Замкомбрига 68-ої бригади Явір: Покровськ буде стояти і тримати оборону, питання – на скільки нас вистачить?
На фронті нескладно знайти солдата, який відверто говоритиме з журналістом про складну обстановку та поточні проблеми війська. Передусім, бо йому немає чого втрачати, або, як кажуть військові, "далі фронту не пошлють".
Значно складніше знайти такого офіцера.
Зазвичай кожен командир, який сидить далі 2–3 кілометрів від лінії фронту, довго й обережно підбирає слова в розмові з медіа. Так, щоб сказати все й водночас майже нічого.
Утім, наприкінці листопада, працюючи на сході, "Українська правда" натрапила на доволі щирого співрозмовника – заступника командира 68-ої окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша на позивний Явір.
У 2014 році Явора не взяли добровольцем на фронт через проблеми зі здоров'ям – відсіяли на двох чи трьох медичних комісіях. У 2022 часу на медичну комісію й, відповідно, її відмову не було.
"Я досі сиджу на таблетках, у мене проблеми з тиском. Але зараз ситуація дійшла до того, що в нас уся держава – люди з інвалідністю. Куди не подивишся, навіть молодь, яка у фітнес-центрах займається, по документах "непридатна". Це у 2022 було так, що якщо ти вмотивований, то ти придатний, а зараз таких ще треба пошукати", – обурюється Явір.
У 2022 він спочатку потрапив на службу в ТЦК, потім сформував свій окремий батальйон і разом із ним поїхав воювати на схід. Перший бойовий досвід батальйон отримав на Бахмутському напрямку разом з 57-ою бригадою, а згодом був переведений у 68-у. У цій же бригаді Явір з часом став замкомбрига.
З весни 2024-го 68 бригада стоїть на одному з найскладніших і найкрихкіших напрямків фронту – Покровському. Саме тут Сили оборони щотижня втрачають села, а іноді й міста. Саме тут критично бракує піхоти, мін, артилерійських снарядів і ще раз піхоти.
У півторагодинній розмові з УП Явір доволі детально розповідає, чому сиплеться Покровський напрямок, у чому українська армія відстає від російської та якою тут є роль держави, а також як 68 бригада працює з особовим складом. Він критикує підхід, за якого постійно створюють нові бригади замість поповнювати старі, та пояснює, чому кожен має готуватися йти до війська.
Українська армія 2000-х, 68 бригада, Донеччина, Харківщина
– Яворе, як і коли ви опинилися в українській армії?
– У мене батько був військовим, я все життя до того звикав. А потім у школі був дуже хороший вчитель допризовної підготовки юнаків – був фанатом своєї справи. Він мав свій тир, ми їздили стріляти. У нас дівчата в класі нігтів не носили, усі марширували. Зараз того в школі немає. Молодь думає не про націю, а про те, щоб поїхати за кордон і заробити гроші.
А в армії я з 1995 року. Закінчив інститут з червоним дипломом. Дуже хотів служити, аж рвався, потрапив у 51 механізовану дивізію, потім у військовий інститут. А потім… почалися зміни в українській армії, я дуже розчарувався і звільнився за станом здоров'я.
– Що саме вас відвернуло, відштовхнуло від армії в ті часи?
– Уся несправедливість і корупція. У 2000-х почався розвал української армії, розпродали всю техніку. Коли я потрапив у 51-шу дивізію, мене поставили командиром роти, та рота була майже знищена. Ми її піднімали, відновлювали техніку. У нас було бажання, ми дуже старалися.
– На вашу думку, це руйнування армії було спричинене внутрішніми чинниками чи зовнішніми? Маю на увазі Росію.
– У нас усі проблеми внутрішні. Кожен, хто добирався до якогось щабля влади, просто-напросто хотів збагатіти, зарплати то були мінімальні.
– Чи могла в той час людина, яка хотіла служити державі, реалізувати себе в українській армії?
– Могла. Але з 93 людей у нашій роті в армії лишилося 20, решта звільнилися. Найперше через фінансування, бо в цивільному житті вони мали кращу роботу.
– Як та армія, яку ви бачите нині, відрізняється від тієї, що була на початку 2000-х?
– Армія зараз дуже змінилася, ми виросли навіть не на один щабель. Наприклад, на всі навчання, які проводять європейці, я відправляю наших офіцерів. Тобто ланка командирів рот, начальників штабів, сержантів – їде вчитися за кордон.
