Добровільне духовне рабство

Заголовком для статті послужило висловлювання Лесі Українки з її відкритого листа до французьких поетів: "Ганьба вільним поетам, що перед чужинцями дзвонять ланцюгами добровільно накладених кайданів. Неволя ще огидніша, коли вона добровільна".

Прикро, що слова про духовне рабство, написані поетесою більше 100 років тому, є для українців, актуальними й донині.

За їхньою актуальністю стоїть загроза українському державному механізмові й вільному розвиткові української нації. Адже вчорашня чи сьогоднішня орієнтація на Москву лівих та інших недержавницьких сил далі таїть небезпеку для української держави.

Корені українського духовного рабства глибокі й визначаються, зокрема, відношенням кожного українця чи різних суспільних груп до рідної мови та її похідних – духовності, культури тощо.

Особливо це стосується тих, хто втратив свою самобутність, у тій чи іншій мірі потрапивши під вплив експансивного русифікаторства.

Або ще гірше – нинішні паради навколо реґіонального статусу російської мови, тобто відкрите нехтування законом про державну мову України.

Вочевидь, останнє вже не є передвиборчою політичною спекуляцією, а тому при дальшій бездіяльності існуючої влади є прямою загрозою територіальної цілісності України. Тож чому в Україні, без особливих на те зусиль Москви, все ще триває русифікація?

На думку автора, причинами русифікації України є:

Нові:

1.Балансування нової влади між сходом і заходом, між совєтськими й національними пріоритетами. Відсутність чіткої урядової програми повер­нення української мови в усі сфери життя.

Перебування на чільних урядових посадах людей далеких від національних інтересів, зокрема міністра освіти Станіслава Ніколаєнка.

2.Повсюдне і безкарне нехтування закону про державну мову України.

3.Брак державних дотацій на розвиток конкурентноспроможних українських книжок, газет і журналів, а також – високопрофесійних, україномовних ЗМІ.

Давні:

1.Податливість до русифікації, як спосіб виживання багатьох поколінь українців.

2.Брак у зрусифікованих районах України національно свідомої інтеліґенції.

3.Відсутність національного виховання в українському суспільстві в цілому, в родині зокрема.

4.Брак науково-популярної літератури на тему русифікації, зрозумілої для більшості.

Мова, як чинник виживання української нації

Окупанти різних мастей розуміли краще ніж нинішні урядові чиновники чи національно-політичні провідники, що знищення того чи іншого народу починається не тільки із заборони його рідної мови, але навіть з ніби невинної переробки мови поневоленого народу на зразок поневолювача.

Не виключено, що зумисне маніпулювання кодовою пам'яттю народу викликає втрату його активного відпору, кидаючи його в підневільний стан, а навіть призводить до зникнення його як самобутнього етносу.

Щодо колишнього СРСР, то відомо, що протягом багатьох років "Главноє развєдоватєльноє управлєніє" (ҐРУ) розробляло спеціальні програми, скеровані на масовий психоз населення.

Очевидно, нинішнє ГРУ витрачає не менше зусиль на забезпечення "статусу-кво" російській мові чи зрусифікованому українському правопису, а це – своєрідного плацдарму повернення України до колоніального стану.

(Українським науковцям потрібно попрацювати над програмами зворотного порядку).

Безперечним для кожного народу, особливо для постколоніальних українців, є той факт, що лише рідна мова допоможе не тільки зберегти національну самобутність, але й забезпечити українській державі її майбутнє.

Усілякі окупанти, що хотіли осісти на українській землі, винищували не тільки мову, але й інтелектуальну еліту, яка, звісно, є найвищим репрезентантом будь-якого народу.

Треба відзначити, що поневолювачі були особливо жорстокими й безпощадними до представників письменства, позаяк останні – обереги національної самобутності.

Не були винятками Австро-Угорщина, Річ Посполита чи царська Росія. Кожен із займанців розумів, що час, а радше – невирішене національне питання, призведе до розпаду їхньої імперії.

А тому квапилися із денаціоналізацією уярмлених народів – із знищенням їхньої мови. За сучасним прикладом не треба далеко ходити: денаціоналізація білорусів привела до втрати відпорності до авторитарного режиму бацьки Лукашенки.

