Проект країни
Дуже шкода, що у потоці взаємних звинувачень, які лунають з вуст наших політиків, немає жодного бажання чи намагання подумати про те, якою має бути України через 5, 10, 15, 20 років.
"Дасть Бог день – дасть Бог харч", "Після нас – хоч потоп", - ось принципи, притаманні для більшості українських політичних діячів. Відчувається тимчасовість держави, яку вони очолюють. Відчувається, що вони не розглядають Україну як спільну справу – лише як поле для діяльності, не більше.
Вони надто буквально сприймають словосполучення "проект країни" - не як процес, який має стратегічну мету і тяглість у часі, а як щось, що потребує отримання гранту, проїдання гранту, отримання прибутку і підготовку фінансового звіту.
Події останніх років, затяжна криза в Україні призвели до того, що між народом (який становить основу поняття "країна") і владою (яка є уособленням категорії "держава") намітилася велетенська прірва.
Країна Україна – на відміну від держави Україна – живе своїм життям, розвиває неформальні інститути, виживає в складних умовах, демонструє приклади самоорганізації та взаємної підтримки громадян.
Націю має об'єднувати спільний ворог – українці на Сході і на Заході, на Півдні і на Півночі країни отримали цього ворога. Ним стала українська держава. Тобто, сукупність законів, інститутів та владна вертикаль зі своїм апаратом насильства і корумпованою основою.
І луганчанин, і львів'янин, і кримчанин, не зважаючи на те, що їх різнить, змушені щодня протистояти державі, розвиваючи країнний проект і згуртовуючись. Тому держава і країна в Україні перебувають у конфронтації. Прихованій, але конфронтації.
Держава Україна – це Ющенко, Тимошенко, Янукович, Литвин, це Верховна Рада, Кабінет Міністрів, секретаріат президента. Це міліція і СБУ. Це судді і прокуратура. Це ЖЕК і голова сільради.
Країна Україна – це спортивні досягнення і творчі здобутки, це приватна ініціатива, це бізнесові операції, це прокат металу, видобуток вугілля і надої молока, це поети і вчені, вчителі і медики. Це студенти, пенсіонери і навіть жебраки.
В деяких суспільствах між поняттями "держава" і "країна" існує знак рівності. Це або тоталітарне суспільство, де країна повністю поглинається державою і підпорядковується інтересам держави, або ж буржуазно-демократичне суспільство, де країна домінує над державою і цілковито контролює всі її видатки, закони і т.д.
Україна – суспільство роздвоєне і у цьому плані унікальне. І перспективи цивілізаційного розвитку України залежатимуть від того, на чию користь зміниться баланс суспільних проявів.
Протягом минулого року Київський інститут проблем управління імені Горшеніна проводив соціологічне дослідження настроїв українців під умовною назвою "Проект країни". Співгромадян опитали з метою дізнатися, якою хотіли би бачити громадяни свою країну, якими є основні суспільні тенденції, куди має рухатися Україна, які зміни необхідно провести.
Загалом було проведено 16 досліджень, в ході яких було опитано понад 30 тисяч респондентів. Кожне дослідження – це 2 тисячі респондентів в усіх областях України. Похибка не перевищує 3,1%.
Отже, що думають українці про країну, в якій вони живуть?
87,5% респондентів вважають своєю батьківщиною (чи точніше Батьківщиною – з великої літери) Україну. Лише 7,4% вважають батьківщиною Російську Федерацію.
Незважаючи на негаразди в політичному і соціально-економічному житті, 68,5% респондентів пишаються тим, що вони – громадяни України.
Цікава тенденція: чим молодшими є респонденти, тим більшим є відсоток тих, хто відчуває гордість за свою країну. І це стосується не лише заходу України: найнесподіванішим наслідком досліджень стало те, що навіть на Донбасі (50,1%) і у Харкові (53,2%) опитані демонстрували високий рівень патріотичних настроїв.
Більше того: порівняно з 2006 роком кількість українців, що пишаються своїм громадянством, зросла на 16,3%. Збагнути це і пояснити раціонально неможливо – очевидно, не все в нас так погано, як здається.