Вони приїжджають і кажуть: ми самі їм дещо пояснюємо, бо вони того не бачили, вони так ще не воювали. Зараз війна йде повзуча і з дронами. Немає такого, що рота штурмує, розгортається в колони. Є поодинокі пересування, закріпилися – мають успіх, не закріпилися – далі пробують. Європа так ще ніколи не воювала.
– Ви не перша людина на високій посаді, яка мені говорить, що її підлеглі на закордонних навчаннях більше вчать, ніж вчаться. Чи є в такому разі сенс відправляти їх за кордон?
– Сенс у тому, щоб людина просто морально відпочила. Люди дякують, коли я відправляю їх на навчання, бо ж їх ніхто не міняє. Вони повертаються зовсім інакшими, включаються в роботу з новою силою. Ми стомлені, нам треба переключитися з цього середовища.
Звісно, я відправляю людей з тією метою, щоб вони там щось здобули, але поки що такого результату немає. Та я продовжую їх відправляти.
– Коли і куди ви вперше зайшли зі своїм батальйоном у складі 68-ої бригади?
– Це був липень 2023-го, ми зайшли на Харківщину – Борова, Чернеччина, йшли дуже жорсткі бої.
У нас тоді стояла задача відтягнути російські резерви, і ми провели вдалі штурмові дії, закріпилися. Це все було на власній ініціативі командира бригади та особового складу. Усі були вмотивовані, заряджені, готові воювати. Правда, ми тоді понесли великі втрати пораненими.
Частина території, яку ми штурманули, уже втрачена, але частина по сьогодні залишається під нашим контролем.
– Я їздила до ваших дронщиків, зокрема в серпні 2023 на Харківщину, до Саби, який нещодавно загинув, і пам'ятаю, що там була жахлива польова дорога на позиції…
– На Харківщині доріг немає. А тут, на Донеччині, у них вкладалися. Єдине, що тут є, так це дороги. Зате люди на Харківщині зовсім інакші, ніж тут, на Донеччині. Тут немає України.
– Не погоджуюся. Крихітний, але приклад: моя сусідка в Краматорську переходить на українську з моїм собакою, бо він не розуміє команд російською. Уявляєте?
– Можливо, але такої підтримки, як на Харківщині… Пам'ятаю, що ми не мали там, де розміститися, то люди ходили один до одного й шукали нам житло. Переїжджали в одну кімнату, а на іншу казали: нате. Про гроші навіть мова не йшла.
А тут (на Донеччині – УП) ти заїжджаєш у пустий будинок, зразу ж приїжджають (місцеві – УП) з поліцейськими, бо ми загарбали їхнє житло. Ми кажемо: "А чого ви не виїжджаєте?". А вони: "Ну ви ж нас не бросите" (говорить російською – УП). Я кажу, що ми то не кинемо, але ми – не залізні, щоб стільки стояти. А вони однаково не з'їжджають.
От Семенівка, наприклад, повністю зруйноване село…
– Це Авдіївський напрямок? Який згодом переріс у Покровський.
– Так, ми якраз заїхали туди, там тоді йшли найжорстокіші бої. Три сім'ї жили в підвалах, коли пі*ари зайшли групою в село, одна бабулька взяли їх за ручку, привела, показала, у якому підвалі наші – вони їх розстріляли. Це нормальне (у значенні "поширене" – УП) явище.
Коли вже не було де укриватися – а ті місцеві не думали, що ми так довго будемо чинити опір за Семенівку, дві старенькі бабці й дідусь з візочком вбрід пішли в сторону пі*арів, а не в нашу. Вони через лінію фронту пішли туди. Правда, по дорозі вони нам пі*арську СПшку виявили – бабуля підійшла з ними привітатися.
Вона не пішла в нашу сторону, розумієте?
– Якби бойові дії йшли на території Львівської області, як би, на вашу думку, на них реагувало місцеве населення?
– Думаю, 80% повністю б підтримали (українську армію – УП), а 20% – то переселенці, які зараз заполонили Львівщину. Вони б далі переїжджали в сторону Європи.
– Що треба зробити, щоби тут, на Донеччині, більше людей підтримували Україну?
