За що мені любити Донбасян ?
Четвер, 23 грудня 2004, 11:17
Роздратовані нотатки
Віктор Ющенко закликає нас любити донбасян. Я, певна річ, розумію, що він, як гіпотетичний глава держави, мусить любити всіх своїх співгромадян – багатих і бідних, розумних і дурних, інтелектуальних і пришелепуватих.
Я розумію, що з погляду так званої політичної коректності він цілковито правий. Але ось уже з місяць у мене всередині засіло якесь бридотне створіння, котре чхати хотіло на мою професійну неупередженість, і ставить не менш бридотне запитання: Ющ хай собі любить донбасян, бо йому це за майбутньою посадою належиться робити, а ти тут до чого?
Правда, політкоректний професіонал в мені тут же виправляє, що йдеться не стільки про мешканців відповідного регіону самих по собі, скільки про носіїв певних звичаїв. А вищезгадуване бридотне створіння єхидно посміхається і нагадує, що ці звичаї притаманні надто багатьом мешканцям регіону.
І справді: а чому я повинен любити людей, які на голому місці, без жодних аргументів звинувачують нелюбих їм політиків у фашизмі і в той же час самі сповідують фашистські принципи? Так, так я не обмовився – на Донбасі засновано режим, що великою мірою нагадує творіння біснуватого фюрера. Правда режим цей має не національний, а регіональний відтінок і великою мірою носить карикатурний характер.
Хочете переконатися? Давайте порівняємо. У Німеччині 30-х років минулого століття з усіх засобів масової інформації, надійно контрольованих однією партією, пропагувалася ідея національної вищості. На Донбасі з приходом до влади Віктора Януковича утворили під контролем вузісінької групки людей своєрідну інформаційну парасольку.
Усі тамтешні ЗМІ з подачі можновладців почали вкладати у голову донбасянам ідею регіональної вищості. Результатом стало те, що мешканці регіону свято вірять в те, що вони є найкрутішими і годують всю Україну. Донбасяни регулярно розповідали мені, що якби не перераховували стільки грошей на прогодування особливо Західної України, то вони б жили значно багатше, ніж зараз.
Тим часом, як і за фюрера, усі сфери життя на Донбасі контролюються саме цією невеличкою групою людей. Можна зробити сміливе припущення, що і головні прибутки осідають саме у їхніх кишенях, а не в держбюджеті України. Правда, фюрер в цьому плані був практичнішим: він не дозволяв грабувати державу.
У Донецьку ви можете зустріти ознаки культового мислення, яке притаманне фашизму та іншим тоталітарним режимам. А саме ви побачите прижиттєві пам'ятники стрибуну з жердиною Сергію Бубці і співаку Йосипу Кобзону.
Зразу наголошую: я визнаю заслуги цих людей і нічого не маю проти них. За винятком хіба того, що ходять наполегливі чутки, ніби видатний співак радянської епохи має український паспорт всупереч українському законодавству.
Але прообрази цих пам'ятників є, хвалити Господа, живими і здоровими – й хай собі далі живуть во здравії. Але напружмо пам'ять й пригадаймо, де ставили пам'ятники живим людям.
Правильно, це було у фашистській Німеччині, а також у комуністичному СРСР при Сталіні й в епоху пізнього маразму цієї держави, коли увічнювали живих двічі героїв соціалістичної праці і героїв Радянського Союзу. Я навіть фотку бачив, де вічної пам'яті Леонід Ілліч Брежнєв, який мав, якщо не помиляюся, п'ять зірочок, стоїть біля власного бюсту. І, звісна річ, подібні монументи тішили око громадян античної Римської імперії в ті епохи, коли там панували тирани. А саме в тираніях можновладці прагнули виховувати у своїх підлеглих громадян культове мислення.
Надійному мужику Віктору Януковичу в Донецьку поки що нічого такого не поставили Але мій колега телевізійник розповів про те, як він його побачив уперше. Це трапилося на фестивалі "Золотий скіф" у Донецьку, коли нинішній кандидат у президенти ще обіймав там посаду обласного голови.