Ні Австро-Угорщина, ні Річ Посполита не відзначалися, м'яко кажучи, толерантністю до української мови. У Польщі з великими труднощами вдавалося вибороти обмежене функціонування української мови.

Однак особливою жорстокістю супроти українства вирізнялася царська Росія. Варто лишень згадати сумнозвісні документи тих часів: Валуєвський циркуляр (1863 рік) про заборону української мови, в тому числі й у друкуванні книг.

Як приклад незгасаючого імперського нахабства та крайнього шовінізму звучали слова міністра внутрішніх справ Росії Валуєва: "Ніякої окремішної малоросійської мови не було, нема і бути не може".

Другий тодішній документ – Емський указ (1876 рік) – доповнення до Валуєвського циркуляру, був спрямований на цілковите й безповоротне знищення української мови, зокрема в царині культури. А саме: заборонялося ввозити з-за кордону українські книжки, робити українські переклади, ставити театральні вистави тощо).

Большевицька влада, ті ж самі імперщики, тільки в криваво-червоних кольорах, пішли далі: знищували вишукано-садистичним способом не тільки українську мову, але й українську інтелектуальну еліту.

Саме з цією метою совєтський режим спровокував так зване національне відродження, ціллю якого було виявлення українських національних елементів для їх подальшого знищення.

У час так званої українізації у 1927 році у Харкові, зусиллями українських філологів-мовознавців, які представляли всі терени розірваної між окупантами України, було ухвалено компромісний, соборний правопис.

Словник, створений у 1929 році на основі згаданого правопису, стали називати за прізвищем його упорядника – "словником Голоскевича".

Варто зазначити, що Харківський правопис не виник на пустому місці, а гармонійно вписався у століттями витворене мовне річище України.

Зокрема – "Словар української мови" Грінченка в 4-х томах, офіційного правопису за редакцією мовознавця Огієнка (він же – Митрополит Іларіон), а також "Найголовніших правил українського правопису", підготовлених Всеукраїнською Академією Наук та ін.

Однак фарс українізації закінчився дуже скоро: влада оголосила словник Голоскевича крамольним і заборонила його, назвавши речником буржуазного націоналізму. Замість нього уклали новий правопис.

Промовистим є той факт, що процес над Спілкою Визволення України – перший большевицький захід на знищення вітчизняної інтелектуальної еліти – охопив широку палітру працівників українського слова.

На тогочасній лаві підсудних серед репресованих було три мовознавці, з них – Григорій Голоскевич. Він власне заплатив своїм життям за укладений ним словник. Ось яку небезпеку для Москви таїла питома українська мова, впорядкована на професійному рівні!

Не менш багатомовним є інший факт. Останніми жертвами тієї ж тоталітарної системи, вже напередодні так званої перебудови, були також представники красного письменства: Валерій Марченко, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин.

Чи цей скупий перелік заходів та жертв окупаційних режимів не говорить про виняткову цінність української мови, зокрема питому вагу їй правопису? Чому розмаїті зайди краще за українців розуміли й розуміють у чому наші слабкість і сила?!

Політичний аспект зрусифікованого правопису

Більшість українських мовознавців, які виборюють повернення до правописних норм 1927 року, виходять з гуманітарних позицій, цілковито оминаючи політичний аспект. Вони констатують давнє походження української літери й фонеми "ґ", не акцентуючи уваги читача на цікавому висновку: "ґ" є підтвердженням не тільки прадавності та окремішності української мови, але й самого українського народу.

Вочевидь, літера й фонема "ґ" заперечувала пропаґоване Москвою її "старшобратство" та "спільну колиску трьох народів", а тому була приречена на знищення. Вона підтверджувала, що Московія утворилася значно пізніше, ніж Київська Русь, отже в українців і росіян немає спільного походження До речі, росіяни є зліпком багатьох азійських народів, слов‘янського елементу – 15-20%.

Заувага: мова йде про формування націй, а не про міґрацію чи мішані супружжя, що відбувалося пізніше. Окрім того, літера й фонема "ґ", яка властива мовам Східної й Західної Европи, а не Московії, підтверджувала приналежність української нації саме до европейської спільноти. Звідси напрошується висновок: українці не повинні відчувати особливих почуттів до Росії, більше того – українці, як давня й самобутня нація, має обирати свій самостійний шлях.