– Скільки Мойсей водив? Ви не зможете за один – два роки змінити менталітет населення.
– У нас було щонайменше вісім – з 2014 до 2022.
– Що було зроблено тут з 2014? Тут же виховання (російське – УП) йшло десятиліттями, людей на шахти звозили, корінних тут залишилися одиниці. У тутешніх селах, я спілкуюся, люди досі говорять українською, а в місті ніхто українською тобі нічого не скаже.
Ключова проблема Покровського напрямку, Селидове, роль Китаю та потреба в РЕБах
– Повернусь до кінця березня 2024-го, коли ви зайшли на Авдіївський напрямок. Що тут відбувалося? З якою швидкістю рухалися росіяни? Це кілометрів 30 від тієї точки, на якій ми зараз із вами спілкуємось.
– 28. Ми заходили з коліс. Там (на Харківщині – УП) ми позиції передали й одразу сюди приїхали. Позиції були не облаштовані від слова "взагалі". Те, що там розказують – "відійшли від Авдіївки на завчасно підготовлені позиції…".
Частково там було накопано, але воно все – мережа окопів, бліндажів – уже було поруйноване. Посадок фактично не було.
Знаєте, з чим ми тут зіткнулися? З їхніми новими дронами – новий тип ударних "крил", які не ловив РЕБ. Ми заходили укомплектовані і РЕБом, і антидроновими рушницями, але не могли їх подавити. На Харківщині таких не було. Ми не могли зрозуміти, що то саме літає.
Коли хлопці перший раз ротувалися, я поїхав до них, поспілкувався, кажу: "Що це в них (росіян – УП) за дрони?". А вони відповідають, що це невеликі літачки, які працюють скидами. Спочатку ми не повірили, а потім один зазняли і побачили, що ці літачки справді дуже швидкі й маневрені. Вони нам одразу почали обрубувати логістику: наша позиція може стояти, а от дійти до неї або винести з неї "трьохсотого" практично неможливо.
Такої великої кількості дронів ми ще не бачили.
– А КАБи?
– КАБи били, але не прицільно. До них звикаєш.
– Тобто дрони для вас були більшою загрозою?
– Так. КАБів летіла величезна кількість, але так, щоб у нас від них були втрати… Один раз КАБ прицільно прилетів у бліндаж з нашими дронщиками, але він не вибухнув. Хлопці постраждали лише від уламків самої споруди. КАБами вони тоді били більше по Селидовому, по цивільних.
Найбільшою загрозою для нас були саме дрони. Росіяни в цьому на крок – два попереду, а ми їх наздоганяємо.
– Ви маєте на увазі за кількістю дронів?
– Перше – за кількістю дронів, друге – за частотами. Вони літають, ми починаємо шукати, на чому вони літають, закуповуємо РЕБ, і якщо він не працює, значить, вони на іншій частоті.
У них є перевага – на них працює Китай. Мої друзі, які виготовляють РЕБ, кажуть, що замовити запчастини з Китаю – величезна проблема. Ти чекаєш місяць – два, воно приходить неякісне, починаються затримки по виготовленню…
Ми програємо в гонці озброєнь.
Немає державних програм, які б передбачали дослідження та випередження (російської армії – УП). Усе, що винаходять, роблять "кулібіни" вдома. Потім вони це тестують, патентують і продають державі. А розробок державних немає.
На що є попит? На FPV. У нас кожен день вилітає більше 100 FPV. Порахуйте, скільки їх буде на всі підрозділи, на всі бригади. Держзамовлення на FPV значно вище за РЕБ, у який треба вкласти гроші, зусилля та мізки.
– Чи вдалося вам знайти протидію тим російським літачкам?
– Ні, але за кілька тижнів вони від нас пішли, перемістилися на інший напрямок.
– Ви сказали, що заходили на Авдіївський напрямок з коліс. Чи вдалося вам у тому хаосі вибудувати лінію оборони?
– Лінія була вибудована.
– 3-тя штурмова поставила лінію?
– Так. Продавлення почалося північніше, вони тоді пішли по Очеретиному (на північний захід від Авдіївки, по залізниці – УП), де стояла 47-а бригада. Так нам відкрили фланг.
– Чи є у вас розуміння, чому на Покровському напрямку сталося те, що ми як цивільні люди називаємо "посипався напрямок"? Тобто етап, коли Сили оборони почали ледь не щодня втрачати тут села.
