Олігархічні війни: як продавали канал "Інтер"

Валерій Хорошковський доклав безліч зусиль, щоб переконати громадськість у своєму повноцінному статусі господаря "Інтеру". Але 7 липня ретельно вибудовану версію було зруйновано.

Після того, як телеканал оприлюднив відредаговане інтерв’ю з Юлією Тимошенко, секретаріат Кабінету міністрів виступив з заявою, де знівелював статус Хорошковського.

"Цілком очевидно, що журналісти отримали чітку вказівку від власників: дискредитувати прем’єр-міністра та український уряд", - говорилося в повідомленні.

Ці слова виглядали дивно, адже господарем каналу називався Валерій Хорошковський – безпосередній підлеглий Тимошенко, який очолює в її уряді Державну митну службу.

Однак уже в наступному реченні заяви було легалізовано інформацію, про яку раніше говорили тільки на рівні чуток. "Не є таємницею, - стверджує урядове управління у зв’язках із ЗМІ, - що одним із власників телеканалу "Інтер" є господар тіньових схем на газовому ринку і керівник напівкорумпованої компанії "Росукренерго", яку уряд Юлії Тимошенко усунув з енергетичного ринку".

Хорошковський на це твердження, яке принижувало його як бізнесмена, не прореагував. Власне, саме викривальна заява уряду і стала приводом "Українській правді" для написання матеріалу з викладенням усіх перипетій навколо каналу "Інтер".

Події, які зрештою завершилися продажем "Інтеру", почалися набагато раніше, ніж відбулося безпосереднє відчуження телевізійного активу.

Чи не головний фігурант процесів навколо каналу "Інтер" – російський металургійний магнат Олександр Абрамов, засновник "Євраз Груп", який два роки тому взяв собі старшим партнером Романа Абрамовича.

У Олександра Абрамова була в житті мрія – стати власником "Криворіжсталі", зацікавленість у придбанні якої він висловлював ще в часи Леоніда Кучми.

Кучма комбінат не відпускав – Олег Дубина щойно вивів підприємство з кризи. А коли Дубина пішов на підвищення до Києва віце-прем'єром, то зберіг за собою вплив на металургійному комбінаті. Не залишався забутим там інтерес і Кучми.

Але перед виборами 2004 року Кучма переглянув свою обіцянку не продавати "Криворіжсталь". Банкова замислила комбінацію, яка б гарантувала, що Кучма на фінішній прямій не кине донецьких, а вони – Кучму.

Комбінат мав стати спільним трофеєм, який зав'яже в одне ціле інтереси головних олігархічних родин: Пінчука, Кучми, Медведчука і самого Леоніда Даниловича. Окремий пай отримав Дубина за багаторічну службу. Номінальними ж власниками консорціуму виступили президентський зять і власник ФК "Шахтар".

Підтвердження цієї інформації "Українській правді" вдалося знайти в Ігоря Коломойського.

– Чи правда, що на "Криворіжсталі", окрім загальновідомих паїв Ахметова і Пінчука, були долі Кучми, Суркіса і Дубини? – запитали ми у Коломойського під час інтерв’ю навесні 2008 року.

– Наскільки я чув, це справді так, - відповів лідер групи "Приват". - Нас також запрошували взяти участь у такому розподілі "Криворіжсталі", причому двічі. Останній раз – перед виборами президента. Але ми ще в 2003 році відмовилися. Ми їм відповіли, що так, як вони це роблять – у них все одно "Криворіжсталь" заберуть.

Зрозуміло, що, приватизовуючи "Криворіжсталь" у такий спосіб, ніхто не збирався рахуватися з інтересами росіянина Абрамова. Металургійну перлину продали без справжнього конкурсу, і екс-глава Фонду держмайна Михайло Чечетов чесно пояснив причину цього в міліцейських протоколах – бо це була вимога тодішнього президента.

ВІДЕНСЬКЕ ПОБАЧЕННЯ

Але все відбувалося не так безхмарно, як прагнула Банкова. 8 квітня 2004 року Верховна Рада не змогла ухвалити політреформу – не вистачило шести голосів. Цей провал змін до Конституції став першим сигналом того, що Кучма вже не має тієї влади, якої варто боятися.