Він вийшов на сцену під час церемонії закриття. Виступив із промовою. Потім взяв на руки маленьку дівчинку, яка прорекла у мікрофон: "Спасибо Виктору Федоровичу за..." Як ви думаєте, за що? Ви на диво здогадливі: "За детство счастливое наше".
Якось я поділився оцими своїми міркуванням в присутності знаменитого Леся Подерев'янського. А він потім сказав: "Мені подобається, що там на Донбасі є таке. Це дуже своєрідно". А я собі подумав: "Ще б пак! Я б здивувався, якби Лесеві то не сподобалося. А де ж іще він буде шукати прообрази для своїх п'єс?"
Естетичним втіленням стосунків, що склалися на Донбасі є виступ пані Людмили Янукович на мітингу в Донецьку, коли вона розповідала про американські валянки. Я чув про неї багато хорошого. Вона нібито від усього серця допомагає безпритульним дітям, опікується дитячими будинками.
Як сказав про неї її чоловік (до речі, чи не єдиний момент під час дебатів, де він був щирим і відповідно викликав співчуття), вона проста, добра жінка, з якою він прожив тридцять років. І вона справді викликає симпатію аж поки не виходить у публічну сферу. Вона там настільки ж неадекватна, наскільки неадекватні оті донбасянські стосунки сучасному демократичному суспільству.
Всі люди мають право жити так, як вони хочуть. Якщо донбасянам подобається таке їхнє життя, то і хай собі. І я ніколи не став би писати про них цю хамську статтю, якби не один момент: вони хотіли цей свій спосіб життя нав'язати мені.
Не лише Янукович і його патрони з адміністрації президента Кучми. А й десятки тисяч або навіть сотня тисяч донбасян, які спеціальними потягами й автобусами їздили країною і голосували за відкріпними талонами по кілька разів. Тим часом, вдома за них також голосували й вкидали бюлетень самі здогадуєтеся за якого кандидата. Але й це не найстрашніше.
Сталося так, що я мав нагоду спілкуватися десь з двома десятками мешканців регіону, які або самі брали участь у фальсифікаціях, або знають людей, котрі цим займалися. Лише один-два з них усвідомлюють реальний зміст отаких дій. Решта вважають, що нічого гидкого не сталося, і я просто не поважаю їхній вибір.
Отож, постає питання: чому я повинен любити людей, які роблять злочин і вважають, що роблять все правильно?
За Радянського Союзу була певна національність, про тупість, впертість і хамство якої розповідали анекдоти. Не називаю цей народ, бо не знаю, чи такі риси справді йому притаманні. Але можу констатувати: в Україні місце героїв таких анекдотів можуть зайняти донбасяни.
Про них вже розповідають дещо не вельми приємне. Якщо так піде і далі, то процес цей буде складно зупинити. І винні в цьому будуть не якісь там бандерівці із Західної України, яких на Донбасі самі не знаючи чому люто ненавидять (при цьому називають їх бедерівці, ніби як від Остапа Бендера), а винятково самі донбасяни. Адже вони дають розкішний матеріал для анекдотів.
Я свідомо вигадав слово "донбасяни". Це не стільки приналежність до території, як відповідний спосіб мислення, що склався на цій території. Я зустрічав там також людей, які хіба що в страшному сні могли б фальшувати вибори.
Я зустрічав людей, які добре усвідомлюють весь жах того, що у них відбувається. Таких я називаю однозначно – "донбасці" або "дончани". Я їм тисну руку і кажу, що вони мої приятелі. Незалежно від того, за кого вони голосують.
Про автора. Юрій Луканов є автором двох книжок - "Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми", збірки епіграм на політиків, телезірок і віршиків чорного гумору "Козельки", сценаріїв документальних телевізійних фільмів "Три любові Степана Бандери", "Хто ви є, містер Джекі?", "Портрет мафії в жіночому інтер'єрі". Нині він веде ток-шоу на радіо "НАРТ" і готується написати книжку про помаранчеву революцію.