– Є. Тут дуже багато приданих підрозділів. Наприклад, ми тут воюємо у складі своєї бригади. Ми чітко розуміємо, хто сусід праворуч, хто ліворуч, усі комбати, усі вогневі (позиції – УП) на зв'язку. А є придані підрозділи, якими управляти дуже важко…
– Це зазвичай підрозділи Сил територіальної оборони?
– Ні, от до нас був приданий 117-ий батальйон ТрО, вони дуже мужньо воювали. Точніше, після перших сутичок був відкат, але ми їм пояснили, що в нас немає такого слова "відкат", і вони зрозуміли. Вони добре з нами відвоювали, у них на одній позиції люди беззмінно стояли 48 днів – це був рекорд. Ми їм тільки провізію і БК довозили. Людей не було, але позиції ніхто не кидав.
Тому не обов'язково це мають бути підрозділи ТрО. Тобі нарізають удвічі більшу смугу і придають різні батальйони та підрозділи, до яких, з одного боку, в тебе немає довіри, з іншого – приданий підрозділ не розуміє, як управляє бригада.
Зараз нам придали батальйон 152-ої бригади, ми одразу йому пояснили: ви не самі, ви воюєте у складі бригади, ми вам допомагаємо і зі спостереженням, і з вогневими засобами. Стоїмо разом.
Чим більше їх придають, тим тяжче. І там починаються проблеми.
– Що треба робити, щоб було легше? Зараз багато говорять про те, що треба воювати корпусами.
– Так, якщо корпус має свої бригади. Але справа в іншому: зараз великі зусилля докладають до укомплектування резервних бригад, створення нових бригад, а там кістяка немає.
На мою думку, краще було б своєчасно поповнювати особовий склад бойових бригад, які себе зарекомендували. Дали б нам людей, техніку – взагалі питань немає.
Наш сусід, 25-та – шикарна бригада, я їм дуже вдячний: скільки з ними стоїмо, вони нас жодного разу нас не підвели. Нам треба допомога – вони артилерією, танками допомагають; їм треба допомога – ми робимо так само.
З багатьма іншими бригадами саме у взаємодії є великі складнощі. Багато хто приховує реальну інформацію, через це ти не маєш до нього довіри й не розумієш до кінця, що відбувається. От з 15 НГУ – ніхто не міг і не може розібратися, де вони стоять.
– Вони ж були в Селидовому?
– Вони не тільки в Селидовому були.
Бригадам дають величезну смугу відповідальності – у два рази більшу, ніж вони можуть тримати. Бо особового складу немає. З цього всі проблеми. Ви запитували, чого командири не доповідають про втрачені позиції? Бо коли ти про це кажеш, ти одразу ці втрачені позиції зобов'язаний відновлювати.
– А відновлювати немає ким… Тобто ви вважаєте, що з умовних трьох тисяч новобранців треба не створювати окрему бригаду, а розділити їх між, наприклад, вашою бригадою та 25-ою?
– Звісно. Основну бойову підготовку всі однаково проходять у своїх бойових частинах. Коли до тебе приїжджає людина після БЗВП, ти починаєш заново її тут готувати. Мінімально в нас це п'ять днів. Тобто людина зранку прибула, її за день укомплектували, на наступний день вона уже на полігоні. І постійно займається.
– Тобто мінімум, який проходить новобранець всередині вашої бригади, це 5 днів полігону?
– То наші мрії і наші бажання. У нас є плани, інструктори, але реалії такі, що деколи вже на третій день ми мусимо поповнювати (людей на позиціях – УП). Я говорю так, як є, не буду розказувати вам про 15 днів. Людина заходить на позиції, стоїть, виходить і далі продовжує навчання.
– Не можу не спитати про Селидове. Чому росіяни його так швидко захопили? Ваша 68 бригада, якщо не помиляюся, на східній околиці Селидового – перед териконом.
– Ми не обороняли саме Селидове. Відповідь на те, що там відбулося, я дав, розказуючи про проблеми на напрямку – дуже багато приданих підрозділів і величезний брак особового складу.
Противник просто виявив, де українські позиції, зайшов у тил, і всі позиції опинилися в оточенні.
– Боїв усередині самого Селидового не було? На відео, які викладали росіяни, місто виглядало відносно цілим.
