Нова [не] нормальність

"Думаю, що у 2024 році це питання точно зрушить з мертвої точки", – так колишній секретар РНБО Олексій Данілов висловлювався про відновлення цивільного авіасполучення в нашій країні. Але 2024-й наближається до кінця, а поки що Україна презентувала лише дорожню карту відкриття повітряного простору в умовах воєнного часу.

Водночас на порядку денному вистачає інших, більш актуальних для нас питань.

Як пережити найближчу зиму, якщо половину української енергетики вже знищено агресором, і РФ з великою ймовірністю готує нові терористичні атаки?

Як утримати фронт, борючись не лише з російською армією, а й тепер із військовими КНДР?

Чи вдасться залучити необхідні резерви для поповнення лав ЗСУ, якщо в тилу залишається все менше мотивованих військовозобов'язаних, а мобілізація стає дедалі непопулярнішою?

Чи зможе Україна стримувати російську військову агресію після того, як у Білому домі запанує непередбачуваний Дональд Трамп? 

Чи доречно думати про відкриття вітчизняних аеропортів у такій складній ситуації?

Кейс із невідновленими польотами цивільної авіації дуже показовий, оскільки саме вони найбільше асоціюються з довоєнною нормою. У початковий період війни публіцист Павло Казарін навіть назвав відкриття аеропортів головним критерієм міцного миру:

"Доки страхові компанії вважатимуть ризики неприйнятними – українські аеропорти будуть закриті. Навіть якщо станеться перемир'я – його стійкість можна буде міряти наявністю чи відсутністю авіарейсів. Війна закінчиться, коли почнуть літати цивільні борти".

Роздумуючи про відновлення цивільного авіасполучення до завершення бойових дій, українське керівництво намагається довести, що і в розпал кровопролитної війни в Україні можливе нормальне повноцінне життя. Але, судячи з усього, війна вносить у ці плани надто серйозні корективи. І це далеко не єдиний подібний випадок.

Щонайменше з літа 2022 року український тил намагається переконати себе, що велика війна з російськими загарбниками – це нова нормальність. Що до неї можна і потрібно адаптуватися, не ставлячи життя мільйонів людей на паузу. Але періодично випливають болючі нагадування про те, що масштабна війна на українській землі – це все-таки ненормально, і повністю звикнути до неї не вдасться. А те, що обиватель вважає успішною адаптацією до великої війни – лише тимчасова ілюзія.

Спочатку жителі тилових міст України звикають до того, що наше небо надійно прикрите новітніми засобами ППО, і ворог більше не може завдати нам відчутних збитків. А потім виявляється, що противник навчається на власних помилках, накопичує запаси ракет та ударних дронів, удосконалює свою тактику – і починає новий виток повітряного терору.

Спочатку військовозобов'язані чоловіки в тилу звикають до того, що оборону на фронті замість них тримає хтось інший, а вони можуть розслабитися та абстрагуватися від війни. А потім з'ясовується, що за довгі місяці фронт зазнав значних втрат і гостро потребує поповнення. І що країна не має іншого виходу, крім посилення мобілізації, яким би непопулярним не був цей захід.

Спочатку наші платники податків звикають до того, що фінансовий тягар війни в Україні повністю несе на собі колективний Захід, і помітного затягування пасків від них не вимагають. А потім виявляється, що допомога з-за кордону не покриває всіх вітчизняних видатків і Верховна Рада змушена голосувати за історичне підвищення податків.

Третій рік цивільна Україна намагається окреслити контури нової норми, яку можна було б співставити з довоєнним життям, але вони регулярно розбиваються об військову дійсність. І часом перепади між старанною підтримкою "нормальності" і вимушеним визнанням ненормальності мають прямо-таки фантасмагоричний характер. Як у Покровську, де в липні 2024-го висаджували квіткові клумби, а вже в серпні розпочали евакуацію цивільного населення з міста.

Тож чи може війна стати для звичайних українців новою нормальністю? Понад два з половиною роки ми намацуємо оптимальний формат військового побуту та досить незграбно маневруємо між двома альтернативними моделями: Ізраїлем XXI століття та учасниками Другої світової в 1939–1945 роках.

Ізраїльська модель передбачає, що під час війни цивільне населення має жити нормальним життям, незважаючи на всі ворожі підступи. Що менше воєнна норма відрізняється від довоєнної, то краще: то ефективніше держава справляється із захистом своїх громадян.

У розпал війни можуть підтримуватись високі соціальні стандарти. У розпал війни кордони залишаються відкритими. У розпал війни можуть функціонувати аеропорти та літати цивільні літаки. Доведено сучасним Ізраїлем!

Але якою б спокусливою для українського обивателя не була ця модель, виникає низка контраргументів. 

По-перше, Ізраїль ніколи не вів війн такої інтенсивності та тривалості, як нинішнє російсько-українське протистояння. По-друге, Ізраїль ніколи не воював із настільки потужним противником, як РФ. По-третє, до нинішнього побутового комфорту Ізраїль йшов десятиліттями, і спочатку країна, оточена ворогами, вела дуже аскетичний спосіб життя.

Протилежність сучасному Ізраїлю – хрестоматійний досвід СРСР, Третього рейху чи щонайменше демократичної Великобританії 1940-х. Ця модель передбачає, що доки ворог не знищений, нормального життя в країні бути не може. І прагнути якоїсь відносної нормальності в розпал війни – безглуздо й абсурдно.

Все для фронту, все для перемоги! За будь-яку ціну! Тільки кров, піт і сльози! Мобілізація всіх та всього, що тільки можна мобілізувати. Робота на військових заводах по дванадцять годин на добу. Жорстке карткове нормування продовольства. Жодних надмірностей і розкошів, без яких можна обійтися. І так – до повного розгрому супротивника чи до власної капітуляції.

Ця модель також має прихильників в Україні – переважно серед людей у ​​пікселі. Їхню логіку неважко зрозуміти: якщо фронтові реалії 2022–2024 років цілком можна порівняти з кровопролитними битвами Другої світової, то чому наш тил має чіплятися за комфортні норми XXI століття?

Але проблема в тому, що і в матеріальному, і в ментальному плані постіндустріальна Україна нескінченно далека навіть від Британії часів Черчилля, не кажучи вже про тоталітарні суспільства Третього рейху та сталінського СРСР. 

Спроба одним махом перенести український тил у реальність 1940-х загрожує масштабним соціальним вибухом. І поки що у нас прижилися лише окремі прикмети минулого – наприклад, комендантська година, рейди військкомів у публічних місцях чи юрби городян, що ховаються в метро в дні масованих ракетних ударів…

Очевидно, найближчими місяцями Україна продовжить лавірувати між двома моделями воєнного побуту. З одного боку, невтомні пошуки нової нормальності. З іншого – заклики відмовитися від цих пошуків і перейти до ненормальної, зате чесної та безкомпромісної війни зразка 1939–1945 років.

Але, схоже, вирішальним аргументом у цій суперечці стануть не настрої самих українців, а можливості нашого супротивника та позиція наших союзників.

Михайло Дубинянський