Голодомор як масове вбивство за етнічною ознакою

Росія через своє Міністерство закордонних справ назвала Голодомор в Україні 1932-1933 років "так званим "голодомором" і заявила, що не визнаватиме його геноцидом за етнічною ознакою. Як стверджує МЗС Росії, "абсолютно очевидно, що проводилася вона (політика, що призвела до Голодомору) не за національною ознакою".

Між тим, МЗС Росії явно намагається приховати очевидні речі. Наявні історичні дані переконливо свідчать про те, що Голодомор був спрямований саме проти українського народу.

Правда полягає в тому, що з усього СРСР в 1932-33 роках лише в Україні, а також лише в населених українцями районах Кубані застосовувалися військові операції з огородження, з тим, щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті. Цілі області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР в 1932-33 роках були оточені військовими загонами, які не випускали людей до інших регіонів СРСР, а також із сіл і містечок у великі міста України. Цьому є маса архівних доказів та показів досі живих свідків. Нічого цього ані в Поволжі, ані в інших регіонах СРСР не було.

Технологія хлібозаготівель на Поволжі та інших територіях СРСР, де відчувалася нестача харчів, була принципово іншою, без застосування огороджень голодуючих районів військами.

Саме тому голод охопив усю територію тодішньої УРСР, але не зачепив сусідніх областей Росії й Білорусі. Сьогодні по всьому периметру кордону України від Житомирщини до Луганщини розташовані численні українські села, в яких від голодної смерті вимирали сотнями й тисячами. А за кілька кілометрів, за кордоном України, населення інших республік – Росії та Білорусії – не відчувало погіршення ситуації.

Саме щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення у селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів. Знову-таки, нічого подібного в інших районах СРСР не було.

В умовах наростаючого масового голоду 27 грудня 1932 року було прийнято постанову про запровадження в СРСР паспортної системи для всіх громадян, за винятком селян.

Менше ніж за місяць після запровадження паспортної системи, 22 січня 1933 року Сталін і Молотов направили партійним, радянським і каральним органам низки районів країни безпрецедентну директиву, у якій спеціально відзначалося, що на Кубані і в Україні почався масовий виїзд селян у центрально-чорноземний район Росії, на Волгу, в Московську і Західну області, в Білорусію.

Органам влади наказували не допускати масового виїзду селян в інші райони, а "тих, хто пробрався на північ" негайно заарештовувати, і, після того, як були виявлені "контрреволюційні елементи", висилати на місця попереднього проживання. У результаті в селах люди помирали від голоду, не маючи можливості врятуватися з районів голодомору на законних підставах.

До початку 1933 року, за даними ОГПУ, було затримано 219,5 тисячі осіб, з яких 186,6 тисяч були повернуті, а інші притягнуті до судової відповідальності. 17 березня 1933 року, в найбільший розпал голодомору, було прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили. Крім цього, як вже сказано, застосовувалися й методи поліцейського характеру: території, на яких організовувався голодомор, оточувалося військовими кордонами і населення не випускалося за їхні межі.

Голодомор проводився паралельно з масовим винищенням української інтелігенції. З трьох сотень українських письменників живими залишаються 36. З Кубані переселяються до Сибіру цілі станиці, населені переважно українцями. Переселення станиці Полтавська та інших – це перший випадок застосування геноцидної практики масових переселень в СРСР.

14 грудня 1932 року під головуванням Сталіна у Москві проходить оперативна нарада, на яку викликають членів ЦК КП(б)У, крайкому Північного Кавказу та обкому Західної (Смоленської) області. Західна область фігурувала для маскування, щоб хоч таким чином прикрити протиукраїнську спрямованість операції.

У Постанові ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та у Західній області участь Західної області обмежена простою вказівкою закінчити план заготівлі зернових до 1 січня 1933. Фактично ж вістря цієї постанови спрямоване навіть не на організацію хлібозаготівель, а на організацію, під прикриттям хлібозаготівель, знищення всіх форм економічного, політичного та культурного відродження України, найяскравішим виявом якої була українізація.

У цій постанові під прикриттям партійно-схоластичної лексики давалася однозначна вказівка припинити українізацію: "ЦК и СНК отмечают, что вместо правильного большевистского проведения национальной политики в ряде районов Украины, украинизация проводилась механистически, без учета конкретных особенностей каждого района, без тщательного подбора большевистских украинских кадров, что облегчило буржуазно-националистическим элементам, петлюровцам и пр. создание своих легальных прикрытий, своих контрреволюционных ячеек и организаций". Після цієї постанови було посилено антиукраїнський терор.

Крім того, голод у Поволжі, післявоєнний голод в Україні та СРСР загалом завжди визнавався в СРСР. Добре відома організація міжнародної допомоги "голодуючим Поволжя".

