Танцюй зі мною повільно. Правдива історія військових медиків

Замасковані в лісосмузі неподалік Часового Яру, ми п'ємо чай із військовими медиками. Вони курять і лускають насіння, чекаючи наказу на евакуацію наступних "трьохсотих". 

Один із медиків, Олександр Бариш із позивним "Логопед", розповідає, що за переведення на службу в рідне Дубно, поближче до сім'ї, йому заломили суму в 5000 доларів. Наші балачки перебиває тривожне повідомлення по рації: необхідно вивозити з "нуля" нового пораненого.

Я лишаюся чекати. Але з двох моїх співрозмовників невдовзі повертається лише один, і сам уже як "300". А Логопеда привозять знекровленого на кузові пікапа. В чорному мішку. Кажуть, коли він нахилився, щоб евакуювати побратима, уламок снаряда залетів прямісінько під бронік. 

Від цього мені стає моторошно. Не минуло й трьох годин, як ми ось тут сиділи і всі разом теревенили про щось не дуже важливе. А тепер я із жахом розумію, що на картці моєї фотокамери записаний фрагмент останнього дня земного життя Логопеда… 

***

Тут звикли жартувати "по-чорному". Інакше ніяк. Бо як ще винести з промерзлої донецької землі чорні мішки з тілами чужих, а часом і знайомих тобі людей? Або з глузду з'їдеш, або сам опинишся в тому мішку.

Командир медичної роти з позивним "Дощ", або, як його тут називають, Михалич – теж багато й часто жартує. Може, за гумором маскує болючі спогади про тих, кого не вдалося врятувати? 

Усіх їх в пам'яті не закарбуєш. Та принаймні одного з медроти він пам'ятатиме добре:

"Застрелився. Вистрілив собі в серце. Ввечері був у мене і ніби прощався, а я йому ще сказав: "Чого ти прощаєшся? Іди працюй і не зайо*уй". А він сів у машину і застрелився. Тіло витягли, машина після того вибухнула".

Самогубець був із Маріуполя. Його дружина з сином зникли під час бомбардувань у березні 2022-го. Він вирішив, що загинули. Не зміг змиритися і наклав на себе руки. Рідна 56-а бригада його й поховала. А за кілька днів після похорону Дощу написала дружина загиблого: "А можно справочку, что он погиб, а не застрелился, чтобы батюшка согласился его отпевать"... 

Саме так! Раптом виявилося, що дружина вибралася з Маріуполя. А ще за кілька днів живим знайшовся і син. Військовому не вистачило зовсім трохи часу, щоб дізнатися хороші новини. 

Поліна

На мерзлій землі Донбасу лежать два чорні пакети – в них тіла тих, хто віддав за цю землю життя. Поруч, біля брудних автівок, стоять і курять люди у військовій формі – медики, котрі працюють майже на передовій.

Це місце, куди з лінії фронту доставляють поранених, щоби потім відправити їх до стабілізаційних пунктів. Саме зараз тут незвично тихо і спокійно – лікарі не квапляться, адже тим двом, кого щойно привезли, уже нічим не зарадиш.

Розмова медиків заходить про серіали дев'яностих. Хтось згадує "Анжеліку", інший – "Рабиню Ізауру". Поліна, яка координує роботу всіх екіпажів у медроті 56-ої маріупольської ОМПБр, затягнувшись цигаркою, сміється: її бабуся дивилася "Просто Марію". Щоправда, навряд чи сама Поліна була цьому свідком, адже той серіал транслювали по телеку ще до її народження.

Поліні лише 22. Контракт із ЗСУ вона підписала, коли їй було 19.

На свій вік вона надто стримана й серйозна. Особливо тут, серед багнюки та чорних мішків за кілька кроків від тебе.

Поліна вже понад три роки не була вдома і не бачила рідних. До початку повномасштабної війни бракувало часу – ще тоді вона працювала в такмеді. А після 24 лютого 2022-го повернутися стало вже й неможливо – її дім, де бабуся дивилася "Просто Марію", захопили російські окупанти.

