"Ти – військовий, і від тебе пахне кавою з круасаном". Інтерв'ю з актором Даніілом Мірешкіним, командиром піхотного взводу "Азова"
Здобуваючи аграрну освіту за фахом "Карантинний захист рослин", актор і продюсер Данііл Мірешкін мріяв про власний будинок.
Це був напрямок думок від високого (театр і кіно) до низького (робота із землею), жартував Данііл в одному з інтерв'ю.
"Я дуже хотів мати свій клаптик, де на старості буду щось вирощувати. Виходити на ґанок з цигаркою й келихом чогось. Тоді я ще не знав, що опинюсь в окопах і буду максимально близько до землі".
Не маючи стосунків із військом, наприкінці 2022 року Данііл пішов на війну добровольцем. Занурившись у реалії піхоти, бойової медицини, у свої 33 роки він – лейтенант "Азова", командир піхотного взводу з позивним "Культура".
"Я б не зміг себе поважати, якби відсидів вдома, – пояснює він свій вибір під час розмови з журналістом УП. – Але крім базових причин була ще одна: планую в майбутньому займатися кіно. І, на мою думку, я не маю права казати щось про цю війну, не взявши в ній участь. Так, можна назвати це зануренням у матеріал. Мені хотілося пройти все найважче".
Ми зустрілись з Даніілом у київській кав'ярні під час його відрядження у тил. На питання, як йому обстановка у столиці, він посміхнувся: "Моя психіка доволі швидко адаптується до цивільного життя, але все одно тут непросто. Важко, коли люди питають, чи скоро закінчиться війна. Мені хочеться сказати: вона закінчиться, коли особисто ти на неї підеш".
У кінці розмови журналіст УП поцікавиться у "Культури": "Якщо уявити цю війну як трьохактну драму, то в якому акті ми зараз перебуваємо?". "Азовець" усміхнеться: "Це те саме, але завуальоване питання про закінчення війни. Я не знаю".
Далі – пряма мова.
Диктат сили
Я народився в Донецькій області, у Костянтинівці, де навчався до третього класу. Далі була Макіївка – закінчив там сьомий і переїхав з батьками у Феодосію.
Моє дитинство було травматичним досвідом. Я зростав у пострадянському, проросійському середовищі, де панує диктат сили. Він проявлявся на вулицях, у школах і навіть у сім'ях.
Активно протистояти цьому диктату в дитинстві не було змоги. І коли повернувся на Донбас у статусі військового… я ніби повернувся захистити себе у дитинстві, вже маючи силу.
У тій пострадянщині я тримався нормально, але з переїздом у Київ усвідомив, що є носієм цього світогляду: хто сильний – той і правий. Я зрозумів, що завжди знаходжусь у стані внутрішньої боротьби з усім, що мене оточує. І для мене це стало великим відкриттям.
Спочатку я грав у театрі Російської драми імені Лесі Українки (тепер національний – УП), де була аура того ж самого "русского міра". Тільки потрапивши у Малий театр, побачив людей українського світогляду, культури, які думають, живуть інакше.
Вони не сприймали навколишній світ ворожим, агресивним. Вони не перебували у постійному стресі, постійній бойовій готовності дати комусь відсіч.
Вони просто жили.
Тепер я почуваюся на Донбасі комфортно. Там все на своїх місцях. Роблю з побратимами те, що маю. Попри фізичну, психологічну втому, в мене все нормально, адекватно: разом з іншими захищаю країну, власні погляди на життя. Відчуття ненормальності, сюрреалізму виникає, коли опиняєшся в тилу, де цієї боротьби наче не існує.
Я розумію, звідки йдуть розмови про те, що треба вже віддати Донбас, інші окуповані землі. Але правда у тому, що війна через це не закінчиться. Будь-яка окупована територія – плацдарм для подальшого просування ворога. Будь-яка заморозка лише його відтерміновує.
Головне питання: як ми використаємо паузу, якщо вона станеться. Сенс у паузі тільки в тому, щоб плідно готуватися до наступних бойових дій. Не впевнений, що більшість українців це усвідомлює.
Читайте також: Актор Віктор Стороженко з "Легіону Свободи": Поки бомби не прилетять в Пітер та Москву, вони нічого не зрозуміють
Театр воєнних дій
Між театром і війною багато співпадінь.
Тренування – як репетиції. Виконання бойової задачі – як виступ, де успіх неможливий без підготовки.
На війні теж є костюм, декорації, реквізит, з якими ти працюєш. Є взаємодія різних служб, підрозділів. Є структура зі своїм підпорядкуванням: режисер, другий режисер, інші учасники. Є суфлери, і я завжди кажу побратимам: зв'язок – один з найголовніших елементів, без якого все посиплеться.