Нічого такого щодо голоду в Україні 1932-33 років не було, хоча голод в Україні був набагато жорстокішим, аніж голод у Поволжі. Той, хто за часів СРСР, за десятиліття після Голодомору, сказав би слово "голод" щодо України, неодмінно потрапив би до в'язниці. І це при тому, що про Голодомор пам‘ятало все доросле населення України.

Саме це є справжня правда, підтверджена тисячами фактів. Тому Голодомор може вважатися геноцидом, тобто масовим убивством за етнічною ознакою. І це не в змозі заперечити навіть МЗС Росії, попри всі свої зусилля.

Докази навмисності організації Голодомору в Україні – як цвяхи в язик адептам СРСР в Україні і за кордоном.

Ніхто з них не може пояснити, як в Україні могла статися масова загибель людей від голоду у ХХ столітті, коли його (голоду) не фіксували жодні дані за всю історію країни. Про роки неврожаїв, які траплялися в нашій історії, літописи повідомляли виключно в контексті зростання цін на хліб, і ніколи – як про роки голодної смерті людей, тим більше – масової.

В Україні сама природа заперечує можливість голоду на цій землі.

Ніхто не здатен пояснити, чому іншим регіоном, крім України, де в 1932-33 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань – єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення.

Ніхто не може пояснити, чому в голодні для України 1932-33 роки СРСР масово експортував зерно та інші харчові товари за кордон, у той час, коли в Україні гинули мільйони. Доказів цьому безліч за кордоном, у відкритій біржевій та урядовій статистиці. У той час, коли голод охоплював дедалі ширші території, повним ходом йшло відвантаження зерна на експорт. Ось рядки з телеграми заступника голови Ради праці й оборони Куйбишева в ЦК КП(б)У: "Предлагаю немедленно усилить первую очередь отправку порты, отгрузить до конца месяца тонн пшеницы З0 тыс., ячменя—20 тыс., ржи — 10 тыс., не считая уже отгруженного. Примите как боевое задание ежедневных отгрузках".

Викликають подив спроби пояснити голод в Україні "перегинами" місцевих керівників, або незнанням вищого начальства. Такі аргументи цілковито абсурдні для такої країни, як СРСР, де про кожен "чих" своїх підданих знали НКВС і ЦК КПРС. Тому протягом майже двох років мільйонами вмирати від голоду люди в Україні могли тільки з відома й схвалення цього в Москві.

Спроби звалити вину за голодомор на місцевих начальників – це все одно, що звинувачувати Російську визвольну армію Власова у всіх злочинах гітлерівського режиму на території СРСР.

Тому не випадково вже 10 країн світу, визнали цей голод геноцидом – тобто актом убивства українського народу. Слід сказати, визнали без надмірних зусиль керівництва України, яке довго вважало, що згадувати загиблих українців – це колоти очі Москві. Верховна Рада України 14 травня 2003 року визнала Голодомор актом геноциду українського народу, але таке рішення пройшло з мінімальним результатом – 226 депутатів. Треба думати, решта –– 224 депутатів – лишилися по інший бік.

Загиблих від голоду в СРСР в 1932-33 роках об‘єднує те, що абсолютна більшість із них були українцями, мешканцями територій із переважно українським населенням України та Кубані, в оточенні яких були задіяні війська. Звичайно, серед потерпілих траплялися й представники інших етносів, а не лише українці. Якщо їм не вдавалося влаштуватися в органи, що забезпечувалися харчами.

Саме в інші, відносно ситі регіони СРСР втікали з України ті, кому вдавалося просочитися через збройні кордони.

Таких дій московського уряду з убивства українського народу не можна пояснити жодною цинічною економічною доцільністю. Річ у тім, що будь-яка держава знає, що її основна сила – в людях. Мільйони українських селян щороку продукували для радянської системи значно більше харчів, ніж обсяг, який міг урятувати їхнє життя в 32-33 роках.

Найбільш вразливими до голоду завжди є діти – ті, хто завтра мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на вбивство.

Тодішній керівник столичної (Харківської) ОГПУ сказав, що в результаті голоду "етнографічний матеріал буде змінено". Італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго писав послу Італії в Москві, що "наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням".

Визнання Голодомору актом геноциду, яке дедалі більше поширюється серед держав світу, свідчить про очевидність доказів. Влаштований в Україні Голодомор стоїть поряд із фашистськими газовими камерами – і за масштабом, і за суттю.

Чому ж удар керівництва СРСР було спрямовано саме проти українців?

Річ у тім, що саме існування України серйозно підриває імперську ідентичність Росії, завдає їй смертельного удару. Якщо Київ і майже всі найбільші міста Київської Русі – одвічно українські, то що тоді Росія?

Крім того, Україна була найбільшою іноетнічною частиною імперії, а отже, найбільш небезпечною для неї. На початку ХХ століття стало очевидно, що політика російського царату з асиміляції українців зазнала краху. Українське населення швидко зростало.

Попри інтенсивну переселенську політику частка росіян в УРСР станом на 1926 рік становила лише 9%. Якщо враховувати всю Україну, разом із західною, то частка росіян серед населення України не перевищувала 7%.