Віктор Ющенко закликає нас любити донбасян. Я, певна річ, розумію, що він, як гіпотетичний глава держави, мусить любити всіх своїх співгромадян – багатих і бідних, розумних і дурних, інтелектуальних і пришелепуватих.
Я розумію, що з погляду так званої політичної коректності він цілковито правий. Але ось уже з місяць у мене всередині засіло якесь бридотне створіння, котре чхати хотіло на мою професійну неупередженість, і ставить не менш бридотне запитання: Ющ хай собі любить донбасян, бо йому це за майбутньою посадою належиться робити, а ти тут до чого?
Правда, політкоректний професіонал в мені тут же виправляє, що йдеться не стільки про мешканців відповідного регіону самих по собі, скільки про носіїв певних звичаїв. А вищезгадуване бридотне створіння єхидно посміхається і нагадує, що ці звичаї притаманні надто багатьом мешканцям регіону.
І справді: а чому я повинен любити людей, які на голому місці, без жодних аргументів звинувачують нелюбих їм політиків у фашизмі і в той же час самі сповідують фашистські принципи? Так, так я не обмовився – на Донбасі засновано режим, що великою мірою нагадує творіння біснуватого фюрера. Правда режим цей має не національний, а регіональний відтінок і великою мірою носить карикатурний характер.
Хочете переконатися? Давайте порівняємо. У Німеччині 30-х років минулого століття з усіх засобів масової інформації, надійно контрольованих однією партією, пропагувалася ідея національної вищості. На Донбасі з приходом до влади Віктора Януковича утворили під контролем вузісінької групки людей своєрідну інформаційну парасольку.
Усі тамтешні ЗМІ з подачі можновладців почали вкладати у голову донбасянам ідею регіональної вищості. Результатом стало те, що мешканці регіону свято вірять в те, що вони є найкрутішими і годують всю Україну. Донбасяни регулярно розповідали мені, що якби не перераховували стільки грошей на прогодування особливо Західної України, то вони б жили значно багатше, ніж зараз.
Тим часом, як і за фюрера, усі сфери життя на Донбасі контролюються саме цією невеличкою групою людей. Можна зробити сміливе припущення, що і головні прибутки осідають саме у їхніх кишенях, а не в держбюджеті України. Правда, фюрер в цьому плані був практичнішим: він не дозволяв грабувати державу.
У Донецьку ви можете зустріти ознаки культового мислення, яке притаманне фашизму та іншим тоталітарним режимам. А саме ви побачите прижиттєві пам'ятники стрибуну з жердиною Сергію Бубці і співаку Йосипу Кобзону.
Зразу наголошую: я визнаю заслуги цих людей і нічого не маю проти них. За винятком хіба того, що ходять наполегливі чутки, ніби видатний співак радянської епохи має український паспорт всупереч українському законодавству.
Але прообрази цих пам'ятників є, хвалити Господа, живими і здоровими – й хай собі далі живуть во здравії. Але напружмо пам'ять й пригадаймо, де ставили пам'ятники живим людям.
Правильно, це було у фашистській Німеччині, а також у комуністичному СРСР при Сталіні й в епоху пізнього маразму цієї держави, коли увічнювали живих двічі героїв соціалістичної праці і героїв Радянського Союзу. Я навіть фотку бачив, де вічної пам'яті Леонід Ілліч Брежнєв, який мав, якщо не помиляюся, п'ять зірочок, стоїть біля власного бюсту. І, звісна річ, подібні монументи тішили око громадян античної Римської імперії в ті епохи, коли там панували тирани. А саме в тираніях можновладці прагнули виховувати у своїх підлеглих громадян культове мислення.
Надійному мужику Віктору Януковичу в Донецьку поки що нічого такого не поставили Але мій колега телевізійник розповів про те, як він його побачив уперше. Це трапилося на фестивалі "Золотий скіф" у Донецьку, коли нинішній кандидат у президенти ще обіймав там посаду обласного голови.
