Профспілки: борці за права трудящих чи маріонетки в чужій грі?
24 травня, за день до відкриття першої сесії новообраної Верховної Ради, по всій Україні пройдуть масові протести проти підвищення комунальних платежів і зростання тарифів на газ та електроенергію. Лише у столиці на вулиці вийде понад 50 тисяч профспілчан, котрі зберуться з усієї країни. Акція засвідчить силу профоб'єднань та готовність найманих працівників самовіддано боротися за свої інтереси.
Приблизно у такій тональності розповідають у ці дні про свою акцію речники Федерації профспілок України, яку очолює Олександр Юркін. На перший погляд, якщо дивитися на речі під оглядом інтересів найманих працівників, то тут усе вірно. Є понад 11 мільйонів членів ФПУ, є мільйони членів інших професійних спілок, вони самостійно, незалежно від політичних партій борються за права трудящих. Але...
Для того, щоб розібратися у теперішній ситуації, зробимо спершу невеликий екскурс в теорію та історію профспілкового руху на вітчизняних теренах.
Хоча перші українські профспілки з'явилися понад 100 років тому, коріння сучасних профспілок України сягає лише радянської доби. Понищивши вільні профоб'єднання, більшовики, керуючись настановою Леніна, перетворювали профспілки на такі собі школи комунізму для трудящих. Вождь більшовиків, правда, промовчав, хто у тій школі мав би вчителювати і яким чеснотам навчилися б учні. Але радянська історія розставила всі крапки над "і".
Профспілки СРСР таки навчилися комунізму: вони дружно виступали за збільшення норм виробітку і зниження розцінок - тобто за те, щоб їхні члени працювали більше, а одержували менше. До такого не докотився ніхто і ніде.
Скажімо, Робітничий фронт у нацистській Німеччині досить ефективно захищав права найманих працівників – саме німецькі робітники мали у другій половині 1930-х років найвищий з-поміж пролетаріату тодішньої Європі рівень життя, і це буквально через кілька років після тяжкої економічної кризи. Отож німецький вояк на фронтах
Другої світової війни так несамовито бився, бо захищав досягнення реального соціалізму (аж до 1944 році в Німеччині був 8-годинний робочий день і діяла заборона на нічну роботу для жінок і підлітків – звісно, все це для арійців). За часів Брежнєва форми діяльності нацистських робітничих організацій були майже повністю скопійовані в СРСР – аж до турпоїздів і закордонних турів на пароплавах, до підліткових гуртків у робітничих кварталах і впровадження естетики на робочих місцях.
Проте віддача від усього того тут була все одно нижчою. Та головне в іншому: радянські профспілки були профспілками лише за назвою. Бо ж покликання справжньої профспілки – за будь-яких обставин захищати своїх членів: від капіталіста, від держави, від лендлорда, від партії тощо, - у разі, коли останні виступають працедавцями. А радянські профспілки об'єднували і директорів, і робітників, отож хіба що дещо пом'якшували соціальні антагонізми.
А що в незалежній і демократичній Україні? Оксфордський словник "Політика" визначає профспілки як громадські організації найманих працівників, які мають на меті заміну індивідуальних угод з підприємцями на колективні для підвищення і підтримання на високому рівні якості життя своїх членів.
Профспілки, підкреслює словник, діють як об'єднання, покликані нейтралізувати економічну слабкість позбавлених власності на засоби виробництва найманих працівників. Принагідно можна згадати і Карла Маркса, котрий наголошував, що без профспілок робітники перетворилися б на "байдужу до всього масу злидарів, які пустилися берега і яким уже немає порятунку".
Профспілки діють у трикутнику "праця – капітал – держава", домагаючись гідного поцінування праці. І таке інше. Та чи помічали ви до сьогодні, що в Україні існують справжні, дієві, масові профспілки? (Про окремі не надто численні винятки, як-от самостійна профспілка працівників Національної академії наук, тут мова не йде – це винятки, які тільки підтверджують правило...)
До цього запитання можна додати й інше. Чи перебороли українські профспілки, а на папері їх існує чимало, на чолі із ФПУ, рудименти радянської доби, передусім запобігання перед владою? Як протидіють профспілки соціально-майновому розшаруванню в країні, яке є чи не найвищим у Європі? Нарешті, що робити там, де капітал зрісся з державним механізмом, і вони спільно виступають проти найманої праці?
Карл Маркс вважав, що у таких випадках профспілки мусять прагнути до руйнації всієї соціально-економічної системи. До таких крайнощів вітчизняні профлідери не закликають. Але що вони пропонують? Як бачимо, знову виринає невмируще "але", варто заговорити про реальні проблеми наших профспілок.
Так от, недавно безмовна, лояльна, слухняна, ледь не по-лакейськи прислужлива ФПУ, яка впродовж усіх минулих років нічим не відзначилася навіть тоді, коли десятки мільйонів найманих працівників місяцями сиділи без зарплат, раптом ожила й оголосила про свої наміри боротися.
Але поставимо елементарне запитання: а яку таку активність усі ці роки виявляли "активісти" ФПУ, що саме зараз вони так ревно взялися за справу? Чим вони відзначилися? І яким робом збирається ФПУ доправити до столиці аж 50 тисяч людей?
