Ще раз про самозахист. Практично-дослідницький досвід
Продовження. Самозахист по-українськи. Наша самоорганізаційна відсіч Чемберлену. Та Самозахист
Їх відсіч нам
Побутує думка – свобода слова по-українськи це приблизно теж саме, що й горбачовська гласність: журналістській братії ціпок зробили довшим і гавкати дозволили до несхочу. Та й взагалі до гавкоту мало хто дослухається, бо наші владоможці і ми живемо в паралельних світах, де діють абсолютно різні закони соціально-політичного, правового, економічного та іншого сутнього, включно із свободою слова, буття.
У них свої, а у нас свої.
А реагувати на чисельні критичні опуси, вбивчі викривальні статті та цілком конкретні журналістські розслідування вони починають лише тоді, коли вбачають в цьому вільнодумстві зазіхання на самі устої вибудованої ними системи влади.
Що це за підвалини і як ми можемо їх трусонути писалось і казалось неодноразово і багатьма, в тому числі і мною. Не знаю, чи то остання моя стаття, чи то якась інша, чи то всі вкупі заразом із автором, але схоже – таки дістали когось із паралельного світу.
Бо мені днями намагались підкинути наркоту. Небагато, грамів так 50 драпу у газетному згортку (що само по собі вже термін), але з урахуванням того, що тут таки пара "випадкових" волоцюг спробувала поміняти в мене декілька мічених двадцяток на більш крупні купюри – то це вже від 5 до 8 років буцегарні.
Я поки що не знаю, котре із трьох коліс колимаги під назвою українська влада намагалось мене переїхати і з якого владного рівня богодухівській мєнтурі була дана команда "фас".
Але з урахуванням того, що про витівки місцевих борців зі злочинністю я нічого такого дратівливого не писав майже рік і особливих мотивацій помсти у них не було, а самою цією недолугою операцією керувала (за моєю інформацією) особа викапано схожа на начальника Богодухівського КР, то команда пролунала як мінімум з обласного рівня.
Що тішить, і заодно надихає ще раз на прикладі діянь конкретного райвідділка розповісти про гнилість вибудованої ними поліційної системи і про те, як цієї гнилі позбавитися в масштабах всієї країни.
Обіцяю до цієї теми обов’язково повернутися, тим паче, що в результаті вищезгаданої міліцейської провокації (вони це звуть оперативними діями) були порушені не тільки їхні ж закони чи купа Конституційних норм, але й постраждала цілком безвинна стороння людина. Але про це якось згодом, а поки почну з іншої, десь із місячної давнини, історії...
Наша відсіч їм
Тільки-но я зібрався до народу, як мені здалось, що народ сам прийшов до мене – хтось наполегливо гуркотів у хвіртку. Але виявилось, що я помилився – то були не представники в цілому дружньо налаштованого до мене місцевого поселянства, а посіпаки із ворожого стану.
Біля воріт товклася досить колоритна трійця: двійко шафоподібних суб’єктів із ротвейлерівськими пиками, на котрих читались суцільні інстинкти та товстенький панок із повадками опера у відставці та залишками хоч якоїсь розумової субстанції в очах.
З’ясувалось, панок, який відрекомендувався начальником СБ чи то Приват-, чи то Правексбанку у супроводі судового виконавця та представника міліції (двійко ротвейлерів) завітали до мене із судовою постановою аж із самого Дніпропетровська, аби накласти арешт на моє майно, бо я, виявляється, злісний неплатник 20-тисячного кредиту.
Дуже втішений такою увагою, і аби уточнити, чи не помилились візитери прізвищем та адресою я попрохав у них судову постанову та посвідчення уповноважених осіб. Панок, помахавши якимось папірцем і зачитавши з нього моє прізвище та адресу, запропонував і мені ознайомитися із цим документом – посвідчень пред’являти ніхто не поспішав.
Я причинив хвіртку, але замість папірця в щілині опинився мешт екс-опера. Ззаду на нього, намагаючись розвинути успіх, навалились шафоподібні. Я спробував підперти хвіртку спиною, та ще б трохи і акт агресії на суверенну територію мого подвір’я завершився моєю поразкою.
Але тут з прогулянки заразом із Дашкою городами повернулась дружина. І Дашка, ця наша улюблена дівчинка кавказької національності довела недаремність вкладених в неї коров’ячих тельбухів, кисляка, яєць та іншої добірної собачої їжі, а головне часу витраченого на вишкіл.
Мить і мешт агресора опинився в неї в зубах, а сам панок заволав, як недорізаний півень.
Зрозуміло, що на ґвалт вигулькнули сусіди: хто чим займався із тим і підтяглися. Хтось кидав сніг – надійшов з лопатою, хтось рубав дрова, хтось катав тісто, а хтось із тракторцем порався...
Дружина надбігла із класичним дрючком. Ще хвилька і за авто трійці лише сніг закурів. Нам же залишилось лише дивуватися: що то було за НЛО, а Дашці дісталась в якості трофея нова іграшка – мешт панка.
