Завтра була повномасштабна війна64 історії про 23 лютого 2022 року
Є ще один день, окрім 24 лютого 2022 року, який в пам’яті багатьох українців закарбувався назавжди. Це 23 лютого – останній день перед повномасштабним російським вторгненням в Україну.
Вже за кілька годин життя українців буде розколоте на До та Після. А поки вони не здригаються від звуку повітряної тривоги, не чекають в чаті на "плюсик" від близької людини, не сумують за своїм зруйнованим домом.
Вони п'ють каву, проводять наради, ходять по магазинах, обіймають рідних, але все одно декого з них не залишає липке та задушливе відчуття невідворотньої катастрофи.
"Українська правда" попросила читачів поділитися згадками про те, яким вони запам'ятали 23 лютого 2022 року. Пропонуємо найцікавіші розповіді вам. Частину з них ми скоротили і зовсім трішки відредагували.
Так із клаптиків окремих історій зібралася картина останнього дня минулого життя.
Це був звичайний день. О, як я мрію зараз, сидячи на стільці в ірландському монастирі, про такий от звичайний день…
Пам'ятаю, що була щаслива.
Ось я сиджу на дивані на кухні, а поруч коханий чоловік і дворічний син. Танцюють під пісню про те, що було б "добре, якби путін повісився". Чоловік смикає плечима в такт музиці і посміхається мені на камеру мобільного. Так дивно – посміхатися під пісню про смерть. А тоді це чомусь не здавалось дивним. Ця пісня якось органічно впливла у звичайний день.
Ось я дивлюсь, як синочок бавиться у ванній – бризки розлітаються навсібіч. Я думаю про те, що приготувати на сніданок. Про те, що треба обробити у ванній плісняву на швах. І ще щось на кшталт цього. Але я не думаю про війну. Її, війни, ще немає. Вона ще не увірвалась у моє чудове звичайне життя. Не вибила двері брудними чоботами. Не стисла серце.
Це був такий звичайний день, що важко згадати його начиння. Але пам'ятаю, що ти, коханий, був поруч. Ти ще не був там, на війні. Ти ще не був таким втомленим, сумним, але і суворим водночас. Ти був поруч, ти був поруч, ти був поруч... Серце моє…
Тож зараз, сидячи на стільці ірландського монастиря і згадуючи останній день перед війною, я точно знаю, що немає нічого ціннішого за звичайний день чийогось звичайного життя. Що немає виправдань тому, хто ці дні у нас відбирає. Що ми переможемо – завдяки тобі, мій коханий, і таким, як ти.
Що щастя – це щось таке насправді звичайне...
Війна і діти
23 лютого вранці зашивала маленьку дірку на чоловічкові свого однорічного сина. Він ще не вмів ходити, лише активно повзав, тому виднівся на правій нозі великий палець. Ввечері ми з чоловіком сфотографували нашого Марка, який грався пальчиковим театром, у тій одежинці. Це був камуфляжний комбінезон.
24 лютого я мала вийти на прогулянку з сином, зустрітися з паном Богданом і його собачкою Джулькою. Ми познайомилися в парку 22 лютого, хоча вже рік просто віталися. Випадало, що завжди гуляли в один час. Він із таксою, я – з дитиною. Пан Богдан сказав Маркові, що вже чекає, коли він самостійно піде. Тоді принесе маленький повідочок, щоби син вигулював його собачку.
Це були наші плани із зовсім незнайомою людиною на весну.
Але ми так більше і не побачилися. Коли ми з сином у вересні повернулися додому, Джульки не було, пана Богдана так само.
Син, на щастя, виріс з камуфляжного комбінезона. Останній раз одягав його 23 лютого 2022 року за кілька годин до початку війни.
У мене залишилися два фото з останнього дня мирного життя. Мої діти солодко спали, я сфотографувала нашого 13-річного сина-підлітка і нашу річну доню. Просто так. Щоб зранку показати їм.
Уже через день ридала від слів сина: "Так не хочеться вмирати!"
Святковий день
Зима добігала кінця. Хоча всі казали про можливий наступ, я не могла повірити в це. Думала про те, що зовсім скоро весна, і уявляла, як розпускатимуться перші флокси та проліски. Планувала поїхати до Карпат і прогулятися чарівними стежками.
Вчора був день народження мами. А сьогодні вже час думати про подарунок синові. День, повний приємних турбот, очікування друзів на свято, думки про початок нового, приємні емоції, замовлення торта. Уявляла: "Знову зберемо веселу хлопчачу компанію для гри в дитячу мафію!" Так ми робили щороку. Не склалося…
Я ще не здогадувалася, що цей день – реквієм за багатьма нездійсненими мріями.
23 лютого ми з чоловіком святкували 11-ту річницю весілля. Зараз у спогадах той день здається щасливим сном.
День був робочий, тож дитина була в школі, чоловік в офісі, я лишилась працювати з дому.
Увечері ми сімʼєю святково вечеряли в італійському ресторанчику поруч із домом. Памʼятаю, що ми пили коктейлі Х'юго і планували, куди поїдемо весною і як святкуватимемо день народження доньки.
Подарувала тоді чоловіку великий набір макаронс із кондитерської, які він так любить. Ми ті макаронс потім взяли з собою, коли виїжджали з Києва, і ще тижнів 2 вони нагадували про щасливе життя до війни.
Зранку раптово вмер мій улюблений папужка-говорун корелла. Ранок почався із сліз. Ввечері пішли посидіти в кафе, привітали племінника з днем народження. Ще й була фраза: "Треба йти в будній день, бо хто знає, коли ще вдасться так посидіти". Хоча зазвичай такі свята переносили на вихідні.
Наше срібне весілля – 23 лютого, яке ми не змогли відсвяткувати.
У мене був день народження. Ми святкували, а вранці мої близькі прямо зі свята поїхали на війну.
23 – День народження похресниці. Пішли в H&M, і я сказала їй: "Давай, купимо все, що хочеш, а раптом завтра війна". Запам'ятався і вечір, і слова, і передчуття.
23 лютого 2022 року. Вечір, я їду додому з пологового будинку з малючком, наш третій син. Він, за прогнозами лікарів, мав з'явитись на початку березня, але вже 20 лютого ми з чоловіком офіційно стали багатодітними батьками. На щастя, 20 лютого.
Я вперше за всі вагітності планувала скористатись декретною відпусткою і вдосталь насолодитись декретом з Устимом без поєднання материнства і роботи. Смішна.
В ніч на 24 лютого я розпаковувала свою "тривожну" валізку після пологового, в той час як більшість українців свою тривожну валізку пакували.
В ніч на 24 лютого я тривожилась за міцний сон малюка, вчасне годування і чи встигнемо ми зібрати візочок на завтра, щоб я вперше зробила святкову прогулянку вулицями Києва. Хто б мені сказав тоді, що перша прогулянка у візочку Устима буде вулицями Риги через 2 тижні після народження, я б розсміялась.
23 лютого я приймала вітання від близьких та друзів, розпаковувала подарунки, знайомила Устима зі старшими братиками і повністю перекрила своїми приємними турботами очікування і страх війни.
Мою райдужну бульбашку швидко зруйнували перші вибухи о 5 ранку. Я ж, звісно, не спала, годуючи маля.
Не добрий ранок. Війна. Не зібраний візочок. Пуста валіза. Страх і розпач.