– Ні, що ви, бої були. Може, не такі запеклі, але стрілецькі бої були.
Головний біль від ТЦК, бої за Семенівку та Орлівку, життя і смерть піхоти
– Як ви вибудовуєте взаємодію з тим, кого, як кажуть цивільні, "бусифікували"? Тобто забрали в армію без його бажання.
– Покажете мені хоч одну людину за останній рік, яка прийшла сама?
Це одиниці. Зараз у нас розгорнута програма по рекрутингу, за останні три місяці ми посіли по цьому перше місце (за кількістю набраних людей – УП). По державному замовленню нам зараз фактично нікого не дають.
– Маєте на увазі ТЦК?
– Так. У нас є представники, які їздять з ТЦК, агітують, щоб йшли до нас. Мені довелося навіть відправити в Рівне в навчальний центр групу інструкторів, щоб набрали там дві роти – це десь 200 людей. Ми самі там копали бліндажі, окопи, щоб готувати людей.
У всіх зараз є страх, що вони потраплять на війну, і їхнє життя закінчиться. А я зустрічаю всі групи, я їм тут пояснюю: життя далі триває, просто ти тепер воюєш.
Усі чоловіки, які зараз удома, мають готуватися. Воно їх не мине. Офіційно по документах придатних немає. Скоро будуть залучатися всі.
Проблема зараз не в ТЦК, які викручуються, як можуть, щоб виконати план. Проблема в медиках, які роблять липові документи й присилають нам реально непридатних людей. Тиждень тому до нас прислали 140 людей. Вгадайте, скільки з них придатних?
– 40?
– Ні, 60. Провівши детальний аналіз, я знайшов одного повністю непридатного. Кажу: "Друже, як ти сюди попав?". А він переказує: "Мовчи, тебе там звільнять, нам треба план виконати".
– Тобто на вас впав додатковий головний біль?
– Ви не уявляєте який! У нас раніше обмежено придатних було пару сотень, ми їх повинні були десь розмістити – а з житлом тут величезна проблема, але ми нікуди не могли їх залучати. Ми їх пороздавали по всіх ТЦК, по зенітно-кулеметних батальйонах – всюди, де тільки могли.
А зараз, до речі, і ТЦК штат врізали. Усіх, хто з правами – у водії, їм не заборонено бути обмежено придатним. Якщо хоч трішечки може працювати з технікою, то є підрозділи РЕБ, БПЛА.
Я сам починав війну з ТЦК, бо тоді мене за станом здоров'я не хотіли брати в бойову бригаду. Але я не ловив людей. Я їздив зі своїми солдатами по підприємствах, по організаціях, сідав і роз'яснюв. Люди бояться не виконати план, бо тоді їх починають з усіх боків давити.
– Повернуся до свого запитання: то що ви робите з людьми, яких "бусифікували"? Чи можна цю людину якимось чином переконати, змотивувати воювати?
– Так вони всі потім і переконуються, і мотивуються. Усе навчанням. Перше: з кожною людиною ми спілкуємося й одразу ж ставимо її на роботу за фахом. Наприклад, сама більша проблема з молоддю…
– Молодь це у вас скільки – 20–27?
– 20-річних тут немає, молодь – це хоча б 25–35. Є в мене один крутий снайпер, йому 21 – сам прийшов, по рекрутингу. Я його на бойові навіть боявся пускати, кажу: "Давай тебе в навчальний центр", а він: "Ні, я хочу". Зараз він найкрутіший, має багато пострілів, я його відправив на три місяці вчитися на снайпера.
– В Україні?
– Так, він морально відпочине, повернеться і далі буде працювати.
Коли приїжджає молодь, вона стоїть, труситься, як той листочок, переживає. Не можна зустрічати їх з агресією й казати: "Ви всі помрете". Я з кожним сідаю, спілкуюся, як з вами зараз. Якщо заганяти людей з-під палки, вони не будуть воювати.
От у мене рота з коліс заходила в Часів Яр. Знайшлося пару чоловіків, які казали: "Ми всі помремо!". Я їм кажу: "Я вже два дні живу в Часовому Яру, і все без проблем". Посадив їх у машину, повозив всюди, походили пішки, показав – от живуть цивільні, от військові. Так, є вибухи, але вони не прицільно по тобі. Заспокоїв.
