Революція триває
О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Тарас Шевченко
"Демократ" Саакашвілі зробив те, що не зробив диктатор Шеварднадзе – застосував сльозогінний газ і гумові кулі проти мирних демонстрантів у Тбілісі. "Демократ" Ющенко наважився на те, на що не наважився диктатор Кучма – всупереч Конституції розпустив український парламент.
Осінні події 2003-го в Грузії і 2004-го в Україні не були революціями – в обох країнах відбулася лише зміна президентів без зміни Системи. Попри сподівання громадян, і Ющенко, і Саакашвілі відновили авторитарні порядки, встановлені їхніми попередниками.
Більше того, обидва президенти перевершили своїх "політичних батьків" - Шеварднадзе і Кучму - і в номінації "диктатор" почали конкурувати з Путіним і Лукашенком.
Обидва, як і Шеварднадзе з Кучмою, будуть повалені народом.
1. СИСТЕМА І РЕВОЛЮЦІЯ
Ми вийшли з однієї "шинелі" - СРСР: і Україна, і Грузія, і Росія, і інші пострадянські країни. На початку 90-х всюди тут встановилася Система олігархічного капіталізму.
Невелика група людей завдяки "ваучеризації", "шоковій терапії", а головне – завдяки зв’язкам з представниками виконавчої влади, отримали у своє розпорядження левову частку колишньої державної власності.
Саме ця соціальна група – великі капіталісти, названі журналістами "олігархами" - разом з вищим ешелоном державного апарату та своїми топ-менеджерами стали "фаворитами" нової соціальної Системи.
Така Система задля свого збереження потребує спеціальної політичної організації суспільства – авторитарного режиму на кшталт президентської республіки, який і було встановлено в усіх без винятку країнах СНД.
Але такий стан речей не міг подобатись "аутсайдерам" Системи - всім іншим соціальним групам, яких визискували олігархи. Найманим робітникам і пенсіонерам не може подобатись їх місце в соціальній ямі, в якій вони опинилися, а дрібні та середні підприємці не можуть змиритися з монополізацією цілих галузей бізнесу та відсутністю конкурентних засад в економіці.
Наприкінці 90-х на пострадянському просторі склалися умови для соціальних вибухів. Ці умови зовсім не означали "знедолення мас" (хоч цей фактор теж був присутній). Ці умови полягали в тому, що "аутсайдери" відчули в собі силу змінити Систему, тобто здійснити революцію.
Першою, у 2000-му році, піднялася Україна - розпочалася "Україна без Кучми". Восени 2001-го в Грузії вибухнула "Грузія без Шеварднадзе" (грузини вчились у нас), а на весні 2002-го тисячі молдаван вийшли на вулиці Кишинева.
Попри те, що приводи для виступів були різні (в Україні – вбивство журналіста Гонгадзе, в Грузії – обшук у приміщенні телекомпанії "Руставі – 2", в Молдові – зміна шкільних програм), масові демонстрації мали соціальні причини.
Тисячі українців, навіть тих, хто не знав Георгія, вийшли на вулиці Києва, бо не могли терпіти соціальну несправедливість. Тисячі грузинів, навіть тих, хто не мав відношення до телебачення і раніше не переймалися свободою слова, вийшли на проспект Руставелі. В Україні першою вимогою протестантів була відставка президента Кучми, але головною вимогою все ж була зміна Системи соціальних, економічних і політичних відносин. Навесні 2001-го соціологи вперше зафіксували перевагу прибічників парламентської республіки над прибічниками "сильної руки" в Україні.
І в Україні, і в Грузії демонстранти, досягнувши низки тактичних перемог (наприклад, відставки керівників МВС та СБУ), все ж не змогли перемогти стратегічно. І Кучма, і Шеварднадзе залишились на своїх місцях, а Система залишилася непорушною.
Але "Україна без Кучми" і "Грузія без Шеварднадзе" стали першими етапами демократичних революцій в своїх країнах. 2001-го демократична революція ще не прийшла у соціальну дійсність, але оселилася у думках і душах людей.
Після цього навіть журналісти, які раніше слухняно виконували "темники", почали протестувати проти них. Тоді ми знали, що попри те, що демонстрації припинилися, РЕВОЛЮЦІЯ ТРИВАЄ. Ми знали, що другий етап демократичної революції неминучий, лишень не знали, коли він станеться.
Ще один важливий момент – "Україна без Кучми" і "Грузія без Шеварднадзе" були громадськими рухами і жодна політична партія, жоден політичний лідер не міг керувати цими акціями (в Україні Тимошенко на початку УБК, а Ющенко до самого кінця акції залишалися функціонерами режиму Кучми).