Батька та дядька Поліни тримають у полоні. І навіть про це вона розповідає таким же спокійним, буденним тоном. Кадри з нових обмінів полоненими вона не передивляється: "Навіщо? Щоб себе смикати постійно?". Знає, що вони живі – цього достатньо. Лишається тільки чекати.

– Трьохсоті! – це слово обриває нашу розмову. Поліна швидко рушає до машини, яка тільки-но привезла поранених.

У її роботі головне – відсортувати. Коли прибуває 8–10 бійців, потрібно миттєво вирішити, кого відправляти до стабпункту найперше.

– Я оцінюю стан. Якщо бачу легкі поранення, дрібні уламки, таких можемо перемотати тут і відправити наступною машиною. Головне – правильно розподілити: хто їде зараз, а хто – пізніше. Хай який ти медик, та якщо неправильно оціниш стан, ти втратиш людину, – роз'яснює Поліна.

Цього разу всього троє поранених, і всі в легкому стані, тому місця вистачає для всіх. Їх відвозять до стабілізаційного пункту, розташованого за 12 кілометрів.

 "Дихай, котику, дихай!"

За дверима з табличкою "Протишокова-1", увінчаною синьо-жовтим дерев'яним янголом, шестеро медиків схилилися над пораненим. Чоловік ледь чутно стогне, на штанях видніється кров. Усі діють злагоджено: спеціальними ножицями швидко розрізають штани та футболку, звільняючи тіло.

– Бєрци, то добрі бєрци, не ріжте, – хрипить боєць, стискаючи зуби через біль.

– Не будемо, – божаться медики.

Один із них, чоловік середніх років у чорній футболці з принтом яскравої писанки, акуратно розрізає шнурки й знімає взуття.

– Що болить, братику? – запитує, не відриваючись від роботи.

– Та нічого вже не болить. Можу назад на позиції! – віджартовується поранений Дмитро.

На одній його руці вже стоїть крапельниця, а іншу обмотують бинтом.

– Кульове. Отут, – вказує на закривавлені труси. – І ще тут, на нозі.

Штани тим часом із нього вже зняли. Помітивши камеру УП, Дмитро видає:

– Знімайте. Тільки не треба це викладати на PornHub.

В кишенях у нього знаходять "пару гривень", і медики сміються:

– Ти шо, каву в окопі збирався купувати?

Коли пацієнт лишається повністю голим, лікарі вичавлюють йому на живіт прозорий гель, щоб провести УЗД.

– Дихай, котику, дихай, – м'яко звертається лікар із писанкою на футболці, Олег Токарчук. Для нього всі поранені – "котики" або "братики".

– Лоскоче, – реагує Дмитро на УЗД.

– Ну, власне, ми тут і зібралися, щоб тебе полоскотати, – підхоплює молодий анестезіолог Роман.

Гумор, здається, єдине, що підтримує їх усіх у таких умовах.

– Мене цікавить, чи буде стояти. У мене жінка вдома, лікарка, троє дітей, ви що! – стурбований боєць.

– Троє дітей, а ще стільки планів?

– Ну, звісно. Троє синів, а я ж дочку хочу!

– А, тепер ясно. Не хвилюйся, це подряпина, а не рана. Найважливіший орган цілий, – запевняє Роман із усмішкою.

Після завершення всіх процедур пацієнта одягають і вивозять на візку з "Протишокової-1" у коридор. Там він починає розповідати, що сталося.

Росіяни обстрілювали їхню позицію з четвертої ранку.

– У нас навіть п'ять хвилин на перекур не було. Як поранило, я сам одразу наклав собі турнікет. Нас трохи вчили тактичної медицини, то дуже пригодилося. А потім побратими мене винесли, бо до позицій було далеко, – ділиться Дмитро.