Цими ж днями у Відні відбулося знайомство вождя опозиції Віктора Ющенка і російського мільярдера Олександра Абрамова.

Тоді в Австрії як раз перебувала Катерина Чумаченко, яка народила там Тарасика. І головною метою поїздки лідера "Нашої України" до Відня було забрати з пологового будинку свою дружину та новонародженого сина.

Олександр Абрамов

Разом з майбутнім президентом до Австрії полетіли тодішні спонсори Ющенка Давид Жванія і Петро Порошенко.

На них там вже чекали Олександр Абрамов та інший російський бізнесмен Костянтин Григоришин. Абрамова і Григоришина пов'язували близькі стосунки ще з навчання у Московському фізтеху.

"Українській правді" факт проведення таких переговорів у Відні підтвердив Жванія.

– Зустріч з Абрамовим мала місце, але я не був на ній присутній, бо її організував Порошенко. Ющенко по дорозі ще постійно плутався, з ким він буде бачитися – чи то з Абрамовим, чи то з Абрамовичем, - пригадав Жванія.

За інформацією джерел, на зустрічі обговорювалося можливе фінансування Абрамовим виборів Ющенка. Серед питань, які також порушувалися – це плани Кучми з приватизації "Криворіжсталі".

Ющенко заявив Абрамову, що вважає нечесний продаж комбінату корупцією та задекларував намір оскаржити цю приватизацію після виборів президента. Абрамову така рішучість лідера опозиції сподобалася.

Ця зустріч матиме важливий вплив на майбутній розвиток подій. Через кілька років, коли Абрамов стане учасником комбінації з купівлі-продажу каналу "Інтер", Григоришин наполягатиме, що має право на 25 відсотків телеактиву саме як гарант повторного продажу "Криворіжсталі" в очах Абрамова.

УГОДА 19 КВІТНЯ 2005 РОКУ

Отже, Борис Березовський був не єдиним росіянином, який підтримав помаранчеву революцію грошима. Чи виділяв Абрамов кошти та в якому розмірі – "Українській правді" з'ясувати не вдалося. Григоришин же, судячи з матеріалів лондонського арбітражу, пожертвував 12 мільйонів доларів.

Навесні 2005 року, незабаром після обрання Ющенка президентом, Абрамов разом з Григоришиним були запрошені до секретаріату президента. Їх розмова з Ющенком стосувалася загальних умов ведення бізнесу в пост-революційній Україні.

Але, за словами джерел, уже наприкінці зустрічі Ющенко несподівано торкнувся проблем медіа-простору в Україні. Президент згадав про заангажованість телебачення в часи Кучми та звернувся до Абрамова і Григоришина з пропозицією – мовляв, "було би непогано, якби ви інвестували в один з наявних телеканалів".

На той час Григоришин уже проводив переговори з власником "Інтеру", заступником голови СДПУ(о) Ігорем Плужніковим.

Ігор Плужніков

За інформацією джерел, ініціатором продажу виступив сам Плужніков, який побоювався поглинання з боку Медведчука і Суркіса – своїх партнерів по соціал-демократичній партії.

Крім того, з Плужніковим паралельні переговори проводив Порошенко, який пропонував у два рази меншу суму, ніж Григоришин.

Зрештою, 19 квітня 2005 року між Плужніковим і Григоришиним було укладено конфіденційну угоду про продаж за 273 мільйона доларів активів, які утворювали собою канал "Інтер".

Передбачалося, що Плужніков не буде виходити остаточно з бізнесу, а збереже за собою 10 відсотків у цих компаніях.

Більше того, вони планували "узгоджене входження у інший медіа-бізнес, включаючи такі канали як СТБ, ICTV, Новий, ТЕТ тощо". Окрім іншого, Григоришин брав на себе зобов’язання допомогти Плужнікову зберегти статус нардепа шляхом включення того до прохідної частини списку-фавориту.

Цікаво, що за наполяганням Плужнікова до угоди було зроблено додаток, що Григоришин зобов’язується не переуступати "Інтер" Олександру Зінченку.