Для поселян цей інцидент став не лише приводом для теревень, але й підтвердженням справедливості народної мудрості про гуртове биття батька. Дружина зайвий раз почубила мене, бо свято переконана, аби в статтях та іншому спілкуванні зі світом я був більш виваженим нічого б подібного не трапилось. Я ж був трохи іншої думки…
По-перше, кредит нашої виваженості і толерантності вичерпано.
По-друге, сама ця історія стала практичним підтвердженням тези, котра чим далі тим наполегливіше побутує в народі: проти їхнього державно-бандитського свавілля ефективно можна протидіяти лише організованими силовими методами.
По-третє, одним із найвигідніших капіталовкладень, в умовах теперішньої кризи, стає облаштування індивідуальної безпеки кожного пересічного громадянина включно із родиною.
І я свято переконаний, що цей процес зміцненням парканів, воріт, дверей, встановленням сигналізації, придбанням цуциків бійцівських порід чи дозволених МВС "Фортів" травматичної дії в середовищі народонаселення не обмежиться.
Я особисто вирішуючи дилему: придбати ПК останнього покоління чи "Сайгу", все дужче схиляюсь до останньої.
По-четверте, індивідуальна безпека кожного може бути ефективною лише в одній із самоорганізаційних форм самозахисту населення, котрі , в свою чергу, рано чи пізно мусять трансформуватися в єдине чи декілька потужних організаційних утворень загальнодержавного масштабу.
Що це мусить бути за організація, на яких засадах і як скоро вона може сформуватися, які цілі перед собою поставить, якими методами діятиме, хто саме стане її рушійною силою і та інше, про це наступного разу.
Зауважу лише дві речі: до всього нинішнього українського владного прошарку в цілому, і поокремо до його представників, вона буде абсолютно антагоністичною та пустопорожнім потрясінням атмосфери автоклаксонами справа не обмежиться.
А поки що продовжу про оті самі.
Самоорганізаційні форми самозахисту
Описуючи рейдерську атаку на моє подвір’я, зовсім забув сказати: ні я жодного разу в житті, ні переважна більшість моєї рідні ніколи не вдавались до такої банківської послуги, як кредит.
Про рідню я не даремно. Наша родина досить чисельна і, попри розкиданість майже всією Східною Україною, надзвичайно дружна, будуючи стосунки поміж собою на максимальній довірі одне до одного. І коли в когось виникає нагальна потреба в серйозному капіталовкладенні (придбання квартири, авто, започаткування власного бізнесу, відправка талановитої дитинки на навчання за кордон) рідня скидається і проблема вирішується.
Мені зауважать, багато хто так робить. Еге ж. А чи хто небудь замислювався над тим, що така форма фінансових стосунків є нічим іншим, як такою собі примітивною кредитною спілкою родинного типу?
А що таке кредитна спілка? Правильно, – одна із форм самоорганізації. Зробивши це відкриття і трохи віддихавшись від ворожого нападу, я зробив те, чого не робив вже декілька років – хильнув склянку горілки, і подався ділитися своїми умовисновками із дядьками.
Дядьки, а це певне коло місцевих фермерів та сільських підприємців, теж потихеньку кружляли горілку (бо ж від Миколая і до Йордану сам Бог велів), ганяли кулі в більярдній, різались по-маленькій в преф і вели неквапні розмови. До речі, про політику майже ні слова – остогидло. Дядьки вислухали мене і ретельно із суто селянською прискіпливістю прокоментували мої умовиводи.
Кредитна спілка? Так вони вже давно в таку неформалізовану об’єднані. Кого попадя вони в своє коло не допускають, стосунки поміж собою будують на довірі і взаємодопомозі, як в скруті, так і в реалізації проектів розвитку.
Сьогодні скрута і вони обговорювали, хто, кому і чим може навзаєм допомогти напередодні посівної, чи хто, кому, що і на яких умовах може запозичити.
При цьому і згадки про державу чи банки не лунало. І папірці ніякі не підписувались, бо дане в цьому колі слово таке ж надійне, як колись у купців.
Згадували, як років зо три тому допомогли в складчину одному із них придбати двійко "Катерпілерів". Але, то був максимум, на що вони спромоглись. Бо, без держави далі зась, а з нашою так і взагалі гаплик. А тому, правильно, щось із цією державою треба робити. Бо кредит довіри до влади вичерпано, а значить вичерпано і кредит їхньої толерантності і виваженості.
Що стосується індивідуальної безпеки, так вони вже давно живуть по англійському покону: мій дім – моя фортеця і, до речі, всі як один члени мисливського товариства.
А стосовно колективного самозахисту, то тут теж все відпрацьовано. При наявності стільникового зв’язку і автівок у кожного, мобільно прийти на допомогу котромусь із колег в разі рейдерського наїзду чи якихось інших агресивних проявів зовнішнього світу, як два пальця об асфальт.
