Демократія курця
"В останніх роках спір про життєвість демократії й її устроєвих форм точився з особливою силою. Брали в ньому участь філософи, соціолоґи, історики, правники, політики, економісти і т. д. Тепер прийшов час для висновків цього спору. Їх продиктувало життя й його факти, які розкрилися перед здивованим людством з вибухом сучасної війни між демократіями й націоналістичними державами. На полях Фляндрії й Франції демократія збанкротувала катастрофально".
Це цитата з брошури "Демократія", яку ідеолог ОУН(м) Микола Сціборський опублікував у далекому 1941 році. Розмірковуючи про переваги Німеччини та її союзників перед демократичними європейськими країнами, автор резюмував: "Не улягає сумнівам, що свою "коронну" ролю в історії демократія вже відограла. Вона без будучності".
Тоді, в 1940-х, пророцтво Сціборського не збулося. Але в 2020-х демократія знову складає іспит на життєздатність у розпал жорсткого воєнного протистояння. І це випробування дається їй нелегко.
Коаліція диктаторських режимів – Росії, Китаю, Ірану, КНДР – нерідко демонструє більшу згуртованість і рішучість, ніж демократичні партнери України. А успіхи проросійських політиків на демократичних виборах у Словаччині, Австрії, інших країнах ЄС – не кажучи вже про скандальну ситуацію в Румунії – здатні ще більше скомпрометувати демократію в очах наших співвітчизників.
В самій Україні багато демократичних процедур були заморожені через російську воєнну агресію. Причому для когось це стало довгоочікуваним вікном можливостей. Наприклад, пасіонарний прошарок суспільства зміг просувати власний ідеологічний порядок денний, незважаючи на широкі маси. "Завдяки сталевій, я б сказав, волі меншості, деколонізаційні процеси тривають, йдуть", – так коментує дерусифікацію Одеси місцевий активіст Олександр Музичко. І, звісно, примат "сталевої волі меншості" явно розходиться з базовими принципами демократії.
"Ми воюємо зараз не за демократію", – нещодавно зауважив скандальний Дмитро Корчинський, який закликав не випускати з країни не лише військовозобов'язаних чоловіків, але й дітей, від яких залежить виживання нації. Тим не менш, подібні публічні одкровення залишаються для нас швидше винятком, ніж правилом. Неприхована критика демократії звучить в Україні набагато рідше, ніж могла б, враховуючи сьогоднішні історичні реалії.
Чи означає це, що українець XXI століття не здатен розчаруватися в демократичних цінностях, незважаючи ні на що? Чи все ж таки річ в іншому?
Уявімо собі курця в середовищі активних пропагандистів здорового способу життя. Багато років йому навіюють, що куріння – це неправильно і ненормально. Що нікотин – це смертельна отрута. Що тютюновий дим не лише шкодить його власному організму, але й загрожує здоров'ю оточуючих. Якщо така людина все ж наважиться закурити, то лише нишком. У пристойному суспільстві, де не курять, їй, найімовірніше, доведеться маскуватися: наприклад, використовувати таблетки, які нейтралізують запах тютюну. Але сто років тому жодних проблем у нашого героя не виникло б – у першій половині XX століття куріння вважалося абсолютно нормальним і природним.
Українець з авторитарним мисленням опинився в подібній ситуації. Упродовж 30 років незалежності йому навіювали, що авторитаризм – це погано й ненормально, а демократія й лібералізм – добре й правильно. Що проти демократії можуть виступати лише кремлівські маріонетки на кшталт Януковича та К, а будь-який борець за українську Україну зобов'язаний захищати демократичні цінності та права людини.
Колись навіть просто називатися "націоналістом" в Україні вважалося не зовсім пристойним. Потрібне було політкоректне доповнення: "націонал-демократ" або взагалі "націонал-ліберал". Ця багаторічна інерція досі дається взнаки. І якщо хтось із нас внутрішньо тяжіє до авторитаризму, йому доводиться мімікрувати й позиціонувати власні авторитарні ідеали як особливу форму демократії.
Ця вимушена мімікрія відрізняє багатьох наших сучасників від націоналістів 1930-х, які не боялися відкрито висловлювати своє скептичне ставлення до демократичних цінностей. Подібне сором'язливе удавання було більш характерним для східноєвропейських комуністів другої половини ХХ століття: вони намагалися подати свої методи як "народну демократію" та переслідували тих, хто ставив під сумнів демократичність НДР, ПНР чи ЧССР.
Риторика латентного українського авторитариста витримана приблизно в такому ж дусі: "Треба здати в СБУ тих, хто стверджує, нібито під час війни в Україні є проблеми з демократією"; "Треба здати в СБУ тих, хто бреше, нібито в Україні є проблеми з правами людини"; "Треба здати в СБУ тих, хто розповідає, нібито в Україні є проблеми зі свободою слова" etc.
Але якби в нашому суспільстві склалися відповідні умови, така людина могла б відкрито висловити свої справжні переконання: "Я вважаю, що демократія не принесла Україні нічого доброго; і зараз Україна воює не за демократичні цінності, а за власну національну ідентичність"; "Я вважаю, що права нації важливіші за права людини"; "Я вважаю, що необмежена свобода слова підриває національну єдність і в нинішніх історичних умовах шкодить країні" etc.
Чи є шанси, що подібна риторика рано чи пізно стане для України новою нормою? Не виключено. Ми живемо в епоху глобальних потрясінь та швидкої переоцінки цінностей. Те, що ще вчора здавалося беззаперечним і непорушним, може розсипатися, як картковий будинок.
А те, що донедавна виглядало неприпустимо радикальним і маргінальним, легко стає мейнстримом. Тільки за останні вісім років світ потрясли дві перемоги Дональда Трампа на президентських виборах, британський Brexit, пандемія COVID-19 і, звісно, масштабне кремлівське вторгнення в Україну. Причому українці, які перебувають в епіцентрі найбільшої війни в Європі з 1945 року, схильні до переоцінки цінностей більше, ніж будь-хто інший.
Наведемо характерний приклад. У першій половині ХХ століття на Заході вважалося нормальним не лише виступати проти демократії, але й публічно розмірковувати про порочність і неповноцінність цілих націй і культур.
Після Другої світової війни поділ народів на хороші та погані став табуйованою темою, яку більше не піднімали в пристойному західному суспільстві. Довгий час це табу зберігалося й в Україні XXI століття, але повномасштабна агресія Росії повернула українців на сто років назад. Сьогодні у нас вважається абсолютно нормальним і правильним говорити про вічну порочність ворожого народу та його культури: хоча наших європейських друзів це нерідко шокує.
Цілком імовірно, що в найближчому майбутньому така сама історія станеться й із демократичними цінностями. Одного дня може з'ясуватися, що боротися за українську Україну й при цьому відкрито критикувати демократію більше не соромно. Що в цьому немає нічого неприродного й непристойного. Що тепер це так само нормально, як і за часів Сціборського.
І якщо в XXI столітті неприхована антидемократичність стане соціально прийнятною, можна лише здогадуватися, скільки українців охоче скористаються цією опцією.
Михайло Дубинянський
