Приборкувач стихій. Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці

Для щастя потрібно небагато: турбота сина, торт з морозива і квіти.

Нічого не очікуючи від сорокап'ятиріччя, вона отримала найкращий день народження в житті. Це було вісім років тому. "Яке свято? – міркувала Оксана Онопа в липні 2017 року. – Грошей немає, настрою теж".

Наступного ранку білими трояндами її розбудив 16-річний Ярослав. У кафе, де він працював піцайоло, юнак взяв аванс, купив торт і букет. Приніс додому шашлик, який посмажив потайки на набережній Кременчука.

"Він був для мене правою рукою. Мені його дуже бракує", – каже Оксана. 

Відтоді як Ярослав загинув у полоні, свій день народження вона не відзначає. 

Останню звістку матері хлопець передав через друзів під час облоги "Азовсталі" в 2022 році: "Мам, ми б ще тримались, ми б вистояли. Але у хлопців гниють рани. Вони кричать від болю. Медикаментів немає. Доведеться виходити". 

Його позивний "Фірст". Прізвище від батька – Отрок. Навічно в строю. Назавжди 21. Захисник Маріуполя. Солдат, сапер. Боєць "Азову". Страчений в колонії Оленівки. Але не жертва.

"Нарешті бойові", – писав він своїй коханій Олександрі 24 лютого. 

"Ярослав був сповнений ентузіазму, – згадує дівчина початок повномасштабної війни. – З 2019-го він чекав на бойові виїзди. Нарешті з'явилася можливість показати все, чого він навчився".

15 лютого 2025 року йому б було 24.

Ми вважаємо, що якісний контент має бути доступний для всіх, тож до останнього не будемо вводити пейвол на "Українській правді". Підтримай нас, аби ми могли продовжувати працювати без обмежень – долучайся до Клубу УП!

Дізнайся більше

Вступай до Клубу УП – це твоя інвестиція у незалежну журналістику. Так ти станеш ближчим до редакції – спілкуватимешся з нами і пропонуватимеш теми для майбутніх матеріалів.

Михайло Ткач, журналіст-розслідувач УП

Можна

Не намагайтеся самі викручувати або вкручувати лампочки. Пам'ятайте, там у дротах бігають електрончики, а вони жартувати не люблять!

Мультфільм "Уроки обережності" тітоньки Сови

З усіх уроків від тітоньки Сови, які із захватом дивився у дитинстві, майбутній воїн не засвоїв декілька.

"Самостійно вибігати з двору на вулицю категорично заборонено!".

"Не можна лізти в незнайомі печери, старі хліви та підвали".

"Ні в якому разі не лізьте в електроприлади, навіть якщо вони вимкнуті з розетки. Не намагайтеся розбирати їх та заглядати, що там всередині".

У хаті в селі Василівка на Кіровоградщині малий Ярослав розбирав батьківські поклади всіляких штукенцій. Брав до рук викрутки, щоб пізнати світ.

"Розкручує, розкручує, – згадує Оксана Онопа. – Потім збирає ті запчастини – закручує, складає назад у коробки".

Поміняти розетку, відремонтувати плафон – коли батька в сім'ї вже не було, місії ставали дедалі складнішими. Але здійсненними.

Оксана Онопа: Якось під час боїв у Маріуполі він мені сказав телефоном: "Русня тут людей вбиває, бомби скидає. Мам, давай закінчуй використовувати русизми!"

Тут і далі фото з архіву сім'ї та друзів. Колажі Андрія Калістратенка

Він був настирливий. Робив все без нервів, мовчки. Якщо не вдавалось, стискав зуби, продовжував, поки не вийде. 

П'ятирічним чіплявся до учнів, що йшли повз його двір на заняття: "Що цікавого у вас у школі?". Коли ті поверталися додому, допитувався знов: "Чим сьогодні займились? Що вчили?".

Одного разу він зник з дому в пошуку відповідей. Сидів на уроці з першоклашками, слухав, спостерігав.

"Його прийняли у школу за п'ять місяців до його шестиріччя, – каже мати. – Директор дозволив, бо син постійно почав туди бігати".

Оксана Онопа: Він пішов в "Азов" свідомо. На той час вже стільки дізнався з історії України. Багато чого мені розповідав, ділився фактами. "Звідки ти все це знаєш?" – питала я. Він казав: "Книжки треба читати і користуватися правдивими джерелами інформації"

При всій повазі до повчального тону тітоньки Сови він ішов туди, куди не кожен піде. Блукав закинутими будівлями, індустріальними "заброшками". 