Для Плужнікова, ображеного на Зінченка, це була принципова позиція, бо той щойно обійняв посаду державного секретаря України та мав бажання поновити свої права на каналі.

Плужніков розумів, що накличе гнів Медведчука, якщо той дізнається про продаж каналу Григоришину, який в останні роки став кровним ворогом для лідерів СДПУ(о).

Тому, за інформацією джерел, Плужніков виступив з ініціативою, щоб формальним покупцем заявився хтось з великих російських бізнесменів.

В угоді, укладеній Плужніковим і Григоришиним, було прописано окремий пункт: "До моменту публічного оголошення про угоду для усіх третіх осіб буде заявлятися, що покупцем активів є особа, спеціально узгоджена для цих цілей".

Так у схемі з'явився Хорошковський, якого Григоришину начебто рекомендував Абрамов. Хорошковський на той час уже більше року працював у Москві, де обіймав посаду віце-президента "Євраз Груп".

ЗАКУЛІСНИЙ АБРАМОВ

За версією джерел "Української правди", Абрамов з самого початку був безпосереднім учасником цієї довгої комбінації, яка не обмежувалася каналом "Інтер". Йому була обіцяна можливість увійти на "Криворіжсталь" та Нікопольський завод феросплавів, а "любі друзі" президента мали забезпечити проходження потрібних політичних рішень.

Схема №1 стосувалася "Криворіжсталі". Замість реприватизації комбінату мала бути укладена мирова угода між його власниками та державою.

Щоб реалізувати цей проект, з Ющенком була обговорена можливість доплати Ахметовим за "Криворіжсталь" в розмірі понад 2 мільярда доларів. Більше того, під час київської сесії Всесвітнього економічного форуму мало бути оголошено про цю домовленість.

У подальшому пропонувалося створити спільну міжнародну металургійну компанію Абрамова та Ахметова, яка б володіла "Криворіжсталлю" та стала гравцем на світовому ринку.

Ця ідея знайшла підтримку в президента, стверджують джерела. Зрештою задоволеними залишилися б обидва мільярдери – Абрамов отримав би нарешті долю в "Криворіжсталі", а Ахметов – навпаки, зберіг цей актив у себе.

Однак замислене реалізувати не вдалося через обережність Абрамова, який не наважився на таку складну схему, а планував взяти участь у повторній приватизації. Крім того, партнером Ахметова на "Криворіжсталі" був Пінчук, з яким також треба було домовлятися про викуп його долі.

Схема №2 стосувалася Нікопольського заводу феросплавів. Підприємством володів Віктор Пінчук після нечесної приватизації в часи Кучми. У 2005 році ситуація змінилася, коли Ігор Коломойський отримав підтримку прем’єра Юлії Тимошенко та розгорнув наступ на цей актив.

Пінчук опинився перед вибором – втратити НЗФ безповоротно або продати на умовах "любих друзів", які відстоювали інтереси Абрамова. Партнером росіянина в цій історії мав стати Віктор Вексельберг.

Як показала історія, Пінчук вибрав третє – зайняв очікувальну позицію – і зрештою вийшов майже сухим з води: тепер він володіє НЗФ разом з Коломойським, а капіталізація заводу за ці роки значно виросла.

В обмін на лобіювання його інтересів на "Криворіжсталі" та Нікопольському заводі феросплавів, Абрамов зобов’язувався прокредитувати придбання "Інтеру" в інтересах тодішніх "любих друзів", які зайняли впливові посади: Петро Порошенко був секретарем Ради нацбезпеки і оборони, Олександр Третьяков – першим помічником президента, а Микола Мартиненко очолив фракцію "Наша Україна".

За словами джерел, частки в медіа-активі мали розподілятися наступним чином.

25% того пакету "Інтеру", який продавав Плужніков, мали відійти Григоришину.

Решта 75% мали бути розподілені між Порошенком, Третьяковим, Мартиненком і тим же Григоришиним.

Хоча журналістам "Української правди" доводилося чути й іншу версію – що 75% проданої частки "Інтеру" мав отримати безпосередньо Порошенко як людина, найбільш задіяна в переговорах з Пінчуком по НЗФ.

