До противника було 62 метри – історія порятунку бійця 126-ої окремої бригади, який 88 днів провів на Кринках 

Ніч змінилася днем, потім все довкола поглинула темрява і знову настав ранок. Увесь цей час Дмитро продовжував іти, спираючись на палицю, або повзти, чіпляючись руками за очерет. Іноді для того, щоб подолати десятки метрів, йому доводилося витрачати кілька годин. Коли Дмитро дістався до точки евакуації на березі Дніпра, він вже вважався зниклим безвісти. 

Це лише фінал історії, яка тривала довгих 88 днів. Саме стільки військовослужбовець 126-ої окремої бригади 30-го корпусу морської піхоти Дмитро Корда провів у Кринках. 

Висадку на лівий берег Дніпра його група здійснила 5 березня 2024 року. 3 червня він вийшов звідти – єдиний з усіх. На початку грудня 2024 року Дмитро отримав державну нагороду – Хрест бойових заслуг. Президент України вручає його військовослужбовцям ЗСУ за видатну особисту хоробрість, відвагу та геройський вчинок під час виконання бойового завдання. 

– Чи можу я назвати цей фінал щасливим? – немов сам себе запитує він. – Я живий, і це, безумовно, добре. Але там, в Кринках, залишилися мої побратими. Не знаю, чи можна йменувати героїзмом те, через що я пройшов. Кожен із нас робив усе, що міг. Усе, що повинні були робити, щоб зупинити ворога. 

Далі – історія неймовірної жаги до життя, стійкості та сили духу одного воїна та розповідь про самовідданість, мужність і жертовність багатьох. 

У моїй країні буде війна, мені треба додому

До початку широкомасштабного вторгнення Росії Корда працював на будівництві у Польщі. За кілька місяців до 24 лютого 2022 року польські ЗМІ почали активно говорити про підготовку Росії до нападу. Дмитро послухав новини, поміркував і повідомив роботодавцю, що звільняється. Той спершу обурився. 

– Ну, бо це розірвання контракту без попередження й узгодження, якщо ти так ідеш, тобі просто не заплатять гроші. Запитав: "Що тобі в мене не пасує? Наче й зарплату підняв". "В моїй країні буде війна, мені треба додому"", – відповів йому. Поляк поставився з розумінням до мого аргументу, нормально попрощався, віддав усю зарплату, – згадує Дмитро. – Коли почалася повномасштабка, кликав мою дружину з дітьми до Польщі, пропонував прихисток. Але вони не погодилися. 

Отже, я повернувся до України, ще тоді діяли правила карантину, мав залишатися вдома протягом десяти днів після прибуття. А за шість днів, зранку 24 лютого все це стало неактуальним. 

На другий день він вже був у ТЦК. З підрозділом ТрО, куди потрапив від самого початку, виконував задачі на Миколаївщині та Херсонщині як гранатометник. 

– Після визволення правобережжя Херсонської області стали в оборону на березі, слідкували, щоб до нас не перейшли диверсійні групи противника. Ворог не ризикнув переправитися, натомість одного разу правого берега дістався цивільний мешканець Великої Лепетихи. У нього син служив в АТО, хтось із місцевих розповів про це окупантам, ті його сильно катували, ледве вдалося втекти. 

В 126-ту мене відрядили навчатися на драйвера (так під час операції на лівому березі називали човнярів, які переправляли групи Дніпром та Конкою – УП), в результаті, я залишився в бригаді. А за деякий час нам поставили задачу переправитися через Дніпро, зайти на Кринки і на певній точці біля лісу замінити морпіхів, – розповідає Корда. 

"Життя одне. Проґавите – назад вороття не буде"

Потрапити на лівий берег групі вдалося лише з третьої спроби. Під час першої на човні розбило РЕБ і драйвер не вийшов на воду. Під час другої човен на Дніпрі накрили масованим вогнем, тож хлопці змушені були повернутися.

Зрештою у ніч на 5 березня трьом бійцям, серед яких був Дмитро, вдалося форсувати Дніпро та, пройшовши Конку, висадитися на Кринках. 