Мало хто з ітчизняних мовознавців говорить про те, що большевицьким режимом було вилучено з обігу тисячі українських слів. Це робилося не лише для того, щоб наблизити українську мову до російської, але й викликати в українців, почуггя меншовартости.

І – виховати українців яничарами, манкуртами, покручами, безбатченками. Бо лише, затерши з нашої пам'яті рідну мову, духовні та культурні надбання, можна виховати покоління малоросів, хохлів, совєтчиків, сепаратистів тощо.

Позаяк національне безпам'ятство – не тільки поклоніння чужій, в даному випадку – російській культурі, але і зневага до свого, істинно національного.

Національне безпам'ятство – не тільки туга за своїми рабськими кайданами, але й шалений опір усьому національному, що з трудом пробивається крізь усі попередні заборони.

Кажуть, українська мова – душа народу. Але чи українці, підіймуться із колін духовного рабства, послуговуючись чужою російською мовою чи переробленою на московський копил "сучасною мовою"?

Чому у українців немає вкрай потрібного захисного механізму: все що накинуте Москвою працює проти нації, а тому його треба якнайшвидше викинуги на смітник історії?!

Українська мова по різні боки океану

Здається, не варто очікувати позитивних зрушень у мовній політиці України. Навіть при щасливому збігові обставин, масове навернення до української мови, суто українського правопису затягнеться на багато років.

Тому надзвичайно важливим є не тільки зберегти цю ніким не скалічену мову за океаном, але й захистити її від новітнього русифікаторського впливу.

Мало того, діаспорні мовознавці (дехто ще зберігся), беручи участь у правописних комісіях, повинні арґументованіше й настирливіше відстоювати правопис 1927 року та менше йти на уступки горе-мовознавцям на кшталт академіка Русанівського.

Проблеми є й у діаспорі. Останнім часом, у зв'язку із відкриттям і перебиранням новоприбулими телерадіопрограм, часописів та журналів, виникає загроза зникнення чистої, без московських домішок, української мови.

Автор не хоче огульно засуджувати всіх працівників українського інформаційного простору Канади й США, що прибули з краю. Бо є, безперечно, особистості, які не тільки "вписалися" в словник Голоскевича, але й тут, на поселеннях, роблять професійну й патріотичну справу. Однак, поруч з ними, чимало є таких, що страх бере за завтрашній день у діаспорі.

Не менше дивне діється зараз з тими представниками діаспори, які мешкають із повоєнних років, народилися в Канаді чи США, вчилися на курсах українознавства.

Мова йде про українські ЗМІ. Деякі працівники змагаються між собою, хто скоріше впровадить в мас-медійний лексикон "совєтчину": "футбол" замість українського "копаний м'яч", "спортсмен" замість "спортовець", "мер міста" замість "посадник", "хокей" замість "гокей" тощо.

Особливу тривогу викликає транслітерація іншомовних слів з літерами "h" та "g", яку українські ЗМІ все ще "мавпують" у Росії. Варто пригадати, що, на відміну від російської мови, в українській є відповідники: "g" – "ґ" і "h – "г".

Зовсім недавно могло б дійти до міжнародного скандалу, коли б колишній віце-президент США Ел Ґор довідався, що в офіційних ЗМІ України його називають Гор‘ом. До речі, останнє в англійській мові звучить як жінка специфічної професії (whore – проститутка).

Аргумент – такою є сучасна українська мова

На жаль, нова влада не зробила нічого для того, щоб відродити мову корінного народу України, тобто ліквідувати наслідки колоніального урядування. Ніби й не було вказівки КПСС: "Якомога ближче наблизити українську мову до російської й до інших мов народів Радянського Союзу, аж до їхнього повного злиття".

Заборонивши Харківський правопис, червоні комісари створили нову мовну комісію (1933 рік), до якої, зокрема, увійшов "мовознавець" Наум Каґановіч (!), а від ЦК партії большевиків – Хвиля.

Ось що, зокрема, засвідчує документ того часу: "Комісія крім питань наукової термінології розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежування української мови від російської, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру".

Коментарі зайві.

Відомий авторитет, доктор філологічних наук Олександер Пономарів вважає, що "в 1933 році вийшов правопис, з якого вилучили все, що було українського". До речі, цим правописом з несуттєвими змінами й досі користуються в Україні, називаючи "сучасною українською мовою".

