Наташа, попала! Як колишня вихователька дитсадка збила російську ракету
Україна протистоїть ворогу як зусиллями кадрових військових, так і завдяки боротьбі цивільних, які надягнули піксель: водіїв і лікарів, менеджерів та інженерів, бухгалтерів і будівельників…
Саме це спадає на думку, коли дізнаєшся історію Наталії Грабарчук – колишньої виховательки дитячого садка, яка збила російську ракету.
17 листопада минулого року Росія вкотре масовано атакувала Україну з повітря 90 дронами та 120 ракетами різних типів: "Цирконами", "Іскандерами", "Кинджалами"... Того дня силам ППО – зенітним ракетним військам, пілотам F-16, Су та МіГів, мобільним вогневим групам і фахівцям з РЕБ – вдалося знищити 140 повітряних цілей.
Одну з них – крилату ракету Х-101 – вполювала Грабарчук, стрілець-зенітник ракетного підрозділу Галицько-Волинської радіотехнічної бригади повітряного командування "Захід". Ймовірно, ви вже бачили відео її влучного пострілу в соцмережах. На ньому Наталія стоїть на даху будівлі, тримаючи на плечі ПЗРК "Ігла". Кілька секунд – і ракета виривається в небо, залишаючи по собі криву доріжку з білого диму. Стрільчиня опускається на коліна, щоб покласти пускову трубу, і складає руки, ніби в беззвучній молитві. Лунає вибух.
"Попала?" – запитують одна одну інші бійчині і, вже переконавшись, радісно вигукують: "Попала! Наташа, попала!".
Це був її перший бойовий пуск.
Як вихователька дошкільного навчального закладу стала стрільцем-зенітницею, наскільки важко збити ракету, що летить із шаленою швидкістю, що втрачає та що отримує людина, пов'язавши життя з військом – про це солдатка Повітряних сил ЗСУ Наталія Грабарчук розповіла "Українській правді".
Її історія здається простою – наш досвід читачів новин і користувачів соцмереж воєнного часу зробив нас вибагливими до цікавого. Проте іноді корисно нагадати собі, що наша оптика збита, що звичність вчинку не зменшує його цінності та що маленькі перемоги – це цеглини, з яких будується велика.
Чекаючи на повітряну ціль
Як це – бути стрільцем-зенітницею?
Полювання на ракету нагадує участь у змаганнях із бігу на 60 метрів. Щодня виходиш на доріжку, місяцями тренуєшся, сподіваючись потрапити на чемпіонат. А коли опинишся там, усе вирішать сім секунд після стартового пострілу, які покажуть: вийшло в тебе чи ні.
У стрільця-зенітника часу ще менше: зо п'ять секунд з моменту виявлення ракети. Не встиг – і ціль буде втрачена.
Коли лунає сирена повітряної тривоги, для мільйонів українців це знак, що потрібно припиняти роботу та йти в укриття. Для Наталії Грабарчук це означає цілком протилежне: час братися до справи. Місяцями вона чекає на позиції на повітряну ціль. І майже завжди це очікування завершується нічим.
Наталія Грабарчук стала однією з лауреауток премії УП100. Сила жінок
Та часом трапляються винятки. Інколи засоби ППО фіксують, що ціль летить у її бік. І тоді Наталія закидає на плече "Іглу" й чекає вказівок навідника.
Вага комплексу – 18 кілограмів. Найважче, каже Наталія, закинути його на плече. Це відбувається, коли відстань між стрільцем і ціллю скорочується приблизно до 10-ти кілометрів.
– Якось взимку ракетна небезпека продовжувалася десь 9 годин. Тоді так холодно було, така заметіль! Я пам'ятаю, треба було підіймати ракету, а в мене сил не вистачає, – розповідає Грабарчук про одне зі своїх найважчих чергувань.
Але коли "Ігла" вже на плечі, ваги вона не відчуває – усе вирішує адреналін. Будь-якої миті напарник може попередити, що ціль близько. Щойно вона з'явиться, потрібно встигнути виконати цілу низку дій.
"Зробити прокол" – тобто різким рухом приєднати акумулятор, що запускає всі процеси в ПЗРК. Час роботи джерела живлення – лише 30 секунд, і якщо ти не вистрілив, вдруге акумулятор вже не використаєш. Також необхідно виставити на зброї правильний режим: залежно від того, летить ціль назустріч чи ракета муситиме її наздоганяти (в останньому випадку їй надається необхідне прискорення). Нарешті, потрібно утримувати ціль у полі зору, щоб головка самонаведення зафіксувала тепло від неї. Лише після цього – постріл.
Опанувати "Іглу" для Наталії було непросто.
– Дуже мені важко давалися ці знання. Вночі вже всі лягли спати в казармі, а я сиджу, вчу. Треба було перебудувати все в голові, зрозуміти, як працює ракета. Я не вмію заучувати, я мушу розуміти. От я і розбиралась до деталей, – згадує вона. – Але я завжди йду до цілі – я вперта.
У мобільній вогневій групі їх троє. Постріл Наталії по російській ракеті координувала старший солдат Валентина Стеблевець. А старший солдат Ольга Максименко зафіксувала пуск на відео, саме її слова "Наташа, попала!" і стали мемом.
