Стрес від України

Останнім часом я неабияк нервую під час моїх поїздок в Україну. Мій стрес є наслідком спілкування з тутешнім людом. Адже всюди, де не обернуся, знаходжуся в російськомовному оточенні, навіть читаючи українську книжку видану в Україні.

Мій стан загострений тому, що хоч з кожним роком Україна, як незалежна держава, стає старшою, але нічого не змінюється в мовному питанні. Тож ситуація виглядає щоразу безнадійнішою.

Ще більше я нервую, коли мої друзі, часто мудрагелі з західних областей, запевняють мене, що це усе тимчасове та намагаються поправляти мою українську за радянським правописом.

З Галичини, до речі, походять всі поети або філологи. А моїм друзям чомусь смішний мій акцент, натомість вони вважають, що "все нормальне" у їхній державі, що від Збруча на схід майже вся розмовляє по-російськи. Дійсно українську мову розговірно можна почути тільки у західних областях і навіть це міняється, бо з кожним роком туди приїжджають росіяни чи інші неукраїнці.

Тобто нормальне, що росіяни чи неукраїнці, хоч і громадяни України, у Західній Україні розмовляють по-російськи, нормальне що у Східній Україні всі, тобто українці, росіяни, татари, поляки розмовляють по-російськи.

Цим разом я перебував тільки в Києві і коротко у Львові та Тернополі. В Києві на вулиці за п'ять днів почув тільки раз українську, хоч може і нечемно, слідкував і підслуховував. В усіх моїх комерційних заходах треба було просити української мови. Тільки інколи був відгук на мої прохання.

Правда тільки з тими, які відповідали по-нашому, я торгував.

Пішов до моєї улюбленої книгарні "Сяйва" на Великій Васильківській (Червоноармійській), до українськомовної кімнати, чи швидше комірки. У Києві була спека, охолодження працювало у просторій залі з російськомовними книжками, а в українській комірці охолодження не було.

Помічниця в українській кімнаті говорила до мене по-російськи, я попросив викликати директорку, котра почала з російської і лише згодом перейшла на українську. Я її запитав про одне видання та, між іншим, чому немає охолодження в українській комірці. Вона пояснила, що немає коштів.

Я запропонував оплатити охолодження для української комірки. Вона одповіла, що немає як прилаштувати. Я купив книжку і пішов попри Басарабку, оглянув облупленого Леніна та подумав, "хоч щось змінилося".

Опісля поїхав на Петрівку на книжковий базар. Там знайшов більше двадцять магазинів з російськомовними виданнями та заледве два з українськими.

Треба було закупити нову техніку до мого помешкання. Скористався Інтернетом, бо так я звик робити у США і те саме мені порадили друзі в Україні. Одначе український магазин "Розетка" подавав на сайті інформації тільки по-російськи. Три російськомовні асистенти врешті з'єднали мене з Олександром, який говорив по-українськи.

Поїхав я на Захід потягом Київ-Львів. Мій сусід по люксу, на щастя, розмовляв по-українськи. Ми провели приємну розмову. Врешті втомившись, я перепросив його, положився та почав читати перший том архівних матеріалів про Бандеру. Тут я мало не дістав інсульт. Майже всі матеріали, навіть листування між Стецьком і Бандерою, НКВД переклало на російську мову, а редактори так і залишили.

Один з яскравіших симптомів цієї хохлацької хвороби, на мій погляд, це недавній виступ пані прем'єр-міністра в кліпі "не для камери" про "все пропало".

Мабуть це не здивувало мешканців України, що пані Юля Тимошенко розмовляє по-українськи для камери, але поза, чи вдома, говорить по-російськи. Принаймні вона перехрестилася.

Деякі її однофракційники навіть публічно, тобто по телебаченні, виступають по-російськи. До речі так і виглядає ціле суспільство з малими виїмками. Від влади до комерції, а навіть в освіті.