Хто їх просто так відпустить з роботи, адже йдеться не про неділю, а про середу, і хто оплатить дорогу та компенсує відпустку за власний рахунок? Чим їх везтимуть? Будуть протестанти у столиці тільки день, чи затримаються на дві чи три доби? Нарешті, як збираються забезпечити ці 50 тисяч люду всім необхідним організатори заходу?
Про все це, принаймні, публічно, ніхто не веде мову.
Але (знову "але"!) найголовніше тут інше: а проти чого, власне, будуть протести? Адже підвищення цін на газ, а відтак – на світло, транспорт, водопостачання тощо після відомої акції з боку російського "Газпрому" на початку цього року стало неминучим, як настання літа, осені та зими.
Єдине, чого можуть (і повинні) у цій ситуації вимагати профспілки – це солідарної системи оплати за новими тарифами (тобто, щоб не тільки бідні, але й передусім багаті платили належно, трохи поспускавши свій "жирок") і введення особливих прогресивних податків на фешенебельне житло, дорогі автомобілі, предмети розкошу тощо.
Іншими словами, за умов різкого подорожчання життя мають передусім обмежити свої апетити "верхні" прошарки суспільства, а відтак скоротитися розрив між ними і "масами", "низами" - бо соціальна диференціація в Україні є однією з найбільших у Європі. Все інше – від лукавого, бо механічне підвищення зарплат у цій ситуації тільки знецінить гривню, а відтак зробить бідних біднішими, а багатих – багатшими.
Є, правда, ще один вихід – заморозити одночасно ціни і зарплати, тільки для цього треба спершу встановити в країні авторитарну диктатуру, вказівки якої слухняно виконували б усі, навіть "найкрутіші", прошарки населення. Отож: яким має бути, на погляд профспілок, практичний результат масових акцій протесту, на які, судячи з усього, витрачатимуться чималі гроші?
Невідомо.
А кому саме буде висловлений протест? У кого будуть вимагати наймані працівники захисту своїх прав? Якщо ми уважніше придивимося до цього аспекту акції, то наочно побачимо її крайню абсурдність.
Адже новий уряд ще не сформований, а старий доживає останні дні, адже немає парламентської більшості, адже президент, згідно з приписами політреформи, не може тепер безпосередньо втрутитися у ситуацію з тарифами. То з ким персонально борються профспілки і з кого вони питатимуть про захист прав трудящих?
Утім, можливо, що вся справа якраз у тому, що ми маємо справу саме з "радянськими" профспілками, які звикли виконувати чиїсь замовлення? Не так давно йшлося про замовлення на лояльність, на соціальну тишу, і його виконував добре відомий усім Стоян, що був тривалий час лідером ФПУ, а тепер, імовірно, надійшло замовлення на "бучу, і його готовий виконати нікому не відомий Юркін?
Звичайно, можливо, що неправдивими є чутки, котрі "гуляють" Інтернетом, - що насправді до Києва будуть привезені не 50, а цілих 150 тисяч протестуючих, що акція протесту протриває до відкриття першої сесії новообраної Верховної Ради 25 травня, що за всім цим стоїть якась "крута" політична сила, що хоче "в'їхати" на спинах протестуючих у рай.
Мовляв, ця партія хоче за допомогою тиску на новий парламент змусити його одразу по відкритті обрати потрібне їй керівництво і сформувати відповідну владну коаліцію, при тому пообіцявши народові зупинити зростання тарифів, чим обдурити маніфестантів, котрі щиро віритимуть, що вони боролися за інтереси трудящих і що обіцянки їм будуть виконані. А потім, за день-другий, зайнятися узгодженим між "обраними" персонажами подальшим "дерибаном" країни.
А керівники ФПУ, мовляв, за все це отримають належний "відтак" у формі збереження за ними того майна, яке мали ще "радянські" профспілки.
Підкреслюю, я тільки узагальнив те, що "гуляє" Інтернетом. Важко сказати, чи вповні правдиві ці відомості – не в останню чергу тому, що вкрай бракує чіткої й однозначної інформації від речників ФПУ. А тим часом "на хвіст" протестуючим уже готові впасти комуністи та соціалісти, які у своїх листівках закликали трудящих вийти на Майдан, - хоча керівництво ФПУ й відмовилось від "братньої допомоги" з боку лівих партій.
Але можна не сумніватися, червоних прапорів 24 травня буде більше, ніж усіх інших – марксисти-ленінці добре вміють очолювати те, що роблять інші. Та питання не тільки в тому, чийого кольору прапори домінуватимуть під час акції протесту і чи здатні активісти ФПУ дати відсіч різного штибу провокаторам та радикалам, чия участь в акції може мати непередбачувані наслідки для десятків тисяч людей.
Питання у тому, чи справді керівництво ФПУ складається з людей, котрі не здатні збагнути елементарних речей, чи йдеться про елементарне "випускання пари" найманими працівниками – мовляв, покричать і надовго заспокояться, - а чи у затінку за цим керівництвом стоять таємничі вмілі ляльководи, готові використати запал рядових профспілчан у своїх політичних цілях.
Утім, можливо, все значно простіше: такий релікт радянського часу, як ФПУ, не здатен до раціональних дій, а тому він борсається і робить якісь дурнуваті кроки, - і тільки за якийсь час на уламках цієї "школи комунізму" виростуть справжні дієві українські профспілки?
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
