Танго на двох

Сьогодні на очах у всього суспільства та урядів по різні боки українського кордону бурхливо розгортаються акти політичної кризи, яка суттєво відрізняється від конфліктів і публічного з’ясування стосунків, що мали місце у постмайданному минулому. Йдеться про глибинну дестабілізацію політичної ситуації.

Що лежить в основі кризи, здається, зрозуміло кожному: прагнення пришвидшити створення умов, за яких стане можливим перерозподіл влади.

Переговори про спільне голосування Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко тривали улітку, а остаточна домовленість про нього, за визнанням одного із представників Партії регіонів, була досягнута наприкінці серпня на найвищому рівні.

Але й навіть ті, хто вперто пророчив осінню кризу, були вражені енергійним запалом і бурхливим натиском, з якими ці домовленості реалізовувалися у перший же день нової парламентської сесії.

Спокуса і для ПР, і для БЮТ створити стійку більшість в 331 голос є надзвичайною – адже перспективи набуття і переділу влади та власності настільки запаморочливі, що здатні затьмарити голос здорового глузду.

Не виключено, що в сейфиках зацікавлених сторін вже лежать "шахматки" з розподіленими посадами та потенційними дивідендами. Більш помірковані члени команд сторін усвідомлюють, що якщо прагнути зберегти добре ім’я, то такий союз у стратегічній перспективі невигідний жодній політичній силі-учасниці.

Втрати БЮТ в разі такого союзу очевидні: всі добре пам’ятають політичну долю Олександра Мороза. Та й Партія регіонів, здається, усвідомлює, що для Юлії Тимошенко будь-який компроміс є лише проміжним рішенням, що з БЮТ не може бути союзу, а лише угода про припинення вогню.

У цьому контексті політична ситуація стає ще більш пікантною і дає можливість політологам висувати різноманітні сценарії розвитку подій.

Проте насторожує той факт, що компроміс між БЮТ та ПР перейшов загальноприйняті межі політичного маневру і загрожує основам демократії та стабільності в країні.

Самі його учасники дещо заплуталися у викладі своїх цілей, що й зрозуміло, – таємна політика робить їх непередбачуваними, в тому числі й для самих учасників.

Свого часу диктатура Франьо Туджмана у Хорватії дозволила цій країні виграти війну із Югославією і впритул наблизитися до ЄС та НАТО. Проте чи завжди мета виправдовує засоби? Чи можна сприймати компроміс між ПР і БЮТ як прийнятний?

Україна, як відомо, не Хорватія, і в ній перевага серед способів розв’язання політичної кризи завжди віддавалася пошуку компромісу. Хоча зовнішньо він виглядає не так ефектно, як радикалізм, і не є настільки ефективним, як авторитаризм.

Те, що українська влада після 2004 року пішла шляхом пошуку компромісу з політичними опонентами, слід вважати єдино вірною стратегією. Нищення опозиції, в умовах недоведених у судовому порядку її гріхів, не наблизило б країну до клубу розвинених демократичних країн.

Адже розвиток держави має ґрунтуватися на спільних цінностях і узгодженні цілей суспільного розвитку. У цьому полягав історичний сенс незрозумілого для багатьох Універсалу національної єдності – запропонованого Ющенком відкритого запрошення усіх учасників політичного процесу до порозуміння.

Той компроміс, хоча і вдарив зрештою по політичних перспективах самого Ющенка, носив характер відвертої розмови і містив смисл пошуку відправної точки в спільному русі.

Нинішній "компроміс 2 вересня", має характер тимчасової таємної змови, щоб атакувально змінити систему влади в інтер’єрі важливих для українського суспільства зовнішньополітичних подій (вересневого саміту Україна-ЄС і грудневого саміту НАТО), а тому принципово відрізняється від стилістики відкритого діалогу.

Для суспільства після 2 вересня залишається відкритим одне запитання: наскільки далеко у своїх намірах готові зайти учасники політичної драми в узурпації влади.