Геополітичні симпатії у більшості українців несформовані. Приблизно в рівних пропорціях респонденти висловилися за незалежний розвиток України і багатовекторність (31,4%), пріоритетність стосунків з Європейським Союзом (28,6%) і за інтеграцію на пострадянському просторі (28,1%).
Головними економічними партнерами українці вважають Росію (61,6%) та Білорусь (27,3%). Євросоюз є надзвичайно привабливим з економічної точки зору (Німеччина – 21,3%, Польща – 19,9%, Франція – 14,1%, Великобританія – 13,5%, інші країни ЄС – 23,9%), однак наразі ще не сприймається як цілісний партнер.
Надзвичайно низьким виявився рівень економічної довіри до США – 18,2%. Так само низьким є рівень міграційної привабливості Штатів – лише 16,1% українців хотіли би емігрувати до цієї країни.
Українці практично не бояться агресії з боку інших країн – лише 8,8% респондентів вбачають таку загрозу (це питання задавали у вересні, тобто одразу після відомих подій на Кавказі).
Ще 9,5% опитаних зазначають, що бояться локальних збройних конфліктів та громадянської війни на території України.
Загрозу терористичних актів відчувають 14,7% (це набагато нижчий показник, ніж у Росії чи у ЄС).
20,8% респондентів бояться повторення Чорнобиля та загрози інших техногенних катастроф.
Для кожного п'ятого українця актуальною є проблема розпаду держави. Але 46,6% респондентів зазначають як головну небезпеку економічні конфлікти України з іншими державами.
При цьому 37,3% респондентів вважають, що головна економічна загроза походить з боку Російської Федерації, 33% говорять про загрозу з боку США.
Що ж стосується військової загрози, то 28,3% респондентів очікують її від Сполучених Штатів, а лише 14,9% - з боку Росії.
Якщо сьогодні українцям запропонували б референдум про державний нейтралітет України, то 46,4% респондентів висловилися б за нейтральний статус держави. 18,9% опитаних виступили проти нейтрального статусу.
Майже стільки ж не визначилися у своєму виборі. 58,4% респондентів підтримали б на референдумі унітарний устрій держави (за федерацію висловилися б 22% опитаних, що майже вдвічі більше порівняно з 2004 роком).
39,7% респондентів на референдумі проголосували б за вступ до європейського Союзу (при невизначених 18,7% і 22,5% противників вступу). Однак лише 19,2% респондентів підтримують ідею вступу України до НАТО - при 43,6% ярих противників і 19% тих, що не визначилися.
Що стосується Росії, то тут українці проявляють прагматизм: понад половина респондентів хотіли би розвивати з Росією культурний взаємообмін та підтримувати безвізовий режим перетину кордону.
Третина респондентів бажали би мати з Росією єдиний митний простір. 22% виступають за спільну зовнішню політику. Кожен п'ятий говорить про спільну валюту і спільне законодавство.
Але спільні органи влади і спільну армію готові підтримати близько 17% респондентів. Противників зближення є не так і багато – 12,8% респондентів.
Лише 5,6% респондентів вірять у боєздатність української армії. Ще 24,6% з великим скепсисом довіряють власній армії захист рубежів Вітчизни. 56,4% респондентів не вірять в те, що наша армія може виконувати покладені на неї функції.
Звідси і побажання: 49,2% опитаних говорять про необхідність переходу до повністю контрактної армії. Нинішню систему армійського призову вважають ефективною лише 13,5% респондентів.
Українці не вірять в ефективність діяльності політичних партій і блоків. 51,8% респондентів хотіли би повернення мажоритарної виборчої системи на виборах до Верховної Ради і 55,2% підтримують цю систему як спосіб обрання депутатів місцевих рад. 18,3% респондентів підтримують змішану систему. Підтримка нині діючої пропорційної системи є вкрай низькою.
Українці усвідомлюють, що живуть в корумпованій країні.