"Ботан" в окулярах піде в аеророзвідку, він там буде корисний, нащо він мені в піхоті? Він не піхотинець, не буде з нього героя. Піхотинці – найкрутіші хлопці. Крутіших я не знаю. Там треба висидіти, витерпіти, бачити ворога напрямку, дійти до позиції.
– А як ви переконуєте людей іти в піхоту?
– Я не переконую – я сиджу, спілкуюся з людиною й розумію, хто з неї буде. А далі йдуть заняття, на яких вони набувають впевненості, проявляють себе. Ми всіх заставляємо кидати гранати, знати, що таке кулемет та РПГ.
Коли вже заводимо їх на позицію, то стараємося, щоб там обов'язково був хтось зі старожилів. Там же вчимо практично, кажемо: бери РПГ і стріляй у сторону противника. Він боїться, каже, що себе видасть. Але противник і так знає – він знає, де наші. Тому треба потроху пробувати, щоб з'являлася впевненість. Потім він виходить з позиції, ділиться з іншими емоціями.
Звісно, коли йдуть жорсткі бої з втратами, тоді дуже важко. Навіть деякі старожили кажуть, що не витримують. Тоді людина стає зламаною. Я стараюся її перекинути в інший підрозділ, щоб вона морально відійшла.
Також у нас гарно працює група психологічної підтримки. Ми відправляємо людей на реабілітацію.
– Невже у вас ці групи працюють не суто формально? До них справді хтось звертається?
– Я сам формував свій батальйон на Львівщині. Пересварився з усіма, але підібрав кожного по фаху. У нас є психологи, є одна дуже сильна дівчина. Коли я йшов у батальйон, за мною десь до 20 моїх друзів пішли, і вони по сьогодні служать і воюють. Є і командири, і літуни (дронщики – УП), один нещодавно виріс з командира роти до командира батальйону.
– Де на Покровському напрямку вам було найважче за ці вісім місяців?
– Семенівка, Орлівка – там були найжорсткіші бої. Це біля самої Авдіївки, за коксохімом. Там, заходячи з коліс, ми несли величезні втрати.
У пі*арів розвідка працює: коли йде зміна бригади, вони зразу стараються (атакувати – УП). Вони нас тоді не продавили, ні, але поклали велику кількість людей. Ми не відступили, бо команди не було.
Ми тримали Семенівку й Орлівку, аж поки нам у бік не зайшли з півночі. Це було дуже важко пережити, я в першому складі і батальйону, і бригади кожного солдата знав.
– Можливо, є хтось, кого б ви хотіли виділити і розказати про нього людям?
– Я про всіх можу розказати. Всі хороші. Якось я виставляв снайперську пару, а для неї не було прикриття, то пішов медик. Вони зробили свою роботу дуже добре, але їх спалили – відпрацювали по них скидом. Медик надав снайперу допомогу, а собі не зміг, у нього був великий шматок… вирвало м'ясо на місці сідниці, він стік кров'ю.
До останнього був на зв'язку. Його звали Андрій Музика, позивний "Авіцена". Дуже хороший медик, мав вищу освіту. Так склалося.
Є інший приклад: дзвонить до мене дружина одного з військовослужбовців – а я всім відповідаю, – каже: "Яке ви мали право брати мого чоловіка, якщо у вас є хворі з туберкульозом та гепатитом? Він же може заразитися!".
Я їй відповідаю: "Так, у мене справді є ВІЛ-хворий, йому 53 роки, він також має гепатит. Я його відпускаю на лікування, коли треба. Він двічі був поранений, усі знали про його хвороби, усім допомога в рукавичках надається. Кажу: "А в чому проблема? Ви в цивільному житті живете з такими людьми, і нічого".
Люди в цивільному житті шукають не способи допомоги, а способи, як не піти служити.
– Мені здається, жінка, яка вам телефонувала, дуже далека від реалій війни. Зокрема від того, у яких станах і з якими хворобами воюють люди.
– А що їй заважає сюди приїхати? Той чоловік з ВІЛ після другого поранення приїхав і каже: "Я пішов (на позицію – УП), дайте мені тільки БК". Зараз він місяць, як у комі лежить. Отримав поранення в голову, до останнього був на зв'язку, але йому погіршало. Ми його вивезли.
