Суспільство свідомості Ю. Частина друга
Частина друга. Першу частину читайте тут
Суспільство Свідомості Ю
Дуже багато політичних людей часто й рвучко, немов білою серветкою в пітний липневий день, користуються словом "демократія".
Але у чому суть, справжній зміст демократії - розібратися й пояснити не поспішають.
Демократія, на наш погляд, - це право громадянина обирати найбільш приємного йому політика, виходячи із загального блага.
Голосуєш за свого – але думаючи про націю, про свою країну в цілому. Щоб не тільки тобі, але всім твоїм співгромадянам було добре, а стало - ще краще.
Тому наявність загальних виборів з таємно і чесно підраховуваними результатами ще не є гарантією розвитку демократії.
У 1933 році Гітлер переміг на вільних виборах у Німеччині. В 2000 і 2004 роках – Путін зовсім щиро виграв прозорі, як алтайський гірський кришталь, вибори у Росії.
Чи можна говорити, що демократія в обох випадках перемогла?
Ні – тому що зневірені, стомлені від довгих років національного приниження громадяни голосували, не думаючи про те саме загальне благо.
Не керувалися своєю власною, особистою й фізичною відповідальністю за загальний національний результат.
Ви впевнені, що із країною все буде добре? - Не знаю, не впевнений, не думаю про це, а хочу, щоб було добре тільки мені - принаймні, у ту скороминущу секунду, коли покажуть по радіо перекошені сальні обличчя моїх переможених ворогів.
(Не подумайте, що ми порівнюємо Путіна з Гітлером. Останній, звичайно, куди більша історична фігура, ніж перший, хоча у чомусь трудновловимому вони трохи схожі).
Коли виборець випадає з контексту загального блага?
Коли він перестає розуміти, куди рухається країна, у чому на сьогодні й завтра полягає національний проект. І ще: коли він не відчуває міцну руку лідера, здатну цей проект хоча б в чорновому варіанті втілити.
Саме в таких історичних ситуаціях стрімко набирають очки два типи лідерів і політичних сил:
* Агресивні авторитарні популісти, що гарантують своїй секулярній пастві швидку й комфортабельну втечу від волі.
Тобто - від відповідальності за розуміння світу і прийняття рішень: не запитуйте, який проект буде в нашої країни, чому потрібна газова камера з логотипом по імені "І" і куди зникають люди, але вірте, що тільки я можу навести порядок, нагодувати всіх прагнучих і напоїти всіх прагнучих, забрати з дороги всіх, хто вам, дорогі мої, не подобається.
* Прихильники відокремлення даного конкретного виборця від цілої неконкретної країни, провайдери того солодкого стану, що у вишуканій антинародній політології називається "консенсусом байдужності".
Навіщо нам знати, що вирішують у кам'янистій гордовитій столиці, якщо у своїй провінції ми будемо й далі існувати простим зрозумілим мирком?!
До чого думати про країну, якщо на інших її половинах живуть люди, про яких краще просто не пам'ятати? Ми їх не чіпаємо, вони - нас, і так протягнемо ще років двісті-триста, радуючись випадковому сонцю й стабільності цін на білий хімічний кокс.
Щось подібне трапилось у 2006 році в Україні. Виграли і перші, й другі.
Тому що за всі дні, що минули з об'єднавчо-розмежувального Майдану, ніхто так і не оголосив українському народу його національну мету.
Крапку в майбутньому, однаково притягальну для центра й заходу, сходу й півдня. Ніхто не пояснив, куди йде і буде йти країна, що бажає і здатна стати незамінною оселею для всіх її мешканців.
Зараз розкол між різними прошарками України, горизонтальними й вертикальними, збільшується. Популярність "авторитаристів" та "обособленців" повільно, але неухильно зростає. Зупинити тягу до розпаду може лише правильно сформульований і доставлений народу національний проект.
І відповідальність за національний проект доведеться взяти на себе одній-єдиній людині. Вікторові Ющенку. Для того його, по суті, й обрали президентом.
Повернення пілота Ющенка
Президент Ющенко, який втратив під час конституційної реформи левову частку повноважень, а під час коаліційного довгострою - стильний помаранчевий колір, може знову стати центром всеукраїнського політичного процесу.
Але тільки в одному випадку. Якщо сформулює програму майбутнього України в п'ятьох-сімох досить нескладних тезах. І винесе ці тези, оформлені як запитання, на загальнонаціональний референдум.
Тези повинні чітко визначити вектор українського розвитку на найближчі 20 років.
З моменту їхнього ухвалення будь-який уряд - і будь-який президент – мають керуватися цими тезами, незалежно від музичних пристрастей, улюблених модифікацій автомобіля "Запорожець" і роздрібних цін на туркменський газ.
Питання можуть виникнути вже ранньою осінню, референдум - пізньою весною. Якщо не вкластися у графік, сама ідея єдиного національного проекту всерйоз заіржавіє, а нинішній президент, того дивись, втратить шанс стати її ексклюзивним носієм.
Єдиний національний проект має зупинити поділ України на "помаранчеву" і "блакитну". А значить, його первинним втіленням зможе займатися тільки Кабінет "широкої коаліції", "уряд національної єдності".
Сміливі люди, у яких є цінності, крутіші за національну єдність, мають повне право залишитися в опозиції і до проекту, і до широкої коаліції.
Повний кінець політреформи
Післявиборча епопея-2006 ще раз засвідчила: нинішня політична система передбачає й породжує хаос. Безперечно, хаос - одна з важливих передумов творчості й творення.
Зрештою, і Господь створив світ зовсім не з арматур криворіжстальского виробництва. Але народ України стомився від хаосу і - хоче бачити рівномірні обриси стійких державних берегів.