Перед виїздом на бойове в тебе хвилювання, схоже з тим, що є перед виходом на сцену. Але коли ти вже там, воно проходить. Робиш, що вмієш. І мусиш дуже часто імпровізувати, попри те, що є план.
В театрі факторів, що змушують тебе імпровізувати, набагато менше. На війні є ворог, протидіюча сила зі своїм сценарієм, яка постійно намагається перекреслити твій. Весь конфлікт, вся драматургія виникає на стику цих двох планів.
Хто краще репетирував, у того й оплески.
В театрі план, за яким так чи інакше рухаєшся, набагато стійкіший. Там теж є щось, що відчувається як у певному сенсі протидіюча сила: це – зал. Він завжди впливає на вистави, що відрізняються одна від одної залежно від публіки.
Актор, звісно, не сприймає глядача вороже, але зал – та сила, з якою треба рахуватися. З якою ти взаємодієш, хоча б під час того як починає дзвонити чийсь невимкнений телефон (сміється).
Чи більше в театрі індивідуальної свободи? Складне питання. Але коли ти конкретно в окопі, в обороні, коли займаєшся зачисткою, виконуєш дистанційне мінування або інше завдання, в моменті ти все одно належиш сам собі.
Командир, план, твої обов'язки – всі ці фактори тебе коригують, направляють, але тут і зараз все залежить від тебе. Якщо не подивишся під ноги, наступиш на якусь ПМН-ку, і так далі. В цьому сенсі у військового більше відповідальності – за власне життя, за результати команди, за побратимів.
Читайте також: Приборкувач стихій. Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці
Синдром навченої безпорадності
Я прийшов у рекрутинговий центр наприкінці 2022 року. Відтоді як потрапив на війну, я став менш наївним, хоча досі багато в чому залишаюся таким.
В моєму світогляді стало менше романтики. Світ завжди був чимось не виключно прекрасним, і він в цілому дуже змінився останнім часом.
Війна дала мені остаточно зрозуміти: якщо не ти сам, то ніхто. Будь-яку проблему, несправедливість у твоєму житті за тебе ніхто не виправить. Так, можуть поруч опинитися люди, які тобі допоможуть. Але із самого початку є тільки ти.
Якщо щось не влаштовує навколо, змінити це можеш лише ти, принаймні спробувати вплинути.
Я вірю у вищі сили, але важливий власний досвід. Ми тут, у цьому світі, для того, щоб його отримати, треба пройти власний шлях. Реальність, яку ми зараз бачимо – наслідок наших дій, в тому числі бездіяльності.
Розмови когось, що він почувається учасником шоу, де ним керують, як лялькою – з розряду конспірологічних теорій. Це ментальність "русского міра", яку нам постійно намагалися прищепити.
В мене навпаки є відчуття, що багато залежить від нас. Саме ми вирішуємо власну долю.
Зараз мені доручили спілкування з молоддю у військових навчальних закладах. Ціль моїх зустрічей, крім розповідей про свій шлях, про підрозділ – зробити так, щоб ці молоді люди повірили у власні сили. У те, що вони можуть впливати на перебіг подій.
Те, що відбувається у США, в Європі, безумовно, впливає на нас. Але в цьому, як не дивно, є плюси, бо ситуація оголює наші мінуси. Події на фронті, проблеми мобілізації, прірва між військовими та цивільними – всі ці та інші проблеми, на мою думку, стали можливими через відсутність чесної комунікації з суспільством. Через відсутність чесної розмови про реальний стан речей.
На початку повномасштабного вторгнення були черги в ТЦК, тому що люди розуміли реальність загрози. Тепер це відчуття реальності багато хто втратив. Здебільшого люди не розуміють загрози перемир'я, заморозки бойових дій, віддачі окупованих територій.
Я все чекаю, коли ми як країна, як нація нарешті усвідомимо, що нас ніхто не врятує, крім нас самих. Цю ментальність маленької людини, синдром навченої безпорадності закладали в нас з дитинства. Їх культивував СРСР, потім РФ. Нам якнайшвидше треба від цього всього відкараскатися.
Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"
Сприйняття цивільного життя
В мене як у військового є загострене відчуття справедливості, точніше несправедливості. Коли питають про моє ставлення до цивільних у тилу, я кажу, що не можу бути об'єктивним. Я можу побачити несправедливість там, де її може насправді не бути.
Я живу у бульбашці, де здебільшого активні люди, тому не можу скласти репрезентативну картину всього суспільства.