Костянтин Григоришин

Натомість Григоришин та Абрамов формалізували свої стосунки. Вони підписали угоду, згідно з якою Григоришин зобов’язувався сприяти Абрамову в купівлі низки промислових об’єктів.

Кореспонденти "Української правди" мали нагоду побачити цей документ. Предметом угоди були "коксохімічні, феросплавні, гірничо-рудні, металургійні активи та порти". В обмін на допомогу Григоришин отримував дворічний опціон на викуп 25% акцій компаній з 25% дисконтом.

За інформацією джерел, Хорошковський як віце-президент "Євразу" був проти цієї угоди, бо вважав, що Григоришин не в змозі забезпечити придбання подібних підприємств.

Утім, договір був підписаний, і Григоришин у 2005 році фактично став посередником "Євразу" в Україні.

Але жодного згадування медійних або інших об’єктів в тому документі не було. Домовленість з приводу "Інтеру" мала швидше "понятійний" характер, що дозволяє зараз кожній зі сторін трактувати події на свою користь.

Коли справа дійшла до купівлі "Інтеру", як уже писалося вище, Плужніков зажадав, щоб формально покупцем виступив російський бізнес. Але зрештою важелі власності каналу опинилися в руках Хорошковського.

За однією версією, Абрамов не захотів ризикувати і оформляти цей актив на себе, оскільки Кремль використав би телеканал як інструмент проведення своєї політики в Україні.

Хорошковський же в Москві виглядав логічним покупцем "Інтеру", бо мав українське походження та в очах громадськості був небідною людиною – у різний час він продав "Укрсоцбанк" і володів 2% промислового гіганту "Євраз".

За другою версією, Абрамов відмовився від офіційної участі у купівлі непрофільного для металургійного бізнесу "Євраз" активу, щоб не зашкодити виходу холдингу на IPO, що сталася саме в червні 2005 року.

Зараз Хорошковський стверджує, що на момент початку переговорів з Плужніковим навесні 2005 року нічого не знав про договір, який власник каналу раніше підписав з Григоришиним.

На питання, чи мав Хорошковський достатньо грошей, аби придбати "Інтер" самотужки, він відповідає, що вільних ресурсів не було, але йому вдалося залучити їх за рахунок реструктуризації контракту.

Утім, у цій історії є дещо нелогічне.

З одного боку, акції телеканалу нібито були придбані особисто Валерієм Хорошковським за свої гроші.

Але, з іншого боку, Олександр Абрамов продовжував обіцяти віддати "Інтер" Григоришину, якщо той зупинить реприватизацію НЗФ і допоможе викупити у Пінчука акції феросплавного підприємства.

Схоже, ситуація виглядала банальніше, ніж здається – канал був переданий Хорошковському на зберігання. Але після того, як відбувся скандал навколо НЗФ, що завершився відставкою Тимошенко, у Пінчука зникла гостра загроза втрати заводу. Він залишив феросплавний бізнес собі, а відтак Григоришин не виконав головне зобов’язання перед Абрамовим і не отримав свою частину "Інтеру".

ЯК ПРОДАВАЛИ "ІНТЕР"

Найбільше білих плям виявилося навколо переходу "Інтеру" під управління Валерія Хорошковського. Причина полягає в тому, що головна частина оборудки почалась в той час, коли сам Ігор Плужніков лежав у німецькій лікарні. А остаточно канал перейшов під контроль нових власників вже після його смерті.

Незважаючи на те, що Ігор Плужніков належав до числа лідерів СДПУ(о) і довгі роки був повністю вбудований в систему влади, структура "Інтеру" була вироблена так, щоб встояти проти будь-яких майнових атак.

Ноу-хау Плужнікова полягала в тому, що юридично за один крок захопити управління телеканалом було неможливо.

Головний скарб "Інтеру" – ліцензія на мовлення – була оформлена на ЗАТ "Українська Незалежна ТВ-Корпорація".

29% акцій УНТК належали російському телеканалу ОРТ, а 20% рахувалися за ТОВ "Пегас телебачення", яке пов'язували з родиною Ігоря Плужнікова. У ролі ж головної керуючої структури виступала Асоціація "Діловий світ", якій належали решта 51% компанії.