Тому, до речі, немає витівки безглуздішої, аніж дострокові вибори.
Вони приведуть до повної балаганізації - у тій самій народній свідомості, звісно, - українських демократичних інститутів.
І в міру розгніваного наближення до цих самих дострокових дільничний міліціонер у деяких заповідних степах України може стати більш легітимним начальником, аніж далекий прекрасний президент із усією його пишно розквітлою Верховною Радою.
Результат дострокових виборів теж більш-менш очевидний. Як пити дати, складеться поспішно прославлена Юлією Володимирівною двопартійна система, що складається дійсно із двох - не більше - політичних суб'єктів: Партії регіонів імені Януковича й Партії інших регіонів імені Тимошенко.
Причому обидві партії одержать легітимну можливість не визнавати один одного, а значить - інститут загальнонаціональної влади як такий. Ментально-географічний розкол України знайде своє зовсім легальне оформлення.
Не вистачає лише Володимира Вольфовича Жириновського в міліцейському кашкеті з гербом міста Києва й посвідченням почесного голови Верховної Ради.
Щоб політична система країни стала дієздатною, по-перше, і цілком логічною, по-друге, потрібно продовжити політичну реформу. І, паралельно з референдумом, закінчити її. Якщо не назавжди - то на довгий майбутній час.
Зміст триваючої реформи вже не в тому, щоб відокремити Ющенка від Тимошенко або знайти підходяще місце для мавзолею Мороза. А в тому, щоб визначити філософію влади, налаштованої до втілення національного проекту "Україна".
Основні положення цієї філософії бачаться нам такими.
* Всенародно обраний президент виступає гарантом національної єдності й стабільності, верховним політичним арбітром, джерелом зовнішньої й оборонної політики держави.
Строк повноважень президента - 5 років.
Згідно цих функцій, президент одноосібно призначає голову МЗСу й силових міністрів, секретаря РНБО, голови Національного банку й Генерального прокурора. При цьому голова Нацбанку й Генпрокурор мають фіксований строк повноважень - 4 роки, і до закінчення цього строку президент може звільнити їх тільки за згодою парламенту.
За президентом винятково закріплюється право пропонувати поправки до діючої Конституції.
Президент не бере участі у формуванні уряду, а також у призначенні регіонального керівництва.
Президент має у своєму розпорядженні право законодавчої ініціативи, а також вето на закони, прийняті парламентом, але тільки у сферах національно-державної стратегії, зовнішньої й оборонної політики. В економічну й соціальну політику голова держави не втручається. Зокрема, не має права вето на закон про бюджет.
Голова держави може розпустити парламент, якщо:
- Верховна Рада вчасно не сформувала уряд;
- Верховна Рада приймає закони, що суперечать Конституції (при наявності відповідного висновку Конституційного суду).
На тих же підставах президент може розпускати обласні ради.
* Однопалатний парламент - строк повноважень 4 роки - всенародно обирається за пропорційною системою.
Парламент формує уряд, причому кандидатуру прем'єр-міністра пропонує вибраний депутатами голова Верховної Ради, він же спікер. Повний склад уряду затверджується Верховною Радою на підставі подання голови Кабміну.
Кабінет міністрів формує соціально-економічну політику і несе за неї всю повноту відповідальності.
Щоб уникнути перманентних урядових криз, обумовлених частими в українській еліті принципово-грошовими конфліктами, в уряду повинен бути фіксований строк повноважень - наприклад, 4 роки.
До закінчення цього строку уряд можна звільнити лише рішенням кваліфікованої більшості парламенту, або - за наявності солідарної волі простої абсолютної більшості парламенту і верховного політичного арбітра - президента країни. У такій ситуації малі партії втратять можливість постійно шантажувати більших партнерів істеричним виходом з урядової коаліції.
Кабінет міністрів призначає губернаторів (голів регіональних держадміністрацій). Губернатори повинні підкорятися уряду, тому що їхня пріоритетна турбота - соціально-економічні питання, а не вступ України в організацію "Ісламська конференція" або ядерні санкції проти КНДР.
Кваліфікованою більшістю голосів Верховна Рада може звільнити не тільки уряд, але й будь-яку посадову особу з "президентської" номенклатури. При наявності вагомих професійно-політичних підстав, звісно.
* У найближчі 2-3 роки повинна бути здійснена реформа регіонального управління, яка перерозподілить повноваження між губернаторами й виконкомами обласних рад.
Страшне слово "федералізація" можна відкласти в цільовий фонд майбутніх поколінь.
Хоча насправді "розширення прав регіонів" - це самий справжній елемент федералізації. Неминучий у більших країнах, такий, що характеризується високим рівнем усілякого регіонального й ментального розмаїття.
От приблизно так виглядають розумні контури вищого й останнього етапу політреформи. Що вийде насправді - залежить від готовності еліт зрозуміти: система влади повинна відповідати національному проекту. Не навпаки.
Демократичний вибір України
Сьогодні "суспільство свідомості Ю" стоїть перед вибором: єдиний національний проект або авторитарно-осколкове роз'єднання. Держава Україна існуватиме в обох випадках, тільки змісти в цієї держави будуть дуже різні.
У першому випадку - єдина політична нація, здатна й схильна до масштабних історичних здійснень. У другому випадку - "консенсус байдужності", сукупність декількох міні-націй, що непогано вміють підтримувати віртуальний status quo і підшукувати собі в міру лагідних зовнішніх спонсорів.
Вибір залежить від того рішення, яке ухвалив щодо України зовсім інший Суб'єкт. Той, хто забезпечив у свій час неможливу перемогу Майдану над голосувальною машиною Ківалова - Медведчука.
Ви, напевно, відразу зрозуміли, що цей Суб'єкт - не президент і тим більше не спікер якогось парламенту. Він значно головніший.
