувань, в мене було декілька зустрічей.
Я і тренування – це було настільки смішно, наскільки лишень можливо. Уявіть високу підлітку з тілом, яке так швидко й різко змінилося, що вона не до кінця розуміє, як ним керувати. Уявили? А тепер додайте до цієї картини автомат, затиснуті пальці при розборі того ж автомату, і ось це все. Втім, я старалася.
Всі мої потуги завершилися кидком тренувальної гранати. Я намагалася закинути її максимально далеко, але надто довго прицілювалася, тож запал спрацював просто в мене в руках. Потім я сиділа на кухні й голкою виколупувала часточки пороху з мізинця. Вночі, під ліхтариком, щоб не розбудити батьків, які були певні, що я ходжу гуляти з подругами.
Ось так я зрозуміла, що з мене не першокласна вояка.
***
Те, що я спланувала у грудні, з початком повномасштабного вторгнення почало працювати. Та був один нюанс: я втратила вміння володіти мовою. Тобто я могла складати слова у речення, з речень формувати думку, але ці слова були надто бляклими, щоб описати, що ти відчуваєш.
Люба Цибульська у своєму есе сказала: "Війна породжує біль. А біль – німоту". Вона також обмежує і видозмінює твоє тіло. Твоя міміка не підсилює сказане, а навпаки – створює гомеричну фігуру вже 24-річної високої дівчини.
З мовою і словами я почувалася як тоді, 8 років тому в полі з автоматом, коли ти повзеш, але чомусь уже всі доповзли і стоять над тобою. Вони стежать за кожним твоїм рухом і роблять ставки на те, чи ти взагалі доповзеш.
Я просто ігнорувала листи від іноземців, які хотіли допомогти, однак не лише нам, але й росіянам. Так, один європеєць у якості аргументу для таких поривань скинув мені текст людини, яка звільнилася з російського телебачення після 24-го лютого. Текст був про те, що "ви не знаєте, але в Росії існує пропаганда".
Мені доводилося на зумах під час сирен вступати в холодну дискусію про те, чому порівняння феномену скасування Росії з гоніннями євреїв нацистами – недоречні. Тоді як у голові вирували почуття, які ти просто не могла проговорити жодною мовою, а якщо навіть відкривала рота, то слова перетворювалися на хрипкий рик.
Ти пишеш текст – і з тебе виривається хриплий рик. Ти даєш інтерв'ю – і ти ричиш.
Єдине, про що я могла думати й що робити – це займатися евакуацією людей, знаходити їм помешкання, домовлятися про надання гуманітарної допомоги, шукати спорядження.
Дії вгамовували рик, дії ставали словами, які пояснювали почуття.
Змінилася не лише мова – самі обговорення стали іншими. Себто відпала в них потреба. Навіщо обговорювати, якщо треба щось робити.
Впродовж 2022 року мене запрошували на закриті дискусії чи круглі столи. І все на них було інакше. Я бачила, як людям бракує слів, щоб пояснити, що відбувається, як вони або повторюють звичні до повномасштабного вторгнення слова, які більше не мають жодного сенсу, або просять алгоритм для практичних дій.
Рефлексії дуже часомісткі – вони забирають сили та ресурс, тоді як наразі були потрібні потрібні швидкі відповіді, як-от: "Для такої-то бригади потрібні 3 бронежилети". – "Маємо 3, заїжджайте на склад". – "+-+".
***
Був кінець березня 2022 року, я мала зустрітися з Пітером Померанцевим, який вперше приїхав в Україну після початку повномасштабного вторгнення.
Того дня було дуже сонячно. У кав'ярню, де ми зустрічалися, я прийшла трохи раніше й мала можливість декілька хвилин спостерігати за сонцем, за травою, яка пробивається з клумб. Мій мозок заперечував весну, але вона була.
Якийсь час ми з Пітером спілкувались на загальні теми, а тоді він запитав мене, чи проводитиму я цього року фестиваль BookForum.
І тут мій рик перетворився на сміх: ну та, тут літають ракети, російські війська стоять під Києвом, а ти запитуєш мене про фестиваль наживо в Україні у вересні?! Я думала про те, кому це все зараз взагалі потрібно, чи є сенс у публічних дискусіях, про що ми можемо говорити, якщо говорити більше не вміємо.
Пітер тоді сказав: "Ну дивися. Я приїхав, ми знайдемо ще десяток людей, які також приїдуть. Та ж це може стати світовою подією, яка послужить підтримкою майбутнього трибуналу та додатковим інфоприводом, адже інформаційна хвиля довкола України може й стихнути". "Ніхто ще не проводив фестиваль у країні в активній фазі війни. Подумай про це", – сказав Пітер.
В той момент я почувалася високою підліткою, якій треба було стояти в черзі, щоб кинути тренувальну гранату.
***
Два тижні по тому я стояла над зруйнованим Ірпінським мостом разом із урядовою делегацією однієї з європейських країн. Мер Ірпеня розповідав про музеєфікацію уламків мосту,– щоб усі пам'ятали.
Ми саме прямували до машин по ірпінській трасі, коли мене запитали, що робити з російською пропагандистською телекомпанією RT. Я подивилася в очі чиновнику, який мене про це спитав, і промовила: "Заборонити". І тут я усвідомила, що сказані мною слова не були риком.