Лише 10% українців вважають, що закон в Україні діє і він один для всіх. 32,3% вважають, що домогтися правди в судах неможливо. 39,7% говорять про те, що правди, в принципі, домогтися можна, але це дорого коштуватиме.
59,5% респондентів говорять про те, що за гроші можна купити рішення суду, 54,7% говорять про можливість купівлі за гроші депутатського мандату, 52,4% - звільнення від карної відповідальності, 28,7% - життя і свободу іншої людини.
Лише 1,4% вважають, що в Україні ніщо з вище перерахованого не можна купити за гроші! Це – вирок нинішній державі.
Українське суспільство сприймає корупцію як невід'ємну частину свого життя. І це – найстрашніше. 62% респондентів заявляють, що їм доводилося давати хабарі (для Донбасу цей показник становить 47,1%, для Закарпаття – 100%).
86% респондентів підтверджують: в Україні дуже розповсюджене хабарництво!
Найкорумпованішими органами влади вважаються міліція (54%), суди (46,5%), місцеві органи влади (26,7%), прокуратура (24,1%), митниця (22,4%). Проте у корумпованість Кабінету Міністрів, секретаріату президента та Служби Безпеки вірять менше 10% респондентів. Очевидно, тому, що не зіштовхуються з цими структурами у повсякденному житті.
75,9% респондентів говорять, що відчувають у тій чи іншій мірі відчуття незахищеності. Держава не виконує своє головне завдання – вона не здатна захистити своїх громадян.
І це при тому, що громадяни – не такі і вибагливі. Вони можуть переносити всі тяготи і біди, вести буквально спартанський спосіб життя.
Для комфортного життя у тому чи іншому населеному пункті респонденти говорять про дві головні умови – наявність робочих місць (50,5%) та медичне обслуговування (48%).
Вирішення житлової проблеми є важливим для 29,5%, транспортної інфраструктури – 23,2%, екологічна ситуація турбує 22,6% і навіть наявність постійного водопостачання хвилює лише 15% респондентів.
Українці – доволі консервативний народ. 39% респондентів виступають за пріоритетність розвитку промисловості, 33,2% - за розвиток сільського господарства. Розвиток високих технологій підтримують лише 4,5% респондентів. Звідси і показник: 68,6% українців не користуються Інтернетом. Проте 77% респондентів мають мобільні телефони.
41,1% респондентів вважають, що земля має перебувати у державній власності, 22,6% говорять про необхідність продовження мораторію на продаж землі. Категорично виступають проти перетворення землі на товар 62,2% респондентів.
Питання другої державної мови, на якому спекулюють окремі політичні сили, не стоїть надто гостро для українців. Сьогодні існує певний паритет: 49,5% українців спілкуються вдома українською, 46,8% - російською мовою. Проте 73,7% респондентів вважають: кожен громадянин України повинен володіти державною мовою!
Цікавим моментом є те, що 59,1% українців виступають за запровадження цензури в засобах масової інформації. Проти цензури виступають 27,3% респондентів. Проте цензуруватися мають сцени насильства та жорстокості (68,7%), еротичні сцени (53,2%), нецензурна лайка (52,1%), пропаганда кримінального способу життя (47,2%).
38,4% виступають проти несмаку і вульгарності на естраді. 28% - проти висвітлення приватного життя громадян без їх згоди. Близько чверті респондентів готові підтримати цензурування політичних моментів.
Економічна криза боляче вдарила по українцях. 77,1% респондентів заявили, що вони вже відчули на собі її наслідки. 80,6% респондентів хвилює зростання цін на товари і послуги. 43,4% жаліються на низькі прибутки і на брак грошей. Політична ситуація в країні – на цьому фоні – хвилює лише 20% респондентів. Зауважмо – 20%!!! Не більше!
48,2% респондентів вважають, що їм потрібна соціальна допомога з боку держави. Проте 37,4% заявляють, що обійдуться самотужки. На реальну підтримку з доку держави в кризовій ситуації розраховують лише 24,6% респондентів. 52,4% є реалістами – вони будуть розраховувати тільки на себе.