Неповнолітнім, готуючи себе до війська, брав наплічник і каремат. Рушав в усамітнені походи. Долав десятки кілометрів пішки. Розпалював багаття, заварював каву, чай. Вчився орієнтуватися по зірках.

Поки ночував у посадках, люди повчали Оксану: "Як це так? Куди дитину відпускаєш?!". Мати відповідала: "Він – мужик. Мені що, біля спідниці його тримати? У нього є право вибору".

Пригоди стали у пригоді. Впродовж двох місяців відбору в "Азов", коли з п'ятисот новобранців залишилося менше ніж половина, Ярослав не дав маху.

"Тут дуже важко, – телефонував додому. – Я все витримаю. Мамулька, я не здамся".

Читайте також: Аполлон із Жовтих Вод. Життя 19-річного Богдана Лягова із ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині

Але

Я вдячний. Але, напевно, я буду першим режисером на цій сцені, який скаже: я хотів би ніколи не робити цей фільм

З промови Мстислава Чернова 

на отриманні "Оскару" за "20 днів у Маріуполі"

Очі. Таких очей Олександра не бачила ніколи. 

Вперше вони зустрілись на Покрову в жовтні 2019 року. Він – вже новобранець "Азову", якого відпустили на патріотичну акцію в столиці. Вона не вперше приїхала на свято з Кам'янця-Подільського.

Спілкування починали онлайн. Реагували на сторіз. Обговорювали те, що турбувало обох. А потім, коли випала нагода подивитися одне одному в очі, так і не змогли згадати, хто на кого підписався першим.

"Вони справжнього, світло-синього кольору, – каже Олександра. – Таких очей я ніколи не зустрічала. Коли ми спілкувались в Instagram, я бачила, що він привабливий хлопець. Проте тоді мене більше цікавили наші розмови, цікавив він як людина. 

Але у той день, на Покрову, Ярослав появився дуже красивим".

Олександра, дівчина Ярослава: "Йому дуже подобався Кам'янець-Подільський, де він вперше побував після нашого знайомства. Ми там облаштовували дім, куди хотілось би повертатися"

Якби історія знала умовний спосіб, все було б інакше. Якби не росіяни, вони пожили б в якійсь франкомовній країні.

Весь час Ярослав перебував на маріупольській базі. Або на полігонах, де навчався на сапера. Він любив інженерію та історію. Під час служби вступив на політологію у КНУ імені Шевченка.

"Можливості подивитися світ разом тоді не було, – згадує Олександра. – Але у квітні 2022 року в нього мав закінчитися контракт в "Азові". І ми планували, що він зробить перерву у службі. 

Планували пожити за кордоном, де я зможу закінчити магістратуру. Реалізую своє знання французької мови, яку вивчала зі школи.

Ми думали, ще трохи, і зможемо відпочити від усього цього ритму. Але відпочинок не стався".

Олександра: "Йому не було страшно. Жахливо тільки те, що Маріуполь в цілому не готувався до оборони. Не було нормальних фортифікацій. Є питання до міської адміністрації та всіх, хто відповідав за це. Навіть некомпетентній людині достатньо було подивитися на мапу, щоб зрозуміти: Маріуполь для ворога дуже важлива ціль. І відрізати його досить легко"

Допоки був непоганий інтернет-зв'язок, він писав їй коротко, по суті. То були розмови без розпачу, без суму. Вона волонтерила. Зібрала допомогу для маріупольського гарнізону. Але перед виїздом у місто Марії їй повідомили: відбій, кільце зімкнулося.

Свою роботу там, в облозі, що виглядала цілком апокаліптично, Ярослав виконував з ентузіазмом. Вона приймала це як належне.

"З іншою людиною я б не зустрічалася, – каже дівчина. – Хоч я не військова, у нас з ним однакові переконання. В мене ніколи не було якихось негативних емоцій, дисонансу щодо його рішень.

Ми обидва знаємо історію. Все, що відбувається, я оцінювала так само, як і він. Будучи громадянином України, до війни завжди треба готуватися. Тому що Росія досі під боком. І досі вона сильна".

Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

Вчинок

Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її 

Григорій Сковорода

Земля, вода, повітря і вогонь – усе, що він любив, зійшлось в алхімії війни на "Азовсталі".

Він зачаровувався стихійними лихами, коли малим дивився передачі про землетруси, про торнадо й цунамі. Читав книжки про всесвіт і природу.

"Боже, коли ми вже жили в Кременчуці, у нас весь балкон пропах керосином, бо Ярослав захоплювався фаєр-шоу", – розповідає Оксана Онопа.

Одного разу, заставши матір у сльозах, він зміг приборкати і цю стихію.