Він вийшов на сцену під час церемонії закриття. Виступив із промовою. Потім взяв на руки маленьку дівчинку, яка прорекла у мікрофон: "Спасибо Виктору Федоровичу за..." Як ви думаєте, за що? Ви на диво здогадливі: "За детство счастливое наше".
Якось я поділився оцими своїми міркуванням в присутності знаменитого Леся Подерев'янського. А він потім сказав: "Мені подобається, що там на Донбасі є таке. Це дуже своєрідно". А я собі подумав: "Ще б пак! Я б здивувався, якби Лесеві то не сподобалося. А де ж іще він буде шукати прообрази для своїх п'єс?"
Естетичним втіленням стосунків, що склалися на Донбасі є виступ пані Людмили Янукович на мітингу в Донецьку, коли вона розповідала про американські валянки. Я чув про неї багато хорошого. Вона нібито від усього серця допомагає безпритульним дітям, опікується дитячими будинками.
Як сказав про неї її чоловік (до речі, чи не єдиний момент під час дебатів, де він був щирим і відповідно викликав співчуття), вона проста, добра жінка, з якою він прожив тридцять років. І вона справді викликає симпатію аж поки не виходить у публічну сферу. Вона там настільки ж неадекватна, наскільки неадекватні оті донбасянські стосунки сучасному демократичному суспільству.
Всі люди мають право жити так, як вони хочуть. Якщо донбасянам подобається таке їхнє життя, то і хай собі. І я ніколи не став би писати про них цю хамську статтю, якби не один момент: вони хотіли цей свій спосіб життя нав'язати мені.
Не лише Янукович і його патрони з адміністрації президента Кучми. А й десятки тисяч або навіть сотня тисяч донбасян, які спеціальними потягами й автобусами їздили країною і голосували за відкріпними талонами по кілька разів. Тим часом, вдома за них також голосували й вкидали бюлетень самі здогадуєтеся за якого кандидата. Але й це не найстрашніше.
Сталося так, що я мав нагоду спілкуватися десь з двома десятками мешканців регіону, які або самі брали участь у фальсифікаціях, або знають людей, котрі цим займалися. Лише один-два з них усвідомлюють реальний зміст отаких дій. Решта вважають, що нічого гидкого не сталося, і я просто не поважаю їхній вибір.
Отож, постає питання: чому я повинен любити людей, які роблять злочин і вважають, що роблять все правильно?
За Радянського Союзу була певна національність, про тупість, впертість і хамство якої розповідали анекдоти. Не називаю цей народ, бо не знаю, чи такі риси справді йому притаманні. Але можу констатувати: в Україні місце героїв таких анекдотів можуть зайняти донбасяни.
Про них вже розповідають дещо не вельми приємне. Якщо так піде і далі, то процес цей буде складно зупинити. І винні в цьому будуть не якісь там бандерівці із Західної України, яких на Донбасі самі не знаючи чому люто ненавидять (при цьому називають їх бедерівці, ніби як від Остапа Бендера), а винятково самі донбасяни. Адже вони дають розкішний матеріал для анекдотів.
Я свідомо вигадав слово "донбасяни". Це не стільки приналежність до території, як відповідний спосіб мислення, що склався на цій території. Я зустрічав там також людей, які хіба що в страшному сні могли б фальшувати вибори.
Я зустрічав людей, які добре усвідомлюють весь жах того, що у них відбувається. Таких я називаю однозначно – "донбасці" або "дончани". Я їм тисну руку і кажу, що вони мої приятелі. Незалежно від того, за кого вони голосують.
Про автора. Юрій Луканов є автором двох книжок - "Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми", збірки епіграм на політиків, телезірок і віршиків чорного гумору "Козельки", сценаріїв документальних телевізійних фільмів "Три любові Степана Бандери", "Хто ви є, містер Джекі?", "Портрет мафії в жіночому інтер'єрі". Нині він веде ток-шоу на радіо "НАРТ" і готується написати книжку про помаранчеву революцію.