Сільське населення України мало чіткі ознаки етнічної ідентичності, насамперед, мову. Ці ознаки почали набирати виразного політичного характеру. Особливо це проявилося під час визвольних змагань 1917-1923 років. Тоді позбавлені еліти, елементарної організації і зв‘язку українські повстанці, за визнанням Троцького, відтягнули на себе втричі більше сил більшовиків, ніж уся Антанта.

Ще в 1922 році більшовики в Україні не контролювали навіть більшості повітових міст, а лише губернські. Війна з більшовиками тривала в Україні набагато довше, ніж в інших регіонах СРСР. Вона припинилася лише після того, як Ленін зрозумів небезпеку повстань в умовах загрози зовнішньої інтервенції, і санкціонував запровадження НЕПу і українізації.

У ці роки Україна показала значну силу, і, треба визнати, жалюгідний інтелектуальний рівень тодішньої "еліти", її державницьких інстинктів та організаційних здібностей. Знайомий розклад, чи не так? Через цю еліту, власне, і було програно війну, з усіма наступними наслідками, включно з Голодомором.

Друге питання: чому більшовики не довели свою справу і не винищили українців остаточно?

Відповідь на нього, вочевидь, лежить в економічній площині. На початку 1930-их років світ із усією очевидністю йшов до нової війни, а Україна без населення втрачала своє економічне значення. Тому для Кремля значно ефективніше було зламати хребет Україні та перетворити українців на генетичний матеріал, ніж фізично знищити всіх представників українського етносу.

Однак, схоже, навіть після Голодомору загроза від України постійно стояла перед очима керівників імперії. Цим, власне, і можна пояснити появу відомого наказу Георгія Жукова від 1944 року про виселення всіх українців у Сибір.

Треба сказати, що масове винищення чи переселення народів – звичний метод управління східних деспотій. Так робили месопотамські царі задовго до нашої ери, так чинили монгольські завойовники в Азії. Так зробив СРСР щодо доброго десятка народів Кавказу і Криму, соціальна єдність яких виявлялася заміцною для руйнування та асиміляційного впливу.

Голодомор став наймасштабнішою геноцидною дією, вчиненою СРСР за свою історію.

Однак, схоже, кількість українців допомогла нам і цього разу.

Крім того, політична ефективність масованого винищення українців не могла бути стовідсотковою, оскільки Москва не контролювала майже чверть українського населення, яке мешкало на західній Україні, за кордонами СРСР.

Які наслідки має Голодомор для України?

Дані підтверджують зв‘язок між Голодомором і сучасною демографічною ситуацією в країні. На початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. Сьогодні, після серії демографічних катастроф ХХ століття, Україна – номер один у світі за швидкістю зниження кількості населення.

В Україні майже не лишилося людей місцевого походження 1928-33 років народження, більшість з яких померли з голоду. Поляки абсолютно правильно пам‘ятають і шанують двадцять тисяч своїх співвітчизників, яких більшовики розстріляли в Катині. Однак, в Україні протягом голодного року кожного дня була така "Катинь".

На місце загиблих внаслідок Голодомору українців з інших регіонів СРСР активно завозилося іноетнічне населення.

Другий всесоюзний перепис закінчився в 1939, проте дані його не публікувалися. Очевидно, картина, яка поставала за цифрами, була надто моторошною. Наступний перепис в СРСР проведено тільки в 1959. З 1926 року, тобто за 33 роки, кількість українців зросла всього на 1,5 мільйони, тоді як чисельність росіян в СРСР за цей час зросла на 56,9%. І це при тому, що на зламі 1930-1940-х років Україна отримала значне вливання українського населення внаслідок входження до її складу Галичини, Закарпаття й Буковини. А це близько 6 мільйонів. Немає сумніву, що в зазначеному часовому проміжку (1926-1959) сталася українська національна катастрофа.

Такі демографічні ями позначаються на кількості представників наступних поколінь. У західній Україні, яка сама чимало потерпіла внаслідок депортацій та репресій, але яку все ж оминув Голодомор, демографічна ситуація суттєво краща, ніж на решті території країни.

Усе це ми маємо розуміти і пам‘ятати. Лише розум і добра пам‘ять можуть вберегти Україну від фатальних помилок. Це для російського президента Путіна розпад СРСР був найбільшою катастрофою ХХ століття. А для українського народу найбільшою катастрофою було те, що та країна взагалі існувала.

Таким чином, середнє співвідношення населення СРСР між 1926 і 1937 роком (без урахування українців і казахів) склало 119,4 %. Серед мешканців України виявилося 84,7 %, тобто до 1937 року мешканців України виявилося 70,9 % від очікуваної кількості.

Середня тривалість життя в Україні у 1933 році.

За всю історію людства таких показників ніколи й ніде зафіксовано не було.

Олександр Палій, історик, для УП