10% різниці між Віктором і Віктором
Останні дні принесли невеличке свято для тих, хто хоче бачити українську політику більш інтелектуальню й не такою популістською.
Між президентом Віктором Ющенком та прем'єром Віктором Януковичем відбулися справжні заочні дебати з фахових економічних питань.
Нехай більша частина заяв політичних фігур – це результат роботи їхніх помічників та радників.
Проте, тенденція є підбадьорюючою.
Найвищі посадові особи відкрито й публічно сперечаються з приводу реальних проблем реального бізнесу – змін до корпоративного законодавства.
Потішити може й той факт, що йдеться не про чергову інновацію в сфері фінансових подачок електорату – на кшталт виплати допомоги "дітям дітей війни", чи обов'язкового забезпечення "запорожцями" всіх багатодітних матерів, старших 18 років.
На щастя, йдеться про розвиток реального сектору, який, власне, є донором для економіки і відповідає за економічний розвиток держави.
Критична десятина
Отже, основний етап президентсько-прем'єрської дискусії почався з того, що президент 3 листопада наклав вето на ухвалену Верховною Радою нову редакцію закону "Про господарські товариства".
Новий закон зменшував необхідну кількість власників підприємства для проведення зборів акціонерів з 60% до 50% від статутного фонду.
Громадськість у особі Українського союзу промисловців та підприємців та Української асоціації інвестиційного бізнесу просила Ющенка про такий крок, і він його зробив.
Після 3-денної паузи, 6 листопада, Віктор Янукович публічно висловив своє невдоволення щодо вето.
Лідер Партії Регіонів закликав Ющенка привселюдно прокоментувати накладене на закон вето.
Слід зазначити, що пояснення причин накладення вето можна було знайти в пропозиціях президента України до закону – цей документ доступний будь-кому, хто має навички роботи з інтернетом.
Нагадаємо, Ющенко виклав там два основні мотиви свого вето.
* Введення в дію Закону ще більше посилить тенденції до корпоративних конфліктів, зокрема – до рейдерства.
(До речі, президент згадує про понад 2000 корпоративних конфліктів рейдерського характеру, що мали місце).
* Зараз найважливіші питання з життя підприємства, зокрема, внесення змін до статуту товариства, можуть вирішуватися за наявності майже половини голосів усіх учасників товариств (якщо точно, то ¾ від необхідного кворуму в 60%, тобто 45%).
А після прийняття Закону, котрий прийшов на підпис, для прийняття рішення "необхідною буде лише третина голосів учасників товариства".
(Тут президент, можливо, допускає певну неточність. Справа в тому, що для прийняття означених рішень у новій редакції закону достатньо не третини, а дещо більше – 37,5%. Але на суть аргументації це не впливає.)
Що б там не було з дрібними неточностями – на перший раз для такої дискусії на них можна не звертати уваги.
Отож, аргументи свої Ющенко виклав у пропозиціях до Закону, проте, можливо, це робить прем'єру честь – Янукович вирішив не обмежуватися інтернетом, і надав більшої публічності діалогу, попросивши Ющенка сказати щось усно.
Екс-губернатор Донецької області згадав про 117 підприємств, в яких держава має частку в 50% і вище, і які "керуються ким завгодно, але не державою".
Ющенко відповів швидко.
Наступного дня, 7 листопада, президент на прес-конференції в Рівненській області стисло переповів те, що написав у своїх пропозиціях до вето, згадавши рейдерів, і натякнувши, що об'єктами атак можуть стати 1100 підприємств змішаної державно-приватної власності.
Також у Секретаріаті президента порахували – хоча прийняття закону й дасть можливість уряду розширити контроль над певною кількістю компаній, проте є більш ніж 90 підприємств, де держава частково втратить свої позиції.
(Тут виникає запитання, чому експерти, залучені до дискусії, не порахували очікувані збитки й доходи, зобразивши у вигляді зведеної таблиці по усім підприємствам – 117 + 90, про які сперечаються політики).
До цього президент додав політичну складову: "Якщо обмежитися тільки цим виправленням, то можуть розтлумачити, що йдеться про перерозподіл корпоративного впливу на кілька підприємств України певними політичними силами".
"Захисники" прав народу
Тут варто зупинитися й ретельно розглянути мотив, що прозвучав з вуст Ющенка. Він має набагато більше відношення до реального стану справ, ніж будь-які дискусії про проценти й впливи.
