Лубінець: Спецслужби Росії намагаються залучати родини військовополонених до розвідки на користь РФ
Майже два з половиною роки тому – в липні 2022-го – Дмитро Лубінець змінив депутатський мандат на мандат уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
Стати омбудсменом йому довелось у досить непростий час – на тлі скандалів навколо його попередниці Людмили Денісової, в умовах повномасштабної російської агресії проти України та ситуації, коли система міжнародного гуманітарного права виявилась недієвою.
"10 років поспіль світ нам каже: "Ми все розуміємо", "Ми глибоко занепокоєні", постійно повторює: "Ми боїмося загострення", "Ми боїмося ескалації"... Якої ескалації ви боїтеся, якщо Третя світова уже розпочалась?!" – емоційно й риторично запитує Лубінець.
Визволення полонених та цивільних заручників із російської пастки, а також пошук і повернення в Україну викрадених Росією українських дітей – нині основні пріоритети в роботі Офісу омбудсмена. З огляду на це Лубінець – єдиний український посадовець, який вимушений напряму контактувати з представниками російської влади. Він зізнається: це – непросто.
Каже: так само непросто зараз переконувати і міжнародних партнерів покарати Росію за скоєні воєнні злочини.
"Хочете піти на поступки? Будь ласка, можна піти на поступки. А завтра? Завтра кожен потенційний агресор буде показувати пальцем на Росію і казати: "Якщо росіянам дозволили окупувати частину України, вбивати більше 10 років українців, депортувати українських дітей, і їм за це нічого ніхто не зробив, так ми теж будемо це робити", – застерігає світ український омбудсмен.
Як міжнародна спільнота реагує на збільшення кількості жорстоких страт українських військових росіянами? В яких умовах нині перебувають полонені захисники України в російських колоніях і тюрмах? Де шукати примусово вивезених у Росію українських дітей? Та чи всі скарги на неправомірні дії ТЦК виявляються правдою?
Про це "Українська правда" поговорила з Дмитром Лубінцем. Нижче – основні тези розмови з омбудсменом.
Повну версію інтерв'ю дивіться на YouTube УП.
Про страти українських військовополонених
Станом на зараз (інтерв'ю записане 13 грудня – УП) за три роки повномасштабної війни підтверджено 177 випадків страти українських військовополонених. Тенденція кардинально погіршилась, адже тільки в 2024-му офіційно підтверджено 109 страт.
Були випадки, коли росіяни самі виставляли страти українських військовополонених. Спочатку ми дивувалися: навіщо вони зафільмували свої воєнні злочини і самі ж показали їх? На мій погляд, вони це робили свідомо. Це, знаєте, така тактика: пов'язати кров'ю російських солдатів, щоб вони не здавались у полон ЗСУ, бо, мовляв, якщо росіяни таке роблять з українськими військовополоненими, то і "українці будуть робити з вами те саме".
Окрім того вони хочуть показати всьому демократичному світу: "Ми робимо це, але ви з нами нічого не вдієте. У нас не буде покарання". Ми ніколи не бачили, щоб Міжнародний комітет Червоного Хреста публічно або непублічно звинувачував росіян у фактах вбивства українських військовополонених або завдання їм тортур.
Водночас у 2024 році вперше в офіційних звітах ООН з'явилась інформація, що росіяни страчують українських військовополонених. Це був не тільки звіт постійної моніторингової місії ООН, а й окремий звіт спеціальної доповідачки по тортурах Еліс Едвардс, яка зафіксувала, що 95% українських військових у російському полоні зазнають систематичних тортур.
Факти страт українських військовополонених російськими солдатами я надсилав також російській уповноваженій з прав людини: як через посередників, так і напряму. Було запевнення, що вони "будуть юридично на це реагувати", хоча, чесно вам скажу, я не сподіваюся на це.
Про комунікацію з росіянами
У 2022–2023 і першій половині 2024 року комунікацію завжди ініціювала українська команда. Але цього року російська сторона вперше особисто проявила ініціативу щодо спілкування. Це був початок військової операції ЗСУ на території Курської області. Тому, на мій погляд, Курська операція максимально додала позитивних аргументів для України.
З іншого боку, вони продовжують свою гібридну війну. Я це відчуваю у своїй роботі постійно.
Яскравий приклад їхньої інформаційно-психологічної спеціальної операції проти України і української влади – публікація Москальковою (уповноважена РФ з прав людини – УП) списків військовополонених, яких нібито українська сторона "відмовляється забирати".
Насправді це елемент тиску на українську сторону, бо ніколи українська сторона не відмовлялась від жодних обмінів і не буде відмовлятись.