Роки в дитсадку
– Уявімо, ви прийшли до школи на зустріч з учнями. Вчителька каже: "Діти, знайомтеся, це військовослужбовиця пані Наталія". І просить вас розповісти про себе. Що ви розкажете?
– Коли йдеш до дітей, хочеться говорити про щось хороше. Я б їм розповіла, як я була вихователькою. Мені дуже подобалось те, що я робила.
Майже десять років Наталія Грабарчук присвятила вихованню дітей у садочку. Чому обрала саме цю професію – тепер може лише здогадуватися. Можливо, пішла слідом за мамою, яка працювала помічницею педагога. А може, керувалася практичними міркуваннями: мовляв, вихователька завжди знайде собі роботу.
Свій перший день вона не забуде ніколи. За розподілом їй дістався дитячий садок у далекому селі – дві години в день на дорогу. А серед груп – найстарша. І в якийсь момент одна з її п'ятирічних вихованок вирішила, що вже достатньо доросла, щоб самостійно піти додому. І побігла – "через поле, через гай". Наталія, помітивши пропажу, в паніці скинула босоніжки на танкетці й побігла наздоганяти малечу босоніж.
Якщо розповіді Грабарчук про своїх вихованців були б музикою, це могла б бути найвідоміша композиція Яна Тірсена про день минулого літа – стільки тепла, ніжності та ностальгії в цих спогадах. Здається, Наталія могла б говорити про роботу в садочку годинами.
Головне, чого її навчили діти – бути щасливою. А державну систему виховання Наталя перестала любити через те, що вона позбавляла дітей щастя.
– Я бачила нещасливих дітей. В наших державних садочках зачерствіла, застаріла радянська система освіти!.. Здебільшого там все йде по шаблону: кожен день має бути розписаний похвилинно. І коли в дітей немає вибору, вони нещасливі, – із запалом каже Наталія. – Дитина не може сказати в садочку, що не хоче бути на занятті.
Якщо побачать, як дитина грається на килимочку, тому що ти як вихователь на власний розсуд скасувала сьогодні заняття, то можуть покарати. По графіку має бути заняття? Крапка.
А коли ти йдеш проти системи, то вона тебе виштовхує.
"Не жіноча справа"
Роки в дитячому садку були для Грабарчук періодом постійного безгрошів'я. Кожну літню відпустку вона їхала на сезонні роботи до Польщі – це давало їй змогу розрахуватися з накопиченими боргами. Їй гірко визнавати: за своє життя жодного разу не поїхала з донькою на відпочинок.
Тому коли постало питання про нову роботу, двоюрідний брат Наталії, кадровий військовий, запропонував їй подумати про службу в армії. Це було ще до повномасштабного російського вторгнення. Зарплата у війську точно була вищою, ніж у виховательки.
Втім, Наталія добре розуміла й інший бік такої кар'єри – на прикладі брата.
– Я пам'ятаю – на той момент в мене вже донька була, – коли формувалася його сім'я. Його дружина свого чоловіка ніколи не бачила. Він сьогодні їде у відрядження, на передову він їхав командиром взводу, а його дружину везуть в пологовий будинок народжувати першу доньку. Я пам'ятаю, скільки в його очах було болі. Він не бачив, як народжувалися його діти, як вони росли. Вони вже в школу ходять, а він їх не бачить.
"Це не жіноча справа", – сказали Наталії батьки, коли вона в дев'ятому класі захотіла стати військовою. Роки по тому, коли дочка знову повернулася до думки про службу, вони повторили їй те саме: "Це не жіноча справа".
Тільки на відміну від попереднього разу Наталія їх не послухала.
І ніби за лекалом, проблеми, з якими зіткнувся її брат, постали й перед Наталею.
– Єдине, що я дуже сильно втратила, це час в сім'ї, – зізнається Наталія. – Як я пішла в армію, то ніби з родини я пішла.
– А що отримали замість часу, що не приділили родині?
– Не завжди треба щось отримувати. Дивіться, коли я збила ракету, можливо, я врятувала чиєсь життя. Значить, я там, де я мала бути. Цього достатньо.
***
Батько Наталії був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. Возив бетон для будівництва саркофага. Роками Наталія дивувалася, чому він так неохоче розповідає про ту свою роботу.
Зрозуміла вона його тільки після повномасштабного вторгнення (24 лютого 2022-го Наталія вийшла з душу, побачила в телефоні наказ командира та поїхала в частину з мокрою головою). Бо й сама Грабарчук тепер воліла б про війну не говорити.
Але коли її вдалий постріл побачила вся країна, Наталії довелося відповідати на безліч телефонних дзвінків, відтворюючи цей епізод війни знов і знов. Від одного дзвінка по спині пробіг холодок – коли набрала мама і дала прочухана за те, що про таку небезпечну ситуацію за участю доньки вона дізнається не від неї самої.
З часом, коли відео з влучаннями її колег-зенітників почали траплятися Наталії дедалі частіше, вона подумала: можливо, й добре, що ролик із нею став вірусним.
– Я кажу: дівчата, ви ж гляньте, як після того збивають наші хлопці. Там "Іглою" збили, і там, і там. Може, це ми їх своїм прикладом надихнули: вірити у свої можливості й відстоювати нас. Бо якщо Наташа змогла, то чому ж не зможе чоловік, який саму Наташу легко на плечах пронесе?
Рустем Халілов, УП
