Український Голокост: історія і сучасність
Нещодавно МЗС Росії назвало історичну трагедію української нації – Голодомор 1932-33 років – "так званим Голодомором". Робиться це для того, щоб уникнути принципового визнання його геноцидом за етнічною ознакою. Росія є правонаступницею СРСР.
Одним із її керівників, при якому стався Голодомор, був Сталін. За законами класичного силогізму, Росія несе відповідальність за злочини Сталіна, в тому числі й за Голодомор.
Однак із логікою у нинішніх московської влади не все в порядку. Це змушує ще раз замислитися над корінням та наслідками цього злочину, скерованого на свідоме винищення української нації.
Англійський прем'єр Уїнстон Черчилль у своїх мемуарах пригадує, як у 1942 році він якось запитав Сталіна, чи дорого обійшлася колективізація Росії. Сталін, здійнявши обидві руки, відповів, що вона коштувала десять мільйонів людей та забрала десять років, але, на думку Батька всіх народів, була абсолютно необхідною.
Кому? Народові вона була непотрібна. Отже, вона була потрібна владі, уособленням якої був Сталін, режимові комуно-фашистської ідеократії.
Ідеократія – це влада ідеї. Український Голокост – це, насамперед, ідеологічний злочин, який стався у людських головах задовго до його реального здійснення – ще в середині 19 століття, в Німеччині.
Саме там славнозвісний Карл Маркс, воюючи в тиші свого кабінету з найвидатнішими філософами людства, вигадав теорію діалектичного й історичного матеріалізму – підґрунтя комуністичної ідеології.
Комунізм передбачає загальність людського роду. Для усієї попередньої філософії ця загальність полягала у мисленні, моралі, релігії, тобто у тому, що відрізняє людей від тварин.
Чому це не влаштовувало Маркса?
На його думку, це була неправдива спільність, яка, об'єднуючи людей у духовній сфері, залишає їх роз'єднаними у царині матеріальній, у сфері економіки.
Встановлення економічної рівності, прозорості у людських стосунках, на думку Маркса, полягало, насамперед, у знищенні ідеї Бога, моралі, права, релігії, як позірної єдності людей.
Цьому також заважала приватна власність, яка, на думку Маркса, відгороджує, відчужує людей один від одного. Тому її необхідно знищити. І нищити, за його логікою, мусить неймущий клас, себто пролетаріат, разом із тим нищачи й класи взагалі.
І, нарешті, прозорості діалектичного та історичного матеріалізму заважали етноси, різні національності. Їх також необхідно було знищити. Власне, гасло комуністів "У пролетарів нема Батьківщини" це й передбачало.
Отже, теорія комунізму передбачала фізичну силу як засіб реалізації своїх постулатів. Єдність теорії та практики – цю тезу заповів Маркс своїм нащадкам у Росії.
Володимир Ленін і більшовики, здійснивши жовтневий переворот, практично миттєво знищили велику приватну власність, досягнувши тут жаданої прозорості для своєї диктатури.
Але подальшому здійсненню марксового вчення заважали розпорошена селянська власність і численні етноси, які мешкали на теренах Російської імперії.
І найчисельнішим серед них був український етнос, який, до того ж, мав приватну власність. Українство являло собою найбільшу перешкоду на шляху реалізації програми соціального переустрою на засадах комуністичної ідеократії.
Це прекрасно усвідомлював послідовник Леніна – Сталін. Для нього знищення українства стало справою честі та запорукою існування його режиму.
Ідеократичний режим у Росії став комуно-фашистським тоді, коли знищення приватної власності поєдналося зі знищенням певного етносу – українства, себто носія цієї власності.
Принагідно згадаймо, що сталося це задовго до приходу Гітлера до влади та нищення ним євреїв на базі встановлення расової прозорості.
Себто, з трьох постулатів комунізму Маркса – винищення релігії, приватної власності та етносів – Гітлер, який у 20-ті роки симпатизував комуністам і підтримувався московськими більшовиками, запровадив у життя лише один з них, а саме: расово-етнічний геноцид.
Сталін же пішов значно далі Гітлера. Його геноцид мав тотальний, абсолютний характер і поєднував усі три види геноциду: релігійно-культурний, економічний та расово-етнічний.
Зрозуміти це – суттєво важливо для визначення українського Голодомору як найстрашнішого злочину проти людяності минулого століття. Відлуння расово-етнічного геноциду сталінських нащадків зараз чути у Чечні.
Сталін не випадково почав український Голокост із винищення української інтелігенції на зламі другого та третього десятиліть минулого століття.
"Розстріляне відродження" забрало понад 500 найталановитіших українських поетів, мислителів, вчених, письменників. Комуно-фашистській ідеократії необхідно було знищити носіїв історичної пам'яті нації, перетворити її на зомбований "електорат", для якого раз на чотири роки влаштовували спектакль під назвою "вибори" до всенародних органів влади.
Український Голокост, отже, мав системний характер.
Це не була данина випадковим примхам тирана, а ретельно та глибоко продумана акція, скерована далеко за межі історичного буття і планувальників, і виконавців цієї акції. Метою її було знищення націй взагалі, що й знайшло відображення у примарній тезі хрущовського та брежнєвського режимів про "злиття радянських націй".
Які наслідки випливають із цих найтрагічніших сторінок нашої історії та злочинів проти неї, які, до речі, не мають строку давності?
По-перше, це безумовне визнання суті режиму, що існував в Україні та Радянському Союзі, як комуно-фашистського геноциду.
Це найскладніше зробити, особливо ж для тих, хто оголосив себе правонаступниками СРСР. Однак без усвідомлення цієї історичної істини просто неможливо вести розмову про подолання наслідків цього режиму.
По-друге, починати відбудову необхідно саме з того, що почав руйнувати Сталін – наш менталітет, нашу ідентичність, культуру, наш етнос.
Йдеться про створення культурних засад закорінення українства в Україні. Лише тоді підуть економічні реформи.
Говорити та діяти навпаки – означає визнавати справедливість марксисько-ленінської тези про первинність матерії та вторинність духу, свідомості.
Відбудова культурних засад життя українського етносу, отже, перетворюється на наших очах на найважливішу передумову його фізичного існування.
По-третє, усвідомлення трагедії українського Голокосту мусить стати здобутком генетичної пам'яті нації. У Німеччині невизнання факту їхнього Голокосту є кримінальним злочином. За це можна потрапити за ґрати.
В Україні ж невизнання українського Голокосту – Голодомору 1932-33 років – є явищем звичайним і за це ніхто нікого не карає.
Тут треба вчитися у євреїв, які вміють прищеплювати змалечку своїм дітям розуміння трагедії Голокосту, щоб відчувати спорідненість із тими, кого немає, кого забили в ім'я нелюдської ідеології.
По-четверте, це визнання гіркого факту, що український Голокост здійснювався руками не космічних зайд, а руками своїх же українців, посіпак комуно-фашистів.
Сталін домігся свого – розколов нашу націю. Чи до снаги нинішньому українському уряду подолати розкол нації не лише у географічному, а, насамперед, у моральному плані?
Лише тоді зможемо вибороти у Москви та ООН визнання українського Голодомору етнічним геноцидом комуно-фашистської ідеократії.
Володимир Звіглянич, доктор філософських наук, науковий співробітник Інституту Європейських, Російських, і Євразійських студій університету Джорджа Вашингтона