– Не без пригод це відбулося, треба сказати. На підході до берега вибухом знесло ніс човна. Ми швиденько вискочили і побігли до першого укриття з провідником з 36-ої бригади морської піхоти, який вже чекав на нас. Ті нещасних 150 метрів здалися мені марафоном – дрони нас засікли ще на річці, тож по нас гатили з усієї можливої зброї. Добу ми просиділи в укритті і лише потім перейшли на точку, де мали тримати оборону, – розповідає Дмитро. 

Від місця, де базувалася група Корди, до позицій противника було 62 метри. Коротка відстань до ворога зумовлювала надзвичайну інтенсивність штурмів. Вони відбувалися постійно, щодня доводилося відбивати мінімум 5, а то й 10 накатів.

Росіяни йшли малими групами, по кілька людей, потрібно було постійно слідкувати за периметром, щоб не пропустити рух з боку ворога. У підвалі був люк, його прочистили і за необхідності той, хто чергував, надягав на голову чорну футболку з дірками для очей, висовувався з люка і спостерігав, чи не йде ворог. 

– Пару разів росіяни спробували йти великими штурмовими групами понад 25 осіб. Але наші з дрону їх побачили і накрили вогнем артилерії, після цього подібних спроб не було, – зауважує Дмитро. – Почали йти по двоє – троє. Тактика проста: якщо якась мала група закріплюється, то за 10–15 хвилин до них приєднується ще одна. Нашою задачею було не дати їм цього зробити. 

На щастя, ворог боявся штурмувати вночі. Хати зруйновані, всюди купа будівельних матеріалів, заліза, залишки заборів, сітки, виноградники – важко пройти тихо, не заплутавшись і не перечепившись. Проте ми чергували, звісно, і вночі. Один – з тепловізором біля бійниці, інший контролював вхід до підвалу. 

Постійне напруження і концентрація уваги виснажували і без того втомлених бійців. 

– Нерви іноді здавали, звісно. Якось застукав одного на чергуванні в навушниках. Слухав музику. Я тоді сказав усім: "Хлопці, дивіться, життя одне. Проґавите – назад вороття не буде", – зітхає Дмитро. 

Попри все, бійцям вдавалося успішно відбивати штурми за підтримки дронів та артилерії з правого берега. До того ж, дуже допомагали побратими на точці, яка була розташована позаду. 

– Умовно кажучи, ми прикривали їх спереду, вони забезпечували прикриття з тилу, – пояснює Дмитро. – Але одного дня росіяни скинули на ту точку термобаричні боєприпаси, і всі хлопці були поранені. Це, як то кажуть, стало початком кінця. 

Викликали евакуацію, вночі винесли поранених на берег Конки. Човен прийшов, але евакуювати встигли лише одного, паралізованого. Занесли хлопця на човен, і одразу почався масований обстріл. Троє інших залишилися на березі, прийшли росіяни і просто розстріляли їх...

Та й човен з паралізованим хлопцем не дійшов тоді до правого берега. І драйвер, і поранений загинули від прямого прильоту в човен… 

"Рідні просто божеволіли від невідомості"

Неабияку роль в утриманні позицій зіграла підтримка з правого берега. На командному пункті були люди, яких Дмитро Корда згадує з особливою теплотою. 

– Я дуже хотів би подякувати командиру одного з наших підрозділів, Спартаку. Коли він сидів за моніторами, у нас не було проблем. Він заздалегідь попереджав про кожен штурм. Виходить, наприклад, на зв'язок: "Хлопці, ворог вже за 150 метрів, будьте уважні. Ми теж допоможемо, вже летять дрони зі скидами". Або: "Бачимо, з Корсунки до вас ідуть 5 осіб праворуч і 3 ліворуч, не проморгайте". В багатьох ситуаціях він конкретно виручав, якщо чесно. Це була ідеальна взаємодія. Він нас попереджав – ми знали, чого чекати. 