Керівник стабпункту. Лікар. Заступник мера Коломиї

Олег Токарчук тим часом ретельно заповнює "форму 100" для Дмитра – це супровідний документ пораненого, який ще називають "сотка". На аркуші зображене тіло людини, де медики позначають уражені ділянки. У форму вносять тип поранення, введені медикаменти, паспортні дані, а також інформацію про транспорт і пункт евакуації.

– Це надзвичайно важливий документ. Він підтверджує травму бійця й долучається до розслідування, щоб той отримав компенсацію або пройшов експертизу. Це своєрідний місток між етапами евакуації, який фіксує, де що було зроблено. Ідеально, якби ця форма заповнювалася ще на передовій, а далі кожен підрозділ додавав свою інформацію. Коли боєць потрапляє до госпіталя, лікарі одразу бачать повну картину: хто й що зробив, бо кожен етап має свою зону відповідальності й обсяг роботи, – роз'яснює лікар.

Олег Токарчук – керівник стабілізаційного пункту, хоча формально такої посади нема. Коли медики кількох бригад організували цей пункт, саме Олега обрали головним на стабпункті через його управлінський досвід у цивільному житті.

Його футболка з принтом та написом "Хто ми без писанки?" не випадкова. Токарчук родом із Коломиї – міста, яке вважають центром писанкарства і де розташований Музей писанкового розпису. До повномасштабної війни Олег був заступником міського голови, а до того багато років працював головним лікарем. За фахом він травматолог.

– У Коломиї було фізично легко, але ось тут, – показує на серце, – важко. Попри те, що ця робота 24/7, і бували періоди, коли ми спали лише по три години на добу, я відчував, що на своєму місці, що роблю саме те, що маю.

Стабпункт здатний прийняти до 200 поранених на добу. Але, за словами Олега, він створений саме для тих трьох – п'ятьох, які не встигли б дістатися до найближчих госпіталів у Слов'янську чи Краматорську.

– На цьому столі за пів року з п'яти тисяч людей померли лише п'ятеро. Це надзвичайно мало. Тут працює така злагоджена команда професіоналів, що якщо людина приїхала сюди живою, ми зробимо все, щоб вона залишилася живою.

Ми можемо не лише стабілізувати. Якщо потрібна кров, а її раптом не виявиться, хтось із команди просто здасть свою. Це траплялося не раз, – каже Олег.

Психіатрія

До стабпункту заносять моторошного пацієнта, підтримуючи під руки. Бійця кладуть на каталку просто в коридорі. Його очі лячно й широко розплющені, ніби скляні, втуплені десь у стелю.

Олег Токарчук присідає поруч і починає обстежувати бійця. Видимих поранень чи слідів крові не видно.

– Скажи чесно, братику, були сильні обстріли?

– Бу-ли… – мляво, ледь чутно відповідає той. Токарчук нахиляється нижче, шепоче у вухо.

– Тебе ніхто не бив? По животі, по грудях? Це важливо, скажи. Я нікому не скажу.

– Не бив.

– А з командиром які стосунки?

– Нормальні.

Токарчук підводиться, зробивши висновок:

– Це – психіатрія.

Серед медиків є невролог, який впізнає бійця, мовляв, уже бачив його раніше. У нього діагностували тяжку форму депресії, яка буквально паралізує. Лікар каже, що чоловікові призначали сильні антидепресанти, але, схоже, стан знову погіршився.

"Хай зачекає світ божевільний"

Коридор раптово оживає: його заповнює цілий натовп бійців. Одні з легкими пораненнями, інші – з контузіями. Лікарі розходяться між ними, з'ясовують, що і в кого болить. Комусь бинтують руку, комусь – ногу.

– У вас контузія? – запитує медик у чоловіка, що сперся на стіну.

– Контузія – то не те слово, – відказує той, показуючи на закривавлені штани. Помітивши фотоапарат, додає з посмішкою:

– Мою фотографію можна зразу до Путіна. Нехай знає, шо я ще ся верну. Запишіть і прямо в Москву передайте.

Двері відчиняються знову – заносять бійця на ношах. У нього проблема з ногою. Токарчук швидко підбігає.