Те, що на запитання: "Україна без Кучми, але з ким?", ми не давали відповіді у вигляді конкретного прізвища, було нашою перевагою. Завдяки цьому ми змогли об’єднати навколо ідеї зміни Системи і лівих, і правих, зробити те, чого найбільше боявся Кучма. Без перебільшення можна сказати, що саме тоді, на початку 2000-х, в результаті першого етапу демократичних революцій, в Україні, Грузії та інших країнах СНД з’явилося громадянське суспільство – суспільство громадян, які не мирилися з несправедливістю.
2. ЗМІНИ БЕЗ ЗМІН
Другий етап відбувся так швидко, що ми його не чекали. У листопаді 2003-го грузини повалили режим Шеварднадзе, у грудні 2004-го українці поклали край правлінню Кучми, а на початку 2005-го киргизи розпрощалися з авторитарним правлінням Акаєва.
В усіх випадках приводом для народних виступів були вибори, але люди, які виходили на київські, тбіліські та бішкекські майдани, хотіли більшого – зміни не просто правлячого режиму, а самого свого життя.
Але в Києві інші люди, ті, які стояли на сцені, вибудованій на Майдані Незалежності, зводили всі вимоги громадян до одного: "Ющенко - президент". Вони й не збиралися змінювати Систему. Вони просто хотіли очолити Систему. Події 2004-го в Києві , як і 2003-го в Тбілісі, стали не громадянською, а політичною акцією.
На жаль, групі політиків і олігархів, сконцентрованих навколо Саакашвілі і Ющенка, недавніх чільних діячів режимів Шеварднадзе і Кучми, вдалося використати прагнення громадян у своїх цілях. Українці поміняли президента, але єдиною системною зміною стала конституційна реформа, яка дещо зменшила повноваження президента. У Грузії все було простіше – Саакашвілі перейняв систему президентського авторитаризму без жодних змін.
Справа в тому, що серед великої буржуазії попри спільні соціальні інтереси існують різні об’єднання – "клани", які конкурують між собою. І полем, на якому розгортається головна конкуренція, є державна влада, завдяки якій, власне, і існують олігархічні консорціуми.
У 2004-му, скориставшись народним повстанням, клани, об’єднані навколо Ющенка (так звані "любі друзі") та Тимошенко (Губський, Абдулін, Жеваго etc), клани, вирощені в оточенні Кучми, перемогли клан "донецьких" і стали новими "фаворитами" Системи.
Їхня соціальна природа перетворила їх з людей, які очолили революційний виступ, на контрреволюціонерів. Обидва "помаранчевих" уряди – і Тимошенко, і Єханурова – не збиралися і не хотіли нічого міняти в соціальному житті громадян.
Їхнє завдання полягало лиш у тому, щоб пристосувати існуючі схеми накопичення капіталу до нових персоналій. "Помаранчева" контрреволюція в особі партій авторитарного спрямування: "Наша Україна – Народна самооборона" і "Блок Юлії Тимошенко" - збирається скасувати і єдине досягнення грудня 2004-го – конституційну реформу.
Власне, для цього і був задуманий в адміністрації Ющенка фарс із достроковими парламентськими виборами. Власне, з приводу цього – скасування реформи і розподілу державної влади, а, отже, і бізнесу, домовляються між собою олігархи Ющенка з олігархами Ахметова.
Знайомий журналіст сказав, що правлячою партією в Україні після виборів буде ЛДПР – "Любі Друзі і Партія Регіонів". Утім, у якому б форматі не домовилися клани (ЛДПР чи НУНС-БЮТ) – цей формат буде оформлений у тій чи іншій парламентській коаліції – хтось з них програє, а хтось виграє. Лишень громадяни від цього не отримають ніяких змін.
2006-го розчарування українців у "помаранчевих" сподіваннях вилилося у голосування на парламентських виборах за Партію Регіонів. У 2007-му головний результат парламентських виборів полягав навіть не у високих процентах Блоків Тимошенко та Литвина і провалі соціалістів, а у найбільшій кількості за всю історію України тих, хто "проголосував ногами" або проголосував проти всіх.
Третина українців відмовилась черговий раз обирати між олігархами, якого б кольору – помаранчевого чи синього – вони не були. "Голосування ногами" - сьогодні не пасивна, а найактивніша громадянська позиція. Вона свідчить про те, що ми знаходимось на стадії тотального розчарування, яка зміниться новим – третім етапом демократичної революції. Революції справжньої, яка змете всіх – і "помаранчевих", і "синіх". Революції, яка, нарешті, відкриє шлях до соціальних змін.
В Україні ні УБК, ні події 2004-го не були революцією у власному значенні цього слова, оскільки не призвели до зміни Системи. Отже соціальні причини, які виштовхнули людей на Майдан у 2000-му і у 2004-му, продовжують діяти. Ці причини повинні знайти своє розв’язання, і тому вони з історичною необхідністю виведуть українців знову на вулицю. Революція триває і прагне до свого завершення.