Так само хочу подякувати Панамі – дуже відповідальна людина. Завдяки йому ми змогли налагодити зв'язок із рідними. Я передавав вітання дружині по рації, він записував це на телефон, надсилав їй. І навпаки. Це було безцінним, адже рідні просто божеволіли від невідомості, – розповідає Дмитро. 

Іноді хлопці просто губилися в днях: чи то вівторок, чи п'ятниця – вже було байдуже. Все зрештою злилося в один нескінченний день. Чергування, відбиття атак, короткий тривожний сон, кава, якась їжа, щоб мінімально підтримати сили. 

"А потім росіяни підклали вибухівку"

Довгий час хлопцям дуже допомагало й вдале розташування позиції. Позаду були побратими, які не давали ворогу зайти в тил точки. Та й саме місце дозволяло вдало маскуватися. 

– Візуально дуже важко було визначити наше місцезнаходження. Росіяни не розуміли, де ми і звідки їх б'ємо. Колись це був двоповерховий будинок, де кожен поверх був перекритий бетонними плитами. КАБом будівлю склало, але таким чином, що бетонні плити стали додатковим захистом для підвалу, в якому ми знаходилися, – описує укриття Дмитро. – Ми зробили бійниці, малесенькі віконечка, через які могли стріляти по ворогу, але ззовні їх складно було побачити. 

В певний момент противник усе ж зумів вирахувати, звідки ведеться стрілянина. І точку почали знищувати. Ситуацію ускладнило те, що група Корди більше не мала дружньої тилової позиції. І одного дня ворожій групі вдалося підійти впритул до хлопців. 

– Пробили дірку, пустили всередину газ, потім кинули якусь запальну суміш і почали перти напролом. Ми відстрілювалися, кидали гранати, відбивалися, як могли, – на цьому моменті Дмитро замовкає на хвилину, щоб зібратися з силами і продовжити розповідь. – А потім… А потім росіяни підклали вибухівку… Один раз, другий…

Одна з плит перекриття, які впали після вибуху, накрила Дмитра, захистивши таким чином від уламків і вибухової хвилі. 

– Я був у свідомості, лежав нерухомо, щоб не видати себе, – продовжує Корда. – Росіяни по рації доповіли, що зачистили позицію, їм наказали відходити. Я полежав ще якийсь час на випадок, якщо вони раптом повернуться. Потім намацав у купі цегли рацію і вийшов на зв'язок з командним пунктом на правому березі. Повідомив, що сталося, і сказав, що інші хлопці загинули. 

"Панама" попросив суміжників забрати свого бійця зі знищеної точки. Ті перенесли його до укриття. Вже там виявилося, що у Дмитра кілька маленьких уламків в голові, у грудях, зламана нога. Ще й опіки по всьому тілу. Група, яка забрала Дмитра, добу була змушена чекати на евакуацію. 

Зрештою, під ранок, дочекавшись слушного моменту, пішли до берега, куди мав прийти човен. Саме в той час почався сильний обстріл. Усі розбіглися, шукаючи порятунку хоча б під деревами. Дмитро з перебитою ногою бігти не зміг… 

"У разі безвиході я хотів сам вибрати, коли померти"

Коли обстріл закінчився, Дмитро зміг підвести голову і роззирнутися довкола. На березі не було жодної живої душі. Він мав небагато варіантів розвитку подій. Усі були не надто оптимістичними, проте найгіршим було б рішення залишитися на місці. Тож Дмитро вирішив випробувати долю ще раз і вийти самотужки. 

– Найперше, що я зробив – перевірив, чи маю гранату, – гірко посміхається він. – У разі повної безвиході я хотів сам вибрати, коли померти. Я не хотів потрапити до рук росіян, так само не хотів у муках сконати десь в кущах від зневоднення й поранень. Граната була на місці.

На позиції у Дмитра був планшет з системою управління "Кропива". Завдяки йому він майже до дрібниць знав місцевість. Тепер це стало в нагоді, адже Дмитро міг, уявляючи мапу, хоча б приблизно "намалювати" маршрут. 