Так що із самоорганізацією у дядьків все гаразд. Що стосується більш глобальної організаційної форми, будемо відвертими – вже не стільки самозахисту, а повалення цієї влади заразом із усією сутньою панівною верствою, то тут у дядьків мається один пунктик – потрібен лідер. Думка про те, що новий лідер може з’явитися в самому процесі їх чомусь не гріє.
Відразу ж зауважу, я, та міські аналоги дядьків (є й такі, просто рамки цієї статті не дозволяють більш розлого про це повідати) з цього приводу трохи іншої думки, бо припинили перебирати заяложену колоду відомих українських політперсонажів – безперспективно.
Персоналізований відступ від теми
Втім і у дядьків із відомих прізвищ лише одне викликає позитивні емоції – Анатолій Гриценко. І то не він особисто, а оприлюднена ним десь із місяць тому програма дій силового штибу.
Що стосується самого Анатолія Степановича, то дядьки не бачать в ньому такої необхідної лідеру харизми, а за ним не простежують: ні організації, ні грошей, ні зовнішньої підтримки, а головне – йому не ймуть віри. Бо якщо ти пнешся в лідери нації, то якого біса до цих пір гибієш в середовищі цієї політеліти.
До речі, такі ж питання у дядьків і до в цілому симпатичних їм Юрка Мірошниченка, Олеся Донія та Андрія Шевченка. Ні на лідерів нації ці юні дарування ще не тягнуть, але невже ці меткі хлопці не розуміють, що кожен зайвий день номінального перебування в шерегах цього політбомонду може поставити хрест на їх подальшій політичній кар’єрі?
А от до вундер-Арсенія у дядьків питань вже немає, бо коли йшов із посади спікера треба було гучніше дверима гримнути і тут таки під Фірташа з Бойком не лягати.
Що стосується інших прізвищ, то у дядьків дуже популярні два персонажі. Один історичний – звичайно ж це Нестор Махно, а інший, наш сучасник – Михайло Жиденко.
Ви не знаєте, хто це. Ну тоді про
Самозахист по-нововодолажськи
Мені вже доводилось якось писати про цю історію, але повторюсь.
Восени 2006 мешканець села Просяне Нововодолажського району на Харківщині Михайло Жиденко застрелив міліціонера. Далі питання на засипку. Що мусить зробити нормальний чолов’яга, якщо до нього в дім увірвуться незвані малознайомі "гості", образять і навіть підіймуть руку на його дружину та накинуться на нього самого?
Правильно! Нормальний чолов’яга схопить, що під руку навернеться і викине супостатів із подвір’я геть, а якщо ті будуть пручатися – просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Жиденко, коли до нього на подвір’я заявилися незвані візитери, котрі, як згодом з’ясувалося, виявились співробітниками міліції.
Для початку міліціанти, котрі так і не представились, стали мутузити дружину Михайла, а тому під руку навернулась двостволка. Як результат – одного із правоохоронців з двору виносили вперед ногами, а іншого довго шукали. І інформація до відома – незадовго до цього в схожій ситуація якісь бандюки вбили Михайлового брата.
До цієї справи відразу ж підключились правозахисники, але попри явну невинність Жиденка, максимум чого вони обіцяли досягти – це термін за перевищення меж необхідної оборони.
Тим не менш цього листопада суддя Бринцев повністю виправдав Михайла Жиденка. Знаєте чому? Бо односельці Михайла стали за нього горою. Обіцяли у випадку чого взятися за вила та коси. На судові засідання ходили всім селом, як на роботу, правда без згаданих інструментів. І добилися свого.
Втім, наша держава в особі облпрокурора Сінчука знову довела свою дурість і недалекоглядність. Прокурор подав апеляцію до Верховного Суду. А односельці Жиденка пообіцяли – під найвищу цитадель судової влади підуть вже з сільгоспінвентарем. І не одні. Бо кинуть клич Україною приєднуватися до них всіх родичів та близьких невиннозасуджених та постраждалих від міліцейського та іншого правового свавілля.
Ви уявляєте отой Майдан з прапорами та гаслами на вилах, граблях, лопатах та монтировках. А під полою у багатьох та в багажниках автівок будуть зовсім не помаранчі...
І поки вони, попереджаючи нас в різних політшоу про небезпеку будь-якої іскри народного гніву, самі вгніздившись на пороховій діжці щомиті палять сірники владного безглуздя, не довели справу до неконтрольованого вибуху, ми мусимо ту забавку у них відібрати в практичний спосіб, а не продовжувати теоретизувати в очікуванні чи то якоїсь месії, чи то реінкарнації Богуна.
Бо без нашої самоорганізації сучасні Богуни нам не допоможуть, вони просто не з’являться.
Треба лише усвідомити – справа виключно за нами, бо порятунок потопаючих діло рук самі знаєте кого...
 |
Валерій Семиволос, Харків, для УП