Натомість для політичних фігурантів кризи важливо не упустити момент, аби не стати "слабкою ланкою" у системі наявних домовленостей, щоби не допустити нехтування амбіцій та інтересів в ході великого переділу.

Як би не склалася нова коаліція, усі її голосування супроводжуватиме підозрілість в "кидку", адже ступінь недовіри між її учасниками зростатиме в рази. В партнерстві будь-який необережний крок, і ситуація дестабілізується. А що ж казати, якщо один із учасників намірено порушує status quo? Очевидно, що рано чи пізно наступає колапс.

Однією із заручниць непроголошеної війни за політичне лідерство вже стала парламентська коаліція у складі фракцій Блоку Юлії Тимошенко і "Нашої України"-"Народної самооборони".

Вона, хоча й створювалася як біпартійна коаліція мінімальної більшості, і a priori є нестійкою, – все ж базувалася на тривалій спільній історії і народилася в тяжких пологах виборів 2006 і перевиборів 2007.

Тепер для однієї частини нинішньої парламентської коаліції Янукович, образом якого вона сама жахала виборця, вже давно якщо не друг, товариш і брат, то хоча б ситуативний партнер (тому що всі послідовні, зрозуміло).

Друга частина закликає до повернення до status quo для того, щоб коли не відновити єдність, розбиту недотриманням коаліційної угоди, то хоча б укласти домовленість про перемир’я.

У подачі БЮТ, БЮТ з парламентської коаліції формально не виходив. З точки зору "кириленківців", НУНС не давав підстав для звинувачень у недотриманні коаліційної угоди, а навпаки, максимально сприяв підтримці уряду, уникаючи як умовлянь, так і спокус, яких не бракувало. А тому повинну голову слід принести БЮТу.

Нині м’яч відповідальності на полі БЮТ. Тимошенко стоїть перед чи не найсерйознішим випробовуванням в її кар’єрі українського політика. Вибір за нею.

Або її фракція своїми діями підтверджує відданість цілям підписаної Тимошенко коаліційної угоди і входить в русло погоджених процедур і рішень, або Юлія Тимошенко йде здобувати булаву, переступаючи через партнерів по коаліції та через слідування сепаратним домовленостям, занурюючи українську політику в зону невизначеності та непередбачуваності.

Це де-факто означатиме, що осінній компроміс взяв у заручники не тільки парламентську коаліцію, але й євроінтеграційні прагнення українців.

Демонстрація тіньових моделей поведінки, на яку здатні політики, що претендують на пост президента, підтверджує характеристику України як непередбачуваної і навряд чи зміцнить довіру до держави урядів і громадян країн ЄС. За це – окрема подяка.

Таємно досягнуті угоди про перегрупування інтересів з метою усунути конкурента є природним наслідком закритості виборчих процесів на різних рівнях, партизації та глибокої політизації органів влади.

Що би " 2 вересня" ідеологи не твердили про прогресивність ухвал і шляхетність намірів, ситуація свідчить, що перетворення України на парламентську республіку без завбачливого проведення серйозних реформ у різних сферах публічного життя в умовах домінування соціальної й політичної клієнтели, за дискримінаційного виборчого закону, низької внутрішньопартійної демократії, відсутності прозорого фінансування політичних партій, було б передчасним і загрозливим.

Від продажу місць у парламенті до торгівлі майбутнім української громади – один крок. Цей крок зроблено. Тому змішана форма правління в умовах нерозвиненої демократії та відсутності прогресу в реформах здатна ефективніше забезпечити баланс влади.

На сьогодні очевидно одне – ініціатори політичної кризи в Україні не тільки з плеча рубають адекватну рівню розвитку демократії модель легітимації влади, яка й без того зі скрипом вибудовувалася від часу здобуття державності, але й загрожують підвалинам самої державності.

Політика в демократіях – це та сфера, де судять і переможців, бо, крім інтересів владних еліт є ще й національні інтереси.