"ДІЛОВИЙ СВІТ" ІГОРЯ ПЛУЖНІКОВА

Саме Асоціація і була серцем всієї системи. Той, хто її контролював, тому і належав "Інтер".

Але особливість "Ділового світу" полягала в тому, що це була… громадська організація! Асоціація була сформована за принципом футбольної ліги – до неї в різні часи входила різна кількість комерційних структур, які не мали дольового розподілу.

З одного боку, це виключало прямий тиск на саму Асоціацію, а з іншого – дозволяло в залежності від політичних розкладів, розраховуватись з владою та партнерами. Для цього Асоціація поповнювалась або втрачала учасників. Більшість цих структур контролював сам Плужніков.

З самого початку до Асоціації входило розмаїття компаній: "Берстед Україна", "РІФ-Сервіс", "Плау Ентерпрайзес", страхова фірма "Синдек" та адвокатська контора "Коннов і Созановський".

У різні часи "Діловий світ" об’єднував такі фірми як "Українська незалежна корпорація", ТОВ з іноземними інвестиціями "Орех", "Траст Інвест Менеджмент Компані", ЗАО "Wials United" та "Укрхарчпромсервіс".

Теоретично, будь-який потенційний покупець "Інтеру" для оформлення своєї влади на каналі мав би взяти під контроль більшість компаній, що входили до Асоціації "Діловий світ". Зважаючи на те, що майже всі учасники Асоціації мали офшорні коріння, Плужнікову достатньо було переписати трастові угоди з офшорних адвокатів на ім'я нового власника телеканалу.

Зараз Хорошковський стверджує, що саме так все і сталося, а папери були підписані набагато раніше, ніж Плужніков потрапив у лікарню.

Але як насправді відбувався продаж каналу "Інтер", достеменно невідомо. На межі весни та літа 2005 року Ігор Плужніков захворів, а потім впав у кому. Чи встиг він власноруч підписати документи, які дозволили здійснити продаж медіа-активу – навколо цього будуються різні версії.

За однією з них, автограф Плужнікова на довіреностях своїм юристам здійснювати операції купівлі-продажу було підроблено. Щоб зняти підозри навколо легальності продажу "Інтеру", Хорошковський навіть через кілька років озброївся листом від заступника генпрокурора Тетяни Корнякової.

"За результатами проведеної перевірки встановлено, що порушень закону при здійсненні операцій з цінними паперами АТЗТ "Українська незалежна ТВ-корпорація" та інших фактів перереєстрації права власності на прості іменні акції каналу Інтер" не встановлено", - доволі плутано повідомила Корнякова у листі до керівника телекомпанії Сергія Созановського.

Джерела стверджують, що МВС навіть проводило експертизу, яка начебто підтвердила факт фальсифікації підпису, однак доказів цього "Українській правді" знайти не вдалося.

Очевидно, крапка в цій історії буде поставлена, якщо Петро Порошенко чи Костянтин Григоришин захочуть зафіксувати свої права на канал "Інтер".

Звертає на себе увагу той факт, що Асоціація "Діловий світ" напередодні зміни власників "Інтеру" ще більше підсилила вплив на канал. Асоціація збільшила свою частку на 10%, придбавши їх у фірми "Пегас телебачення" Плужнікова і консолідувавши таким чином пакет у 61%.

Цікава деталь: акціонерні збори "Пегас телебачення", на яких було прийнято рішення про продаж 10% акцій Асоціації "Діловий світ", відбулися 19 квітня 2005 року.

І саме в цей день Григоришин підписав з Плужніковим угоду про купівлю активів телеканалу. Скоріш за все, Плужніков заздалегідь готував передачу 61% "Інтеру" саме Григоришину.

"ПЕГАСИ" ЛЕОНІДА КУЧМИ

Якщо "Діловий світ" був серцем всієї медіа-імперії Плужнікова, то компанія "Пегас телебачення" була скринькою, в якій досі залишилось багато таємниць телеканалу.

З самого початку ТОВ "Пегас телебачення" повністю контролювався самим Плужніковим, якому особисто належало 82,5 % статутного капіталу, а решта – підконтрольним йому компаніям "Пегас Енд Оверсіз Сейлз Лімітед" з Британських Віргінських островів (17,3%) та "Берстед Україна" (0,2 %).