– А ви знеболювальне не колете? – запитує поранений благально.

– Колем, колем, котику. До речі, в тебе легкий перелом, – заспокоює Олег, промацуючи ногу. Перелом виявляється закритим, і лікар готується накладати шину.

"Протишокова-2"

Невдовзі до стабпункту привозять ще одного важкопораненого. В нього на ногах бракує кількох пальців. Чоловіка кладуть на стіл у "Протишоковій-2". Білу підстилку швидко заливає кров'ю. Він без свідомості.

Одні медики обробляють рани та бинтують їх. Інші роблять прокол біля шиї, вводячи препарати. На почорнілій, мов вугілля, руці закріплено датчик для вимірювання тиску.

– Дивіться другу ніжку, – каже Токарчук після того, як першу вже перев'язали.

Від цього лагідного "ніжку" щось стискається всередині.

Олег береться за УЗД, а колеги тим часом завершують обробляти другу ногу. Під його наглядом волонтерка з Першого добровольчого мобільного шпиталю Олена Школьна з позивним "Таро" проводить складну процедуру – дренування плевральної порожнини.

– Тут розрізаєш, тут повільно тиснеш. Давай, у тебе все виходить, – підтримує її Токарчук.

Поранений виживе. Його відвезуть до госпіталю в Слов'янську. Його порізаний одяг відсортують: перевірять кишені, заберуть патрони й гранати, а особисті речі – гроші, телефон, іконки, фотографії, документи – покладуть до прозорого пакета з написаним на ньому прізвищем бійця. Це все поїде разом із ним.

Рештки зіпсованого одягу та порізаного взуття спакують у великі чорні мішки. Надворі біля входу до стабпункту таких мішків – уже гігантський терикон.

Іноді, коли одних бійців уже розвезли по госпіталях, а інших ще не привезли, настають незвичні хвилини тиші.

За вікном давно ніч. Олег Токарчук під'єднує телефон до bluetooth-колонки і на весь голос підспівує відомий хіт: "Танцюй зі мною повільно, хай зачекає світ божевільний". Він не приховує радості.

Поміж каталок, нош і візків волонтерка "Таро" танцює разом із Лєрою, медикинею з 54-ої бригади. Їхній танець на мить змінює реальність: якщо заплющити очі, можна уявити собі світ без війни. Світ без росіян, які бої принесли.

***

Щопонеділка упродовж кількох найближчих місяців "Українська правда" презентуватиме нові епізоди документального серіалу "Люди Дощу". Це авторський погляд на життя та робочі будні військових медиків у період війни відеографа УП Богдана Кутєпова.

Упродовж двох років він мав ексклюзивну можливість спостерігати за життям і роботою медичної роти 56-ої окремої мотопіхотної Маріупольської бригади ЗСУ.

Серіал відкриває глядачам весь процес евакуації поранених: від фронтових окопів до госпіталів, через стабілізаційні пункти. Водночас він фокусується на людських історіях – драмах, тріумфах і щоденних викликах. Це історії не лише про порятунок життів, а й про буденність служби в армії, побутові сварки і "зальоти", про рідкісну можливість усамітнитися лише в душовій кабінці, дріб'язкові старі "срачі" і нову велику дружбу…

Головний герой серіалу – командир медроти Анатолій Безушко з позивним "Дощ", колишній підприємець із Чернівців, який у 2019 році долучився до ЗСУ. Його команда щодня бореться за життя бійців, долаючи жахіття війни.

Проєкт також покаже різнопланових героїв: від "королеви смаку" Наталки, що відповідає за харчування медичної роти, до "діда" з позивним "Іванович", якому пощастило законно спетляти на дембель… доживши до пенсії. І якого із заздрістю проводжали всією медротою.

Документальний серіал "Люди Дощу" – це нагода зрозуміти роботу військових медиків, які працюють у найскладніших умовах, рятуючи чужі життя, при цьому намагаючись не забути про власну менталку.

Тизер "Людей Дощу" – уже на нашому YouTube-каналі.