Є ще один випадок – з Іл-76 (авіатроща літака, на якому, за заявами російської сторони, були українські військовополонені, які буцімто прямували на обмін – УП). Я одразу знайшов паралель із публічною стратою українських військовополонених в Оленівці.
В Оленівці спеціально побудували барак, перемістили туди представників "Азову", потім відбувся вибух всередині, далі декілька годин навмисно не надавалась жодна медична допомога, щоб якомога більше хлопців загинуло, просто стекли кров'ю. І одночасно тоді розпочалась медійна кампанія з дискредитації постачання військового озброєння Україні від наших міжнародних партнерів, бо нібито цей підрив "зробила сама Україна" ракетами HIMARS.
Тепер Іл-76, заздалегідь підготовлений обмін. Ми досі не розуміємо, що відбулося з літаком: чи справді там були ці тіла, чи їх там не було. Цю інформацію, я сподіваюся, ми отримаємо вже в найближчому майбутньому. І зразу після падіння цього літака виходить публічна заява спікера Держдуми РФ, що нібито "Україна збила цей літак". Ракетою з пакета військової допомоги з боку США та Німеччини.
Потім Москалькова тричі заявляє: "Ми хочемо передати тіла, а Україна відмовляється". Я публічно відповідаю, що це – неправда, що ми готові їх забрати.
За останні два місяці у нас поліпшилась процедура репатріації тіл з обох боків. Достатньо велику кількість наших загиблих російська сторона передала українській, але чи можу я ствердно сказати, що нам передали тіла з Іл-76, поки не буде проведена експертиза? Ні.
Сподіваюся, ми зможемо відповісти українському суспільству на це запитання за місяць – два.
Про тиск Росії на родини українських військовополонених
У росіян є дуже велике бажання залучити родини військовополонених до дестабілізації ситуації в Україні.
Це точно не поодинокі випадки, хоча не скажу, що це – критично. Цим (тиском – УП) займаються розвідувальні органи Російської Федерації.
В уяві росіян українці можуть постійно і через будь-що виходити на Майдан, тому і неповернення українських військовополонених додому вони намагаються використовувати для цього.
На жаль, є випадки, коли окремі родини напряму звертались до органів влади Російської Федерації: їм спочатку надавали якусь інформацію, надсилали якусь фотографію, давали можливість поспілкуватись із полоненим, а потім давали вказівку: "Треба зробити ось перше, друге, третє…". І, на жаль, є поодинокі випадки, коли намагались залучати родини військовополонених до розвідувальної діяльності на користь Російської Федерації.
Про умови утримання українських військовополонених у Росії
За нашою інформацією, станом на зараз є 186 місць, де перебувають українські військовополонені. Росіяни не хочуть виконувати один із базових принципів Женевської конвенції – створювати спецтабори для них.
Найгірші умови утримання у Мордовії: неопалювані приміщення, тримання в одних камерах із хворими на відкриту форму туберкульозу, жодної медичної допомоги, практично не дають харчів, навіть вода обмежена. Ну і щоденні тортури. Щоденні.
Є випадки, коли полонених змушують ставати на ноги о 6 годині ранку і не сідати до 10–11 години вечора. Всі розуміють, що це – фізично неможливо. А якщо ти падаєш, тебе починають бити.
Можуть давати їжу, яка просто вода, у якій плаває дуже маленький шматочок цибулі чи картоплі. І це один раз на день.
Часто росіяни розказують нашим полоненим, що "рідні від вас відмовились", що "ви не потрібні Україні", що "вам треба брати паспорт громадянина Російської Федерації", що "треба підписувати контракт із Російською армією і йти воювати за справжню батьківщину".
Ще є "обмінні процеси", коли тобі кажуть, що везуть на обмін, зав'язують очі, довго возять, а потім повертають і кажуть: "Ми тебе хотіли віддати, ти був у списках, але коли ми тебе привезли, нам сказали: "Ні, цей нам не треба".
Ще один метод тиску – "розстріли", коли ставлять до стінки і стріляють поверх голів.
Інколи складається враження, що росіяни роблять все, щоб українські військовополонені фізично і психологічно доходили до такого стану, щоб якщо їх навіть і обміняють, то вони займатимуться довготривалим лікуванням, реабілітацією і, можливо, вже ніколи не повернуться до нормального життя.
