То що ж відроджуємо?

Офіційними ЗМІ пройшла чергова звістка про візит президента України на Чернігівщину та про "відновлювальні роботи" у Батурині, які передбачається завершити до жовтня місяця.

У відповідному указі йдеться про відбудову "протягом 2008 року об'єктів цитаделі Батуринської фортеці, зокрема, Гетьманського палацу, Гетьманської скарбниці, дерев'яної церкви Воскресіння Господнього, фрагмента оборонних стін фортеці із баштами, в'їзних брам фортеці, а протягом 2009-2010 років – церкви Святої Живоначальної Трійці із дзвіницею; спорудження у 2008 році Меморіального комплексу пам'яті жертв Батуринської трагедії".

Навіщо і кому це все потрібно та для чого це робиться?

Відповідь, наче, очевидна: з метою відродження історичних пам’яток минулого, що були зруйновані протягом минулих, не дуже сприятливих для вітчизняної історії, часів.

Однак, чи можливо відродити зруйноване у такий віддалений проміжок часу та, найголовніше, чи потрібно це робити?

Очевидно, що український підхід у даному плані суттєво відрізняється від європейського. Зокрема, у країнах Старого Світу прийнято з повагою ставитись до всіх проявів історичного процесу, не дивлячись на те, чи позитивними вони були чи ні.

Для того, щоб довести усім свою європейськість, треба, насамперед, навчитися поважати руїни, якими б "некрасивими" вони комусь не здавалися.

Не зрозуміло, на підставі яких документів, зображень, креслень будуть "відроджуватися" споруди часів Івана Мазепи. Не зрозуміло, чи буде їх спорудження витримане згідно до технологій початку ХVIII сторіччя, або у відповідності до вимог авралу зроблять так, як вважатимуть за потрібне?

Якщо вищеназвані вимоги (строга відповідність історичним реаліям як у розташуванні, так і у технологічному боці виробництва) не будуть дотримані, то таке "відродження" не вартуватиме вкладених у нього державних грошей.

З іншого боку, усе це виглядає дивним, враховуючи величезну кількість споруд та пам’яток історії та архітектури України, які реально необхідно відроджувати, реконструювати та оберігати.

Щороку Україна втрачає у пожежах безцінні дерев’яні церкви – визначний прояв національного архітектурного генію. Щороку сотні історичних предметів розкрадаються "чорними археологами". Щороку зазнає втрат історична спадщина, і втрат не виліковних.

То можливо саме у цьому напрямку слід спрямувати державні зусилля та зовсім не невичерпні державні матеріальні ресурси?

Звідки ця манія відроджувати те, що відродити в принципі неможливо? Звідки ця нав’язлива думка засмічувати новотворами справді історичні місця?

Чомусь "недолугі" італійці не виявляють такої "турботи" до власної історії. Невже не можуть "відродити", приміром, Колізей, котрий за часів Середньовіччя суттєво пошкодили?

Досить невеликих капіталовкладень і можна поновити кладку, і навіть обкласти споруду яскравою плиткою.

Або, наприклад, греки чомусь не беруться за відродження "семи чудес світу", хоча, мабуть, кожен європеєць не відмовився б побачити, наприклад, оспівану у класичні часи статую Зевса.

Абсурд? Так, абсурд, у контексті цивілізованого ставлення до історії. Кожне пошкодження Колізею – це вже прояв історичного процесу. Кожен камінчик, кожен уламок кераміки – безцінний історичний скарб.

Історію неможливо переписати, як би це комусь не хотілось. Батурин було зруйновано, і це має лишитися в історичній пам’яті українців. Як це краще вшанувати?

"Відродивши" місто у тому вигляді, як ввижається комусь із новітніх правителів, або наплодивши чергових помпезних та незрозумілих пам’ятників?

Або, можливо, через ретельне вивчення того, що збереглось не зважаючи на фактор часу?

Можна йти першим шляхом і довести його до повного абсурду. В уяві так і постають "відроджені" трипільські поселення у кілька кілометрів завдовжки із багатоповерховими мазанками та широкими центральними площами.

Однак, він би був хоча б мінімально виправданий тоді і тільки тоді, коли б українці були нацією без історії та культури, що, однак, не відповідає дійсності.

Не зважаючи ні на що, у України ще є реальна (а не уявна) матеріальна історична спадщину, на збереження якої і слід спрямувати зусилля на державному рівні.

Проте, це можливо тоді і тільки тоді, коли сфера захисту культури буде виведена із прямої залежності від політичної кон’юнктури. Тому що на даний момент маємо ситуацію, за якої ставлення до історичної спадщини прямо залежить від уподобань перших осіб.

Зокрема, саме у контексті пропагування постаті Мазепи слід дивитися на "відродження" Батурина.

Припустимо, завтра політичний вектор зміниться, і що тоді?

Будемо "відроджувати" столицю Богдана Хмельницького Чигирин, усуваючи наслідки російсько-турецької війни 1677-1678 років?

Щоправда, звинувачувати у цьому наших правителів не доводиться. Вони (як, зрештою, і всі ми) родом із славного радянського минулого із його "шанобливим" ставленням до історичного надбання.

Проте, це вже питання до вітчизняної громадськості. Допоки будемо усе це терпіти із мовчазним "благоговінням" в очах, то громадські кошти витрачатимуться на не зовсім зрозумілі цілі, у той час як вітчизняна культура приходитиме у остаточний занепад.

 

Петро Олещук, для УП