Я йому неодноразово казав: "Куди тобі ще?". Він спочатку алкоголем зловживав, через що в нього падало здоров'я, але я з ним постійно говорив, і він перестав пити. Почав виховувати всіх, хто вживав алкоголь, постійно жив на позиціях, вчив інших. Це про мотивацію.
А є люди, які тільки-но приїхали з навчального центру і одразу йдуть у СЗЧ.
– Ще до першого виходу на бойові?
– Можуть навіть ще з навчального центру. Бо хтось їм сказав, що вони їдуть на війну й усі помруть.
Сказати чесно? Хто реально воює, той виживає. Хто психологічно зламався, укрився в бліндажі, у того позиція падає, її просто знищує ворог.
– Ось цю психологічну стійкість у людей можна розвивати?
– Так вона і розвивається. Ніхто не народився готовим до цього. Що заважає зараз людям, будучи вдома, йти в навчальні центри? Щоб потім їхні дружини не кричали, що він не готовий.
Усі думають, що вони вічно будуть бігати й укриватися? Або ті, хто "зневірилися в Україні, бо вона їм нічого не дала" – а ти їй що дав? Що ти для цієї держави зробив?
Час на підготовку обмежений. Ти не знаєш, що буде завтра, не знаєш, де буде ворог. Нам уже потрібне поповнення.
– Ви згадали, що російська армія на крок – два від нас попереду. Чи є у нас ще можливість її перегнати?
– Та є. У нас можливості завжди є, тільки їх треба в правильне русло спрямувати. Чим славиться українська нація? Мізками. Тільки вони чогось втікають, шукають заробітку за кордоном. Того нові розробки падають переважно на волонтерів. Нам треба державна підтримка. Чому в нас економіка не переведена на воєнні рейки?
Я приїжджаю додому після жорстких боїв і втрат, їду з дружиною в Карпати й не витримую там більше п'яти днів. Ти ходиш, дивишся – там зовсім інакше життя. Люди не розуміють, що відбувається тут, на сході.
– Вас ранить те, що ви бачите в цивільному житті?
– Сильно. Там зовсім інакше життя. У мене дружина неодноразово сюди приїжджала, я їй показував, вона їхала назад додому (на Львівщину – УП), розказувала, що тут і як.
Я от не міг і по сьогодні не можу знайти капелана в батальйон. Я об'їздив усіх священників. Дійшло до того, що мене проклинали, закривали переді мною двері, бо ж яке це я маю право просити, щоб священник йшов на війну капеланом. Одні – похилого віку, інші – молоді, але кажуть, як це вони, тільки дослужилися до парафії, все покинуть і підуть на війну.
В армії дуже бракує священників, які б сідали і говорили з людьми. Ніхто не хоче йти.
– Час, щоб виграти цю війну, ще не втрачено?
– Ні, ще нічого не втрачено. Цю війну ми обов'язково виграємо, обов'язково.
Але треба, щоб люди усвідомили, що прийшов час усім об'єднатися і долучитися. Не просто дати 500 чи 10 тисяч гривень – цього недостатньо.
Зараз у війську є дуже багато професій. От нам треба спеціалісти в ремонтно-відновлювальний батальйон. Подивімося на цивільне життя: скільки в нас вивісок "СТО" – море! Чому ці люди не йдуть в армію?
– Останнє запитання про Покровськ. Коли в жовтні з'явилося повідомлення про термінову евакуацію, місцеві жителі були дуже налякані. Люди думали, що місто ледь не завтра буде окупованим. Минуло майже два місяці – місто пусте, зі звуків тут найчастіше чути виходи української артилерії, фронт за 5 кілометрів.
Які наразі загрози є для Покровська? Що з ним буде в найближчі пів року?
– Загрози для Покровська залежать від подальших дій противника, а він стягує сюди величезні сили. Те, що Покровськ буде стояти і тримати оборону, сумнівів немає. Питання – наскільки довго нас вистачить? Якщо прийде величезне поповнення… Бажання та колектив є.
А що чекати місцевим? Місцеві, на мою думку, вже давно мали б виїхати.
– А як щодо місцевих, які живуть на межі Донецької та Дніпропетровської областей?
– А що їм заважає?
– Думаєте, росіяни до них не дійдуть?
– Ні, їм ще до Покровська треба дійти.
Ольга Кириленко, УП