43,8% вірять, що їх не залишать в біді родичі і знайомі. 11% респондентів ні на кого не розраховують і готові скласти руки перед загрозою кризи.
62,2% вважають, що криза може призвести до серйозних політичних та економічних потрясінь в країні, при цьому 38% респондентів готові вийти на вулицю, захищаючи свої права.
Тим більше бездарними виглядають недавні акції опозиції, спрямовані на відставку уряду, оскільки при такому високому показнику протестних настроїв мобілізувати під біло-блакитні прапори вдалося менше 1% від тих, хто готовий вийти на вулицю.
Очевидно, в суспільстві існує недовіра до опозиції, поруч із тотальною недовірою до влади? І суспільство очікує на появу нових лідерів і нових форм протесту?
Незважаючи на кризову ситуацію в країні, українці не втратили милосердя. Як би їм не жилося важко, але 87,5% респондентів подають милостиню жебракам. При цьому 13% опитаних роблять це регулярно.
Одним з елементів соціологічної програми було опитування наймолодших громадян України – дітей віком від 12 до 16 років.
Влітку ми попросили представників різних регіонів України розповісти про своє бачення майбутнього країни. Виявилося, що ті, хто завтра вирішуватимуть долю України, хотіли би бачити свою батьківщину економічно розвинутою, екологічно безпечною, впливовою країною.
Юні українці підкреслюють необхідність більш професійної підготовки вчителів та технічного обладнання шкіл.
Говорячи про свою майбутню професію, діти найчастіше вибирають фах юриста (11,3%), акторами і дизайнерами хочуть стати по 11% дітей. Економістами та фінансистами – 10%. Лікарями – 8,6%. Повертається престиж технічних спеціальностей – їх хочуть здобути 7,2% юних респондентів.
42,9% молодих українців говорять про необхідність пріоритетного розвитку стосунків України та Росії (при цьому для західноукраїнських дітей цей показник становить 31%). 32,7% дітей виступають за те, аби перебувати в рівних відносинах з усіма країнами.
Більшість респондентів (64,5%) планують мати у своїй родині по двоє дітей. 32,2% школярів вважають найважливішою у своєму житті успішну кар'єру. Кожен четвертий респондент хоче отримати гарну освіту і створити міцну сім'ю.
Просто бути щасливими хотіли би у майбутньому 21% респондентів. І ця дитяча безпосередність вражає і вселяє оптимізм. Діти менше налаштовані на конфронтацію. Для них не існує поділ на Захід і Схід. І для маленьких донеччан, і для Львів'ян Україна є єдиною і неподільною.
Тому ми впевнені у тому, що Україна не лише відбулася як країна. Вона буде й надалі розвиватися – незважаючи на те, що нинішнім керівникам держави та опозиціонерам хотілося б іншого сценарію розвитку. Принаймні, вони це всіляко демонструють.
Народ виявився мудрішим і відповідальнішим за своїх лідерів. І Країна Україна поступово починає підвищуватися над Державою Україна. Принаймні, у морально-етичному плані.
Ви запитаєте, а де ж проект України? Проект майбутньої країни? Ось він – існує: варто лише попрацювати над помилками і прислухатися до думки людей. До того, що потрібно зробити і в якому напрямку рухатися, аби створити ідеальну країну.
Наразі цей ідеал надто еклектичний. Стає зрозуміло, чому у 1919 році Махна підтримало більше – у чисельному відношенні – українців, ніж Симона Петлюру. За першим був країнний проект, за другим – державний.
Пройшло 90 років. Практично нічого не змінилося. За тим винятком, що сьогодні у народу немає свого лідера. Здатного організовувати і втілювати країнний проект.
Натомість у нас безліч державотворців. Що й не дивно. Творення держави приносить дивіденди – політичні, моральні, матеріальні, місце в історії, посаду, гроші.
Творення країни не дає, а вимагає – насамперед самовіддачі.
 |
Кость Бондаренко, Інститут Горшеніна