Історія акцій "Пегас телебачення" досить цікава. За інформацією "Української правди", 26 вересня 2000 року товариство купило згадані цінні папери у… філіалу російського фонду 200-річчя О.С. Пушкіна в Києві.

Як стверджують джерела "Української правди", в жовтні 2000 року сертифікат на 20% УНТК Ігор Плужніков... передав Леоніду Кучмі в якості гарантій приналежності йому частки у телеканалі "Інтер". За укладеною традицією, кожен великий бізнес, який розвивався за сприяння влади, мав ділитися.

Це ж підтверджують особи з оточення Хорошковського. За їх словами, про 20-відсотковий пакет акцій Кучми говорили люди, близькі до Медведчука. Але конкретних претензій на право володіння часткою "Інтеру" з боку екс-президента так і не було пред’явлено.

Втім, їх і не могло бути, адже з боку Плужнікова це виглядало як відвертий трюк, оскільки в сертифікаті, який був переданий президенту, прізвище Кучми не згадувався жодним чином.

Фактично це був папірець, на якому була зафіксована належність 20% каналу компанії "Пегас телебачення". Але Кучма не розбирався в корпоративних справах і начебто аж до моменту продажу телеканалу був упевнений, що він є володарем 20% головного медіа-активу країни.

ПРИБОРКАННЯ "ПЕГАСУ"

Паралельно з продажем пакету акцій УНТК, що належали "Діловому світу", пройшла реорганізація "Пегас телебачення". В короткі строки компанія стала підконтрольною не Ігорю Плужнікову, а Сергію Коннову та дружині Плужнікова – Світлані.

Найбільш загадково виглядають акціонерні збори "Пегас телебачення" 13 червня 2005 року, в результаті яких сталась остаточна зміна керівництва компанії.

В очі кидаються декілька деталей.

По-перше, від імені Плужнікова на цих зборах виступав Сергій Коннов – юрист власника "Інтеру" та партнер Сергія Созановського в правовому бізнесі.

Робив Коннов це за довіреністю тритижневої давності, тоді як сам Плужніков у тяжкому стані вже перебував у лікарні і не міг впливати на перебіг подій.

По-друге, в протоколі засідання вказано, що в ньому брав участь директор ТОВ "Берстед Україна" (мінорітарний акціонер "Пегас телебачення") Деніс Кравченко. Але під рішенням зборів його підпису немає. За інформацією джерел, Кравченко в цей день був у Німеччині поруч з Плужніковим.

Взагалі Кравченко є однією з ключових осіб в подіях навколо "Інтеру". На момент смерті Плужнікова і під час переходу телеканалу "Інтер" під контроль Хорошковського він займав посаду генерального директора Асоціації "Діловий світ", а зараз працює в офісі депутата Володимира Сівковича.

Згодом ця людина може стати одним з ключових свідків, якщо буде ініційовано визнання незаконними дій з купівлі-продажу телеканалу "Інтер" в 2005 році.

Цікаво, що саме Сівкович у вересні 2005 спрямував депутатський запит на ім’я тодішнього голови СБУ Олександра Турчинова з проханням розслідувати обставини зміни власників "Інтера". За інформацією "Української правди", текст самого запиту готували люди Медведчука, а Сівкович лише підписав документ.

Втім, Медведчуку так і не вдалось відвернути продаж телеканалу свого однопартійця. Загальна сума, яку було сплачено за "Інтер" – 273 мільйони доларів. За розповідями джерел, ці гроші отримала вдова Ігоря Плужнікова Світлана, тоді як мати бізнесмена якийсь час відчувала себе ображеною, однак зрештою закрила спадкову справу.

Відчуваючи, що смерть в розпал оформлення продажу каналу не була випадковістю, Григоришин на якийсь час навіть виділив охорону Світлані Плужніковій. Російський бізнесмен все ще думав, що Хорошковський виступає як номінальний власник "Інтеру", не помітивши, що той почав вести самостійну гру.

ДАЛІ БУДЕ...