Відвідав я одну особливу державну школу (художню), де відбулися збори з батьками. Правда, переважаюча більшість учителів виступали по-українськи, але одна вчителька перепросилася і перейшла на російську.

Як почала по-російськи, так всі запити батьків перейшли на російську. Ця вчителька певне викладає і по-російськи. Гірше того, переходять на російську всі учні і другі учителі, і всі вважають, що це "нормальне", а статистика вказує, що це ще одна школа з українською мовою навчання. Задавала вона задачу на літні канікули учням. Бажалося, щоби її завдали навчитися державної мови за літо.

Мені здається що в Україні, де державна мова має бути українська, вона ніколи такою не буде, якщо не освідомиться, що малоросійство це хвороба, яку треба лікувати.

В сьогоднішній Україні можна порівняти рускомовність до алкоголізму. Алкоголік рідко зрозуміє чи, тим більше, визнає, що він хворий на хворобу, яку треба лікувати, і тому не лікується. Довкола нього всі інші теж алкоголіки і тому не здатні, або ж не мають бажання, це ствердити та почати процес лікування.

Підчас свого виступу на четвертому Форумі в Києві в 2007 президент Віктор Ющенко, до речі, напевне найкращий український президент досі, відповідаючи на мої зауваги щодо української мови, сказав: "Я не можу насильно впроваджувати українську мову".

А я подумав, що президент не тільки може, але має обов'язок моральний і Конституційний. Правда, що один президент, і ще й з урізаним мандатом через "неконституційні" Конституційні зміни грудня 2004 року, напевно, не в силі вилікувати доволі хворе суспільство. Але треба робити конкретні вдумливі заходи.

Людина в основі звірина, яка в першу чергу намагається задовольнити свої біологічні потреби, тобто бажання поїсти і забезпечитися від природи. Ці намагання проходять ступнево. Рідко людина задовольняється примітивним забезпеченням. Тобто, для пересічної людини життя це змагання за достатками.

У сьогоднішньому світі, де гроші є задоволення надмірності біологічних потреб, комерційна діяльність це основа суспільства. І тому треба починати від комерції. Приходить на думку технологічна фірма "Розетка".

Ця компанія, як і кожна в Україні, переводить свої заходи майже виключно у російській мові. Коли б передумовою для ліцензування і проведень заходів було користуватися українською, "Розетка" без вагання перейшла б на українську, або прийнайменше запровадила б пріоритетно (не паралельно) українську мову

Це саме відноситься до виступів речників влади по радіо чи телебачення. Держава повинна ліцензувати по вищій ставці певну кількість не-українськомовних каналів. Всі інші зобов'язані переводити ефір по-українськи, або з українським перекладом. Уявіть Савік Шустер у прямому ефірі і в російські мові з рівночасним перекладом на українську. Кошт ефіру стає подвійним. Раптово всі навчаються українську мову.

Тут слід зрозуміти різницю між двома поняттями: "пріоритетно" і "паралельно". Українська мова ніколи не пройде у паралельному відношенню з російською. Російська мова в Україні має пріоритет на триста п'ятдесят років історії.

Українська мова потребує сьогодні пріоритету. Конституція є тільки основою на документі. Без втілення конкретних програм, припис Конституції чи указ президента, який без чогось конкретного доручає Кабінету міністрів розробити програму впровадження української мови, не має значіння.

До речі, як показала пані Юля, у "все пропало", сьогоднішній Кабмін в особовому складі не має бажання таке зробити. Це мусить знати президент і тому його указ тільки показовий.

Чи можна заборонити російську мову? Ні, але і не треба. До речі Росія недавно пожалувалася до Організації Безпеки і Співробітництва в Європі, що в Україні дискримінують проти російської мови.

Яка іронія і зухвалість! Чи у Франції дискримінують проти англійської мови? Чи у Польщі проти німецької? Чи у Росії проти української? Всі дискримінують в користь державної мови. Чи не найвищий час, щоби в Україні позитивну дискримінацію відчула рідна мова?

 

Аскольд Лозинський, для УП