Йому треба було дістатися берега Дніпра. Там була проміжна точка для човнів, які йшли з правого берега і назад. Для цього Дмитру потрібно було у двох місцях переплисти Конку і далі пройти болотами до узбережжя. 

– Ну як – пройти, – він знову посміхається, але вже саркастично. – В мене ж була зламана нога… Спочатку майнула думка: можливо, якийсь із човнів згодиться? На березі їх було багато, ціле кладовище. Але то було марним сподіванням – кожен човен, навіть якщо на перший погляд здавався цілим, був продірявлений, немов сито. Отже, довелося уплав перетинати Конку. Двічі. 

Те, що здавалося найлегшою задачею, на ділі виявилося просто пекельним випробуванням. Річка насправді дуже вузька, метрів 35-40. Але там надзвичайно сильна течія. Я зайшов у одному місці, і виплив метрів за 250… Ледь-ледь дістався іншого берега. 

"Кожен рух супроводжувався нестерпним болем"

Після Конки Дмитру потрібно було перетнути болотисту місцевість, густо всіяну очеретом та верболозом. Частину шляху він пройшов, спираючись на палицю. Там, де йти не вдавалося, повз. 

– Отак лягав, руками хапався за очерет, підтягувався і потроху просувався, – жестикулює Корда. – Це було не складно. Важче було у верболозах, там коріння, яке щільно переплітається назовні. Перебиту ногу доводилося буквально перетягувати за допомогою рук. Місцями, щоб просунутися на нещасні 40–50 метрів, витрачав по кілька годин. А ще ж усе тіло було вкрите опіками, кожен рух супроводжувався нестерпним болем.

Невідомо, чи вистачило б Дмитру сил дістатися берега, якби не тепла пора року – можна було не боятися перемерзання. І додатковий плюс – саме в цей період дикі качки відкладали у гніздах яйця. Дмитро знаходив їх в очереті і випивав. Щоб утамувати спрагу, ламав очерет і соломинкою тягнув річкову воду. 

За півтори доби він нарешті дійшов до берега… 

"Дружина бідкалася, що від мене ледь не половина залишилася" 

Коли Корда дістався точки евакуації, ні емоцій, ні відчуттів вже не залишилося. Далі все було, як у тумані: човен, медики, транспортування до Херсону, звідти до Миколаєва, потім до Одеси. 

– Третє червня… Третє червня, – Дмитро знову і знову повторює дату свого другого народження. – Я назавжди запам'ятаю цей день. Все, що було потім, не так закарбувалося в пам'яті. Операція, ще одна операція. Мені потрібно було скласти ногу, залікувати опіки, витягнути уламки з грудей та голови, зашити барабанну перетинку. 

Вже в Одесі до Дмитра приїхала дружина. 

– Сліз було! – ділиться емоціями він. – Я за ті місяці дуже схуд, вона все бідкалася, що від мене ледь не половина залишилася. Коли заходив на Кринки, важив 83 кілограми, в лікарні зважився – 63. 

Ще три місяці після того Корда майже не спав. Щойно закривав очі, бачив вибухи, біганину, побратимів. 

– Вночі зовсім було погано, місця собі не знаходив. Удень міг подрімати півтори – дві години, – каже він. – Потім минулося, стало легше. 

Після тривалої реабілітації Дмитро повернувся до рідного підрозділу, щоб продовжити службу. Зізнається, що аж тепер відчув, як втомився. Як і більшість побратимів, які кілька років тримають стрій. Однак розуміє, що боротьбу припиняти не можна. 

– На війні годі шукати краси й романтики. Це біль, страждання, руйнування. Але саме тому, що я це пережив, побачив, на що Росія перетворює наші міста й села, я зараз тут. Не буде нас на правому березі Дніпра, наприклад, сюди знову зайдуть росіяни і підуть далі. Я цього не хочу. Ось така проста мотивація, – підсумовує свою розповідь Дмитро Корда. 

Аліна Логвиненко