Це були слова, які почали поводитися як слова. І їх сприйняли. В ту хвилину, над мостом, ми, як герої одного сюжету, споглядачі горя, змогли віднайти зрозумілу нам усім мову. Ми однаково стали свідками болю і смертей, а також свідками бажання жити далі.
Я відчула, як ми здобули мову. Тепер нам не потрібно підлаштовувати слова під когось, щоб бути зрозумілими. Тепер люди готові напружувати свою сенсорику, щоб зрозуміти нас, навіть якщо ми волаємо. Адже розуміти нас стало потребою виживання.
Всі ми, попри нашу волю, стали героями сюжетів, які не мають аналогів.
Тоді, на ірпінській трасі, я зрозуміла, про що буде фестиваль. Нам потрібно заговорити, наша мета – звучати сильно та впевнено, щоб на тлі наших слів мова нашого ворога перетворилася на безформенний рик, в який не вслухаються, який не намагаються зрозуміти.
Концепцію фестивалю я написала за пів дня; щоб описати ризики, я витратила ще день. Подія почала формуватися, в ідею повірили партнери та фонди. Документ із можливими ризиками був у рази довший, ніж сама концепція. Відчуття були такі, як і вісім років тому: я стою серед лісу, всі розбіглися, щоб дати мені простір кинути гранату, і в цей момент я зриваю чеку – в мене є декілька секунд на кидок.
***
Метою фестивалю було надати голос українцям, організувати дискусії з інтелектуалами світового рівня. Але найголовніше – привезти їх в Україну. Запросити їх стати свідками нашої боротьби, розповідати про наш біль і жагу до життя.
Програма мала включати публічну частину з локалізацією у Львові, і непублічну, до якої мали входити зустрічі у Києві та поїздка на Київщину.
Більшість ризиків стали нашими, хоча нам дуже пощастило. Ми готували подію під звуки сирен та обстрілів, я включалася в ефір zoom, на якому ми затвердили програму з серпневого Харкова. Того дня знову загинули люди на Салтівці. Того дня мій телефон розривало від нового звуку – "загроза артобстрілу".
Ми постійно дописували й оновлювали протоколи безпеки. Під час фестивалю потопили російський воєнний корабель "Москва", а у відповідь на нашу радість один із учасників заходу сказав, що будуть наслідки.
В ході фестивалю сирена лунала лише один раз: під час останньої події. А вже за 12 годин після завершення у Львові стався перший блекаут через обстріли 10 жовтня. Тоді я перебувала з частиною делегації в Києві, і наші автори слухали вибухи від перших дронів-камікадзе, якими атакували місто, а я займалася планом їх евакуації.
Я спостерігала за нашими іноземними учасниками та учасницями, як вони включалися в ефіри найбільших медіа з парковки готелю. Їхні очі, міміка, жести, слова були такими ж, як і наші на початку повномасштабного вторгнення. Вони шукали слова, як і ми, щоб описати, що переживають, але не могли їх одразу знайти.
***
Ця антологія – спроба зафіксувати наші спогади і те, чого ми навчилися за цей рік. Авторами та авторками стали Люди, які воюють, займаються контрпропагандою, волонтерять, фіксують воєнні злочини і просто діляться своїм досвідом. А найголовніше – вони змогли подолати мовний бар'єр, знайти мову та аргументи.
Ця книга – це "острівці нашої мови", які не утворять повноцінної суші, але на них можна жити.
Остап Сливинський в есеї до проєкту сказав: "Ми ж маємо зараз таку акустику, якої не було ніколи в нашій історії. Так, широкосмуговий інтернет, а не хрипкі телефонні слухавки 90-х, як у них; так, відеозв'язок, а не телеграф і паперові листи. Все це – теж на нашому боці. "Вас чують, говоріть", – написала мені навесні Нерміна", боснійська поетка, яка пережила облогу Сараєва.
Ми на BookForum змогли зазвучати на весь світ – кількість переглядів події склала понад 3 мільйони. Але ці тексти написані для нас самих – це як спроба підсумувати та зафіксувати той етап, на якому ми перебуваємо.
Цей проєкт – про фіксацію того, як ми, попри все, змогли заговорити, як тепер наша історія, наші люди, наші мертві допомагають доносити правду.
Ця книга містить досвіди військових, історії про боротьбу за справедливість, за життя та мрії про повернення додому. Наші свідчення про перший рік повномасштабної війни новою мовою. Все те, що ми будемо нести до кінця.
Цілком передбачаю, що ця антологія з часом втратить свою актуальність як книжка, оскільки з'являтимуться глибші тексти, інші проєкти. Але вона точно буде прочитана, а повторне звернення до неї повертатиме пам'ять про нас після року великої війни.
І я страшенно вдячна Вікторії Амеліній, Володимиру Єрмоленку, Павлу Казаріну, Дмитру Крапивенку, Олександрі Матвійчук, Олександрові Михеду, Севгіль Мусаєвій, Остапу Сливинському, Любі Цибульській та Ярині Чорногуз за щирість.
Завершуючи цей текст, я розумію, що тренувальний кидок цього разу вдався, бо, як сказав Володимир Єрмоленко: "Коли маєш слова, тобі поки що твердо стояти".