Хто ж виграв газову війну?
Оцінки газової угоди, підписаної між "Нафтогазом" і "Газпромом" у ніч з 3-го на 4-е січня 2006 року різняться діаметрально: від "Росія здалася" до "Перл Харбор для української дипломатії".
Утім, більшість заяв ґрунтується виключно на емоціях, а не на детальному аналізі "плюсів" і "мінусів" нової угоди. Тож спробуємо заповнити цю прогалину.
Перш за все, з’ясуймо, що мала на меті Росія, розпочинаючи цей конфлікт. Напевно, Кремль і "Газпром" ставили перед собою триєдине завдання:
Отримати контроль над газотранспортною системою України.
Продемонструвати Європі і усьому світові ненадійність України як економічного партнера і схилити світову громадськість до думки про доцільність, з точки зору енергетичної безпеки західноєвропейських країн, перебування України у сфері впливу Росії.
Послабити позиції нинішньої влади перед виборами до парламенту, що посприяло б збільшенню впливу проросійських сил у парламенті і, як наслідок, поновленню російського впливу на постполітреформовану Україну.
ДОКУМЕНТ |
Текст угоди між "Нафтогазом" і "Газпромом" Україна перехоплює ініціативу в газовій війні. Читайте документи |
Там, де газовий монополіст ставив перед собою завдання максимізації прибутків (Прибалтика, Закавказзя), ціни були підвищенні, але не до захмарних 230 доларів за тисячу кубометрів, а до цілком реальних 110-120.
Такий підхід цілком зрозумілий, адже більш різкий стрибок цін призвів би до зупинки низки виробництв у цих країнах, результатом якого було б різке зменшення попиту на газ, а значить, і падіння прибутків "Газпрому".
А на додачу - негативні політичні наслідки, пов’язані з реакцією Євросоюзу на руйнування економік його членів.
Отже, вимоги про негайний перехід на "європейські", у розумінні "Газпрому", ціни на газ, свідчили саме про те, що підвищення цін, тобто негайне збільшення прибутків від продажу газу в Україну, не мало нічого спільного з реальними намірами російської сторони.
Приклад Білорусі наочно демонструє, що контроль над газотранспортною системою і політичні дивіденди для "Газпрому" і Кремля є більш пріоритетними, ніж негайна максимізація прибутків.
Попри заяви деяких опозиційних політиків про те, що ніби-то "Україна мала всі необхідні угоди та контракти, що гарантували постачання природного газу в Україну до 1 січня 2010 року в повному обсязі", детальний аналіз ситуації змушує визнати, що це було не зовсім так, чи радше зовсім не так.
Дійсно, термін дії довгострокового бартерного контракту про постачання газу до України в обмін на транзит українського газу до Європи закінчувався у 2013 році.
Додатком №4 до цього контракту встановлювалась розрахункова ціна постачання газу у розмірі 50 доларів за тисячу кубометрів.
Однак не слід забувати, що "бартерним" газом та газом власного видобутку Україна забезпечувала лише близько половини своїх потреб.
Решта закуповувалася у Туркменістані, контракт з яким було підписано лише на 2006 рік.
Не було жодних гарантій, що ціна і, що найважливіше, обсяги постачання туркменського газу в Україну у 2007 були б збережені на рівні попередніх років.
Гірше того, існує рамкова угода між Росією і Туркменістаном про закупки майже всього обсягу туркменського газу, починаючи з 1 січня 2007 року.
Крім цього, не слід забувати, що транзит туркменського газу можливий лише через мережі "Газпрому", що дає російській стороні додаткові важелі впливу.
Таким чином, навіть якби Україна добилася від "Газпрому" дотримання попереднього контракту та додатку №4 до нього, це вирішило б проблеми газопостачання лише до кінця 2006 року.
У 2007 році Україні загрожувала б набагато серйозніша газова криза, ніж цьогорічна.
Отже, "лінія оборони" України в газовій війні була не такою міцною, як це намагаються намалювати опозиційні політики, а значить, поступки були неминучими.
Утім, наскільки нова угода погіршила для України умови поставок газу у 2006 році у порівнянні з попереднім контрактом?
За додатком №4, "Газпром" постачав Україні газ за ціною 50 доларів за тисячу кубометрів за рахунок оплати транзиту газу, тариф на який складав 1.09375 долара за транспортування 1000 кубометрів на відстань 100 км.
При цьому газом оплачувалася лише частина транзиту, решта йшла на покриття боргу за спожитий до 2002 року російський газ.
Тож частину газу доводилося докуповувати у Росії за гроші за ціною 80-85 доларів за тисячу кубометрів. Таким чином, середня ціна російського газу складала близько 65 доларів за тисячу кубометрів.
За новою угодою, ціна складе 95 доларів за тисячу кубометрів при тарифі на транзит 1.6 долара.
Прості розрахунки показують:
$95/$65 = 1.4615 та $1.6/$1.09375 = 1.4628.
Результати майже однакові!
Отже, зростання ціни на ту частину газу, що раніше закуповувалась у Росії, повністю покривається зростанням тарифу на транзит.
Однак погашення боргу залишилося за межами нової угоди. Умови його погашення поки що залишаються таємницею для широкого загалу. Імовірно, його доведеться повертати грошима, а це близько 1 млрд. доларів США.
Крім цього, ціна зросте і на ту частину газу, яку Україна отримувала з Туркменістану. Якщо за попередніми угодами ціна у 50 доларів на туркменському кордоні перетворювалася в 75-80 на кордоні України, то тепер вона зросте до тих 95 доларів за тисячу кубометрів.
За приблизними оцінками, це збільшить видатки України на 500-700 млрд. доларів на рік.
Отже, немає підстав говорити про повну і безсумнівну перемогу України.
Росія не "здалася". Скоріше, мова йде про досягнення певного компромісу, який полягає у тому, що Україна була змушена піти на певні фінансові втрати заради забезпечення гарантій постачання газу не лише до кінця поточного року, а й у наступні роки, до 2010-го включно.
При цьому Кремль і "Газпром" не досягли жодного із завдань, які вони ставили перед собою, починаючи газову блокаду України.
Україна зберегла контроль над своєю газотранспортною системою.
Росії не вдалося підірвати авторитет нової української влади у світі. Навпаки, газова війна обернулася суттєвими моральними збитками для самої Росії.
На сьогоднішній день не помітно жодних ознак послаблення позицій нинішньої влади. При цьому, спостерігається суттєве посилення антиросійських настроїв в українському суспільстві.
Разом з тим, "Газпром" отримав певний фінансовий зиск. Але чи компенсує він ті моральні втрати, які Росія завдала сама собі, провокуючи "бойові дії"?
Тож хоч Росія "газову війну" і не програла, але вона її і не виграла.
Такими є проміжні підсумки "газової війни". Якими будуть остаточні, залежить від багатьох факторів.
Перш за все, чи вдасться Україні при укладені остаточних контрактів обійти "підводні камені", які містить у собі підписаний у ніч з 3 на 4 січня документ?
По-друге, чи зуміє керівництво країни пояснити виборцям необхідність і неминучість тих поступок, на які змушена була піти українська сторона, тим самим захищаючи себе від популістських нападок з боку опозиції ?
А поки що не залишається нічого іншого, як погодитися з автором попередньої статті Ігорем Луценком: "Війна продовжується".
Андрій Костюк, для УП