Нинішнє угрупування чиновників, що прийшли до влади, прагне більшого контролю над державною власністю.
Вони роблять вигляд, що мають право захищати корпоративні права народу, що де-юре є власником державних часток у підприємствах.
Проте де-факто чиновники самі є власниками державних пакетів, і прагнуть розширення своїх прав.
Робиться це для того, щоб отримувати корупційні доходи у вигляді благ від розпорядження держмайном, а також від хабарів тих приватних власників міноритарних пакетів, які захочуть "домовитися".
Справедливим і адекватним виходом з цієї ситуації було б не просто зменшення кворуму заради "державних" (а насправді чиновницьких) інтересів, а продаж державних акцій приватним інвесторам на відкритих аукціонах.
В комплексі це б стимулювало приватних власників домовлятися між собою, а чиновникам не було б надано нових корупційних можливостей.
Якщо б не конкуренція між чиновницькими угрупуваннями за контроль над власністю, українці б не стали свідками такої дискусії між двома політичними лідерами.
Проте, на місці простих громадян, розумніше було б просто взагалі забрати у можновладців предмет їхнього не зовсім щирого змагання – величезну державну власність, до якої руки будуть тягнутися в кожного, хто знаходиться у владному кріслі.
Що залишилося за кадром
Але повернімося до деталей дискусії двох Вікторів.
Справа в тому, що в суперечці за кадром залишилося багато цікавих аргументів, які, можливо, остаточно б вплинули на її перебіг.
Зокрема, експерти фондового ринку набагато глибше за Президента й прем'єра розуміють проблему кворуму й називають декілька причин, з яких закон у даному форматі ухвалювати не варто.
Вони повторюють тезу Ющенка, наголошуючи, що зміна кворуму з 60% до 50% призведе до кардинальних змін у всій економіці – і ці зміни будуть супроводжуватися новим переділом власності (і не тільки через механізми рейдерства).
Якщо узагальнювати їхні подальші міркування, то вийде наступне:
* Україна – унікальна, в плані структури корпоративної власності, країна. Історично так склалося, що існують мільйони дрібних власників, які отримали свої акції в результаті приватизації, в тому числі ваучерної.
В той же час в Японії, ЕС та певною мірою в США більш розповсюдженою практикою є концентрація акціонерного капіталу в руках невеликої кількості акціонерів. Таким шляхом має рухатися Україна.
В той же час зниження кворуму зменшує стимули для великих власників викупати акції у міноритаріїв.
Зрозуміло, це не вигідно в першу чергу самим міноритаріям, яких зараз в Україні – значний відсоток населення. (Адже саме про майнові права народу "турбуються" чиновники, чи не так?) Вже в другу чергу це віддаляє перспективи розвитку фондового ринку України, і т.д. і т.п.
* Унікальність української фондової специфіки іще й у тому, що акції тут поки що потрібні в першу чергу не як інструменти для отримання дивідендів, або не як об'єкти для курсових спекуляцій, а саме як права на управління компанією.
Тобто кожна акція цінна саме як додаткова можливість впливати на вибори спостережної ради, менеджменту, ухвалення рішень про політику компанії та її розвиток.
В той же час у країнах, на досвід яких посилаються автори закону, кворум є нижчим через те, що багато акціонерів – чисті біржові спекулянти або рантьє, які не бажають брати безпосередню участь в управлінні компанією.
Саме для того, щоб дозволити великим акціонерам більш ефективно управляти компанією, і щоб їм не заважала пасивність дрібних співвласників, було встановлено кворуми в розмірі навіть 25-30%.
Посилання на іноземну практику тут недоречне, оскільки акції в Україні – не те, що акції в Європі чи США.
Отже, на боці Ющенка зараз думка кваліфікованої громадськості.
Проте характерно, що інтелектуальний рівень дискусій між найвищими посадовцями нижчий, ніж рівень дискусії на рівні експертів.
Це ще раз свідчить, що держава – занадто негнучкий механізм , щоб ефективно задовольняти інтереси суспільства, і вказує на необхідність збільшення ролі приватного сектору в управлінні економічними процесами (це стосується, в першу чергу, приватизації).
Слід згадати позитивну тенденцію – рівень суспільного діалогу став, принаймні тимчасово, вищим.
Сам порядок денний зараз стосується нагальних проблем реального сектору, однією з яких є реформа корпоративного законодавства та розвиток фондового ринку.
А прозорий формат дискусії дає надію на те, що остаточне рішення виявиться правильним.