Хочеться вірити, що є позитивні процеси. Можливо, не такі швидкі, як мені хотілося б. Але вони є: музика рухається, культура рухається, соціум йде уперед. Він вже набагато активніше реагує на несправедливість, на такі трагедії, як та, що сталася з активістом Ганулом в Одесі. Думаю, що в часи якогось Януковича така подія залишилась би малопомітною серед більшості населення.
З точки зору ретроспективи, здвиги у соціумі є. Сподіваюсь, люди ще більше включатимуться у все, що відбувається. Але повторюю: мені важко судити про всіх українців. Я можу лише аналізувати свої реакції на зовнішній світ, на людей, і працювати з ними. Це мене сильно рятує.
Багато побратимів не можуть так. А я можу – завдяки акторській, продюсерській освіті та роботі. Аналізуючи оточуючих, навколишній світ, я можу в якійсь мірі все це застосовувати по відношенню до себе.
Я знаю, чим себе поповнювати, як працювати з психоемоційним станом, як себе заспокоїти та надихнути. А більшість цього не знає. Їм здається, що їхній стан назавжди.
Вчора моя знайома написала: "Слухай, дивовижно на тебе дивитися. Ти – військовий, з цим справжнім воєнним вайбом, і в той же час від тебе пахне кавою з круасаном. Як тобі так вдається?".
Я свідомо працюю над власним психоемоційним станом, над сприйняттям цивільного життя, щоб краще вивозити бойові задачі.
Я прекрасно розумію своє бажання та бажання інших військових роздуплити цивільних. Бійці на своїх хребтах вивозять всю цю двіжуху, хтось ще з 2014 року. Вони втратили здоров'я, кінцівки, хтось – друзів та рідних. Вони весь цей тягар добровільно на себе взяли. А люди не хочуть підтримати, просто обійняти.
Читайте також: Залягти на дно в Ужгороді. Чим живе місто, де немає ракетних атак та комендантської години
Включене існування
В мене були моменти роздратування на театр в цілому, коли я приїжджав з війська у Київ, навіть приходячи у свій Малий. Бо мені завжди мало. Мені здавалося, театральне мистецтво залишається поза важливими суспільними темами.
Слово не втратило своєї ваги. Воно має потугу, формує сенси й погляди. Ця війна – в тому числі наслідок того "мистецтва", тієї сили пропагандистського слова, в яке Росія вкладала та продовжує вливати колосальні бюджети.
Слово губиться в швидкому інформпотоці, але треба вчитись відрізняти важливе від неважливого. Треба систематично розповсюджувати щось глибинне, і тільки тоді це спрацює.
Українська мова – важлива? Важлива. Але одними закликами її вивчати й берегти нічого не доб'єшся. Треба все, що важливе, робити цікавим, актуальним, модним.
Мистецтво має постійно впливати на суспільство, щоб воно не було аморфним, неосвіченим. Якщо ми будемо безсловесним бидлом, як у Росії, ми втратимо себе і країну. Нам потрібна згуртованість навколо української ідеї, нашої ідентичності.
Мистецтво – як молоток. Воно може бути зброєю, може бути знаряддям для побудови домівки. Все залежить від того, як ти цей інструмент використовуєш. Все залежить від якостей митця, від мети.
Мистецтво – вклад у майбутнє. В успішне становлення країни, людей, які розуміють себе й те, як влаштований світ.
Нас чекає розвиток у багатьох напрямах, в тому числі у кінематографі, театрі, літературі. Єдина умова – треба вистояти. Ми вистоїмо, якщо тільки об'єднаємося. І якщо ми вистоїмо, це вже означатиме: тест на зрілість пройдено.
Якщо це станеться, повернуться військові, серед яких багато творчих або просто свідомих людей. У них будуть проблеми, загострення, ПТСР. Їх будуть дратувати "глеки", які існують як амеби, не розуміючи, що насправді важливо, а що – ні. Буде всяке.
Але кожний з тих, хто повернеться у свою професію, матиме до оточуючих глибинну вимогу включеного існування. Матиме серйозну рефлексію щодо власного досвіду війни, яка призведе до якісних речей, в тому числі у мистецтві.
Війна закінчиться тоді, коли вся країна буде готова до захисту. Навіть після цього потрібен буде час, щоб у ворога склалося нарешті щире розуміння: робити тут нема чого. Немає сенсу завойовувати країну, де немає "ждунів", де у кожній хаті – людина, яка не чекає на Росію. Яка розмовляє українською й чинитиме опір.
Тільки тоді війна втратить сенс для росіян.
Але поки цей сенс захоплювати Україну у ворога є.
Євген Руденко – УП