"Я захворіла, – згадує жінка. – Запаси грошей закінчувалися. Треба було йти влаштовуватися на нову роботу, а я фізично не можу. Троє неповнолітніх дітей, зйомна квартира. "Не знаю, чим буду за неї платити, чим буду вас годувати", – сказала я йому".

Послухав мовчки і пішов. Наступного дня із села приїхали знайомі Оксани. З грошима і лікарем. Пізніше допомогли знайти роботу.

"Це він все владнав, не сказавши мені нічого, – каже мати. – Це був справжній чоловічий вчинок".

 "Я – Ярослав!" – він не любив, коли його називали Яричек чи Ярик. 

Оксана Онопа: "До 24 лютого 2022 року він був у резерві, багато тренувався, навчався. Часто згадую його слова: "Що ми тут сидимо? Чого нас тут тримають? Коли вже будуть бойові завдання?""

Шляхи Господні несповідимі. Коли сім'я жила в селі Млинок, Ярослав пішов з Євангельської церкви християн-баптистів.

"Він читав Біблію і вже намагався навчати неї інших, – розповідає Оксана Онопа. – Але все змінилося 2014 року, йому тоді було тринадцять. Коли почалась війна, у нього пішли протиріччя". 

Юнак розсварився з пастором, який твердив, що церква поза політикою, що всі люди браття. "Я захищатиму Україну, як тільки отримаю паспорт", – обіцяв він.

Його відмовляли, але він сказав, що церква – не його шлях. Відтоді долучився до патріотичних організацій. Вступив на стежку воїна.

Читайте також: Партизан із Василькова. Про що мовчав Максим "Непийпиво" з ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині

Задоволений

Розлюднення не має терміну давності. В сюжетах російських пропагандистів десять років тому показали тату "Ідея нації", набите на руці когось у таборі "Азовець".

"Це був Ярослав. Татуювання зробив ще до того, як потрапив на службу. Лише через це тату росіяни представили його як "юного неонациста", – згадує Олександра. 

Він пішов до "Азову", як тільки міг це зробити – у вісімнадцять. Повноліття було єдиною перешкодою. "Він вже долучався до "Нацкорпусу", робив спільні акції з "Пластом", – розповідає дівчина. – Тому піти в армію та "Азов" для нього було дуже натурально. Це був перехід на вищий рівень".

Оксана Онопа: "Бувало так, що два тижні він не виходив на зв'язок. Але через знайомих я збирала крихти інформації, знала, що він живий"

Ніколи не давайте порожніх обіцянок, навчала синів Оксана Онопа. Цю настанову Ярослав засвоїв краще за уроки обережності від тітоньки Сови.

"Нас збирають. Не знаю, коли побачимося. Тримайся, ти в мене сильна. Все буде добре. Дамо відсіч ворогу. Обов'язково прорвемося".

Слова, що він сказав 24 лютого матері, попри трагічний фінал порожніми не стали. За ними – тижні героїчного опору, тьма-тьмуща знищеного ворога і зірваний бліцкриг.

Востаннє з коханим Олександра спілкувалась, коли Ярослав вже був в Оленівці. Він питав її про родину, про друзів. Вона казала, що оформлює необхідні документи для нього як полоненого.

"Якогось хвилювання перед стратою не було, – каже дівчина. – І він, і я, і все наше оточення – такі люди, що ні нащо не скаржаться. 

До того ж тоді багатьом здавалося, що існують якісь гарантії. Що буде нормальне повернення оборонців Маріуполя. На той момент ми ще не бачили тих страт наших військових, що зараз постійно бачимо".

Оксана Онопа: "Він був сильним. Вмів самостійно приймати рішення. Він був лідером"

Останні два роки в селі Млинок на Кіровоградщині пустує недоглянута хата. В ній залишки людяності того, кого знелюднив ворог.

"Не можу туди зайти, – зізнається мати. – В мене і тут, в Кременчуці, є речі Ярослава, їх привіз старший син. Але вже рік не можу коробку відкрити".

"Я ні на кого не ображаюсь, – передав він вісточку через хресну, коли наснився їй після поховання. – Мені тут добре. Я серед своїх. Скажи мамі, щоб вона не плакала".

Пізніше він прийшов і до Оксани. Всього раз. Коли вона з родинами полеглих почала боротися за пам'ять полеглих. За Алею слави в Кременчуці, за належну шану.

"Він нічого не говорив. Тільки посміхнувся. Коли я розповіла про сон старшому сину, він сказав: "Значить, все робиш правильно. Значить, Ярослав задоволений".

Євген Руденко – УП