3. ГРУЗІЯ ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Ці слова були б черговим теоретизуванням, якби не повстання в Грузії. Грузини, які під час "Грузії без Шеварднадзе" переймали від українців досвід УБК, сьогодні пішли попереду нас. Якщо революція триває у Грузії, то скоро вона прийде і в Україну.
2-го листопада 2007-го в Тбілісі розпочався третій етап демократичної революції. Етап громадянський, без політичного керівництва – мітинги у Тбілісі, Кутаїсі, Поті організовують різноманітні політичні партії, часом протилежного ідеологічного спрямування – але з однією і досить ясною програмою: "Грузія без президента". Тобто - з програмою парламентської республіки.
Тисячі синів і дочок Грузії під кийками, водометами і гумовими кулями сьогодні захищають демократію в своїй країні, майбутнє своєї країни. І навіть якщо за допомогою військ, надзвичайного стану, закриття рота опозиційним телеканалам, фюрер Саакашвілі зможе тимчасово зберегти свою владу, зміни в Грузії після листопадових подій 2007-го неминучі.
Грузини стали іншими, отримавши хрещення кров’ю. Головне, щоб вони не повторили свою помилку і не піднесли замість Саакашвілі нових авторитаріїв на кшталт саакашвілівського міністра оборони Окруашвілі чи шеварднадзівської і саакашвілівської спікерині Бурджанадзе, які з недавнього часу перетворилися на "опозиціонерів" і "миротворців".
Сподіваюсь, що грузинська революція обійдеться і без "допомоги" олігархів Березовського і Патаркацишвілі, які свого часу сприяли приходу до влади батона Міхо і навзаєм отримали на початку його правління значні бізнесові преференції аж до контролю над виробництвом "Боржомі".
А щодо звинувачень у тому, що повстання у Грузії інспіроване з-поза меж країни, то це не проблема повсталих. Це - проблема диктаторів, як вчорашніх, так і сьогоднішніх. Усі вони замість того, щоб шукати причини масових виступів народу у власній поведінці, шукають "руку" Москви чи Вашінгтона.
Зрозуміло, що парламентська республіка – не найкраща форма правління, але кращої поки що ніхто не придумав. Парламентаризм не усуне всіх проблем, але, як мінімум, розбалансує "адмінресурс", який в Україні скеровується адміністрацією президента і призначуваними ним губернаторами, а також дасть представництво і право голосу більшості або всім соціальним групам.
Зрештою, парламентаризм сприятиме свободі слова і вираженню поглядів громадянами. Парламентська республіка сьогодні вигідна дрібній і середній буржуазії, яка завдяки парламентаризму отримає право конкуренції замість монополізації економіки, характерної для президентського правління.
Інші соціальні групи менше отримають від такої зміни. Але зміна форми правління з президентської на парламентську – крок, який необхідно зробити для того, щоб мати можливість зробити другий і третій кроки.
Грузини показують нам приклад. Події в Грузії – пересторога Ющенкові і його адміністрації щодо їх авторитарних зазіхань (слідом за фюрером Саакашвілі може піти фюрер Ющенко). Проте, схоже, уроки Грузії мало чому вчать нашого президента і його оточення.
Як і грузинський диктатор Саакашвілі, Ющенко хоче отримати контроль над усіма "силовиками", включно з МВС, яке за Конституцією України належить до відання парламентської коаліції. (Щоб увести озброєних людей в столицю, як він намагався це зробити у травні?).
Як і грузинській диктатор Саакашвілі, Ющенко за допомогою закриття телепередач (наприклад, "Подвійний доказ" на каналі "1+1") і звільнення журналістів ("Новий" і "5-й канал") намагається контролювати громадську думку.
Як і грузинський диктатор Саакашвілі, Ющенко за допомогою "помаранчевих" міністрів у 2005-06-х розганяв опозиційні мітинги. Як і пакистанський диктатор Мушшараф, Ющенко розпускає парламент і звільняє "неугодних" суддів.
На жаль, поки що всі ці виклики з боку адміністрації Ющенка громадянським правам не знаходять адекватної відповіді в українському громадянському суспільстві та на Заході, який ще недавно так пильно опікувався правами людини в Україні. Думаю, ПОКИ ЩО. Утім, це навіть не головне.
Головне, що події в Грузії показали нам: будь-який авторитаризм, яким би іменем він не називався – Саакашвілі, Ющенко, Путін – буде подолано.
ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ ТРИВАЄ.
 |
Володимир Чемерис, співкоординатор акції "Україна без Кучми", член правління Інституту "Республіка"
* Від редакції. Редакція УП не завжди поділяє точку зору авторів, проте й надалі відстоюватиме можливість людей висловлювати свою точку зору. Навіть, якщо вона не співпадає з настроями більшості.