Про обміни
Один із наслідків Курської операції – те, що нам нарешті вдалося повернути найбільш важкі категорії українських військовополонених: представників "Азову" та 36-ої ОБрМП. Це були не тільки ті, хто перебував під "слідством", але й ті, хто вже отримав тюремні "вироки", в тому числі довічні. По оборонцях Маріуполя росіяни максимально не хочуть спілкуватись.
Українська сторона постійно включає у свої списки абсолютно всіх, хто знаходиться в наших реєстрах: тих, у кого як підтверджений, так і не підтверджений полон, зниклих безвісти чи навіть тих, по кому є всі припущення, що він загинув. Ми передаємо ці списки як через посередників, так і напряму, щоб отримати бодай якусь інформацію.
Про повернення викрадених Росією дітей
Перша дитина була викрадена Росією ще в 2014 році у Криму. 8 років міжнародне співтовариство, міжнародні партнери заплющували на це очі.
Від початку повномасштабного вторгнення масштаби депортації дітей зросли в тисячі разів. Зараз по 19 546 дітей нам вдалося знайти інформацію: де і в якому статусі вони перебувають у РФ, що з їхніми рідними чи близькими.
Ці дані – насамперед заслуга наших розвідувальних органів. Плюс у нас є допомога партнерів і мегапрофесійних комп'ютерних геніїв. Завдяки їм нам вдалося отримати доступ до великої купи внутрішніх документів Російської Федерації з конкретними прізвищами депортованих українських дітей.
Росіяни завжди шукають будь-які перепони, щоб відмовити нам у поверненні українських дітей. Кажуть: "Є батьки або родичі? Давайте документи. Будемо розбиратись". Вдумайтесь: у нас забрали наших українських дітей, а ми повинні доводити це, що ці діти – наші!
На мій погляд, у Росії є одна єдина ціль – виростити з українських дітей наступне покоління російських солдатів, які будуть продовжувати воювати проти України чи будь-якої іншої країни.
Про повернення цивільних заручників, утримуваних Росією
Діти – настільки чутлива тема, що серед наших партнерів дуже багато охочих бодай якось брати участь у їхньому поверненні. Але щойно ти кажеш: "Давайте спробуємо повернути цивільних", – тобі відповідають: "Знаєте, ми дітей хотіли…".
Тому із дорослими цивільними заручниками ситуація складніша. Станом на зараз нам вдалося повернути 168 таких людей.
Серед наших цивільних заручників є ті, хто в полоні ще з 2014 року. У нас є окремий список політичних в'язнів: станом на зараз їх більше 200 вже. Це ті, кого росіяни затримали на території Криму. Є 373 людини, яких росіяни затримали на території Донецької, Луганської області ще до початку повномасштабної.
Цивільних заручників росіяни не хочуть повертати просто так: частину їх розглядають як комбатантів і пропонують обміни, по частині взагалі не дають жодної відповіді.
Про зниження мобілізаційного віку і скарги на роботу ТЦК та СП
Я до цього (зниження мобілізаційного віку до 18 років – УП) ставлюсь негативно. Якщо ми заберемо і цих молодих хлопців, у яких немає родин, немає дітей, автоматично у нас не буде майбутнього України. На мій погляд, у нас є ще достатньо велика кількість чоловіків середнього віку – від 30 до 45 років. Це – найбільш ефективна категорія громадян України, які можуть воювати і, напевно, повинні воювати.
Станом на сьогодні я отримав трохи менше 4 тисяч звернень щодо дій представників ТЦК і СП, які громадяни України вважають неправомірними. Це за цей рік.
Є випадки, коли за моїм поданням зібрали окреме засідання ВЛК, провели повний аналіз і зафіксували, що людина, яку до цього на ВЛК визнали "повністю здоровою", має насправді хворобу. В результаті цього чоловіка мобілізували, але він пішов у ЗСУ виключно в тилове забезпечення, одразу знайшли частину, де йому запропонували конкретну посаду.
Закарпаття – регіон, де ми отримуємо одну із найбільших кількостей звернень щодо роботи ТЦК та СП. Є регіони, наприклад, Кропивницький, де таких звернень достатньо невелика кількість, а з тих, що є, більшість не підтверджується.
На мій погляд, все залежить від обласного керівника ТЦК, наскільки це професійна людина, чи змогла вона побудувати роботу так, щоб і мобілізація проводилась, і права людини не порушувались, а якщо таке трапляється, то щоб максимально швидко такі ситуації вирішувались.
Цього року у нас побільшало звернень від чинних військових на дії безпосередніх керівників, командирів. Було окреме моє спілкування з керівництвом Міноборони. Були зроблені висновки, міністр реагує на наші звернення, на наші подання.
Софія Середа, УП