Слід наголосити на тому, що Київський правопис створювали та впроваджували в часи Голодомору 32-33 років, масових депортацій, розстрілів, знищень української інтеліґенції.

Ось якими методами вбивали большевики душу українського народу. Свідченням останнього є панування російської мови в Києві, Полтаві, Харкові, Донецьку, Одесі тощо.

Варто зазначити, що ґвалтування української мови тривало аж до 90-их років минулого століття. Деякі зміни в мовній політиці намітилися в переддень проголошення незалежності України.

У 1990 році при Інституті мовознавства України створили правописну комісію, яку Кравчук та Ко тут же прирекли на невдачу: головою призначили відомого русифікатора Русанівського.

Всупереч цьому, проґресивні мовознавці настоювали на поверненні української мови (з невеликими змінами) до Харківського правопису. З цією метою було зорганізовано Міжнародний конґрес україністів (1991 рік), а відтак – при Кабінеті Міністрів України Національну правописну комісію (1994 рік).

До останньої ввійшли видатні українські мовознавці багатьох країн світу, зокрема Андрій Горняткевич (Канада), Юрій Шерех-Шевельов (США).

Було створено іншу робочу групу на чолі з членом-кореспондентом, директором Інституту української мови НАНУ Василем Німчуком, членами групи – академіком Олександром Пономарівим, Ніною Тоцькою, членами-кореспондентами Іваном Вихованцем, Григорієм Півтораком та ін.

Влада чинила несамовитий опір Харківському правопису: академік Русанівський не тільки не схвалив мовних пропозицій, але злісно заатакував членів робочої групи, назвавши їхню працю "шкідництвом на мовному фронті".

В кінці 90-их років минулого століття залишився чи не єдиний український острівець: Всеукраїнське Товариство ім. Т.Шевченка "Просвіта", яке й видало брошуру з новим правописом.

У передмові цієї брошури сказано: "Державна мова України повинна мати свій власний правопис, а не повторювати правописних недоладностей колишньої метрополії".

Коли б адепти Київського правопису познайомилися не тільки із трагічними сторінками нищення української мови, але й з причинами русифікації, то більшість із них повернулися б не тільки до української мови, але й до Харківського правопису, цього чистого мовного джерела, не забрудненого московською каламуттю.

Сепаратистський мовний парад та його подолання

Нині боляче всім тим, хто всупереч переслідуванням і цькуванням з боку совєтського режиму стояв на українських позиціях, хто ніс факел безкомпромісної боротьби проти антинародних режимів Кравчука й Кучми, хто покладав великі надії на "помаранчеву команду".

На жаль, за просторікуваннями про мораль та трипільські глечики, Віктор Ющенко не розгледів нової загрози для України, а це – розчленування за мовною ознакою.

У подальшій перспективі – самостійне плавання російськомовних реґіонів з наближенням до берегів Росії. Запобігти цьому лихові потрібно негайно й рішуче: через консолідацію всіх національно-патріотичних сил, із залученням найактивнішої молоді.

Головне, змусити владу врешті вийти зі стану летаргічного благоденствія й негайно виробити дієвий механізм для функціонування та захисту української мови, як державної.

Окрім того, усунути від мовних питань міністра юстиції Сергія Головатого, який добалакався мало не до гарячки – ініціює мовний референдум.

Це – нонсенс. Адже українська й російська мови ніколи не розвивалися в однакових умовах. Навпаки – українська мова піддавалася нещадним переслідуванням і знищенням з боку всіх окупаційних режимів.

А чому з цього приводу не чути вітчизняних національно-патріотичних депутатів, за яких голосували на недавніх виборах?! Мала б своє рішуче слова сказати й українська журналістика.

****

Насамкінець, автор хоче спеціально для віце-прем‘єр-міністра з гуманітарних питань Кириленка та міністра освіти Ніколаєнка доповнити перелік видатних українських мовознавців, які протягом багатьох століть самовіддано працювали на збереження та розвій прекрасної української мови. Це Смотрицький, Зизанія, Беренда, Павловський, Житецький, Михальчук, Кримський, Огоновський, Смаль-Cтоцький, Потебня, Ніковський, Синявський, Рудницький та багато інших.

Марта Онуфрів, журналіст, публіцист, автор з Торонто (Канада), для УП